Онтологічні та антропологічні підстави освіти

Онтологія – слово грецького походження. Походить з двох слів: «онтос» – буття або суще (існуюче) і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум.

У загальному значенні онтологія – наука про буття або існування.

Для освіти як об'єкта онтологічного аналізу характерна двоїстість. З одного боку, освіта є певним процесом, сукупністю фізіологічних процедур, зумовлених людською природою, з іншого – освіта виступає об'єктом рефлексії. Саме останній аспект, а саме, когнітивна об'єктивація освіти дозволяє говорити про певне існування чи навіть буття таких об'єктів, як освіта, знання, а також процедури, форми і методи освіти.

Таким чином, онтологія освіти виступає як система знань щодо форм, у яких знання набувають для розуму певні смисли і значення, а також форм, у яких знання зберігаються, тобто існують у неактивному для мислення і незалежному від нього стані.

Сенс і сутність явища збереження знань тісно пов'язані з поняттям «пам'ять».

Представлення знань - питання, яке вирішується як у сфері когнітології (науки про мислення), так і у сфері інженерії знань.

Дуалістична природа знання розкривається через осягнення таких діалектичних пар категорій філософії, як суб'єкт-об'єкт, частина-ціле і форма-зміст.

Різноманіття у філософському осмисленні онтології освіти в основному пов'язано з описом різних систем і системоутворюючих чинників для визначення сутнісних характеристик різних форм знань. Велике значення для онтології знання має сфера людської діяльності, у якій формуються форми знання і процедури освіти. Описано специфічні теорії онтології знання для таких сфер, як мистецтво, культура, наука, інформаційний простір та ін.

Онтологія знання, у загальному випадку, може бути описана як ієрархічно організована структура, що включає в себе все різноманіття форм, методів і процедур, необхідних для опису реальності як цілого і складових її частин як самостійних об'єктів. Опис направлено на фіксацію сутнісних властивостей описуваних об'єктів і відносин, в яких вони між собою перебувають.

Ключовими і найбільш загальними формами об'єктів та їх відносин для онтології освіти виступають: «людина» і її стосунки з різними формами «реальності».

Оскільки знання набуває сутнісного наповнення тільки стосовно діяльності людини, очевидно, що онтологічні підстави освіти нерозривно пов'язані антропологічними аспектами знання у формі когнітивної практики.

Антропологія освіти є самостійним напрямом у філософії освіти. Включає в себе наукові традиції філософської антропології, антропологічного підходу до опису міжособистісних комунікацій і соціально-психологічних аспектів людського буття.

Як і у випадку з онтологією освіти, проблема антропологічних підстав знання пов'язана з різноманіттям форм і принципів у побудові її теоретичних підстав. Педагогічна антропологія і антропологія освіти безпосередньо пов'язані із загальною філософською антропологією. Різні філософсько-антропологічні концепції задають власні теоретичні моделі для опису людини.

Сьогодні виділяють такі філософсько-антропологічні концепти, як аксіологічна, натуралістична, персоналістська, екзистенційна, неотомістська ірраціоналістична, трансценденталістська, об'єктивно-ідеалістична та ін.

Незважаючи на відсутність єдиного універсального образу людини, різні філософсько-антропологічні концепти мають одне загальне положення в розумінні людини – його зумовленість власною перетворюючою діяльністю.

Людина не просто даність буття, але даність, зумовлена творчою діяльністю самої людини. Самоздійснення людини в її діяльності – це утворення особистості в просторі соціокультурної комунікації.

На думку І. Канта (1724-1804 рр.), людина «як вільно діюча істота робить або може і повинна робити [людину] з себе сама». У «Лекціях з педагогіки» він висловлює думку про те, що «людина – єдине створіння, яке має бути вихованим». І далі: «Людина може стати людиною лише завдяки вихованню. Вона – не що інше, як те, що з неї сформує освіта. Необхідно підкреслити, що людина виховується лише іншими людьми, які також були вихованими». І. Кант є одним з перших філософів, хто будував власне розуміння про педагогіку на підставі антропології.

Одним з найважливіших аспектів педагогічної антропології є уявлення про подвійність людського буття на рівні духовного та біологічного аспектів існування. Наявність двох начал людини зумовило уявлення про існування двох світів або вимірів буття людини. Природа чи матеріальний світ – це простір, з яким тісно пов'язане біологічне начало людини. При цьому людина, у результаті своєї усвідомленої цілеспрямованої діяльності створює «другу природу» – духовний світ, в основі якого лежать культура і суспільство. «Паралельне» існування в двох світах накладає відбиток на процес формування світогляду. Незводимість буття людини до існування тільки в одному світі ускладнює виявлення і опис реальності та її універсальних законів. Людина повинна описуватися в умовах переплетення біологічного і духовного буття. Самостійним питанням виховання і освіти стає, у цьому випадку, питання про співвіднесення двох світів і двох форм буття людини. При цьому, людина може бути осягнута лише у єдності всіх форм прояву її існування.

У сучасній педагогічній антропології, залежно від особливостей формування «образу людини» виділяють кілька напрямів:

1. Інтегральний підхід - людина розуміється як істота, що потребує виховання та освіти (А. Флітнер, Г. Рот, М. Лідтке).

2. Філософський підхід - людина є відкритою системою, що знаходиться в стані постійного становлення (О. Больнов, Й. Дебролав, В. Лох).

3. Феноменологічний підхід – людина є комплексом самопроявлень, що чергуються: дитина, підліток, учень, вчитель, батько, мати (М.Я. Лангевелд, Р. Лассан).

4. Діалектико-рефлексивний підхід трактує людину як «політичну тварину». Людина самоздійснює себе в просторі соціального (М. Бубер, Е. Левінас, Т. Адорно).

5. Імпліцитний підхід – людина існує лише в модусі образів самого себе (Шейерл).

6. Структуралістський підхід – людина розглядається як анаграма, перетворюючись на поетичний текст (Ж. Дерріда, М. Фуко).

З огляду на різноманіття антропологічних підходів, питання щодо меж різних методів залишається відкритим, а будь-яка претензія на універсальність антропологічних підстав освіти є неспроможною.