Організація навчального процесу у народних школах 1 страница
Народна школа другої половини ХІХ століття проходила шлях становлення, розвитку та пошуку нових організаційних і методичних форм роботи. Підпорядкованість початкових шкіл різним відомствам значно стримувала процес розвитку народної школи. У той же час демократичні реформи другої половини ХІХ ст. сприяли активному розвитку народної освіти. Свідченням цього є «Положення» про освіту 1864, 1872, 1874, 1884 років, які незважаючи на свою реакційність, формулювали завдання освіти та основні напрямки поширення грамотності серед народу [520], [521], [522], [523], [524]. Ці положення визначали основні навчальні предмети: закон Божий, читання за книжками цивільного і церковного друку, перші чотири арифметичні дії, письмо, церковні співи (по можливості). Проте, загальним недоліком «Положень» була відсутність у них навчальних програм, які б сприяли чіткій організації навчального процесу, регламентації занять, полегшували роботу вчителя на уроках та виховання учнів.
Першою спробою Міністерства народної освіти кардинально вплинути на шкільний навчальний процес була розробка та впровадження навчальних програм для зразкових народних училищ у 1869 році [525], [526], [527]. Інші початкові навчальні заклади залишалися поза увагою. У тому ж році «Циркуляр по управлінню Одеським учбовим округом» за № 5 (травень) на своїх сторінках розмістив приблизний розподіл уроків для народного початкового училища. Позитивним було те, що цей документ чітко визначав розподіл учбових годин на тиждень і на кожний день у 3-х відділеннях. Навчальний тиждень тривав 6 днів, щоденно, крім суботи, повинно було проводитися 6 уроків з 8 год. ранку до 15 год. 15 хв. [528]. Відмітимо, що основним навчальними предметом у народних школах ХІХ століття був закон Божий, а всі інші розглядалися як допоміжні[529]. Тому спеціальною комісією була терміново розроблена програма вивчення закону Божого, методичні керівництва, які пояснювали молитви і богослужіння православної церкви. 27 вересня 1869 р. Святіший Синод погодив програму викладання закону Божого в сільських школах, яку створило Міністерство народної освіти[530]. Програма передбачала при терміні навчання до 6 місяців у кожному відділенні три уроки на тиждень, тобто до 72 годин на рік, з яких 64 призначалися для уроків, а 8 для повторення пройденого. Зважаючи на це, трирічний курс мав такий програмний розподіл. На першому році навчання вивчалися церковні молитви, історичні події Старого та Нового заповітів, які були необхідні для розуміння смислу молитов і загальні риси богослужіння. Другий рік передбачав вивчення подій Старого Заповіту й їх відношення до Нового Заповіту та детальне знайомство з подіями новозаповітними. На третьому році пояснювалося богослужіння православної церкви, таїнства й обряди [531].
З подальшим розвитком народної школи постала нагальна проблема створення програм для всіх типів народних шкіл незалежно від відомчого підпорядкування. Активний розвиток земських шкіл сприяв активізації цього процесу. І вже у 70-80-х роках народні школи отримали свої перші навчальні програми, які розроблялися діячами земства (М.О. Корф, 1870 р.)[532], інспекторами народних училищ (Ф. Соловйов, 1872 р., Херсонський повіт)[533], комітетами грамотності (м. Миколаїв)[534], окремими педагоги та церковними діячами (В.П. Рождественський, Д. Тихомиров)[535]. В основному програми пропонували порядок та методику викладання окремих предметів, мали конкретне призначення (для земських шкіл (1870 р.) церковнопарафіяльних шкіл (1889 р.).
На особливу увагу заслуговує праця М.О. Корфа «Русская начальная школа» (1870 р.), у якій автор дав детальні рекомендації та поради щодо організації роботи початкової школи, визначив роль громад, вчителя, батьків у житті школи, процес створення шкільної матеріальної бази. А також особливу увагу звернув на навчальний процес, методичне забезпечення уроку, викладання окремих навчальних предметів, розклад, ратував за впровадження у навчання української мови [536], [537]. Таким чином, можна сказати, що барон Корф заклав програмні основи формування навчально-виховного процесу у громадській та земській школі другої половини ХІХ ст.[538].
