Традиційні культи українського козацтва

Велике значення для розуміння вітчизняної культури має осягнення традиційних культів українського козацтва та їх витоків, особливо таких, як: культ коня, шаблі та бойового поясу, повага до кобзарів – співців козацької слави, шанобливе відношення до символіки (червоного прапора, клейнодів, китайки і т. д.) та вишколу молодих воїнів, обожнення козацького побратимства, своєрідне ставлення запорожця до жінки, дотримання погляду про існування зв’язку між битвою і бенкетом та ін.

Одним із важливих архаїчних елементів у системі культури українського козацтва став культ коня, що не є безпосереднім надбанням українських козаків, а представляє далекий відгомін сакрально-військової індоєвропейської традиції. Східнослов’янські степи – батьківщина свійського коня. Саме тут вперше почали приручати і використовувати коней не лише в господарській діяльності, але й з військово-транспортною метою. Про це свідчать, наприклад, останки військових колісниць і возів у похованнях Ямної культури[269]. Звідси розселилися племена, які несли з собою по всій Євразії навички використання свійських коней у різних галузях життєдіяльності.

Історична наука доводить, а міфи підтверджують, що сакрально-військовий культ коня вже існував у стародавніх українців. З язичницьких міфів відомо, бог Перун був вершником. За повір’ями древніх українців, кінь міг принести людині і успіх, і смерть (згадаймо легенду про безпосередню причетність коня до смерті князя Олега), іноді він супроводжував свого господаря у потойбічний світ як споглядач останніх хвилин його життя. Про це свідчать дослідження численних козацьких поховань.

Отже, українське козацтво, будучи носієм індоєвропейських військових традицій, вочевидь запозичило з цієї культури і примножило культ коня та побратимське ставлення до нього, що так яскраво і з великою любов’ю оспівано в українському фольклорі. Тому в багатьох козацьких піснях, думах і переказах кінь є «братом і бойовим товаришем козака».

Важливе місце у козацькій військовій культурі посідає шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатий український фольклор. Цей культ бере свій початок у середньовічній Європі, де меч вважався ознакою приналежності особи до лицарського стану. Ще під час християнізації Європи церква включила варварський за своєю суттю культ меча і бойового пояса в систему християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. Тому в пізньому середньовіччі посвята в лицарі відбувалася в церкві з використанням меча. Так і в козацьку епоху шабля (далека «родичка» меча) стала символом незалежної козацької верстви.

Вагомою складовою українського фольклору є численні казки, легенди, перекази про вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі ці образи є не чимось іншим, як рештками індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень і міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні індоєвропейської культури. З них у прадавні часи, згідно з міфологією, формувалися таємні об’єднання озброєних чоловіків. Ці військові спільноти створили власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку. Ймовірно, образ козака-характерника[270] саме й склався під впливом залишків стародавнього індоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків – перевертнів у різних балто-слов’янських народів та їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило ці образи у сусідніх етносів, а успадкувало їх від культури Київської Русі. Це свідчить про безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Подібний зв'язок простежується також між образами давньоруського князя-волхва Всеслава Полоцького[271] та козацького отамана-характерника Івана Сірка[272].

Вважається, що більшість козаків-характерників були язичниками. Доказом такого припущення є процедура поховання таких козаків. Легенди розповідають, що їх ніколи не ховали священики, а проводжали в останню путь самі запорожці і по-своєму, тобто лицем донизу, за звичаєм, який склався ще зі скіфських часів. У такий спосіб хоронили небезпечних людей, чиє посмертне відродження було небажаним. Для цього небіжчика клали в труну обличчям вниз, щоб сонце не торкалося його своїм животворним промінням. Усе це свідчить про те, що пересічні люди розглядали козаків-характерників чаклунами, а священики вважали їх людьми, в яких вселився біс.

Отже, спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовними традиціями княжих дружин Х – ХІІ століть, які були різновидом середньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв'язок культури українського козацтва з військовою лицарською культурою Європи.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі – військові співаки слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а становить собою важливу складову військово-культурних систем багатьох народів, носіями якої були військові співаки, наприклад, у стародавні часи – це арійські ріші[273], давньогрецькі аеди[274] і рапсоди[275], яскравим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі кобзарювали барди[276], скальди[277], трувери[278], менестрелі[279]. У часи Київської Русі при княжій дружині теж існували військові піснярі, найвідоміший з них – Боян. Козацьке кобзарство увібрало в себе пісенний досвід лицарів середньовіччя та звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні культури українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства – від бардів вузькостанових інтересів козацтва – до співців усієї України, всього українського народу, яка своєрідно виявилася в середині ХІХ ст. у творчості Великого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Таким чином, кобзарство стало однією з важливих засад творення не тільки козацької ментальності, але й формування української культури в цілому.

