КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В 1917 –ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 40-х РОКІВ
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією.
В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою. Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл.
Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах.
За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах.
В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і датування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р.
Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого театру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.
На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми театрального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від побутового «українофільського» театру і створити український європейський театр,
Підвищенням художнього рівня українського театрального мистецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні 1917 р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовського та Музично-драматичною школою М.Лисенка.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.
Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада 1918р.
Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксаганський брав найактивнішу участь.
В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормейстер О.А.Кошиць.
Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України- «Думка», створена у 1920 р.
«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції. Були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні ідеали. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський, С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв.
На початку 20х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Лебедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Росія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні.
Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Республіки і гетьмана Скоропадського.
На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільновиховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня – постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».
20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін.
В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей». Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик,А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.
У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз Попелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.
Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письменників: неокласики – М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; символісти – П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко,Гео Шкурупій.
Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існувала в 1925–1928 рр.
Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий.
Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги. П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України..
Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.
«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією
постійно зазнавав критики
У новій тоді галузі – кінематографі – світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894–1956) – один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.
В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929),«Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік.
В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст. М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).
Інтенсивними новаторськими пошуками в 20–30-х роках позначена українська музика. У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).
На 20–30ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.
Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка», архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Заболотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.
Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження.
Після периоду утиску української культури.
В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з’явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом.
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х –
90-х РОКАХ XX ст.
Під час Другої світової війни всю територію України було окуповано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ.
Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету.
У 40–50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч,Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.
Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гришко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Романов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.
Півтора-два десятки нових фільмів кожного року – такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті.
У другій половині 60–80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно –імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режисерів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».
Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Людкевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, М.Скорульський. В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер.Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину».
Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 р.. Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньківського, Державний симфонічний оркестр.
Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.
Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян. Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни.
В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. осідали у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. У Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова – перший вуз і друга наукова української еміграції за кордоном. У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші.
В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949–1950 рр. вони поступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, засновані нові вузи – Українська висока економічна школа, Українська богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.
З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були конфісковані радянськими службами, а адміністрація і частина професорів репресовані. Першим ректором університету став мовознавець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси.
Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних українських поетів здобув Олег Ольжич.
Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги».
«Відлига», десталінізація суспільства після XX з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова – П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський. Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О.Гончар. У 60–80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр».
Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відродження» Василя Симоненка.
Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури.
Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України.
Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.
Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водограй» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фестиваль української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.
Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам’ятники Л.Українці у Києві і Т.Шевченку в Москві.
В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження.
Ключове питання національно-культурного відродження – народна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий закон України «Про освіту». Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в її роботі.
Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Лісабонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Україні вводиться ступенева система – проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.
В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспільних явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.
Процеси оновлення широко охопили українську літературу.
Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників –В.Винниченка, Є.Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зерова, О.Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тематичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тернопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіровоградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.
Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву «авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені вподовж значного часу.
Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живописі під назвою «українська національна колористична школа» став художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.
Досить активно новаторський стиль утверджується також в музичному мистецтві.
В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів – оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів.
Поступово відроджується українське кіно.
Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р.Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.
В 1998 р. Українська держава розпочала новий етап практичної реалізації програми відродження історичних пам’яток, повернення до життя символів віри українського народу. Відновлено дзвіницю Михайлівського Золотоверхого собору. Відбудовано заново й сам храм. Після кількох років дискусій з приводу проектів робіт відбудовано Успенський собор Києво-Печерської лаври, який постав із руїн і освячений 28 серпня 2000 року.