Принципи, зміст навчання у творчій спадщині Й.Г.Песталоцці. 5 страница

У 1714 р. наказами про введення обов’язкової навчальної повинності для шляхетних та дяківських дітей, було розпочато створення світських елементарних шкіл з математичним нахилом (цифірні школи). В цих школах навчали арифметиці і частково геометрії. Учням навіть забороняли одружуватись, доки вони не вивчать цифри. Вчителями цих шкіл в кожний повіт було направлено по два випускники Московської навігаційної школи та Морської академії. В 1716 р. цифірні школи з’явились в 12 містах, до 1722 р. – в 42. Але створені як заклади для шляхти цифірні школи поступово занепадали. Багато хто з дворян не бажали віддавати туди своїх дітей, їх забирали силою. Значна частина дітей духовенства (можливо учні цифірних шкіл) йшли до церковних. Тому навчатись в відкритих школах було нікому. в 1744 р. деякі цифірні школи були поєднані з полковими гарнізонними школами. Інші поєднались з архієрейськими школами.

Реформування у підготовці духовенства було визначено „Духовним регламентом” (1721), який склав радник царя з питань освіти та виховання Феофан Прокопович. В цьому документі пропонувалась нова програма підготовки духовенства, де нижчим ступенем освіти призначалися навчальні заклади для дітей духовенства при будинках архієреїв, і носили назву архієрейських шкіл. Їх відрізняло від інших поєднання світської програми з релігійною. Навчали в цих школах початкам релігії, письму, читанню, арифметиці, геометрії. Сини священників зобов’язані були відвідувати ці школи, але їх батьки не приймали світського характеру програми і неохоче віддавали туди нащадків.

„Духовним регламентом” також передбачалось створення академій з семінаріумами – середніх навчальних закладів з 8-річним строком навчання. Вони відкривались як закриті заклади: семінаристам не дозволялось бачити рідних, доки не звикнуть у семінаріумі. Взагалі ці заклади за змістом освіти мали характер загальноосвітніх гуманітарних шкіл. У програму входили не лише богословські науки, але й світські: політика, окремі розділи математики та фізика.

Ф.Прокопович вважав, що духовна освіта має бути доступною для представників різних соціально-культурних прошарків.

Великого значення він надавав чіткій регламентації навчального режиму, вважав необхідними суворі випробування кандидатів на викладацькі вакансії.

Ф.Прокопович дбав не лише про організацію та зміст навчання, але й про здоров’я та дозвілля вихованців. У зв’язку з цим вказував: „На кожний день дві години визначити на гуляння семінаристам, а саме: після обіду, і після вечері, і тоді б не вільно нікому вчитися і навіть книжки в руках мати. А гуляння було б з іграми чесними і тіло рухливими… Бо це і для здоров’я корисне і нудьгу відганяє”.

Крім того, студентам пропонувалось двічі на рік або більше влаштовувати диспути, комедії, риторські вправи тощо. Плани Ф.Прокоповича були частково реалізовані у діяльності деяких архієрейських шкіл і семінарій. Однак, у повному обсязі, на жаль, практично втілені не були.

Загальна кількість духовних навчальних закладів (архієрейських шкіл та семінаріумів), відкритих у 1721-1725рр., не перевищувала 50.

У навчальних закладах, які з’явились на початку XVIII ст., навчання проводилось російською мовою. Була удосконалена російська азбука. використовувались навчальні посібники зарубіжних та вітчизняних авторів. Частіше, ніж інші, використовували „Тримовний буквар” Ф. Полікарпова (1701р.), „Перове учение отрокам” Ф.Прокоповича, „Арифметику” Л.Магницького.

Петровські реформи освіти та виховання задовольняли не всіх. Але незадоволення придушувалось жорстоко. Нові навчальні заклади брали на себе не лише функції навчання, але й виховання. Виникнення в петровську епоху нових типів було важливим етапом в організації національної системи освіти. Саме тоді було закладено фундамент для будівництва шкільної справи по-новому.

Вінцем просвітницько-культурних звершень царя-реформатора було заснування в 1725 р. в Петербурзі Академії наук. Цей заклад призначався для підготовки вітчизняних наукових кадрів. Адже відсутність російських вчених, викладачів відчувалась дуже гостро. Проте на початку існування академії складно назвати її осередком вітчизняної науки та освіти: з 16 академіків один був французом, троє – швейцарцями, 12 – німцями. Пройшло немало років доки було підготовлено перших російських вчених і викладачів.

