Здорова сім’я – запорука здоров’я підлітка

Підлітковий період один з критичних періодів життя людини, перебіг якого обумовлює його психофізіологічні, репродуктивні, інтелектуальні можливості упродовж всього майбутнього життя.

В цьому віці відбувається перебудова всього організму. Вивчені та визначені закономірності біологічних особливостей організму в підлітковому періоді показують, що в цей період наступають принципові зміни в становленні всіх систем організму від дитячого типу до дорослого. Даний перехідний процес охоплює абсолютно всі рівні біологічної організації підлітка – від зміни перебудови скелету, системи дихання, кровообігу, секреції залоз, корково-підкоркових взаємин до розвитку репродуктивної системи, її функціонального і структурного забезпечення.

Подібна тотальна перебудова, що особливо гостро відчувається на перших стадіях підліткового періоду, послаблює старі сформовані системи, що склалися упродовж зростання дитини. Ця перебудова підвищує сприйнятливість організму до дії різноманітних чинників середовища і знижує його резистентність. Звідси і цілком слушні уявлення про особливу тендітність підлітка [5].

Для дітей в підлітковому віці характерні різка зміна настрою і переживань, підвищена збудливість, імпульсивність, надзвичайно велике коло полярних відчуттів. У цьому віці у дітей спостерігається т.з. „ підлітковий комплекс ” емоційності, який включає перепади настрою підлітків – деколи від нестримної веселості до смутку і навпаки, а також ряд інших полярних якостей, що проявляється поперемінно. Слід зазначити, що наявних, значущих причин для такої різкої зміни настрою у підлітковому віці може і не бути. З'являється новий емоційний стан, так званий „ афект неадекватності ”. Загальне зростання підлітка як особи, розширення кола його інтересів, розвиток самосвідомості, новий досвід спілкування з однолітками – все це веде до інтенсивного збільшення соціально цінних мотивів та переживань, таких як співчуття чужому горю, здібність до безкорисливого самопожертвування і таке інше. Не виникає сумніву, що підліток, його здоров’я й соціальна зрілість залежать від впливу цілого комплексу біологічних, медичних, соціальних, психологічних та економічних факторів, але одним із найважливішим із них є психоемоційні відносини в родині, де виховується підліток [6].

Виділяють чотири наступні етапи розвитку підлітка:

Перший етап починається в 11–12 років, характеризується конфліктом у підлітка між потребою в залежності від батьків і прагненням до автономії, до самостійності. З одного боку підліток чинить опір проявам турботи та ласкам батьків, а з іншого – все ж хоче, щоб його балували, пестили. Підліток перестає бути слухняним, як раніше.

Другий етап – у цей період підліток усім оточуючим доводить особисту незалежність, критикуючи дії дорослих. При цьому, бурхливі реакції батьків ще більше посилюють прагнення до емансипації. Ця стадія продовжується до того часу, поки батьки не сприймуть той факт, що підліток поступово стає дорослою людиною і почнуть з нею чи з ним рахуватися як із самостійною особою, що має свою думку, свою позицію, свою оцінку стосовно тієї чи іншої ситуації.

Третій етап – емоційна реакція на усвідомлення відділення від сім’ї: на цьому етапі може з’являтись почуття провини, гніву, депресії, страх втрати любові ближніх.

Четвертий етап – дорослі вже повністю визнають право підлітка на самостійність, зникає зовнішнє буйство та вразливість. Підліток зосереджується на своїй індивідуалізації і тому дуже важливим є те, щоб підліток у цей період мав перед собою зразки позитивних інтеграцій серед дорослих [12].

Таким чином, особистість підлітка зазнає суттєвих змін, котрі характеризуються динамічним розвитком шкали цінностей, які стануть основними в його житті, відділенням від батьків, розвитком логічного мислення, і, в кінці-кінців, підліток стає частиною дорослого світу, тобто він готується брати на себе відповідальність за створення сім’ї та планування потомства.

Аномальна поведінка в підлітковому віці трактується як прояв конфлікту між звичайною залежністю від батьків і бажанням відокремлення, сепарації. Негативізм і агресія – це дезадаптивні спроби вирішення конфлікту. Даний тип поведінки на зовнішньому плані затверджує “ автономію ” підлітка, при цьому на внутрішньому плані часто присутня впевненість, що саме така поведінка підсилює увагу батьків, якої дитина ще потребує.

