Принципи, зміст навчання у творчій спадщині Й.Г.Песталоцці. 1 страница. Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності

Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.

Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.

25. Основні етапи педагогічної діяльності Й.Г.Песталоцці.
Й.Г. Песталоцці народився в Цюріху (Швейцарія) в родині лікаря. Шестирічним хлопчиком він вступив до початкової німецької школи, потім закінчив середню латинську школу і 1763 р. вступив до Цюріхської вищої школи – Колегіуму Каролініум. Закінчивши філологічний і філософський відділи колегіуму, він відмовився продовжити навчання на богословському відділі, що завершував курс навчання.

У студентські роки Й.Г. Песталоцці перебував під впливом філософсько-педагогічних трактатів Ж.-Ж. Руссо. Саме після ознайомлення з книгою „Еміль або Про виховання” він вирішив зайнятися виховною діяльністю.

У 1774 р. Й.Г. Песталоцці зі своєю дружиною Анною відкрив у Нейгофі „Установу для бідних”. Ця школа-інтернат для дітей бідних селян проіснувала до 1780 р. Педагог мав намір навчити селянських дітей раціональним способам сільськогосподарської праці, поєднуючи навчально-виховний процес з виробничою працею. Таким чином педагог прагнув одночасно з початковою освітою дати сиротам і дітям з бідних сімей надію на незалежне й самостійне майбутнє. Він виходив з того, що „...розумна школа повинна навчати порядку, таким чином забезпечувати особистий добробут і добробут близьких”.

Вихованці Нейгофського закладу працювали в полі і в ткацько-прядильних майстернях. Вони набували мінімум загальної освіти (навички читання, письма, лічби та спів), ознайомлювалися практично з основами ремесел. Однак школа-інтернат потребувала постійного матеріального забезпечення. Дитяча праця не приносила прибутків. Тому через брак коштів Й.Г. Песталоцці довелося закрити заклад.

Відійшовши на деякий час від практичної педагогічної діяльності, Й.Г. Песталоцці написав соціально-педагогічні романи „Лінгард і Гертруда”, „Як Гертруда вчить своїх дітей”, „Кристоф та Ельза”. Ці роботи принесли Й.Г. Песталоцці фінансову незалежність і світове визнання. Наприклад, Законодавче зібрання Французької республіки оголосило Й.Г. Песталоцці почесним громадянином Франції.

1789 р. для педагога знову відкрилися можливості повернутися до улюбленої професійної діяльності. Він відкрив виховний заклад для сиріт у містечку Станц. Його діяльність присвячувалася організації та дослідженню методичних аспектів виховуючої праці та розвивального навчання. Саме в цей період Й.Г. Песталоцці захопився розробкою ідеї елементарного навчання. На жаль, притулок у Станці проіснував декілька місяців і був закритий. Однак це не спинило педагога-ентузіаста. Й.Г. Песталоцці відновив педагогічну діяльність спочатку у Бургдорфі (1800 – 1804), потім – в Івердоні (1805 – 1825). Й.Г. Песталоцці очолив педагогічний інститут, де отримала змогу вчитися молодь із Швейцарії, Франції, Англії, Німеччини, Італії, Іспанії, Росії та інших країн. Івердонський педагогічний інститут складався з двох закладів: середньої школи (гімназії) та постійної учительської семінарії. Щороку 30 – 40 чоловік отримувало в цьому закладі теоретичну і практичну підготовку до педагогічної діяльності.

Й.Г. Песталоцці також намагався допомагати бідним і безпритульним, створивши притулок на власні кошти.

Коли 1825 р. Івердонський педагогічний інститут було закрито, Й.Г. Песталоцці повернувся в Нейгоф. Останні роки свого життя він присвятив роботі над творами, в яких узагальнив свій педагогічний досвід. Серед найвідоміших – „Лебедина пісня”.