У другій чверті XVIII ст. реформування Петром І загальмувало. Після смерті царя занепали цифірні школи, морська академія, інженерні та артилерійські училища. Але частина закладів, створених за часів Петра, успішно розвивались. Наприклад, поширилась мережа семінарі умів: до 1764 р. нараховувалось до 26 таких шкіл з 6 тис. учнів.

Зявилися навчальні заклади нового типу. При Академії наук в Петербурзі були організовані академічні університет та гімназія (1725 р.). У 1731 р. в Петербурзі було відкрито перший середній навчальний заклад закритого типу для заможних – Корпус кадетів. В ньому готували не лише офіцерів, але й громадянських чиновників. Іншим шляхетним навчальним закладом був заснований у 1759 р. в Петербурзі Пажеський корпус.

45. Внесок М.В.Ломоносова в розробку структури та змісту навчально-виховного процесу в Московському університеті.
Найбільш значною подією першої половини (середини) XVIII ст. в розвитку освіти стало відкриття в 1755 р. Московського університету та університетських гімназій. Засновниками університету були І.І.Шувалов та М.В.Ломоносов. Перший займався підбором професорів, бюджетом, створення бібліотеки. Інтелектуальним батьком університету був М.Ломоносов.

Номінально університет проголошувався безстановим, але фактично призначався для дітей дворян. За статутом цей заклад мав за мету готувати освічених людей з природних росіян. Спочатку в ньому було три факультети: юридичний, філософський, медичний. Він мав право автономії, викладання предметів відбувалось російською мовою, деяких – латиною або німецькою. Багато викладачів були іноземцями. Перші студенти були учнями духовних семінарій. Шляхетні батьки не наважувались віддавати своїх дітей до безстанового закладу. Гімназій при університеті були двох типів: для шляхти та різночинців, окрім кріпаків. Таким чином скасувалась доступність до університету всіх верств населення. Також при університеті були друкарня, в якій видавались журнали, газета „Московські відомості”, книжкова крамниця, а у 1779 р. була відкрита перша в Росії учительська семінарія.

46. Обґрунтування М.В.Ломоносовим мети, завдань виховання.
Джерелом формування педагогічних ідей М.В.Ломоносова стали прогресивні погляди видатних мислителів епох античності, Відродження, Просвітництва.

Метою виховання вчений вважав формування людини-патріота, стрижневими якостями якої є висока моральність, любов до науки, до знань, працелюбство, а ідеал виховання вбачав у різнобічній, високоосвіченій та культурній людині.

Головними складниками пізнання він вважав чуттєве сприйняття, теоретичне узагальнення й дослідну перевірку результатів. Він популяризував, в зв'язку з цим, твори Я.А.Коменського, а його книгу "Видимий світ у малюнках" вважав необхідним навчальним посібником для гімназії.

У вирішенні проблем "людина і природа", "людина і суспільство" вчений спирався на принцип природовідповідності, акцентуючи увагу на тому, що в розвитку людини "...частіше природне обдарування без науки, ніж наука без природного обдарування заслуговували на похвалу й сприяли доброчинності". При цьому він виділяв природні обдарування "душевні" (мова, мислення, пам'ять та інші) й тілесні (фізичні здібності), вважаючи, що природні розумові задатки є доброю землею для "засівання чистим насінням, бо, як насіння на землі неродючій, так і навчання в нерозумній голові є некорисним". Природні особливості дітей М.В.Ломоносов вважав основою й джерелом їх розвитку, тому був прихильником здійснення індивідуального підходу до дітей і рекомендував учителям будувати навчання із врахуванням схильності дітей. У "Проекті регламента московських гімназій" він вказував, що викладач повинен вивчати й розвивати "душевні обдарування дітей", особливо "гостроту розуму й пам'ять", "придивлятись до здібностей учнів і знати їх успіхи з тим, щоб вияснити, чого він може чекати й вимагати від кожного".

