Особистий внесок в оперне мистецтво.
Одна з видатних співачок минулого століття Марія Каллас за життя стала справжньою легендою. До чого б не доторкнулася артистка, все світилось якимось новим, несподіваним світлом. Вона вміла поглянути на багато сторінок оперних партитур новим, свіжим поглядом, відкрити в них досі незвідану красу.
"Я завжди дивувалася тому», — пише Інгеборг Бахман, - що люди, які чули Марію Каллас, не можуть позбутися відчуття, що їм довелося чути особливий, підданий усім небезпекам голос.[кест. ст.6]
В голосі Каллас полягала геніальна «неправильність». У середньому регістрі у неї чувся особливий приглушений, навіть як би кілька здавлений тембр. Знавці вокалу вважали це недоліком, а слухачі бачили в цьому особливу чарівність. Не випадково говорили про магію її голосу, про те, що вона заворожує аудиторію своїм співом. Сама співачка називала свій голос «драматичної колоратурою».
Захоплені прихильники називали Марію Каллас - "Божественною". Феномен оперної діви полягав у незвичній магічній силі голосу й воднораз в чуйної драматичної майстерності. Каллас виступала на більш відомих світових оперних сценах Європи і Америки, утримуя владу над публікою; вона стала не тільки величнішою примою, но й живою легендою.
Здатність Марії викликати у людей самі суперечливі почуття — від захопленого поклоніння до повного неприйняття — підтверджує наявність у неї дару, який часто називають феноменом Каллас. Йдеться про справді гіпнотичний впливі співачки на різну публіку, чи то в Токіо, Парижі чи Нью-Йорку. [Дюфр, ст.1]
Реакції на Марію Каллас — співачку або особу— з самого початку істотним чином відрізнялися від реакцій на Марчеллу Зембріх, Неллі Мельбу, Троянду Понсель, Клаудію Муцио, Зинку Міланов, Рената Тебальді або будь-яку іншу диву XX століття. Гречанка, яка народилася в Нью-Йорку,не могла так само впливати на свій час, як легендарні примадонни романтичної доби — на свою епоху. І все ж, подібно до Марії Малібран, Поліні Віардо і насамперед Джудитте Пасті, першої виконавиці Норми в однойменній опері Вінченцо Белліні, Марія Каллас завдяки своєму драматичного мистецтва формувала механізми сприйняття свого часу. Опери XIX століття, яка давно вже стала естетичним анахронізмом, вона повернула вихідне значення — здатність співати про красу, яка обтяжена нещастям. Каллас підтвердила думку, згідно з якою, по слову Андре Жида, найпрекрасніші творіння людства "неминуче сумні", або, користуючись висловом Альфреда де Мюссе, "самі безпросвітно-безвихідні співи прекрасніше за все". Якщо б вона була всього лише - якщо дозволено тут скористатися цим словосполученням "всього лише" - технічно витонченою, наділеної ангельським голосом співачкою, її все одно б занесли в аннали опери - і не тільки опери - як цікаву, яка розбурхує уми виконавицю. Але Каллас пробудила фантазію, цікавість, пристрасть до сенсацій, симпатію і навіть ненависть тих, хто не зазнав її безпосереднього впливу на своє сприйняття виразних засобів опери - і вже тим більше не сформував його під її впливом. Каллас, в деякому більш глибокому розумінні, стала особистістю мистецтва іншого роду, [ каст. Ст.4] особистістю, що розпалювала і розпалює афекти - хоча їй і не дісталося похвал від таких экстатиков, як Генріх Гейне, Альфред де Мюссе або Стендаль.Вона ніколи не співала просто ролі, ніколи, вона жила на лезо бритви, вона робила зачерствевший речитатив новим, ні, не новим, вона була настільки сучасної, що всі сочинявшие для неї ролі - від Верді до Белліні, від Россіні до Керубіні, - не тільки побачили б в ній здійснення задуманого, але і здивувалися б тому, що це набагато більше. Ecco un artista, вона є єдина особа, яка по праву вступала на підмостки в ці десятиліття, щоб глядачі в залі холонули, страждали, тремтіли, вона завжди являла собою мистецтво, так, мистецтво, і при цьому завжди була людиною, найнещаснішою, тайнонедужной, "травиатой". Вона була, якщо дозволено згадати казку, природним солов'єм цих років, цього століття, і сліз, якими я плакала, - цих сліз я не повинна соромитися. Стільки безглуздих сліз було пролито, але ті, що я пролила під впливом Каллас, ніяк не можна назвати безглуздими. Вона була останньою казкою, останньої дійсністю, співучасником якої сподівається бути слухач. Дуже важко - або дуже легко розпізнати велич. Каллас - коли вона жила? коли вона помре? - виявляє свою велич, свою людську природу і свою несумісність із світом посередності і прагнення до досконалості"[.кестінг,ст. 7]
Сценічна обдарованість Марії Каллас перевернуло погляди публіки до оперного мистецтва. До чого би не доторкалась діва, усе осяювалося променистим світлом. Тільки їй було підвладне додати відомим сторінкам оперних партітур нове, свіже звучання, відкривая в них невідомі красоти й представляючи їх публіці в усьому багатстві її геніального голосу.