26. Мета та напрями виховання за Й.Г. Песталоцці.
Педагогічна концепція Й.Г. Песталоцці ґрунтується на положенні, що кожна людина від народження має природні задатки тих чи інших здібностей, які перебувають у прихованому стані (принцип природовідповідності). Виховання полягає у поступовому їх розвитку відповідно до природних можливостей дитячого організму і доведені до досконалості. Й.Г. Песталоцці розвинув положення прогресивної педагогіки щодо чинників формування особистості та гармонійного розвитку всіх сил і здібностей людини.

Метою виховання, на його думку, є гармонійно розвинена особистість. Заслугою педагога є визнання вирішальної ролі виховання у формуванні особистості, бо воно спонукає до самодіяльності і саморозвитку притаманних людині природних сил і здібностей.

З позицій Й.Г. Песталоцці єдність освіти – це:

- розвиток інтелектуальних здібностей дитини (здатності мислити, самостійності міркувань, вмінь розумової праці);

- всебічний розвиток фізичних задатків;

- розвиток душевних якостей людини з метою формування вмінь і бажання творити добро.

За Й.Г. Песталоцці, виховання має бути природовідповідним, тобто узгоджуватися із законами природи. Адже природа – це та скеля, на якій виховання здійснює людський розвиток. Чим міцніший зв’язок між природою та вихованням, тим успішніше розв’язуватиметься справа виховання.

На підставі аналізу результатів педагогічної діяльності Й.Г. Песталоцці дещо розширив сутнісне значення принципу природовідповідності як потреби виховувати згідно з внутрішньою природою дитини, її духовними і фізичними особливостями, які педагог називав „сили знання”, „сили вміння”, „сили душі”. Сили знання полягають у здатності до зовнішнього і внутрішнього споглядання. Сили вміння формуються із прагнення розвивати і володіти своїм тілом. Сили душі – здатність любити, соромитися, володіти своїми емоціями і почуттями. Відповідно Й.Г. Песталоцці накреслив напрями виховання: розумове, фізичне, моральне, - які мають здійснюватися у єдності, забезпечувати цілісність формування особистості. Саме гармонія трьох родів сил і напрямів виховання визначалася як виховний ідеал. Варто зазначити, що Й.Г. Песталоцці визнавав, що такий ідеал фактично недосяжний через реальну дисгармонію сил і здібностей у людей. Тому конкретна мета визначалася педагогом так: виробити в дитини „сукупну силу”, урівноважити розумовий, фізичний, моральний розвиток особистості. Це стало основою розробленої Й.Г. Песталоцці теорії розвивального навчання. Успіх такого навчання полягав у тому, щоб засвоєні дитиною корисні знання перетворювалися у практичні вміння. Саме у взаємодії механізмів пізнання і вміння Й.Г. Песталоцці вбачав умову особистісного саморозвитку. Засоби розвивального навчання – різноманітна діяльність, у ході якої тренується „розум, серце, руки” від моменту народження і упродовж усього життя

27. Особливості навчально-виховної роботи відповідно до основ теорії елементарної освіти Й.Г. Песталоцці.
Для реалізації своїх педагогічних ідей Й.Г. Песталоцці розробив метод елементарного виховання, більше відомий як теорія елементарного виховання і навчання. Сама назва „елементарна освіта” передбачала таку організацію навчання, коли в об’єктах пізнання і діяльності дітей виокремлюються найпростіші елементи.

Основа елементарної освіти – глибоке знання вікових та індивідуальних особливостей дитини, для чого слід постійно уважно її вивчати. Справедливе й актуальне нині зауваження Й.Г. Песталоцці: дитину можна виховувати лише тоді, коли ми розуміємо її внутрішні відчуття, знаємо, до чого вона здатна, чого прагне.

Сутність теорії Й.Г. Песталоцці полягає у тому, щоб збудити в дитині задатки здібностей, закладені від природи. Педагогічний процес, на думку педагога, передбачає поступове просування від простого до складного, перехід від одного рівня на інший, доводячи знання та вміння дітей до можливого ступеня досконалості.