М.В.Ломоносов, спираючись на принципи гуманізму, високо цінував загальнолюдську мораль. Він вважав необхідним виховувати у молодих людей такі доброчинності як "мудрість, благочестя, стриманість, чистоту, милосердя, вдячність, великодушність, терплячість, працелюбність, дружелюбність, слухняність, скромність". Високо цінував працелюбство, підкреслював роль праці в розвитку морального потенціалу молоді, засуджував бездіяльність і байдикування як такі дві хиби, що знесилюють душу й тіло. Разом з тим, наголошував учений, людина з позитивними моральними рисами "доброчинність від біди, як стіна, захищає, розносить скрізь добру славу, збуджує в людських серцях любов та прихильність".

47. Дидактичні розробки та просвітницька діяльність Ф.Прокоповича.
Етична філософська концепція Ф.Прокоповича. Єлизар (Феофан) Прокопович – видатний учений-енциклопедист, просвітитель, педагог, письменник і державний діяч – намагався поєднати національні та європейські тенденції у становленні вітчизняної освіти і культури загалом. Його філософсько-педагогічні погляди формувались в стінах Києво-Могилянської академії, в якій він спочатку виховувався, викладав послідовно піїтику, риторику, філософію (в її межах – фізику, арифметику, геометрію, логіку) і богослов’я. Як і Петро Могила, Феофан Прокопович намагався поєднати національні і європейські тенденції у становленні вітчизняної освіти і культури. Науковий доробок ученого представлено у різних галузях знань: математика, фізика, геометрія, богослов’я, поетика та багато інших.
Дидактичні розробки Ф.Прокоповича для курсів риторики. Науковою оригінальністю інноватикою відрізняються праці «Риторика» та „Про риторичне мистецтво”. „Риторика” складається з десяти книжок. Ф.Прокопович у цих працях акцентував увагу на таких формах навчальної діяльності, як практичні вправи, самостійні пошуки прикладів, що підтверджують правило. Учений також поширив у педагогічну практику такі дидактичні методи: вигадування сюжетів, наслідування стилю, вправи з історіографії та ін. Як оратор, Ф.Прокопович давав рекомендації для вчителів використовувати живе, емоційне слово, образні вислови з метою унаочнення процесу викладання. На його думку, вчитель, користуючись знаннями закономірностей людської психіки, повинен впливати на почуття слухачів, торкатись невидимих струн серця кожної людини. Розповідь має давати вичерпне образне уявлення про предмет, хвилювати, захоплювати. А це стає можливим лише за умови, коли сам промовець захоплений предметом розповіді.

Блискуче володіння ораторським красномовством демонстрував Ф.Прокопович у риторичному класі, фактичне функціонування якого в Києво-Могилянській академії підтверджують архівні документи. Студенти із захопленням відвідували риторичний клас, бо Ф.Прокопович був блискучим оратором і цікавою освіченою з різних галузей знань особистістю.

9.2.3. Просвітницька діяльність Ф Прокоповича у Петербурзі. У 1707 і 1710 рр. Ф.Прокопович виголошував риторичні промови-проповіді перед Петром І, який приїздив до Києва. Цар побачив у мислителі людину, яка б могла стати сподвижником у проведенні культурних освітніх і релігійних реформ. Ф.Прокопович був змушений підкоритися волі царя, і з 1716 р. почався петербурзький період його життя.

Просвітитель реорганізував Слов’яно-греко-латинську академію в Москві, став на її чолі. Він зібрав велику бібліотеку, колекції астрономічних, фізичних і навігаційних приладів, художніх полотен.

У Петербурзі Ф.Прокопович став головою так званої „вченої дружини” Петра І. Дослідник О.Брекнер зазначав, що Ф.Прокопович фактично визначав політику нової церкви, синоду, духовного життя в Росії у першу половину XVIII ст.

Просвітитель підготував буквар „Перше учення отрокам” (1723). у передмові якого зазначалось, що книжка ця буде корисною і хлопчикам, і дівчатам. цей посібник витримав 12 видань лише протягом перших п’яти років. У змісті букваря подавалися тлумачення заповідей, пояснювалися норми моралі, людські вади (корисливість, неуцтво, ледарство) і чесноти (потяг до знань, працьовитість, сміливість). Книга розроблена відповідно до принципів наочності, доступності й систематичності знань. Наслідуючи Я.А.Коменського, Феофан Прокопович обстоював тезу про те, що навчальна література і книжки, розраховані на широкий загал читачів, доцільно писати простою і доступною мовою, давати істинні та зрозумілі тлумачення предметів і явищ.