Положення про міські початкові школи від 31 травня 1872 р. дало поштовх до формування шкіл для міського населення, упорядкування їх діяльності, визначило зміст навчання[539]. У березні 1877 р. були опубліковані програми предметів навчального курсу цих шкіл[540].
Положення 1884 р. про церковнопарафіяльні школи було результатом подальшої цілеспрямованої царської політики Російської держави на впровадження церковності у життя суспільства засобами освіти [541]. Діяльність цих училищ суворо регламентувалася урядом і Святішим Синодом. В основному, вони торкалися організаційних сторін, але методичне забезпечення їх було недостатнім. До того часу викладання закону Божого, основного предмету церковної школи, проводилося згідно реферату «Про викладання закону Божого у початкових училищах» священика В.П. Рождественського (1872 р.) [542]. Лише через п’ять років (1889 р.) після виходу «Положення» 1884 р. викладач Могилівської духовної семінарії Д. Тихомиров опублікував «Збірник правил і програм для церковнопарафіяльних шкіл». Позитивним моментом було те, що автор розглядав церковну школу у комплексі: висвітлив правила про церковнопарафіяльні школи, інструкцію училищній раді, укази Святішого Синоду й основну увагу приділив навчальним програмам, у яких детально «розписав» викладання кожного окремого навчального предмету у кожному з трьох відділень та їх обсяг. Особлива увага приділялася релігійним дисциплінам [543]. Але, незважаючи на те, що навчальна програма церковнопарафіяльних шкіл мала здебільшого церковно-релігійний напрямок, вона націлювала навчання на розвиток пам’яті, виховувала моральність, віру у добро, формувала міцні навички у читанні, російській мові, математиці, письмі. Про це свідчить розклад уроків церковної школи[544].
Наприкінці ХІХ ст. з метою упорядкування педагогічного керівництва школами, розширення змісту навчального процесу шляхом включення природничих знань Міністерство народної освіти у 1897 р. затвердило «Приблизні програми предметів, які викладаються у початкових народних училищах відомства Міністерства народної освіти» [545]. Програми були складені на основі «Положення про початкові народні училища» 1874 р. і дещо відрізнялися від програм церковних шкіл. Заняття з усіх предметів розподілялися наступним чином (див. таблицю 3.1.1.)
Таблиця 3.1.1.
Навчальні предмети початкових шкіл Міністерства
народної освіти[546], [547], [548]
| Предмети, які викладаються | Кількість годин на тиждень | |
| У одному відділенні | За три роки | |
| Закон Божий | ||
| Церковнослов’янська грамота | ||
| Російська мова | ||
| Чистописання | ||
| Арифметика | ||
| Загалом |
Як видно основними навчальними предметами залишалися закон Божий і російська мова. На церковні співи і гімнастику як на навчальні предмети, які проводилися при наявності умов, виділялися додаткові години, зокрема на церковні співи виділялося 3 год. на тиждень протягом усіх років навчання[549]. 45% загальної кількості учбового часу відводилося на предмети релігійного змісту [550]. Програма викликала критичні зауваження з боку педагогів, земських діячів, але їх пропозиції у майбутньому так і не були враховані. Міністерство народної освіти, посилюючи тиск на народну школу, ігнорувало пізнавальні та розвиваючі завдання для учнів, акцентуючи увагу переважно на релігійному навчанні та вихованні. Система навчання в основному спиралася на пам’ять, зубріння, заучування. Вивчення молитов, релігійних текстів, закону Божого грунтувалася лише на запам’ятовуванні. Не розвивалося логічне мислення та культура мови. Обмежувалися реальні знання про природу, життя суспільства. Особисті пояснення вчителя стосовно явищ природи, суспільного життя повинні були робитися лише з дозволу директора народних училищ. На думку М.В. Чехова «приблизні програми» сковували ініціативу вчителів, надзвичайно регламентували роботу з учнями на уроках [551]. Реагуючи на «приблизні програми», повітові училищні ради зі свого боку посилили контроль за діяльністю початкових закладів освіти. Свідоцтвом тому є спеціальні рекомендації Єлисаветградської повітової училищної ради стосовно проведення випускних іспитів у народних однокласних школах, які визначали перелік навчальних предметів і питань для учнів. Присутність інспектора на іспитах була обов’язковою [552]. Дирекція Херсонських народних училищ вимагала від повітових земств вчасного забезпечення шкіл навчальними програмами [553]. Але ця вимога тривалий час не виконувалася. Про це свідчать скарги вчителів Єлисаветградського повіту, які протягом тривалого часу не мали навчальних програм і будували навчальний процес на свій розсуд[554].
Приблизні навчальні програми 1897 року вимагали значного доопрацювання. А.С. Пругавін, аналізуючи їх, зауважив, що треба збільшити обсяг навчання, розширити його додатковими відомостями і рекомендував ні в якому разі, і ні за яких обставин не зменшувати програмний матеріал [555].
На нашу думку, «приблизні програми» були в цілому позитивним документом у галузі освіти, тому, що спрямовувалися на подальший розвиток початкової освіти. У них була зроблена перша спроба на рівні держави упорядкувати навчальний процес у народній школі, визначити мінімум знань, умінь і навичок учнів. Програми у деякій мірі визначали політику уряду відносно освіти у царській Росії.
Початок ХХ ст. у початковій освіті «знаменувався» виходом у світ навчальних програм для церковнопарафіяльних шкіл, які повинні були і надалі сприяти подальшому релігійному вихованню народу. А.С. Пругавін, розглядаючи «Програми навчальних предметів для церковнопарафіяльних шкіл» висловив думку, що школа при церкві є найкращим засобом вразити серця дітей основними істинами віри[556]. А автори «Збірника методичних пояснень з предметів, які викладаються у школах церковнопарафіяльних і грамоти» (1903 р.) наголошували, що церковнопарафіяльна школа повинна бути переважно церковною [557], що на нашу думку свідчило про посилення державного тиску на народну школу.
Вищезазначені програми навчальних предметів складалися для шкіл, в яких діти навчалися протягом 3-х років і не менше шести місяців на рік, не враховуючи свят. Ця кількість часу вважалася найменшою для правильного навчання в школі [558]. Програми досить жорстко регламентували обсяг відомостей, які повинні були отримати школярі, навчаючись в трьох відділеннях початкової школи. Скорочувати або кардинально змінювати програми заборонялося, але передбачалося у деяких випадках їх розширювати додатковими відомостями з особливого дозволу директора училищ. Програмою пропонувався приблизний розподіл навчального матеріалу по предметам і вчитель мав право визначати порядок і послідовність його вивчення. Навчальний тиждень мав 24 години. Розклад занять, погоджений з інспектором, складався вчителем таким чином, щоб важкі уроки проходили першими, а легкі, в останні години навчального дня. Законовчителеві надавалося право вибирати ті дні і години, які були для нього зручнішими [559].
Із закону Божого вчитель розподіляв години порівну між першим, другим і третім відділеннями. Уроки читання повинні були проводитися щоденно по півгодини і особлива увага приділялася другому і третьому відділенням. На вивчення церковнослов’янської грамоти зверталася особлива увага. Протягом другої половини півріччя навчального року два рази на тиждень давалися уроки церковнослов’янського читання.
Навчальний рік у початкових школах (земських, міністерських, церковних) розпочинався у вересні-жовтні і закінчувався в квітні або травні. Початок та кінець навчального року визначався спеціальними документами, які надходили до школи від губернської, повітових та єпархіальних училищних рад [560]. Навчальних днів у початковій школі було близько 120 і кількість їх постійно коливалася в залежності від різних причин[561]. Відсутність нормального приміщення, часті хвороби дітей і вчителя, негода, низький рівень відвідування учнями школи і т. ін. вимагали від вчителя правильної організації у проведенні річного навчального процесу, за короткий термін навчити дітей читати, писати, чотирьом арифметичним діям, закону Божому, прищепити навички самостійної роботи, виховати старанність, чесність, порядність, релігійність, шанобливе ставлення до церкви і людей та багато інших позитивних якостей характеру.
Середній вік дітей при вступі до школи дорівнював 8-ми рокам [562]. В основному школу закінчували діти, яким виповнювалося 12-14 років. Як правило, до школи приходили діти, які зовсім не вміли читати і писати, лише, дехто з них знав азбуку, вмів читати по складах. Вивченню азбуки у школах передували вступні уроки з учнями, на яких готували їх до вивчення грамоти і письма. Дітей знайомили з класною обстановкою, назвами навчальних предметів, навчальними приладдями, якими потрібно було користуватися – грифелем, грифельною дошкою, крейдою, класною дошкою. На першому уроці проводилася бесіда на релігійну тематику, виявлявся рівень загального розвитку учнів, мови, спостережливості, уявлення і т. п. На наступних уроках могли продовжуватися бесіди з учнями, задаватися запитання, вивчався рівень розумового розвитку дітей. Через декілька уроків розпочинався процес вивчення грамоти [563].
Вчитель народного училища одночасно працював з трьома відділеннями, навчаючи дітей новому, закріплюючи пройдений і вивчаючи новий матеріал. Це було передбачено програмою. Для якомога скорішого вивчення російської мови, закріплення її в пам’яті учнів програма пропонувала дещо більше часу молодшому відділенню, для скорішого навчання грамоти, а в другому і третьому розподілити час порівну. Значна увага повинна була приділятися формуванню правильного і красивого почерку, грамотному письму, тому вчитель початкової школи мав навчати дітей чистописанню двічі на тиждень, звертаючи значно більше своєї уваги першому та другому відділенню.
Враховуючи цей факт, пропонувалася проста методика організації роботи з великою кількістю учнів. «Поки вчитель дає уроки одному відділенню, учні інших відділень займаються самостійно тим, що вказано буде вчителем, до того ж зручніше дати роботу з того навчального предмета, яким вчитель займається в одному з відділень, хоч безумовно, можуть бути і виключення. Молодше відділення, для якого важко передбачити багато самостійних занять, може бути відпущено додому раніше інших, але з такою умовою, щоб діти залишалися в школі не менше трьох годин щоденно» [564]. У цей період вчитель привчав дітей до самостійних занять, це було надзвичайно важливо. Працюючи протягом уроку з трьома відділеннями, вчителеві було неможливо приділити увагу всім дітям. Тому, з самого початку привчалися працювати самостійно – писали палички на грифельній дошці, малювали по клітинкам з першої частини «Рідного слова» К.Д. Ушинського [565].
Перші два-три місяці діти ознайомлювалися з алфавітом, потім читали за букварем окремі слова і вирази. Після цього їм видавалася вчителем „Перша книга для читання”. У другому півріччі учні починали читати невеличкі і прості за змістом статті і переказували їх зміст. Вчитель звертав увагу на те, щоб діти правильно вимовляли слова, робили зупинки на розділових знаках, відучував дітей від монотонного читання, привчав до свідомого читання[566]. Загалом у школах другої половини ХІХ ст. переважали словесні методи навчання і це підтверджує на основі аналізу урядових «положень» про освіту і навчальних програм харківська дослідниця Довженко Т.О.[567].
До кінця першого року навчання вчитель повинен був навчити учнів писати без помилок під диктовку, щоб вони вміли передати своїми словами на папері усну розповідь екзаменатора на п’яти рядках аркушу, а також вміти писати цифри від 1 до 10 [568].
Учні другого року навчання у процесі вивчення мови повинні були свідомо і самостійно читати, зв’язано розказувати прочитане. Учні вчилися читати і писати щоденно. Протягом річного періоду навчання продовжувалося формування практичних навичок читання[569]. Учителям рекомендувалося при спілкуванні з учнями використовувати прості доступні для їх розуміння слова, уникати „безглуздих словосполучень”, спілкуватися з дітьми зрозумілою для них мовою. Але на практиці було зовсім інакше: «Учителі були все пани, балакали з нами по-панському і треба було добре дослухатися, щоб зрозуміти, чого хоче від тебе «господин учитель». І балакали ми з ними якимось «язичиєм», псували й рідну, й чужу мову», – писав колишній вчитель земської школи А. Конощенко [570].
Для покращення грамотності, формування навичок письма учням пропонувалися самостійні заняття: знаходження і підкреслення букв у книжці; складання з рухливих букв слів, продиктованих вчителем, або написаних на дошці прописними буквами, або вказаних у книжці; повторювальне читання слів, які виставлені на планці або надруковані в книзі; складання слів за завданням вчителя з розрізної азбуки; придумування слів за заданою буквою і складання їх; складання фраз із окремих слів.
Після того, як учні вивчили азбуку, навчилися складати склади починався процес вдосконалення техніки читання[571]. У процесі читання, якщо той хто читав припускався помилки, за вказівкою вчителя, ці помилки виправлялися, або самим учнем, або учнями класу[572]. Той самий текст читався учнями в класі декілька разів і задавався учням для домашнього читання. Таким чином формувалися навички читання вголос та правильне і виразне читання. Поступово читання ускладнювалося і це позитивно впливало на техніку читання – учні починали читати краще. Досвідченому вчителеві дозволялося на початковому етапі вивчення грамоти застосовувати хорове читання[573].
Учителям рекомендувалося вибирати дітям статті для читання, які позитивно впливали на їх світогляд та різноманітного змісту. Учитель привчав учнів до читання виразного і розумного, спокійного й уважного, зосередженого і вголос. При читанні вголос у деяких школах застосовувалася так звана «американська метода» навчання грамоті, яка полягала у тому, що діти читали по звукам «врозтяжку» [574].
Для формування навичок письма були розроблені письмові вправи двох видів: засвоєння учнями елементарних правил письмового викладу, відпрацювання навичок правильного письма в орфографічному і граматичному відношеннях; формування цілісної і логічної та стилістичної побудови письмової мови. Перші вправи називалися «вправами низького порядку», другі – „вправами високого порядку»[575].
При вивчені грамоти учням пропонувалося виконувати прості письмові роботи: написати своє ім’я, по-батькові, прізвище, домашню адресу, перелічити дні тижня, місяці, міри, які найбільше використовувалися, предмети домашнього вжитку. Учні повинні були написати імена членів сім’ї, назви диких та домашніх звірів. З часом робота ускладнювалася і вже вимагалося виписати слова, які означали предмети (живі і неживі), якість і дію предмета, написати назви предметів, зображених на картині, змінити однину на множину і навпаки [576].
Для покращення грамотності вчителями народних шкіл активно використовувалася звукова диктовка, яка називалася також попереджувальною. Її головною метою було попередження помилок у правописі[577]. Тексти диктантів вибирав сам вчитель. Після перевірки диктантів учителем, учні самостійно виправляли неправильно написані слова, які підкреслив вчитель. При використанні звукової диктовки вправи поступово ускладнювалися і «наступне базувалося на попередньому». Учитель уважно повинен був спостерігати за роботою слабких та учнів, що відставали.
У процесі роботи з учнями за методом звукової диктовки вивчалися правила правопису. Час від часу учитель проводив перевірочні диктанти, за результатами яких можна було контролювати рівень грамотності учнів, засвоєння правил письма, орфографії та граматики. Учитель повинен був слідкувати за тим, щоб текст, який диктується, був дітям зрозумілим [578].
Для розвитку пам’яті учні за завданням учителя списували з підручника вправи. У програмі для початкових училищ, які були затверджені міністром народної освіти 7 лютого 1897 р., у розділі російської мови зверталася увага на роботу учнів з книгою. Списування з книжки розглядалося як процес формування правильного і грамотного письма. Спочатку діти уважно під керівництвом вчителя читали текст. Потім читали самостійно і лише після цього приступали до списування тексту з книжки[579]. Практикувалося написання невеликих творів, листів, самостійних письмових робіт. Після закінчення вправи написане перевірялося учителем.
Письмо давалося значно важче учням, ніж читання, тому вміння писати забирало у вчителя значну частину уроку. Велика увага протягом усіх трьох років навчання зверталася на формування гарного почерку. Чистописання вимагало старанності від учнів і належного контролю з боку учителя, який повинен був слідкувати за кожним рухом учнів і не дозволяти їм ні найменшого відступу від існуючих правил (як сидіти, як тримати перо і зошит і т. п.). На початковому етапі навчання уроки чистописання були короткими, тому що діти швидко втомлювалися, але з часом їх тривалість збільшувалася і до кінця першого півріччя сягали 20-30 хвилин. Учитель власноручно показував кожному учневі написання кожної букви. Діти вивчали терміни чистописання: волосна лінія, натискування, кут, де потрібно і т. п. Учні писали красиво не лише у зошитах, але й на дошці крейдою і за цим процесом слідкували учні всього класу, роблячи зауваження своєму товаришу та вказуючи на його помилки [580].
Для правильного нахилу букв при письмі використовувалися спеціальні транспортири. Інспектор Ф. Соловйов власноруч забезпечував ними школи Херсонського повіту[581]. Зауважимо, що писали учні лише на грифельних дошках, більше гусячим пером та розведеною крейдою, бо грифель був дуже дорогий (5 копійок штука) [582].
Працюючи одночасно з трьома відділеннями, вчителеві доводилося застосовувати різні засоби організації роботи учнів на уроці. Значного поширення в першій половині ХІХ століття в школах Півдня України набула так звана, «ланкастерська метода», суть якої полягала у тому, що вчитель організовував роботу одночасно з усіма трьома відділеннями. Перед уроком вчитель проводив інструктаж здібних учнів-помічників з нової теми уроку, давав їм завдання для роботи з учнями нижчих відділень, або невстигаючими. Таким чином, вчитель охоплював роботою всі три відділення, сам виступав в ролі консультанта, спостерігача і приходив на допомогу в потрібних випадках[583]. Ось, як описує роботу вчителя Нововоронцовської народної школи Г.Г. Герценштейн у 1871 р.: «Учні розподілені на дві групи: перша, що складається з 13 учнів, які вступили на початку академічного року, вивчає звуки і рахунок до 10, пише на грифельних дошках слова, складені зі звуків раніше ними засвоєних; друга, в якій 12 учнів, читає по «книзі для читання Паульсена». Статті вибираються учителем найлегшого змісту. Пишуть у зошитах з прописами, а також під диктовку. Для цього береться вчителем стаття, яка до того прочитана учнями і свідомо ними засвоєна» [584].
З появою інспекторів вчителі народних шкіл мали змогу отримати у більшості випадків професійні педагогічні поради, інструкції щодо покращення навчального процесу. Так, стало нормою складання інспектором Одеського учбового округу 5-го району письмових рекомендацій вчителям, що стосувалися організації уроку, викладання окремих навчальних предметів, позакласної виховної роботи [585].
Наприкінці навчального року у початкових школах Херсонської губернії після погодження з інспектором проводилися іспити. Вчителем визначалися іспитові завдання з навчальних предметів [586].
Учителі народних шкіл Херсонської губернії в якості методичних посібників використовували книжки «Русская начальная школа» М.О. Корфа, «Родной язык» М. Бунакова, «Беседы о наглядном обучении» Малиніна, «Методика обучения письму» С. Миропольського та ін. На заняттях з учнями письму та читанню застосовувались «Русская грамота» І. Добровольського, «Родное слово» К.Д. Ушинського, «Книга для первоначального чтения» В.І. Водовозова, «Наш друг» М.О. Корфа, «Грамматика» Д.І. Тихомирова [587].
У 80-х роках ХІХ ст. для проведення народних читань і на уроках почав використовуватися один з перших технічних засобів навчання – проекційний апарат, який дістав назву «чарівний ліхтар», що сприяло кращому засвоєнню навчального матеріалу, формувало інтерес до знань [588], [589], [590]. На початку ХХ століття до школи прийшов кінематограф. У 1914 році кіноапарат «Кок» мали 15 шкіл Єлисаветградського повіту. Кількість глядачів лише за один навчальний рік склала 5-6 тис чол. Показ кінокартин носив в основному розважальний характер [591].
У середині ХІХ ст. панівною системою навчання учнів була буквоскладальна методика, яка давала змогу завчити стільки складів, скільки зустрічалося різних сполучень букв у словах[592] і при роботі по якій багато часу витрачалося на вивчення того, чого діти не розуміли, навчання переходило «в зубрячку» тому, зміст того, що читали був для учнів малозрозумілим. Іноді вивчення письма протягом декількох років не мало позитивного результату – більшість дітей не вміла свідомо читати й писати. Були випадки, коли учень школи, який швидко й голосно читав, зовсім не розумів прочитаного [593]. Тому навчання дітей грамоті було для дітей надзвичайно важким, тривалим, спиралося на пам’ять учнів, зовсім не розвивало логічне мислення і розум дитини.
Одним із основних завдань початкової школи було навчити дітей писати щоб «довести до вміння користуватися письмом, як зброєю для правильної і розумної передачі думок на папері», що означало: навчити писати згідно з вимогами орфографії; писати правильно в граматичному відношенні; викладати думки зв’язано і послідовно; наскільки можливо, задовільно викладати думки в стилістичному відношенні, мовою простою, чистою, ясною і точною[594].