Зокрема, першоелементами фізичного і трудового виховання є низка взаємопов’язаних простих рухів, які спрямовані на розвиток природної рухливості дитини. На думку педагога, основними засобами розвитку здібностей повинні бути: гімнастичні вправи на розвиток рухливості суглобів, участь у рухливих іграх, походах, екскурсіях в природу – такий комплекс готує ґрунт для нормального фізичного розвитку дитячого організму.

Значне місце в системі фізичного виховання Й.Г. Песталоцці відводив праці: в майстерні, на пришкільній ділянці, догляд за тваринами. Бо саме праця, вважав педагог, є дієвим засобом морального виховання особистості. Елементарне трудове навчання Й.Г. Песталоцці розглядав як невід’ємну, органічну частину своєї педагогічної системи. Він висловив думку про необхідність створення „азбуки вмінь”, засвоєння якої допомогло б дитині розвинути її фізичні сили й оволодіти необхідними в подальшому дорослому житті трудовими навичками. Й.Г. Песталоцці у такий конструктивний спосіб критикував тогочасну професійну підготовку молоді, що зводилася до оволодіння „однобічними рутинними вміннями”. „Освіта для індустрії” мала допомогти молоді оволодіти основним способами і загальною культурою праці. „Освіта для індустрії” розглядалася ним як засіб „гуманізації промисловості”. Роботи Й.Г. Песталоцці включають ряд актуальних для нашого часу висловлювань щодо опанування молоддю основ промисловиого виробництва.

Метою морального виховання дітей, за Й.Г. Песталоцці, є виховання в них діяльної любові до людей. Першим пагоном моральності, її першоосновою, на думку Й.Г. Песталоцці, є природне почуття довіри, любові до матері, яка оберігає і піклується про дитину від народження. За допомогою виховання він пропонував поступово розширювати коло об’єктів дитячої любові, спонукаючи до прояву зародки моральних почуттів: спочатку перенести любов дитини до матері на батька, сестер і братів, потім – на вчителя і шкільних товаришів, щоб на певному витку свого розвитку дитина могла перенести цю любов на свій народ і Батьківщину, нарешті – на усе людство. Такий шлях формування моральних почуттів дитини мав забезпечити її внутрішню особистісну і соціальну гармонію.

Отже, основу морального розвитку дитини Й.Г. Песталоцці бачив у розумних сімейних відносинах, і шкільне виховання, на його думку, може бути успішним лише за умови, якщо узгоджуватиметься із сімейним. Любов і щирість відносин вихователів і вихованців, чисті почуття, які формують моральний стан, вправи у добрих вчинках – засоби, що рекомендував Й.Г. Песталоцці. Моральна діяльність вихованців, за Й.Г. Песталоцці, мала вигляд не штучних вправ у дотриманні формальних норм і приписів, а витікала із реалій життя, взаємин людей.

Елементи – це цеглини, з яких, на думку Й.Г. Песталоцці, складається виховання. Поступово кількість „цеглинок” збільшується новаторський підхід до морального розвитку дитини дозволив педагогові виробити цінне в теоретичному і практичному відношенні положення: моральне виховання і розумовий розвиток повинні здійснюватися гармонійно. Інакше неминучий однобічний розвиток сил і здібностей, що, в свою чергу, призводить до моральної бездушності та егоїзму.

Таким чином, елементарне виховання – це певна система розвитку здібностей і вправ. Завдання і засоби педагогічного впливу розкривалися Й.Г. Песталоцці передусім у змісті елементарних понять. Програма виховання педагога спрямовувалася на те, щоб забезпечити фізичне тренування, розумовий розвиток, формування моральних цінностей у сприятливих соціальних умовах, і включала декілька пунктів: розум (схильність до самостійних суджень), гідність (здатність до самозахисту і самодопомоги), моральність (діяльна любов до близьких); фізичне здоров’я, професія та культура праці, система світоглядних цінностей.