На власні кошти Ф.Прокопович у 1721 р. у своєму будинку в Петербурзі відкрив школу. Діяла вона за розробленою вченим інструкцією, в якій визначалася послідовність навчальних занять і відпочинку, конкретизувалися правила нагляду за школярами, їхні права та обов’язки. Школа була кращою на той час за рівнем забезпечення обладнанням, організацією, санітарно-гігієнічними нормами. Програму навчання складали слов’янська, російська, грецька і латинська мови, риторика, логіка, римська історія, арифметика, географія, геометрія, вітчизняна історія, малювання, музика. За 15 років у ній здобули освіту 160 осіб.

Велику роль у розвитку та поширенні освяти, організації навчального процесу, визначенні змісту освіти відіграв „Духовний регламент” Ф.Прокоповича, затверджений у 1721 році, який сучасники оцінили як „гімн освіті”. „Коли нема світла вчення, не може бути добра церкви поведінка, і не може бути безладдя й багатьох вартих сміху марновірств”. Аргументуючи свою думку. вчений закликав проаналізувати історичні факти й переконатись. що все найгірше в століттях відбулось „у темні, а не в світлі від вчення часи”. З цього Ф.Прокопович робив висновок, що „вчення добре і ґрунтовне є підставою всякої користі, як Батьківщини, так і церкви, як корінь, і насіння, і основа”.

Як відомо, відповідно до вимог „Духовного регламенту” Ф.Прокоповича була побудована система навчання в колегіумах Лівобережної і Слобідської України.

Загалом, просвітньо-педагогічні, філософські, етичні та політичні погляди Ф.Прокоповича потребують ретельного вивчення і переосмислення, незаангажованої оцінки. Оскільки цей мислитель і державний діяч здійснив спробу реалізувати принцип європеїзму в національній освіті, не нівелюючи історико-культурних досягнень народу. Для сучасної української культури, науки, освіти такий досвід є надзвичайно цінним.

48. Становлення середньої професійної освіти в Україні: Чернігівський і Переяславський колегіуми.
Українські педагоги сходилися в тому, що узгодження між усіма типами шкіл, розширення сітки установ, особливо на селі, педагогізація населення, трудизація шкіл (агрономізація й індустріалізація), розвантаженість програм є тими основними проблемами, розв'язання яких допоможе реалізувати систему соціального виховання,

Щодо професійної освіти, то учасники обговорення вдавалися до критики російської політехнічної школи, звинувачуючи її в абстрактному характері. Натомість доводилися переваги української профшколи, котра називалася (у відповідь московським опонентам) не монотехнічною і не політехнічною, а "професійно-політехнічною", що мало окреслити її перехідний характер.

У плані перспективи розвитку середньої професійної освіти головна увага зверталася на школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), школи селянської молоді (ШСМ) та в цілому на робітничу професійну освіту. Вища професійна освіта, на думку українських вчених та практиків, мала будуватися так, як це було вже зроблено в Україні, тобто без університетів і з технікумами, як вищими навчальними закладами, що готують вузьких спеціалістів певного профілю.
Чернігівський колегіум було створено на базі Новгород-Сіверської архієрейської школи, перенесеної до Чернігова, православної школи і друкарні, створених за ініціативи архієпископа Л. Барановича. Наступник Іван Максимович втілив мрію Л. Барановича, перетворивши Чернігівську архієрейську школу в колегіум 1700р. Чернігівський колегіум відразу досяг слави. Сучасники його навіть називали „Чернігівським Олімпом”, „Вертоградом Пал лади”, „Чернігівськими Афінами” і т.п. У назві колегіуму надовго було збережено ім’я фундатора: „Collegium Maximovitianum”. За духовним регламентом у колегіумі обов’язково мали вчитися сини духовенства. Прийнятий до школи учень мав залишатися у стінах закладу до кінця визначеного курсу, щоб не завдавати „шкоди тої служби, до якої готувався”.