Вивчення нами особистісних рис підлітків показало, що нестійка поведінка, особливо в умовах стресу більш властива хлопцям ніж дівчатам. Відчуття тривожності, схильність до самозвинувачення і страху притаманна 12 % хлопців і 8 % дівчат, і ще 33 % хлопців і 14 % дівчат відчувають емоційну напруженість, збудження і виражені явища фрустрації (депресії, апатії, відчуження, тощо).

Нездатність управляти своїми емоціями, знаходити їм адекватне пояснення характерне 28 % хлопців і 5 % дівчат. Звертає на себе увагу той факт, що у хлопців спостерігається достовірно більше виражені особистісні розлади.

Діти дуже страждають від несприятливої сімейної атмосфери (систематичні конфлікти, розлучення батьків, нервово-психічне або ж соціальне неблагополуччя батьків), впливу соціально-економічних і соціально-культурних факторів (незадовільні матеріально-побутові умови, зайнятість батьків, складний характер міжособистісних відносин в сім’ї, недостатні умови для повноцінного культурного відпочинку)[10].

Сім’я є основним соціальним середовищем, в якому формуються характерологічні особливості особистості дитини. При складних сімейних психоемоційних відношеннях в першу чергу страждає дитина. В підлітковий період особливо важливим є вміння та бажання батьків налагодити добрі внутрішньо сімейні відносини.

Для підлітків в дитячому віці найбільш важливою є потреба у відчутті особистої безпеки, захищеності, поваги і доброго до себе відношення, з боку дорослих. Запорукою впевненості в собі виступають добрі стосунки в родині, перш за все безпосередньо між батьками, а також між батьками та дітьми. Будь-яке порушення злагоди між дорослими членами родини, або неадекватне ставлення батьків до виховання своїх дітей є для підлітків стресогенним чинником, що може спричинити психічний зрив.

Найбільш небезпечним проявом порушення добрих міжособистісних взаємовідносин у родині є використання її членами у своїх стосунках будь-якого насильства. Насильство у сім’ї виступає суттєвим фактором ризику виникнення у дитини невротичних розладів та неадекватної поведінки.

Батьки мають різноманітні почуття до дитини, різні поведінкові стереотипи, які вони використовують у спілкуванні з дітьми, особливості сприйняття і розуміння характеру та особистості своєї дитини, її вчинків.

Хоча більшість батьків вважають себе зацікавленими в справах та діяльності своїх дітей, але методи їх виховання не завжди приносять користь дитині. Частина батьків надто опікуючись дітьми, намагаючись задовольнити усі їх потреби сприяють вихованню несамостійної, безвільної нецілеспрямованої особистості. Інші батьки вимагають від дитини беззастережної слухняності, особливо стосовно дівчат [10]. Вищевказане сприяє виникненню агресивності, бунтарства у одних дітей або невпевненості, безініціативності у інших.

Наші дослідження показали, що більшості батьків подобається дитина такою, як вона є. Батьки поважають індивідуальність своєї дитини, симпатизують їй, прагнуть проводити більше часу разом з дитиною, схвалюють її інтереси та плани. Деякі батьки сприймають свою дитину критично, як таку, що має багато недоліків, непристосованою до зовнішнього світу, безталанною. Цій групі батьків здається, що дитина не буде мати успіху в житті через низькі здібності, невеликий розум, погані нахили. Найчастіше ці батьки відчувають по відношенню до дитини злість, досаду, роздратування, образу, вони не довіряють дитині та, головне, не поважають її. Певні сумніви щодо своєї дитини, як особистості, до її здібностей, а також сумніви стосовно свого способу її виховання є третина батьків – 29,6 %.

Зацікавленою в справах і планах своєї дитини, намагається у всьому допомогти та співчувати їй є більшість батьків. Ці батьки належно оцінюють інтелектуальні та творчі здібності дитини, пишаються нею. Вони заохочують ініціативу й самостійність дитини, намагаються бути з підлітком на рівних. Батьки довіряють своїй дитині, намагаються прийняти її точку зору або спокійно і аргументовано розтлумачити свою у суперечливих питаннях. В кожній двадцятій сім’ї батьки не мають зацікавленості у справах і планах своєї дитини, вважають, що їх підлітки ведуть „своє життя”, яке батьками не сприймається.