28. Методичні поради Й.Г.Песталоцці щодо розвитку моральності особистості.
Метою морального виховання дітей, за Й.Г. Песталоцці, є виховання в них діяльної любові до людей. Першим пагоном моральності, її першоосновою, на думку Й.Г. Песталоцці, є природне почуття довіри, любові до матері, яка оберігає і піклується про дитину від народження. За допомогою виховання він пропонував поступово розширювати коло об’єктів дитячої любові, спонукаючи до прояву зародки моральних почуттів: спочатку перенести любов дитини до матері на батька, сестер і братів, потім – на вчителя і шкільних товаришів, щоб на певному витку свого розвитку дитина могла перенести цю любов на свій народ і Батьківщину, нарешті – на усе людство. Такий шлях формування моральних почуттів дитини мав забезпечити її внутрішню особистісну і соціальну гармонію.

Отже, основу морального розвитку дитини Й.Г. Песталоцці бачив у розумних сімейних відносинах, і шкільне виховання, на його думку, може бути успішним лише за умови, якщо узгоджуватиметься із сімейним. Любов і щирість відносин вихователів і вихованців, чисті почуття, які формують моральний стан, вправи у добрих вчинках – засоби, що рекомендував Й.Г. Песталоцці. Моральна діяльність вихованців, за Й.Г. Песталоцці, мала вигляд не штучних вправ у дотриманні формальних норм і приписів, а витікала із реалій життя, взаємин людей.

Елементи – це цеглини, з яких, на думку Й.Г. Песталоцці, складається виховання. Поступово кількість „цеглинок” збільшується новаторський підхід до морального розвитку дитини дозволив педагогові виробити цінне в теоретичному і практичному відношенні положення: моральне виховання і розумовий розвиток повинні здійснюватися гармонійно. Інакше неминучий однобічний розвиток сил і здібностей, що, в свою чергу, призводить до моральної бездушності та егоїзму.

29. Погляди Й.Г. Песталоцці на роль вчителя, сім’ї у становленні особистості дитини.
За допомогою виховання він пропонував поступово розширювати коло об’єктів дитячої любові, спонукаючи до прояву зародки моральних почуттів: спочатку перенести любов дитини до матері на батька, сестер і братів, потім – на вчителя і шкільних товаришів, щоб на певному витку свого розвитку дитина могла перенести цю любов на свій народ і Батьківщину, нарешті – на усе людство. Отже, основу морального розвитку дитини Й.Г. Песталоцці бачив у розумних сімейних відносинах, і шкільне виховання, на його думку, може бути успішним лише за умови, якщо узгоджуватиметься із сімейним.

30. Виховуюче навчання за Й.Ф.Гербартом.
Навчання становить найважливішу частину всієї педагогіки Й.Ф.Гербарта, оскільки, на його думку, саме від нього залежить нагромадження тих чи інших уявлень у вихованця, а через них виховання його понять, почуттів, бажань і волі. Він наголошує, що, хоч наука й дає учневі знання та навички, але не це є її головною метою. Наука і навчання скеровані передусім на те, щоб, насамперед, впливати на учня, виховуючи й облагороджуючи його. Це становить теорію "виховуючого навчання" Й.Ф.Гербарта. Процес навчання, за його думкою, покликаний вирішувати не тільки специфічні завдання навчання, але служити цілям морального виховання. "Навчання без моральної освіти є засіб без мети, а моральна освіта без навчання є мета, яка втратила засоби", - підкреслював він. За думкою Й.Ф.Гербарта, не існує відокремлених процесів навчання і виховання, а є єдиний складний процес – виховуюче навчання. А бажання й наміри відокремити навчання від виховання тільки завдадуть їм обом шкоди, вважав німецький педагог. "Не уявляю собі виховання без викладання і навпаки.., не визнаю такого викладання, яке б не було виховуючим", - писав він у педагогічній праці "Загальна педагогіка, яка виведена з цілей виховання" (1806 р.). Виховуюче навчання (за Гербартом) – це не просто спроба виховувати тільки шляхом "постійного зворушення почуттів" (вона за його думкою приречена на невдачу), не "систематичне нав'язування особистих почуттів вчителя у часи навчання", не простий "намір просвітити учня", а навчання, що постійно захоплює думки, інтереси, бажання, освітлює серце, закликає до моральних вчинків. Завдяки тому, що навчання містить в собі узагальнений досвід людства, можливості для спілкування, філософських доповідей, читання романів, для забезпечення "схильності і надання матеріалу для формування емоцій", воно більш глибоко проникає в майстерню переконань дитини. Виховуюче навчання, за думкою Гербарта, єдиний ефективний засіб впливу на волю людини, її діяльність і поведінку.