Чернігівський колегіум був доступний для дітей усіх станів, бо не мав яскраво вираженого церковного характеру змісту навчання. Школа містилася у дзвіниці Борисоглібського монастиря, збудованої на кошти І.Мазепи, а в 1705 р. було побудовано окрему кам’яну будівлю, що дозволило відкрити новий клас риторики.

Матеріальне утримання закладу покладалося на архієрейські доми, також враховувався хлібний збір від монастирських і церковних земель. Архієреї зобов’язувалися утримувати, годувати вчителів, сплачувати їм платню з архієрейської скарбниці. Певні кошти надходили як грошова кара, що накладалася на учнів, які спізнилися своєчасно прибути до школи після літніх вакацій (канікул).

Вище керівництво Чернігівським колегіумом належало місцевому архієреєві, безпосереднє керування – префектові, а з 1767 р. – ректорові. Ректора, префекта і вчителів призначав архієрей.

Цікаво, що в Чернігівському колегіумі не здійснювали реєстрації учнів. Причиною цього було те, що далеко не всі учні завершували повний курс навчання. Часто після класу риторики вони переходили у Київську академію або Харківський колегіум. У чисельних архівних документах є свідчення про мандри учнів Чернігівського колегіуму.

Бідні учні жили в бурсі. Життя було дуже злиденним. Вічно голодні бурсаки змушені були жебракувати (як правило по суботах увечері), мандрувати Україною і виступати у різних домах із промовами латинською, польською і рідною мовами, влаштовувати вистави і вертепи.

Щодо становища учителів колегіуму, воно так само було злиденним. Хоча, як свідчать історичні джерела, вони діставали від чернігівського кафедрального монастиря удвічі більше страви, ніж ченці. Для вчителів було ще одне джерело прибутків: заможні батьки учнів мали право на „політичне подношеніє” чотири рази на рік – перед і після літніх вакацій, перед Різдвом і Великоднем. Вчителів, так само як і учнів, могли карати канчуками.

До послуг вчителів і учнів Чернігівського колегіуму була досить велика бібліотека і друкарня, де видавали Часослов, Псалтир, підручник з логіки (1798).

Навчання у Чернігівському колегіумі відбувалося словенською, латинською та польською мовами. Латинська мова була основною. В класах граматики і синтаксими учні виконували практичні вправи, перекладаючи з латини на церковнослов’янську мову, і навпаки. Призначалися і розмовні вправи латинською мовою. У класах піїтики і риторики проводили студіювання різних форм поетичного і прозаїчного вислову, в умінні підшукати найбільш влучні слова і вирази, заміняти одне слово рядом синонімів та епітетів. Загальні знання арифметики, історії, географії, математики, фізики та ін. вивчалися здебільшого формально, виходячи з цінності їх для вдосконалення красномовства. Починаючи з другої половини ХVІІІ ст., Чернігівський колегіум набув характеру духовної професійної школи, що було згодом закріплено законом 1809 р.

Оцінюючи роботу Чернігівського колегіуму, поряд з аргументованою критикою навчальної програми і схоластичної методики варто вказати на той факт, що разом з бібліотекою, архієрейською друкарнею та видавництвом підручників і книг для читання надав невеликому місту Чернігові статус культурного осередку на північному Лівобережжі.
. Діяльність Переяславського колегіуму. 2 жовтня 1738 р. єпископ переяславський і бориспільський Арсеній Берло відкрив слов’яно-латинську школу в Переяславі. Школа ця відразу мала достатній контингент учителів і учнів для 6 класів: фара, інфіма, граматика, синтаксема, піїтика, риторика. Згодом було відкрито класи філософії () за різними даними – 1773 р. або 1774 р.), богослов’я (1778 р. або 1781 р.). утримувалася школа на кошти та харчі найближчих церков і Михайлівського монастиря. Учителів годували та утримували коштом кафедри єпископа А.Берло. Окремі субсидії заклад отримував від Київської академії.

Будні бурсаки жили так само злиденно, як у Чернігові та Харкові. На обід отримували ріденький борщ чи класичний кандьор – куліш з води і пшона. Щоб не залишатися без хліба і дров, учні ходили по заможних дворах „міркувати, філософствувати”, учні старших класів учили по домах дітей, були вихователями у панських будинках.