У системі традицій українського козацтва чільне місце також посідає символіка червоного кольору, відтінком якого є малинова барва. Як свідчать археологічні, історичні та фольклорні джерела, українські козаки широко використовували цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань козаків (загиблого покривали червоною китайкою).

Джерела свідчать, що в минулому у різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни, війська та крові. У червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як символ військової верстви воїнів-професіоналів, панував не лише на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків – професійних воїнів – червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це виявлялося в червоно-малинових знаменах, у козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва.

Отже, військова символіка червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н.е. і наповнюючись новим соціально-політичним змістом на кожному етапі розвитку військової справи, невпинно розвивалася протягом усієї історії народів індоєвропейської мовної групи. Червоний колір у цієї групи народів є уособленням крові, вогню та війни, ознакою приналежності до провідного військово-аристократичного стану. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

Важливим елементом у козацькій військовій культурі є вишкіл молодих воїнів. Ця козацька традиція також сягає своїми коріннями у старовину, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займаючись фізичною і військовою підготовкою. Наприклад, західноєвропейському лицарству було властиве комплексне і тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19 – 21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство Київської Русі теж приділяло велику увагу військовій підготовці дружинної молоді, як засобу перетворення юнака на повноцінного члена суспільства. Традиції стародавнього українського лицарства не втратили свого значення, а були з часом успадковані новою військовою верствою України – козацтвом. Українські козаки створили свою систему підготовки молоді – так званий «інститут джурів-молодиків». Його характерні риси – кропітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (воно тривало з 7 – 9 до 20 – 21 року, що повністю відповідало європейській лицарській традиції), постійне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, насамперед, повне проходження юнаком тернистого і напруженого шляху – від джури[280] до фахового козака-воїна.

Одним з архаїчних елементів у культурі українського козацтва є зв'язок битви з бенкетом. У народній поетичній творчості, а саме в творах, пов’язаних з козацтвом, широко побутувала традиція порівнювати і пов’язувати козацький бенкет з кровопролитною битвою. У козацькому світосприйнятті битва і бенкет також набули особливого містично-героїчного забарвлення. Фольклорні матеріали свідчать, що для козаків битва і банкет мали навіть сакральний характер. Ця традиція пов’язувати їх зародилася ще в стародавні часи і вперше була зафіксована у священних гімнах Рігведи[281]. Впродовж тисячоліть відбувалося поступове зближення понять-символів «битва» й «бенкет». Тому в світосприйнятті воїнів-професіоналів ці поняття являють собою єдине взаємопов’язане ціле: битва – це головне поле діяльності воїнів, бенкет – нагорода за їх мужню військову працю. Під час битви воїн – головна діюча особа-виконавець, а вже під час бенкету військовий лідер (ватаг, конунг, сюзерен) віддячував воїнів-дружинників своєю щедрістю, багатством і покровительством за відданість і героїчну звитяжність. Зв'язок битви й бенкету набував, крім ритуально-героїчного, ще й надприродного змісту, тому що загиблі на полі бою воїни-герої, на думку особистості тієї пори, продовжували вести вічну війну і вічно бенкетувати у потойбічному світі. Цей стародавній елемент індоєвропейської військової культури зберігся в традиціях українського козацтва, що відобразилося як в уявленні народу про козаків, так і в їхньому власному світобаченні.

Одним з особливих елементів культури українського козацтва є своєрідне ставлення козака до жінки. Саме той факт, що запорозькі козаки мусили залишатися неодруженими, хоча серед них були й винятки, тобто сімейні козаки, є також проявом індоєвропейської військової традиції. Витоки цієї традиції, ймовірно, були тісно пов’язані зі звичаями первісних чоловічих таємних об’єднань, вступ до яких був заборонений жінкам. Особливо ці звичаї були розповсюджені в середовищі воїнів-звірів, які не одружувалися і займалися викраданням жінок для задоволення своїх суто чоловічих фізіологічних потреб. Ця традиція виявилася досить живучою. З фольклору відомо, що в стародавніх германців і скандинавів, окрім воїнів-дружинників, існували так звані берсеркери[282]. У скандинавських сагах є згадки про такий тип воїнів, які у приступах шаленої люті тероризували місцеве населення і чинили різні насильства. У середньовічній Західній Європі теж простежується особливе ставлення воїна до жінки. Наприклад, у ХІІ – ХIV століттях існували духовно-лицарські ордени, члени яких лицарі-ченці, як правило були неодруженими, оскільки, за Євангелієм, «неодружений думає про Господа, одружений – про жінку». Цю традицію європейських лицарів, очевидно, й перейняли козаки. Отже, і запорожців, і середньовічних лицарів-ченців об’єднувала обітниця целібату (не одруження) і цноти (непорочність, сувора моральна чистота).

Аналізуючи витоки козацької культури, не можна залишити поза увагою і такий її старовинний елемент як побратимство. Його традиції сформувалися на засадах первісної родової общини і стали тим стрижнем, навколо якого відбувалося становлення ранньолицарських військових дружин-комітатів[283]. Ритуал і звичаї побратимства, як ідеалу індивідуальної і колективної взаємодопомоги, духовного єднання побутували на українських землях ще в стародавні часи і вперше письмово зафіксовані Геродотом у розповіді про скіфів. Побратимство широко відобразилося в билинах Київської Русі, в українських казках і легендах. Запорізька Січ теж була заснована на засадах побратимства, що були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів. Збережені і розвинуті козацтвом традиції побратимства стали органічною складовою їх ментальності і справили значний вплив на стан духовної культури українського суспільства часів козацько-гетьманської доби.

Таким чином, українська культура XVII –XVIII століть – це духовний відбиток однієї з найскладніших і найважливіших епох вітчизняної історії. Ця епоха вмістила в собі кілька історичних періодів – визвольну боротьбу з її величезними жертвами та руйнацією, завоювання державності і її втрату, закріпачення. Проте в культурному відношенні вона була надзвичайно плідною і насиченою. На українських землях виросли нові міста з чудовою архітектурою, що не поступалася світовим зразкам, склалася європейська освіта, набуло сили оригінальне книгодрукування, значних висот досягли малярство і самобутня музика. Фольклор і література виробили такі форми і стильові засоби, на які могла міцно спиратися українська словесність нових часів.

Саме в цей період в Україні заявила про себе професійна філософська думка, яка своєю оригінальністю і самобутністю, рівнем культури не поступалася європейській, а за деякими показниками і перевершила її.

Не стояла на місці й вітчизняна наука. Великих здобутків досягли гуманітарії, природознавці, представники фундаментальних і прикладних наук. Українські вчені продовжували прославляти Батьківщину, працюючи не лише в Україні, але й у провідних російських та західноєвропейських університетах.

Отже, в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства доби козаччини і Гетьманщини відбулися глибокі зрушення й зміни. Трепетно ставлячись до українських традицій, вітчизняні діячі – від воїнів та політиків і до митців та вчених – дивилися на світ уже новими очима, мислили нестандартно, а тому пропонували свіжі підходи й ідеї до вирішення назрілих проблем. І все-таки, якими б великими й унікальними не були досягнення окремих політиків і військових, вчених і філософів, скульпторів і композиторів, письменників, художників і поетів, переконливо відчувається, що за всіма пам’ятками тогочасної культури стоїть її єдиний творець – мудрий, талановитий і працелюбний український народ, наполегливий і цілеспрямований у своєму прагненні творити власну долю.

Контрольні запитання і завдання

1.Охарактеризуйте соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва.

2.Що Вам відомо про походження терміна «козак»?

3.У чому проявлявся феномен українського козацтва, його історичне і культурне значення?

4.Чому, на Вашу думку, Запорізьку Січ називали українською Спартою?

5.Хто з козацьких старшин уславив себе подвигами та організаційними справами?

6.Назвіть провідні риси українського бароко.

7.У чому полягала специфіка козацької символіки?

8.Розкрийте роль українського козацтва в становленні освітніх закладів.

9.Проаналізуйте роль і значення Києво-Могилянської академії в культурному розвитку України.

10. Доведіть, що творчість Ф. Прокоповича носила гуманістичний характер.

11.Розкрийте зміст основних козацьких літописів як провідного літературного жанру тієї доби.

12.Проаналізуйте культурну спадщину Г. Сковороди – видатного українського філософа, педагога і поета.

13.Покажіть, у чому полягала своєрідність «вченої поезії» і кого Ви знаєте з її знаменитих представників?

14. Доведіть визначну роль П. Могили в становленні духовного життя українського народу.

15.Назвіть основні риси українського вертепу. У чому полягала специфіка його репертуару?

16.Охарактеризуйте творчість А. Веделя, М. Березовського і Д. Бортнянського в контексті культурного життя України.

РОЗДІЛ 6

Наши рекомендации