Половина батьків прагнуть до близьких відносин зі своєю дитиною, вони відчувають себе з дитиною одним цілим, прагнуть, по можливості, задовольнити всі потреби дитини, захистити її від труднощів і неприємностей життя; відчувають тривогу за дитину, яка і в підлітковому віці здається їм маленькою і беззахисною. Тривога батьків підвищується, коли дитина починає в зв’язку з життєвими обставинами відходити від них, так як по своїй волі ці батьки ніколи не надають дитині самостійності [1].

Не прагнуть до близьких взаємовідносин з дитиною 7,0 % батьків. Частина батьків розуміє, що дитина має залишатися „ маленькою ” і бути під патронатом мами та батька, але в той же час вона також має право і на певну самостійність.

Форма і напрямок контролю за поведінкою дитини у батьківських відносинах чітко має прояви авторитаризму. Переважна більшість батьків бажають від дитини беззастережної слухняності та дисципліни. Вони намагаються нав'язати дитині у всьому свою волю, не в змозі прийняти її точку зору. В цих сім’ях за прояви чіткої самостійності дитину суворо карають. Батьки пильно стежать за соціальними досягненнями дитини та вимагають від неї соціального успіху. Це ті батьки, що добре знають дитину, її індивідуальні здатності, звички, думки, почуття. Менша частина батьків лише час від часу вимагають від дитини беззастережної слухняності та дисципліни. Значно менша частка (6,4 % батьків) не підкоряють своїй волі дитину, не мають ніякого авторитаризму по відношенню до неї, та не мають впливу на її вчинки.

Повна авторитарність батьків по відношенню до дитини викликає певну тривогу. Відомо, що авторитарність батьків породжує конфлікти та ворожість у дитини підліткового віку. Найбільш активні, сильні духом підлітки чинять батькам опір та бунтують; стають надмірно агресивними, і частка з них може піти з дому. Боязкі, невпевнені в собі підлітки привчаються у всьому коритися батькам, не роблячи спроб вирішувати що-небудь самостійно, повністю втрачають ініціативність. При такому вихованні у дітей формується лише механізм зовнішнього контролю, заснований на почутті провини або страху перед покаранням, і, як тільки погроза покарання ззовні зникає, поведінка підлітка може стати потенційно антигромадською.

В кожній дванадцятій сім’ї батьки прагнуть інфантилізувати дитину, приписати їй особистісну та соціальну незрілість та неспроможність. В цих родинах батьки бачать дитину молодшою у порівнянні з її реальним віком. Інтереси, захоплення, думки та почуття дитини здаються батькам дитячими, несерйозними. Вони мають уяву про свою дитину як непристосовану, неуспішну, відкриту для поганого впливу. Батьки не довіряють своїй дитині, скаржаться на її недостатнє навчання і невміння щось зробити. У зв'язку із цим батьки намагаються відсторонити дитину від труднощів життя та суворо контролювати всі її дії, не дозволяючи їй вирішувати певні проблеми самій.

Деякі батьки (6,4 % батьків) мають поблажливе ставлення та прояви гіпоопіки, батьки належним чином не керують поведінкою та вчинками своїх дітей, дитина практично не знає заборон і обмежень із боку батьків, або не виконує вказівок своїх батьків, для яких характерне невміння, нездатність, або небажання керувати дітьми [1].

Підлітки сприймають недоліки виховання з боку батьків як прояв байдужості та емоційного відторгнення, підлітки відчувають страх і непевність в собі. Стаючи дорослими, такі підлітки конфліктують з тими, хто не потурає їм, вони не здатні враховувати інтереси інших людей, встановлювати міцні емоційні зв'язки, не готові до обмежень і відповідальності.

В деяких родинах відсутній єдиний підхід до виховання дитини (24,0 % всіх сімей), коли у батьків немає чітко виражених, певних, конкретних вимог до дитини або спостерігаються протиріччя та розбіжності у виборі виховних засобів між батьками та дитиною.

Непередбачуваність батьківських реакцій позбавляє дитину відчуття стабільності та провокує підвищену тривожність, непевність, імпульсивність, а в складних ситуаціях навіть агресивність і некерованість, соціальну дезадаптацію. При такому вихованні не формується самоконтроль і почуття відповідальності, відзначається незрілість суджень, занижена самооцінка.