Головним предметом була безумовно латина, у меншому обсязі викладалася грецька мова. Оцінювання успіхів здійснювалося словесно на латинській мові. Наприклад, Осип Козачківський у зошиті одного з учнів зробив запис: „Taliter, qualiter, nihil fundamentaliter” (сяк-так, нічого ґрунтовного). Перевірка вивченого проходила щосуботи. Перша помилка була „parrata” простима, друга – „adomonita” застережна, третя – „verberata” підлегла тілесній карі.

1799 р. переяславську єпархію було перейменовано в полтавську єпархію, внаслідок чого змінено назву і закладу, хоча колегіум залишався у Переяславі до 1860-тих років.

Наприкінці ХVІІІ ст. функціонували ще школи – слов’янські семінарії у Полтаві (1779 р. У цій семінарії за свідченнями П.Житецького вчився Іван Котляревський) і Новгород-Сіверську (1785 р.), на Поділлі і на Волині.

9.3.4. Становлення середніх професійних шкіл в Україні (Глухівська і співацька школа на Січі, малярська школа при Києво-Печерській лаврі). В українських землях дуже шанували освіченість. Тому українська шляхта, заможні міщани, козаки усіляко сприяли розвитку середніх професійних шкіл, які були всестановими і, поряд з професійною освітою, давали загальну підготовку. Зокрема, Глухівська співацька школа існувала з 1736 до кінця царювання Єлизавети Петрівни (1761 р.) і мала своїм завданням готувати співаків для двору імператриці. По всій Україні розшукували талановитих голосом юнаків. Всього таких хлопців зібрали 33. вони мали їжу, одяг, взуття, старанні – ще й платню по 10 коп. на місяць. У школі, крім регента і двох учителів музики, були ще вчитель грамоти і лікар. Найвідомішим вихованцем Глухівської співацької школи був співак Дмитро Бортнянський.

У Січі при церкві святої Покрови, на монастирському дворі, була школа, що складалася з двох відділів для козаків та сиріт – хрещеників козацької старшини. У кінці ХVІІ ст.. у Січі було засновано співацьку школу, де вчилося понад 30 осіб. Співаки так само мали козацький устрій у школі і побуті.

Малярська школа при Києво-Печерській лаврі була заснована 1763 р. на базі іконописної майстерні на чолі з італійським малярем Беньяміном Фредеріче. Проіснувала аж до революційних подій 1917 р. у ній виготовляли ікони на замовлення різних церков.

49. Організація навчально-виховного процесу у Харківському колегіумі.
Особливості організації навчально-виховного процесу у Харківському колегіумі. 1722 р. білгородський і обоянський єпископ Єпифаній Тихорський, колишній вихованець Київської академії, відкрив школу, надав їй характер всестанової. Головний командир Слобідської України князь М.Голіцин, бажаючи піднести значення Харкова як культурного осередку, умовив Є.Тихорського перенести школу з Білгорода до Харкова. Для школи було придбано кам’яну двоповерхову будівлю, землю, приєднано Покровську церкву і утворено при школі монастир, що отримав назву харківського училищного Покровського монастиря. Є.Тихорський на свій кошт відрядив декілька молодих осіб на науку до Німеччини з тим, щоб після повернення до Харкова вони зайняли вчительські посади у його школі.

Харківський колегіум мав дуже прогресивний зміст навчання. 1727 р. відкрито клас філософії, а 1731 р. Є.Тихорський виклопотав царську грамоту за підписом цариці Ганни, в якій зазначалося: „Вчити всякого роду і стану дітей православних і на лише піїтики, риторики, а й філософії, богослов’я, слов’яно-грецькій і латинській мовам; також намагатися, щоб ці науки викладали на власне російській мові, вчити старанно, ревно і ретельно, ні в чому не порушуючи святі основи східної церкви сповідання, а нездібних і ворожнечі сіячів учителів і учнів стримувати і примиряти, не допускаючи жодного свавілля”.

Клас богослов’я було відкрито 1734 р. з того часу школа набула статусу колегіуму. У 1740-ві рок заклад мав назву „Тихоріянський колегіум”.

