Традиційні типи та форми сільських поселень українців. Особливості традиційного українського житла
Житло українців завжди було символом домашнього вогнища, родинного тепла, духовного та фізичного начал людини, її взаємозв'язку з природою та Всесвітом, відображенням особливостей ментального світобачення. Воно було своєрідним мікрокосмосом, в середині якого проходило родинне життя: народжувалися діти, створювалися та оберігалися сімейні традиції, які передавалися з покоління в покоління, прищеплювалася нащадкам життєва мудрість, любов до Вітчизни, до праці, природи, народної пісні.
Одним із найважливіших елементів матеріальної культури українського етносу є сільські поселення. Вони створювалися та розвивалися протягом багатьох століть під впливом історичних, природно-географічних, соціально-економічних, культурних факторів. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства.
В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок та хутір. Найдавнішим типом українських поселень є село, яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею. У XIX ст. – на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів:
· сельбище охоплювало територію, на якій розташовувалося власне поселення – селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села;
· центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр;
· до виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX ст. – початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора;
· до культурно-освітніх об'єктів належали церковно-парафіяльні та державні початкові школи, хати-читальні а також громадські організації.
Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або ж виселок чи урочище. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто утворювалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які розміщувалися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки з’являлися поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства (н-д, Гута, Майдан тощо). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві.
До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель. Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча інколи мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (н-д, Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині). Проведена у 30-40-х роках XX ст. колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: утворилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Повністю були ліквідовані хутори та присілки, їхніх мешканців насильно переселяли до сіл. Деякі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду традиційних українських сільських поселень.
Найбільш типовими для України були такі форми поселень:
· безсистемна: її поява пов’язана з колонізацією нових земель і відсутністю регламентації щодо планування. Безсистемні поселення характерні для Гуцульщини. Їхньому виникненню у цьому етнографічному районі сприяли складність гірського рельєфу та провідна роль скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір;
· давньою за походженням і широко розповсюдженою в Україні є також рядова форма поселення, для якої характерним є розташування дворів у ряд і їхня орієнтація в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Рядові поселення були двох видів: однорядовими та багаторядовими;
· глибокі слов’янські корені має кругова форма поселення українців. При такому типі планування садиби розташовувалися найчастіше навколо площі з церквою і цвинтарем або ж навколо ставу. Кругові поселення українців знаходилися переважно на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов’янські городища та козацькі табори, споруджені з возів;
· при ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались вздовж дороги чи річки. Сусідні двори або невеликі їх групи, що складалися з 2-3 господарств, могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла річки чи дороги;
· поширеними на території всієї України були поселення вуличної форми. Вони являли собою два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги й утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні населені пункти;
· поселення комбінованої форми поєднували різні типи планування. Так, у рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах – рядово-ланцюгові та безсистемно-рядові.
На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості.
Як у світовій, так і в українській символіці, символіці житло, зокрема будинок, символізували жіночий аспект світостворення, вважався скарбницею народної мудрості, традицій, тайни людського життя.
Загальнопоширеною на території України спорудою є хата. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа та халупа, на Лівобережжі – хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене – верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).
Хата найчастіше являла собою білену зовні і всередині будівлю під солом’яним дахом. Такі житлові споруди є характерними для середньої й південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області (Росія). Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев’яні, мають відкриті стіни. Народне житло цікаве й оригінальне не лише за формою, але й за своїм внутрішнім змістом: кожен предмет у ньому має не лише утилітарне призначення, а й власний духовний образ. Для українця хата була своєрідним храмом, тому в ній завжди було чисто прибрано, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено вишиванками, прикрашено квітами, пахучими травами. У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь та червоний колір, що його символізував, вважали надійними захисниками від різних бід. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Утворене таким чином замкнене коло боронило господарів оселі від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.
З вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім пов’язано безліч найрізноманітніших обрядів. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла. Заборонялося будуватися в місцях, де раніше проходила дорога, було когось вбито чи покалічено, стояв будинок, спалений блискавкою. «Нечистим», а отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. «Чистими», щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій – пошуків «чистих» місць для житла, а також ворожби. Так, на Лівобережній Україні з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.
Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.
Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. В демонології ніч – це час, коли зі схованок виходять чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, «нечистий дух», диявол бере хліб лише в «нечистому місці», й ніколи в «чистому». Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати.
Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, пізніше – тварин, їхні черепи, ще пізніше – рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу. По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині – накривати стіл.
Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.
Українська хата здійснила багатовікову еволюцію від одноподільних (однокамерних) до дво-, три- та багатоподільних (багатокамерних) жител, характерними для яких були: яскраво виражене зонування, локальна специфіка, різноманітність планування.
В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем». Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).
Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев’яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв’язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі – розстеленою соломою (внатруску).
Українська хата на всій території свого поширення являла собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілого сільського населення деяких районів – напівземлянки та землянки.
Надзвичайно важливим елементом традиційного українського житла є його інтер’єр. Традиції внутрішнього планування українського житла сягають давньоруського періоду, й до XIX ст. включно воно характеризувалося типологічною єдністю. Вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували покуть (червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси. Під іконами уздовж причілкової (бічної)стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Збоку від столу містилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних родинах – килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).
Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: двоє – у чільній стіні навпроти печі (перепічні, третє – навпроти столу (застільне, покутне). У причілковій стіні містилося запічне віконце. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дере’яними засувками – волоками.
Традиційною в українському житлі була глиняна долівка (земля). Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX – на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс.
Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками – сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян (мита стеля).
Селянський двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.
При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм.
Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом.
У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю.
Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосереднім.
Найважливішими спорудами в садибі були клуня та хлів. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита, ячменю, обмолочену солому. Худобу утримували в хлівах. Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати. На Бойківщині в стайні влаштовували «причу» – ліжко з дощок, підняте над підлогою. Тут іноді спав господар. Стеля була дощаною. На Гуцульщині вхід до стаєнь переважно був з причілкового боку, будівля обладнувалася «продухами» (спеціальними дерев'яними трубами на стелі), якими виводилось застояне, важке повітря із стайні. Свиней відгодовували у спеціальних спорудах, які на Прикарпатті називають «кучами», а на Придніпров’ї й Лівобережжі – «саж». Вони завжди були зрубні й мали оригінальне пристосування – «ляду», тобто ящик, куди засипали корм, не відкриваючи дверей.
Важливою спорудою в господарстві українців була комора. Вона призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю та речей вжитку. Майже всюди в Україні вона була при хаті, вхід – найчастіше з сіней, у Карпатах – переважно окремий, з подвір’я. Зрідка траплялися комори, до яких входили просто з житлового приміщення.
У кожному господарстві були повітки (в західних областях – «шопи»), тобто навіси, відкриті з одного боку будівлі. Там складали дрова, сільськогосподарське знаряддя, ставили вози і сани.
Сіно зберігалося в засторонках клунь, на горищах хліва чи стайні, а також в оборозі – простій споруді з чотирьох стовпів, над якими споруджувався пересувний (по вертикалі) солом’яний дашок.
Усі будівлі двору об'єднувались в один ансамбль за допомогою огорож. Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішаних зі м’ятою соломою. Поверх них висаджували кущі та дерева. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у переважній більшості районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між подвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі мав назву вер’є. Частокіл – зроблені з кругляків, вертикально вбитих у землю, та паркани – з закладених у пази вертикальних стовпчиків горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури). Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – фіртку та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці.