Мета і завдання фізичного виховання

Під метою розуміють кінцевий висновок діяльності, якого прагне людина або суспільство.

Метою фізичного виховання є оптимізація фізичного розвитку людини, всебічного вдосконалення фізичних якостей і пов'язаних з ними здібностей в поєднанні з вихованням духовних і етичних якостей, властивих кожному, та які характеризують суспільно активну особу; забезпечити на цій основі підготовленість кожного члена суспільства до плідної трудової і інших видів діяльності (Л.П. Матвєєв, 1989).

Для того щоб мету зробити реально досяжною у фізичному вихованні, розв'язується комплекс конкретних завдань (специфічних і загальнопедагогічних), які відображають багатогранність процесу виховання, етапи вікового розвитку вихованців, рівень їх підготовленості, умови досягнення намічених результатів.

До специфічних завдань фізичного виховання належать дві групи: з оптимізації фізичного розвитку людини та освітні завдання.

Вирішення завдань з оптимізації фізичного розвитку людини повинне забезпечити:

– оптимальний розвиток фізичних якостей, властивих людині;

– зміцнення і збереження здоров'я, а також загартовування організму;

– вдосконалення статури і гармонійний розвиток фізіологічних функцій;

– багаторічне збереження високого рівня загальної працездатності.

Всебічний розвиток фізичних якостей має велике значення для людини. Широка можливість їх перенесення на будь-яку рухову діяльність дозволяє використовувати в багатьох сферах людської діяльності – в різноманітних трудових процесах, у різних і часом незвичайних умовах середовища.

Здоров'я населення в країні розглядається як найбільша цінність, як відправна умова для повноцінної діяльності і щасливого життя людей. На базі міцного здоров'я і хорошого розвитку фізіологічних систем організму може бути досягнутий високий рівень розвитку фізичних якостей: сили, швидкості, витривалості, спритності, гнучкості.

Вдосконалення статури і гармонійний розвиток фізіологічних функцій людини розв'язується на базі всебічного виховання фізичних якостей і рухових здібностей, що згодом призводить до природно-нормального, неспотвореного формування тілесних форм. Таке завдання передбачає корекцію недоліків статури, вироблення правильної постави, пропорційний розвиток м'язової маси, всіх частин тіла, сприяння збереженню оптимальної ваги за допомогою фізичних вправ, забезпечення тілесної краси. Досконалість форм тіла, в свою чергу, виражає до певної міри досконалість функцій організму людини.

Фізичне виховання забезпечує довголітнє збереження високого рівня фізичних здібностей, продовжуючи тим самим працездатність людей. У суспільстві праця є життєвою необхідністю людини, джерелом її духовного і соціального благополуччя.

До спеціальних освітніх завдань належать:

– формування різних життєво важливих рухових умінь і навиків;

– придбання базових знань науково-практичного характеру.

Фізичні якості людини можуть якнайповніше і раціональніше використовуватися, якщо він навчений руховим діям. У результаті навчання рухам формуються рухові уміння і навики. До життєво важливих умінь і навиків належить можливість здійснювати рухові дії, необхідні в трудовій, оборонній, побутовій або спортивній діяльності.

Так, безпосереднє прикладне значення для життя мають уміння і навики плавання, пересування на лижах, біг, ходьба, стрибки і т.ін. Уміння і навики спортивного характеру (в гімнастиці, фігурному катанні на ковзанах, технічні прийоми гри у футбол і т.ін.) мають непряму прикладність. Формування умінь і навиків розвиває у людини здібності до оволодіння будь-якими рухами, у тому числі трудовими. Чим більшим багажем рухових умінь і навиків володіє людина, тим легше освоюються нею нові форми рухів.

Передача тим, хто навчається, спеціальних фізкультурних знань, їх систематичне поповнення і поглиблення також є важливими завданнями фізичного виховання. До них належать знання: техніки фізичних вправ, її значення і основ застосування; сутності фізичної культури, її значення для особи і суспільства; фізкультурно-гігієнічного характеру; закономірностей формування рухових умінь і навиків, зміцнення і підтримка хорошого здоров'я на багато років.

Підвищення фізкультурної грамотності людей дозволяє широко впроваджувати фізичну культуру і спорт у побуті та на виробництві. Залучення широких верств населення до фізкультурного руху – одне з першорядних фізкультурних завдань.

До загальнопедагогічних належать завдання з формування особистості. Ці завдання висуваються суспільством перед всією системою виховання як особливо значущі. Фізичне ж виховання повинне сприяти розвитку етичних якостей, поведінці у дусі вимог суспільства, розвитку інтелекту і психомоторній функції.

Високоморальна поведінка спортсмена, вихованого тренером і колективом, а також вироблені в процесі занять фізичними вправами працьовитість, наполегливість, сміливість та інші вольові якості безпосередньо переносяться в життя, у виробничу, військову і побутову обстановку.

У процесі фізичного виховання розв'язуються і певні завдання з формування етичних і естетичних якостей особи. Духовне і фізичне начала в розвитку людини складають нероздільне ціле і в процесі фізичного виховання ефективно вирішують ці завдання.