"Він здається більш матеріальним, ніж особа, ніж спочиваюча рука. Так, голос - це прямий тілесний дотик". Йозеф Рот
Дослідники феномена Марії Каллас називали її співачкою "чорної романтики". Оперна прима ніколи не погоджувалася виконувати ролі легковажні, комічних героїнь. За своїм характером вона була ближче до трагічних,експресивних персонажей з надломленою долею [журнал, ст.16 ]
Вона робила персонажів на сцені дієвими, гранично правдиві-ми (що виходить далеко за рамки історизму звичайній інтерпретації), що було пов'язано з її технічними здібностями і експресією. З одного боку, завдяки ґрунтовному вокальному освіти і видатною музикальності Каллас володіла граматикою романтичного співу бельканто, що представляє собою не що інше, як субстрат для творів, написаних з 1790 по 1850 роки. З іншого, Каллас вміла показати, що відчуття і стани душі, представлені в музиці XIX століття, не є настільки вже універсально-позачасовими, що ймовірно існує певний паралелізм між епохою, в яку вона співала, і епохою, музику якої вона співала.[ Кест, ст..7]
Інтенсивність її сценічного життя проектували, однак, на іншу Каллас, відому публіці по заголовкам як "тигриця" або "DIVA FUROSA" - як небезпечна жінка, як застережливий символ. Протягом довгого часу її ім'я було синонімом скандалу, і що б вона не робила, перетворювалося в "смажені" факти, ще один доказ її божевілля, ще одну сцену безперервного скандалу. Жінка-вамп голлівудської закваски і тягне грішниця вже давно були приручені і перетворені в приємні картинки, а в примадонні, яку втілювала або, швидше, змушена була втілювати Марія Каллас, знову відродився тип "фатальної жінки", якою споконвіку існував у надрах міщанського світу.
2.1 Особисте життя
У 1947 році у Вероні Марія Каллас познайомилася з місцевим промисловцем Джованні Баттистой Менегини, вдвічі старший за неї, пристрасним любителем опери. Незабаром Джованні зізнається в любові Марії, повністю продає свій бізнес і присвячує себе Каллас.У 1949 році Марія Каллас і Джованні Менегини одружилися. Він став для Марії всім: і вірним чоловіком і люблячим батьком, і відданим менеджером, і щедрим продюсером.
У вересні 1957 року у Венеції на балу в честь дня народження журналістки Ельзи Максвелл Марія Каллас вперше зустріла Арістотеля Онассіса.[дюф.ст. 71]. Навесні 1959 року у Венеції вони знову зустрілися на балу. Після цього Онассіс поїхав до Лондона на концерт Каллас. Після цього концерту він і запросив її з чоловіком на свою яхту. В кінці листопада 1959 року дружина Онассіса Тіна подала на розлучення, а Каллас і Онассіс в цей час відкрито з'являлися в суспільстві разом. Пара сварилася майже постійно, і в 1968 році Марія Каллас дізналася з газет, що Аристотель Онассіс одружився на вдові президента США Жаклін Кеннеді.
У гонитві за особистим щастям, яке стало метою її життя, особливо з того дня, коли вона познайомилася з Онассисом, Марія марно повірила, що знайшла його в сім'ї. Цієї непересічної і глибокої особистості було доступно тільки одне щастя — на сцені. Вона була запрограмована — якщо тут можна вжити цей немилозвучний, але модний термін — для театру. Вона жила для мистецтва, вона жила мистецтвом; всі зусилля, яких докладала Марія, щоб не відрізнятися від людей з вищого суспільства і не бути чужим на їх святі життя, виявилися марними. Долею їй було визначено ні в якому разі не залишати сцену. Місце, де вона залишалася самою собою, — зовсім не розкішна яхта Онассіса, не світські бали у Венеції, не шикарні готелі Нью-Йорка чи Ріо-де-Жанейро; її світ — середньовічні замки з фанери, картонні стіни і паперові квіти; її одяг — не сукні від Крістіан Діор або Шанель, а важкі вбрання з криноліном, широкі тоги, грубі лахміття, в яких вона співала в операх «Туга», «Норма» або «Турандот»; її прикраси — не діаманти від Картьє і не смарагди від Бушрона, а скляні намиста, дешеві браслети, кільця з підробленими камінням, сверкавшие зі сцени при кожному її русі... Коли їй довелося відмовитися від сцени і театральний завіса опустився перед усім, чим вона жила, Марії не залишилося нічого, крім як піти з життя, і вона пішла...[дюфр,ст.1]
Педагогічна діяльність
[3].
З жовтня 1971 по березень1972 року вона знову здивувала своїх шанувальників, здавалося б, знали все, на що був здатний їх кумир. У нью-йоркській Джульярдській школі вона давала майстер-клас власноруч відібраним учням. Звичайно, геніальність не можна передати тому, хто її позбавлений. Проте Марія Каллас вкладала всю душу у свої уроки. Ці майстер-класи свідчили про глибину знань в області вокальної техніки.
Нещодавно я зі зрозумілим хвилюванням прослухав записаний курс професора Каллас. Мене, як слухача, перш за все здивувало те, що співачка не обмежувалася одними лише вказівками своїм учням: вона показувала, як треба співати, навіть коли давала урок молодій людині. В залежності від вибраного фрагменту опери вона була і тенором, і баритоном, і басом. В окремі моменти, коли з кимось разучивалась відома їй партія, несподівано чувся голос Каллас: чарівний, зворушливий, хвилюючий... І раптом цей голос обривався, що теж не можна було слухати без хвилювання, бо ти стаєш мимовільним свідком драми.[дюфр.ст.69]