Таким чином, в підлітковому віці, необхідно особливо чуйно ставитися до дитини, зважаючи на її особливості характеру та поведінки [3].

Загальними шляхами оптимізації поведінки підлітка є: підтримка зусиль, спрямованих на досягнення поставленої мети; заохочення і розвиток організаторських здібностей; надання допомоги у виборі занять (спорт, захоплення, танці, малювання і ін.); можлива колективна критика, якщо в ній є потреба; підтримка лідерських зусиль, допомога в діловому і особистісному плані; розвиток естетичних схильностей, підтримка захоплень, соціального інтелекту; звернення уваги на вольові якості підлітка (наполегливість, рівень домагань); виважений, толерантний контроль з боку дорослих над підлітком. Відношення до підлітка у будь-якому разі має бути спокійно-доброзичливе; потрібна допомога у важких ситуаціях; залучення в позитивно соціальні групи із сильним впливовим лідером; необхідно хвалити підлітка за старанність; побудова взаємин дорослого та підлітка повинна базуватися на повазі та високій вимогливості; по можливості не допускати зазнайства у дитини, вчити його цінувати інших, адекватно реагувати на навколишнє, вміти спокійно сприймати невдачі. Більше потрібно наголошувати на позитивних сторонах життя в сім’ї та школі, виховувати почуття співпереживання та небайдужості до чужої долі, навчити не нервувати і не озлоблюватись, не допускати виникнення конфліктів.

Фізичний розвиток дітей

Фізичне здоров'я є головною умовою духовного і морального здоров'я дитини. У період дитинства закладається фундамент здоров'я, формуються життєво необхідні рухові навички, вміння, розвиваються важливі фізичні якості, що свідчить про необхідність правильного фізичного виховання, яке має сприяти оздоровленню і повноцінному розвитку дитини.

Фізичний розвиток – процес зміни морфологічних і функціональних ознак організму, основою якого є біологічні процеси, зумовлені спадковими генетичними факторами, умовами зовнішнього середовища і вихованням[15].

Показниками фізичного розвитку є:

— антропометричні та біометричні дані: зріст, маса тіла, життєва ємкість легень, об'єм грудної клітки;

— розвиток основних рухів (ходьби, бігу, стрибків, метання, лазіння та ін.);

— рівень фізичних якостей (швидкості, спритності, сили, витривалості, гнучкості);

— рівень показників формування постави (вигинів хребта, відстані між кутами лопаток та ін.).

Ріст і розвиток дитини – не тотожні процеси: ріст – це збільшення розмірів тіла та окремих його частин, а розвиток – диференціювання тканин і органів. Дитина росте і розвивається нерівномірно. В періоди сповільнення темпів росту інтенсивніше відбуваються процеси диференціювання тканин і формоутворення, а в періоди інтенсивного росту дещо сповільнюються темпи розвитку. Однак процеси розвитку і росту взаємопов'язані та неперервні. їх черговість і послідовність значною мірою визначають вікові особливості дітей.

Протягом першого року життя дитини процеси росту переважають над процесами диференціювання. Особливо важливим є період новонародженості (перші 2–2,5 місяці життя), коли організм пристосовується до позаутробних умов існування: встановлюються легеневе дихання, постійний кровообіг, самостійне травлення та інші життєво необхідні процеси. Від того, наскільки швидко відбудеться процес адаптації, залежить ступінь фізіологічної повноцінності та розвитку дитини в наступні періоди. Протягом першого року життя довжина тіла дитини збільшується на 24,3–25,4 см, маса – на 6950–7300 г, протягом другого року вона виростає відповідно на 10–15 см і 2,5–3 кг. Далі темпи росту стабілізуються: щорічно маса тіла збільшується на 1,5–2 кг, а зріст– на 4–5 см [15].

У період раннього дитинства швидко розвиваються рухові можливості, координація, зростає м'язова сила. Диференціювання центральної і периферичної нервових систем зумовлює розвиток мовлення, емоцій тощо. У дошкільному віці темпи росту знижуються і відбувається інтенсивний розвиток фізичної сили, спритності рухів. Параметри фізичного росту і розвитку дітей не є незмінними. За останні 20–30 років простежується явище акселерації – прискореного розвитку і збільшення антропометричних показників. Маса новонароджених дітей тепер на 100–133 г більша, а до підліткового віку діти стають на 15–20 см вищими, ніж їхні однолітки 100 років тому. Маса 6-річних дітей збільшилася за останні 75 років на 500 г, зріст – на 1,5 см, а однорічних дітей – відповідно на 1,5–2 кг і на 5 см. На думку вчених, це спричинене різними факторами зовнішнього середовища, зокрема впливом сонячної радіації, електромагнітних коливань, урбанізацією, зміною харчування тощо. Іноді акселерацію пояснюють зміною генетичного коду людей унаслідок шлюбних зв'язків між представниками різних рас і материків.