Загальнопедагогічні завдання фізичного виховання уточнюються відповідно до специфіки вибраного напрямку фізичного виховання, віку і статі того, хто навчається.

Мета фізичного виховання може бути досягнута за умови вирішення всіх його завдань. Тільки в єдності вони стають дійсними гарантами всебічного гармонійного розвитку людини.

Основні напрямки конкретизації завдань. Завдання, які вирішуються в процесі фізичного виховання, одержують своє конкретне значення за профілем спортивного тренування, загальної і професійно-прикладної фізичної підготовки (рис. 2). Причому, можна відзначити два напрямки конкретизації завдань (Л.П. Матвєєв, 1997).

У першому випадку конкретизується завдання, яке вирішується, відповідно до індивідуальних можливостей і особливостей тих, хто навчається фізичним вправам. Конкретизація завдань, що індивідуалізується у фізичному вихованні – справа складна, оскільки заняття фізичними вправами здійснюються у формах групової організації. Проте, не дивлячись на це, необхідно враховувати вікові і статеві особливості, а також фізичний розвиток і рівень підготовленості вихованців.

У другому випадку конкретизація завдань здійснюється в тимчасовому аспекті, що означає співвідношення їх з часом, необхідним і сприятливим для їх вирішення.

Виходячи з цільових установок у фізичному вихованні ставляться загальні завдання. Вони, у свою чергу, підрозділяються на ряд приватних завдань, для послідовного вирішення яких потрібен певний час. Загальні завдання обдумуються довготривало (весь період навчання в загальноосвітній школі, в середньому спеціальному і вищому навчальному закладі і т.ін.), приватні завдання – від порівняно недовгого (одне заняття) до тривалого (місяць, навчальна чверть, півріччя, рік) періоду.

При постановці завдань і визначенні термінів для їх вирішення враховуються закономірності вікового розвитку організму людини, а також закономірності змінюваності вікових періодів і тих природних змін, які в них відбуваються. Так, наприклад, при вихованні фізичних якостей необхідно враховувати сенситивні (чутливі) зони, коли природне дозрівання форм і функцій організму створює сприятливі передумови для направленої дії на дані якості. Або інший приклад.

Дозрівання рухового аналізатора у підлітків закінчується в 13-14 років, пубертатний період у дівчаток здійснюється в ці ж терміни. В складнокоординованих видах спорту (спортивна гімнастика, фігурне катання та ін.) задачі по оволодінню значною кількістю складних технічних вправ (рухів) ставляться на період, який передує цьому віку.

Вищезгадане вказує на постановку кожного конкретного завдання можна здійснити лише в певній конкретній ситуації її вирішення. Конкретизація завдань у системі освіти і виховання (школа, середній спеціальний і вищий навчальний заклад і т.ін.) здійснюється від більш загальних (на весь період навчання) до більш приватних (на рік, семестр, чверть, місяць, одне заняття).

Конкретність у постановці завдань повинна отримати своє вираження не тільки в смисловому виявленні, але і в кількісних показниках. Для цього вводяться нормативи як уніфіковані кількісні вираженя завдань, які вирішуються у фізичному вихованні.

У сфері фізичного виховання кількісно-нормативна постановка завдань в основному відображає нормативи фізичної підготовленості. Вони підрозділяються за двома аспектами: нормативи, які відображають ступінь розвитку фізичних якостей (сили, швидкості, витривалості, спритності, гнучкості), і нормативи, які характеризують ступінь освоєння рухових умінь і навиків (нормативи «навченості»).

Нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступні кожній людині (якщо вона здорова і не має вад у фізичному стані організму). Доступність при цьому допускає певну підготовку людини. Якщо нормативи занижені, вони не мають стимулюючого значення, у тих, хто займається фізичними вправами, пропадає мотивація до їх досягнення. Тому нормативи повинні бути реальними – не завищеними, але і не заниженими.

Нормативною основою для загальнопідготовчого напряму є державні тести, а для спортивного напряму – спортивна класифікація.

Окрім вищезгаданих способів конкретизації завдань у фізичному вихованні застосовують і інші способи. Одним з них є постановка рухових завдань, які передбачають виконання рухів у рамках чітко визначених параметрів, що індивідуалізуються (просторових, тимчасових, силових). Така конкретизація приватних завдань частіше практикується на окремих заняттях або серії занять. Вони в основному зачіпають навчання руховим діям, або виховання фізичних якостей.

Іншим способом конкретизації завдань є перспективне, етапне і оперативно-поточне планування потрібних (з позицій поставлених завдань) змін стану організму за окремими показниками, що виражає ступінь дієздатності його систем (м'язової, серцево-судинної, дихальної та ін.).

Це можна продемонструвати на постановці завдань по вихованню витривалості. Намічають конкретні показники, яких повинен досягти той, хто займається фізичними вправами. Ці показники відображають легеневу вентиляцію, споживання кисню і інші показники вегетатики людини.