Призначення виховуючого навчання, за Й.Ф.Гербартом, полягає у вихованні доброчесності, у збудженні різнобічних інтересів (емпіричних, абстрактних, естетичних, симпатичних, суспільних, релігійних) та формуванні міцного характеру. Й.Ф.Гербарт дає конкретні рекомендації відносно їх виховання. Для того, щоб виховати, наприклад, естетичні, емоційні інтереси, "навчання повинно потурбуватися про додаткові розповіді і міркування, а також організацію спілкування вчителя і учнів". Відзначимо, цінність спілкування вбачалася педагогові у внесках, які привносить кожний: погляди, характер занять тощо.

31. Принцип самодіяльності у спадщині А.В. Дістервега.
Основними принципами виховання А.В. Дістервег вважав природовідповідність, культуровідповідність, самодіяльність. А.В. Дістервег увів поняття самодіяльності в педагогіці. Позиція педагога така: природний розвиток здібностей дитини у процесі виховання і навчання пов’язане передусім з розвитком розумової самостійності, вмінням самостійно міркувати. „Бути людиною – означає бути самостійною у прагненні до розумних цілей,” – писав німецький педагог. Самодіяльність в розумінні А.В. Дістервега – це вільне самостійне пізнання, що дає змогу побачити шляхи і засоби самоосвіти.

32. Цілі, завдання та основні принципи виховання за А.В.Дістервегом.
У своїх педагогічних працях учений визначив сутність виховання особистості дитини, обґрунтував цілі, завдання та основні принципи. Так, основною метою виховання визнавав виховання гуманних людей і свідомих громадян, виховання в них любові до всього людства і свого народу. Основними принципами виховання А.В. Дістервег вважав природовідповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Головною метою навчання педагог визначав розвиток розумових сил і здібностей особистості. Він підкреслював, що цінність мають тільки ті знання і навички, які були набуті учнем самостійно в процесі творчої навчальної праці.

Як і Я.А. Коменський, А.В. Дістервега надавав великого значення принципу природовідповідності, тобто слідування природному розвиткові людини, врахування вікових та індивідуальних особливостей. Педагог наголошував на необхідності досконалого вивчення дитячої уваги, пам’яті, мислення; він вбачав у психології „основу науки про виховання”.

Подібно до Й.Г. Песталоцці, А.В. Дістервег запевняв, що від природи людині властиві індивідуальні задатки, які потребують збудження і розвитку: „Воля і мислення єдині. Як людина мислить, така вона і є. Яка людина є, так вона і мислить...Природа – це сила. Вона одна непереможна на Землі. Без віри в природу неможливе природо відповідне успішне виховання”.

Педагог визначив три ступені природного розвитку дитини. Це була своєрідна вікова періодизація. Перший ступінь – від народження до 9 років – ступінь панування відчуттів, інтенсивного фізичного розвитку. Мета цього періоду – розвивати фантазію і любов до казок. Другий ступінь – від 9 до 14 років – панування пам’яті. Мета цього періоду – сформувати необхідні навчальні навички. Третій ступінь – від 14 до 16 років – панування розуму. У цьому віці в підлітків уявлення виникають в логічній послідовності, сила мислення розвивається, формуються тверді моральні принципи, що стають ґрунтом для моральних переконань. Це – період вільного самовизначення особистості.

Вимагаючи від педагогів природовідповідних дій, А.В. Дістервег усвідомлював, що виховні впливи мають передусім відповідати вимогам, духу часу, рівневі розвитку культури народу, до якого належить індивід. Таким чином педагог проголошував принцип культуровідповідності. Його сутність, на думку педагога, полягає в тому, що виховання відбувається в умовах певного часу і місця. При цьому слід враховувати як розвиток сучасної культури, так і культурні надбання попередніх поколінь в різні історичні епохи. Учений вважав, що історично зумовленими є поняття істини, краси і добра. „Істина, - за А.В. Дістервегом, - знаходится у вічному русі разом із людським родом”. Тому найвищу мету освіти як історично і соціально зумовленого явища він визначав „...самодіяльність на служінні істині, красі і добру”.

Спираючись на надбання німецької класичної філософії, зокрема на міркування і висновки Фіхте, А.В. Дістервег увів поняття самодіяльності в педагогіці. Позиція педагога така: природний розвиток здібностей дитини у процесі виховання і навчання пов’язане передусім з розвитком розумової самостійності, вмінням самостійно міркувати. „Бути людиною – означає бути самостійною у прагненні до розумних цілей,” – писав німецький педагог. Самодіяльність в розумінні А.В. Дістервега – це вільне самостійне пізнання, що дає змогу побачити шляхи і засоби самоосвіти.

Учений розробив ступені розвитку самодіяльності відповідно до ступенів природного розвитку дитини. Перший ступінь – від народження до року – самодіяльність проявляється як прагнення до фізичних рухів. Тому основний засіб розвитку самодіяльності – фізична активність дитини у грі. Другий ступінь – приблизно до десяти років – самодіяльність як духовне сприйняття виявляється в діяльності відчуттів, у прагненні до самостійного, вільного чуттєвого пізнання. Третій ступінь – до чотирнадцяти років – самодіяльність виявляється у прагненні до навчання. Сприйняття і самодіяльність розвиваються у єдності. Четвертий ступінь – понад чотирнадцять років – самодіяльність як формування ідеалів, вміння робити висновки, усвідомлювати і нести відповідальність за свої вчинки.

33. Програма розвиваючого навчання. Три ступені природного розвитку дитини за А.В.Дістервегом.
5.3.3. Програма розвивального навчання. Німецький учений обґрунтував основні положення дидактики розвивального навчання. Зокрема, хід такого навчання педагог бачив поетапно: 1) – чуттєве пізнання через зовнішнє збудження сенсорних аналізаторів; 2) – раціональне пізнання через мислення; 3) – прояв самодіяльності у вільній творчості. Найсуттєвіші вимоги до організації розвивального навчання А.В. Дістервег висловив у 33 законах і правилах навчання.

А.В. Дістервег виділив наступні чотири групи дидактичних правил.

Перша група – правила щодо суб’єкта шкільної освіти, зорієнтовані на врахування психологічних особливостей дитячого розвитку. Вони містили вимоги навчати природовідповідно, враховувати індивідуальні особливості; навчати наочно, послідовно, неперервно: „Вчи якомога менше!”; „Не вчи того, що для учня, доки він це вчитиме, ще не потрібне, і не вчи того, що для учня згодом тим паче не буде потрібним „Веди навчання не науковим, а елементарним способом”, „Поганий вчитель підносить істину, хороший вчить її знаходити” та ін.