Крім того, серед педагогів початкових шкіл не було єдності в тому, як вчити дітей краще. У звіті Херсонської повітової училищної ради за 1869 рік говорилося, що є ще такі школи, в яких вивчення написання букв не йде паралельно, як це потрібно, з вивченням азбуки, а починається не раніше, як діти навчаться читати. Тобто діти вчилися спочатку читати, потім писати [595]. Вчителі церковних шкіл, маючи досвід навчання грамоті дітей за звуковою методикою, вважали, що якщо навчання читанню ведеться окремо від навчання письму, то протягом першого уроку грамоти діти вільно, без перевантаження пам’яті, заучують усі букви, які входять до слова «мама»[596]. При одночасному навчанні письму і читанню надзвичайно багато часу йшло на написання літер, а не на процес читання. Тому вчителі вважали, що краще проводити окремо навчання читанню і письму так, щоб діти на уроках читання читали, а на уроках письма писали [597].
Значну увагу формуванню навичок письма та розумному викладенню думок на папері надавав М.О. Корф, який відзначав, що слова, які пише учень, він повинен не лише грамотно і красиво писати, але й розуміти і «міг прочитати по написаному те слово, яке написано… Свідомим письмо може бути лише при звуковій методі»[598]. Такої ж думки притримувались і автори збірника статей «Частный почин в деле народного образования», які вважали найкращим методом при навчанні грамоті звуковий метод спільного вивчення читання і письма, як найбільш швидкий і природній [599]. В.С. Костроміна рекомендувала паралельно з вивченням письма вчити учнів читати і «тим дати їм зброю для самостійного розвитку»[600]. На думку А.С. Пругавіна, було б доцільним надати вчителеві право з друкованого чи рукописного шрифту розпочинати вивчення азбуки, або вести окремо навчання читанню і письму [601]. За нашими дослідженнями, ця форма навчання мала своїх прихильників і отримала значне поширення у початкових школах Херсонської губернії.
Інколи перепоною впровадження більш передових методик навчання був низький рівень підготовки самих вчителів. Після ретельної перевірки шкіл Херсонського повіту інспектор Ф. Соловйов у своєму звіті писав, що учні Качкарівської початкової школи «навчаються грамоті механічним способом» [602]. У Покровському училищі успіхи з усіх предметів були слабкі, за винятком чистописання. Малограмотність учителя, низький рівень підготовки й інформованості не дозволяли йому розширити коло знань учнів [603]. Член Херсонської повітової училищної ради фон-Буксгевден висловлював незадоволення тим, що на території, яку він контролює, «лише у п’яти школах може бути прийнята метода барона Корфа», а це означало, що звукова методика навчання ще не знайшла свого місця у роботі вчителів 22 шкіл [604]. Тому інспектори народних училищ, члени училищних рад Херсонської губернії озброєні новими методиками навчання, відвідуючи школи і ознайомлюючись з рівнем викладання навчальних предметів, націлювали вчителів на використання більш прогресивних і раціональних систем роботи на уроці, переконували малограмотних учителів-азбучників залишити зубріння складів і застосовувати метод початкового навчання більш простий і плідний. Учителеві народної школи надавалася можливість вибирати ті форми навчання, які він вважав доцільними [605]. З часом у цій справі почали спостерігатися позитивні тенденції. Підводячи підсумки навчального року, Херсонська повітова училищна рада відмічала, що Тягинське, Нововоронцовське, Новобузьке, Станіславське, Дудчанське, Великоолександрівське, Новомиколаївське, Широкобалківське, Тернівське і Новодмитрівське училища відмовилися від старого і перейшли на новий метод навчання [606]. У звіті директора народних училищ Н.І. Білого давався позитивний відгук про роботу вчителя Олександрійського парафіяльного училища Г. Гороса, який був «знайомий з наочними засобами навчання і вчив грамотності за звуковою методою», тому 28 учнів читали вільно [607]. Вивчення звуків проходило паралельно з вивченням алфавіту. Для роботи за звуковою методикою учителями Херсонської губернії широко використовувалася книжка М.О. Корфа «Руководства к обучению грамоте по звуковой методе» (1868 рік) [608], [609] та рекомендації педагога В.С. Костроміної [610].