Організм може існувати й успішно функціонувати лише тоді, коли перебуває у рівновазі з навколишнім середовищем, під впливом якого йому доводиться змінювати фізіологічні функції, тобто виявляти реактивність. Реактивність організму – здатність організму змінювати фізіологічні функції під впливом зовнішнього середовища[13].

У повсякденному житті реактивність організму виявляє себе через своєрідні захисні реакції, які протидіють шкідливим впливам навколишньої дійсності, допомагають йому якнайкраще пристосуватися до зовнішнього середовища.

Дитина приходить у світ з певними вродженими задатками і можливостями, а її повноцінний фізичний і психічний розвиток потребує з перших днів життя виховного впливу, спрямованого на формування особистості в єдності фізичних і психічних проявів. Інтенсивний ріст і розвиток організму дитини дошкільного віку та властива йому висока реактивність вимагають особливих професійних умінь і старань педагогів. Висока пластичність нервової системи дає змогу систематично впливати на організм дитини, розвивати вроджені задатки, створювати необхідні умови для розвитку нових якостей організму.

Фізичний розвиток дитини пов'язаний також із режимом рухової активності, яка є біологічною потребою організму і може бути задоволена в процесі фізичного виховання. Відомий французький лікар XVII ст. Тіссо стверджував, що “рухи за своєю дією можуть замінити будь-які ліки, однак усі лікувальні засоби світу не спроможні замінити дії руху”. В дошкільному віці рухова діяльність дитини є одним зі стимулів розвитку всіх функцій організму, вдосконалення резервних можливостей його фізіологічних систем.

Попри швидкий ріст і розвиток, органи і системи дитини дошкільного віку перебувають на стадії становлення і розвитку, а захисні сили організму є тим слабшими, чим менша дитина. Це вимагає постійної уваги до своєчасного розвитку кісткової системи і всього опорно-рухового апарату, формування правильної постави, а також правильного розвитку нервової і серцево-судинної систем, органів дихання.

Отже, фізичне виховання сприяє повноцінному фізичному розвитку дитини, підвищенню рівня функціональних та адаптаційних можливостей організму.

Стан здоров'я дитини є передумовою її успіху в будь-якій діяльності, адже повноцінний фізичний розвиток забезпечує загальну високу працездатність організму. Рухова діяльність сприяє розвитку системи аналізаторів, активізує роботу органів чуття, прискорює розвиток мовлення, допомагає формуванню розумових дій. Дитина вправляється у пізнанні навколишнього світу, у неї розвиваються просторові уявлення, розширюється кругозір. Заняття фізичною культурою і спортом загартовують її волю, активізують емоційну сферу.

Правильна організація фізичного виховання дітей сприяє пробудженню у них інтересу до рухової активності взагалі, а також до конкретних видів фізичних вправ. Розвиток інтересу до рухів відбувається на основі життєвої потреби дитини бути сильною, сміливою, спритною. Засвоюючи правила гігієни, дитина набуває навичок культури поведінки, а організація фізкультурних занять з яскравим інвентарем, іграшками, у відповідному одязі розвиває естетичні почуття [15].

Рухова діяльність у процесі фізичного виховання готує дитину до трудової діяльності. На фізкультурних заняттях, під час ранкової гімнастики виховується дисциплінованість, виробляється прагнення досягти успіху, наполегливість. Успішна рухова діяльність у колективі однолітків, позитивна оцінка зусиль дитини дорослими, самоаналіз якості виконання вправ, радість співучасті у рухливих іграх – усе це сприяє розвитку емоційно-почуттєвої сфери.

Здорова, фізично розвинена дитина, як правило, вірить у свої сили, бадьора, життєрадісна, повноцінніше опановує принципи шляхетної поведінки у взаємодії з однолітками і дорослими, дбає про гармонійність свого буття, уважна до інших людей.


Наши рекомендации