Друга група – правила щодо предмета, що вивчається. Вони передбачали розподіл навчального матеріалу відповідно до рівня розвитку учня; розкриття основ науки; логічний розподіл навчального матеріалу на відносно завершені частини; встановлення міжпредметних зв’язків та ін.: „Розподіляй матеріал... відповідно до рівня розвитку і законів розвитку дитини”; „Затримуйся головним чином на вивченні основ”; „Повертайся часто до першооснов них вивчених понять”; „Враховуй під час вибору методів навчання природу предмета”; „Зміст навчання має відповідати рівневі сучасної науки” та ін. Щодо методів навчання педагог пріоритет надавав тим, що збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність: евристичний метод, жива бесіда, діалог, дослідницький метод (для учнів середніх і старших класів).

Третя група – правила про врахування зовнішніх умов навчання, місця, часу і т.д. Вони включали послідовність розподілу навчальних предметів, їх зв’язок із життєвою перспективою вихованців, опору на особливості соціокультурного середовища.

Четверта група – правила, що стосувалися професійних якостей вчителя. На думку науковця, успіх навчання, розвиток дитячої самодіяльності можливі лише за умови керівної ролі вчителя. А.В.Дістервег виступав за піднесення морального рівня, загальної, спеціальної наукової, педагогічної культури вчителів, вважаючи, що священний обов’язок кожного вчителя – постійно працювати над собою, займатися самоосвітою. Як і Я.А.Коменський, він надавав значення чітко розробленому навчальному плану, яким керується вчитель, підручнику, але на відміну від свого чеського колеги, А.В.Дістервег був упевнений, що кінцевий результат визначається вчителем, який досконало володіє предметом, любить дітей і свою професію. Учитель має прагнути, щоб викладання було цікавим, захоплюючим для дітей; навчання має бути енергійним, відображувати силу характеру вчителя; учитель має слідкувати за правильністю мовлення учнів, правильним викладом думки під час відповіді на запитання; учитель не має права ніколи зупинятися у своєму розвитку; він повинен постійно збагачувати свої знання і розвивати професійні здібності. Тільки так він може здобути авторитет серед учнів.

Сформульовані А.В. Дістервегом дидактичні правила несуть в собі невичерпний гуманістичний потенціал. Насичені духом людяності, вони актуалізують імператив І. Канта: кожна людина є самоціль. У вихованні і навчанні найважливішим є суб’єктивний початок. Увесь педагогічний процес має підпорядковуватися освіті учня, його розвитку і самореалізації.

34. Погляди А.В. Дістервега на роль вчителя у становленні особистості дитини. Вимоги до вчителя.
На думку науковця, успіх навчання, розвиток дитячої самодіяльності можливі лише за умови керівної ролі вчителя. А.В.Дістервег виступав за піднесення морального рівня, загальної, спеціальної наукової, педагогічної культури вчителів, вважаючи, що священний обов’язок кожного вчителя – постійно працювати над собою, займатися самоосвітою. Як і Я.А.Коменський, він надавав значення чітко розробленому навчальному плану, яким керується вчитель, підручнику, але на відміну від свого чеського колеги, А.В.Дістервег був упевнений, що кінцевий результат визначається вчителем, який досконало володіє предметом, любить дітей і свою професію. Учитель має прагнути, щоб викладання було цікавим, захоплюючим для дітей; навчання має бути енергійним, відображувати силу характеру вчителя; учитель має слідкувати за правильністю мовлення учнів, правильним викладом думки під час відповіді на запитання; учитель не має права ніколи зупинятися у своєму розвитку; він повинен постійно збагачувати свої знання і розвивати професійні здібності. Тільки так він може здобути авторитет серед учнів.