Кожний такий показник окремо, звичайно, зовсім нерівнозначний цілісним показникам результатів, на досягнення яких направлено фізичне виховання. Але взяті в сукупності ці «парціальні» показники, якщо відомі їх взаємозв'язки і закономірності змін в процесі фізичного виховання, вельми важливі для конкретизації вирішуваного в ньому специфічного завдання, а також для об'єктивного контролю за їх реалізацією (Л.П.Матвєєв, 1991).

3 Загальні соціально-педагогічні принципи системи фізичного виховання

Під терміномпринципи в педагогіці розуміють найважливіші, найістотніші положення, які відображають закономірності виховання. Вони спрямовують діяльність педагога і того, хто навчається фізичних вправ до наміченої цілі з меншими витратами сил і часу.

Загальними принципами реалізації завдань, які витікають з мети фізичного виховання, є: 1) принцип сприяння всебічному і гармонійному розвитку особи; 2) принцип зв'язку фізичного виховання з практикою (прикладності); 3) принцип оздоровчої спрямованості.

Загальними вони називаються тому, що їх дія розповсюджується на всіх працівників у сфері фізичної культури і спорту, на всі ланки системи фізичного виховання (дошкільні установи, школа, середні спеціальні і вищі навчальні заклади і т.ін.), на державні і суспільні форми організації (масова фізична культура і спорт вищих досягнень і т.ін.).

У загальних принципах закладено вимогу суспільства, держави як до самого процесу фізичного виховання, так і до його результату (якою повинна стати людина, яка займається фізичною культурою).

Принцип сприяння всебічному і гармонійному розвитку особи. Даний принцип розкривається в двох основних положеннях:

1. Забезпечення єдності всіх сторін виховання, які формують гармонійно розвинену особу. В процесі фізичного виховання і суміжних формах використання фізичної культури необхідний комплексний підхід у вирішенні завдань етичного, естетичного, фізичного, розумового і трудового виховання.

2. Комплексне використовування різних чинників фізичної культури для повного загального розвитку властивих людині життєво важливих фізичних якостей і основних рухових здібностей разом з формуванням широкої фундації рухових умінь і навиків, необхідних у житті. Відповідно до цього в спеціалізованих формах фізичного виховання необхідно забезпечувати єдність загальної і спеціальної фізичної підготовки.

Принцип зв'язку фізичного виховання з практикою життя (принцип прикладності). Цей принцип найбільшою мірою відображає цільове призначення фізичної культури: готувати людину до трудової, а також, через необхідність, до військової діяльності. Принцип прикладності конкретизується в таких положеннях:

1. При вирішенні конкретних завдань фізичної підготовки необхідно віддавати перевагу тим засобам (фізичним вправам), які формують життєво важливі рухові уміння і навики безпосередньо прикладного характеру. В будь-яких формах фізкультурної діяльності необхідно прагнути забезпечити придбання можливо більш широкої фундації різноманітних рухових умінь і навиків, а також різносторонній розвиток фізичних здібностей.

2. Постійно і цілеспрямовано пов'язувати культурну діяльність з формуванням активної життєвої позиції особи на основі виховання працьовитості, патріотизму і етичних якостей.

Принцип оздоровчої спрямованості.Значення принципу полягає в обов'язковому досягненні ефекту зміцнення і вдосконалення здоров'я людини. Цей принцип зобов'яже:

— визначаючи конкретний зміст засобу і методу фізичного виховання, неодмінно виходити з їх оздоровчої цінності, як обов'язкового критерію;

— планувати і регулювати тренувальні навантаження залежно від статі, віку, рівня підготовленості тих, хто займається;

— забезпечувати регулярність і єдність лікарського і педагогічного контролю в процесі занять і змагань;

— широко використовувати оздоровчі сили природи і гігієнічні чинники.

Таким чином, як випливає з вищевикладеного, основне призначення загальних принципів системи фізичного виховання зводиться до наступного (А.М. Максименко, 1999):

по-перше, до створення найсприятливіших умов і можливостей для досягнення мети і вирішення завдань фізичного виховання;

по-друге, до позначення загальної спрямованості процесу фізичного виховання (всебічності, прикладності, оздоровлення);

по-третє, до визначення основних шляхів, гарантуючих досягнення позитивних результатів фізичного виховання (шляхи реалізації їх на практиці).

Принципи системи фізичного виховання є органічною єдністю. Порушення одного з них відбивається на здійсненні інших (Ж.К. Холодов, В.С. Кузнєцов, 2000).

Література

1. Максименко А.М. Основы теории и методики физической культуры. – М., 1999.

2. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. – М.: ФиС, 1991. – 543 с.

3. Матвеев Л.П. Общая теория спорта: Учебник. – М., 1997.

4. Теория и методика физической культуры: Учебное пособие //Под ред. Ю.Ф. Курамшина, В.П. Попова. – Санкт-Петербург, 1999.

5. Холодов Ж.К., Кузнецов В.С. Теория и методика физического воспитания и спорта. – М.: Academa, 2000.