35. Перші школи Київської Русі: «книжного учіння», монастирські та парафіяльні школи.
А) Монастирські школи. Оскільки розвиток освіти в Київській Русі був тісно пов'язаний з поширенням християнства, то для підготовки освіченого духовенства ці школи мали велике значення. Зміст, спрямованість і методи навчання в цих школах знайшли відображення в "Києво-Печерському патерику" – збірці оповідань та історій про життя і подвиги печерських монахів у ХІ-ХІІ ст. З нього дізнаємось, що ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський став першим на шлях створення закритого монастирського навчального закладу. З метою створення навчальної бази для школи і богословської освіти монахів Феодосій у 1068 році наказав перекласти з грецької мови Статут Студійського монастиря, який було введено в давньоруських монастирях з XI ст. Істотними рисами цього зводу законів монашеського співжиття було щиросердне служіння богу, обов'язкова грамотність монахів, щоденне читання книг, роз'яснення незрозумілих місць більш освіченими монахами менш освіченим та навчання останніх. Згідно статуту у всіх монастирях, де він був прийнятий, обов'язково створювались бібліотеки, а також докладалися великі зусилля для розповсюдження "учення книжного". Завдяки цьому в Києво-Печерському монастирі була створена одна з найбільш значних бібліотек Давньої Русі, засновано літописний центр, майстерні перекладачів та переписувачів книг. Були окремо виділені вимоги до роботи книгоохоронця, ставлення до книги та "учіння книжного".

Предметами першопочаткового навчання була грамота, письмо, співи і читання. Читання відрізняється від грамоти у монастирських школах тим, що малось на увазі читання "аналойне", тобто, читання богослужбових книг у церкві. Потім вивчався псалтир, який включав порядок служб – всеношної, утрені, вечірні – ці служби складались переважно з псалмів та піснеспіву за зразком старозавітних пісень.

Курс навчання "христової братії" було побудовано методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, в яких містяться цінні практичні спостереження стосовно виховання і самовиховання. Стратегія керування навчанням найбільш здібних монахів передбачала організацію самостійної роботи над книгою, колективне обговорення богословських тем, "дебати", які вимагали від учителя певного рівня педагогічної майстерності. Відомо, що такими дискусіями керував сам ігумен монастиря Феодосій, навчаючи учнів вести полеміку. З цього монастиря виходили вищі церковні ієрархи (ігумени монастирів, єпископи, митрополити), які повинні були засвоїти курс богослов'я, вивчити грецьку мову, знати церковну літературу, навчитись красномовству.

Б) Крім шкіл "книжного учіння" та монастирських шкіл поступово відкривались "школи грамоти", які в деяких джерелах називаються елементарними, інколи, парафіяльними. Це були школи, куди віддавали дітей для першопочаткового навчання грамотним людям, священикам, які і були для цих дітей наставниками-вчителями як у галузі християнської віри, так і в галузі читання, письма, церковного співу, бо це все розглядалось як дещо єдине. Навчались в таких школах, як правило, хлопчики, старшим з них, більш практичним і більш чесним священики давали звання "піддячих" (тобто, помічників дяка) та служителів для різних церковних посад. Вони повинні були вміти читати, знати молитви, церковний піснеспів. Правда, інколи можна було бути кандидатом на цю посаду аж до 30 років. Часто учитель-дяк, навчаючи такого ж дяка, використовував примовку: "Як станеш учителем, навчай так, щоб не відбив школи", тобто, не відкривай учневі всієї мудрості, щоб не зайняв твого місця. Не дивно, що часто-густо такий учитель знав не більше, ніж його учень. Є відомості, що відкривалися не лише чоловічі, а й жіночі школи. Так, наприклад, онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна створила у 1086-му році школу при Андріївському монастирі у Києві; в 1143 році ігуменя Єфросинія (княгиня Предислава Романова) створила монастирське жіноче училище в Полоцьку. Як свідчать історико-педагогічні реалії, до навчальних книг Київської Русі слід віднести "Книгу осьмичастну", "Руську правду", "Повість врем'яних літ", "Джерела знань", "Кормчу книгу", "Ізбірники Святослава", математичний трактат Кирила Новгородця, "Повість про Акіра Премудрого", "Хроніку" Георгія Амартола, "Хроніку" Синкелла, "Історію Іудейської війни" Йосифа Флавія, "Християнську топографію" Кузьми Індикоплова.