Матеріальне становище закладу було досить гарним завдяки пожертвам князя М.Голіцина, його рідні, інших земле- і домовласників. Наприклад, з грошового фонду в 35000 крб. Рідні М.Голіцина на відсотки утримувалися 15 кращих учнів, переважно шляхетського походження. Після секуляризації маєтків та позбавлення колегіуму значних прибутків заклад істотно збіднів. У спогадах колишніх вихованців зазначалося, що у великих кам’яних аудиторіях без груб взимку було так холодно, що замерзали не тільки руки й ноги, але й думки. У бурсі та лікарні при колегіумі не було навіть ліжок. Однак такі жахливі умови не вбивали жагу до освіти у молоді. Задовольнялися малим. Коли від холоду у класі замерзав атрамент, учні, бажаючи щось написати, нагрівали каламарі теплом свого тіла.

Вище керівництво Харківським колегіумом належало конторі у складі ректора, префекта і декількох учителів. Ректор же був і настоятелем Покровського монастиря. Наступник Є.Тихорського серб Петро Смєліч подбав про заснування в різних містах Слобідської України шкіл, в яких готували учнів для колегіуму. Таким чином не було потреби у пешому класі колегіуму – фари.

Вже в перші роки свого існування Харківський колегіум виділявся серед інших навчальних закладів і швидко набув високого статусу, насамперед, завдяки ретельному підбору викладачів. Наприклад, як свідчить звіт за 1727 р., філософію викладав префект МетрофанСлотвинський, риторику – Ілларион Григорович, поетику – Гаврило Красно польський, синтаксиму й граматику – Авксентій Кивачицький, слов’янську мову – Петро Агнців. Ці названі викладачі були вихованцями Києво-Могилянської академії.

Як пишуть дослідники історії Харківського колегіуму, у 1729 р. казенним коштом двох „спудеїв” було відряджено до Німеччини з перспективою майбутньої викладацької діяльності. Один із них – Кирило Флоринський – навчався в Німеччині до 1732 р., а плотім викладав поетику і філософію в рідному колегіумі, був префектом, став визначним церковним діячем.

Дослідники неодноразово підкреслювали, що Харківський колегіум у змісті освіти копіював Києво-Могилянську академію. Структура поділу навчальних дисциплін на окремі школи з часом поповнювалася новими предметами. Повний курс складався з восьми шкіл: фара, інфіма, граматика, синтаксема (або: чотири граматичних класи), поетика, риторика, філософія та богослов’я. У класі фари навчали початків читання та письма латинською мовою, в інфімі починали вчити граматику за латинською граматикою Емануїла Альвара, в наступних граматичних класах вдосконалювали свої знання з граматики і синтаксису. За свідченнями дослідників, учні виконували велику кількість перекладів у класі і вдома, заняття з граматики тривали до п’яти годин на день, розмовляли латинською мовою не лише в колегіумі, але й у бурсі чи вдома. Проте вони досягали вільного володіння латиною, яка у той період була мовою науки, законодавства, судової справи, вважалася ознакою освіченості. Наприклад, випускник колегіуму Я.В. Толмачов, який згодом викладав у колегіумі, зазначав у своїй автобіографії, що вже на третій рік він міг „добре розуміти латинських класиків... прочитав „Розмови Еразма Роттердамського”, „Священну історію... Саллюстія”.

Великого значення у Харківському колегіумі надавалось вивченню давньогрецької мови, оскільки її зання відкривало широкі можливості для вивчення пам’яток античної культури та богословської літератури. Як пишуть дослідники, викладання грецької мови в колегіумі передбачало навчити учнів добре читати, писати та розмовляти. З цією метою організовувалися традиційні поїздки до Ніжинської грецької колонії з тим, щоб студенти в живому спілкуванні з носіями мови могли поліпшити володіння грецькою мовою. Багато з вихованців колегіуму саме з вивченням грецької мови та культури пов’язували свою майбутню долю. Серед них – М.гнєдич – відомий перекладач „Ілліади” Гомера російською мовою, В.Джунковський – у майбутньому – ординарний професор грецької словесності Харківського університету та ін.

Курс нижчих граматичних класів включав ще й слов’янську мову, яка викладалася за „Граматикою Словянською” Мелетія Смотрицького та „Лексиконом словяноруським” Памви Беринди.

Викладання поетики у Харківському колегіумі було побудовано за зразком Києво-Могилянської академії: курс читався за творами провідних авторитетів античності („Поетика Аристотеля”, „Послання до Пізонів” Горація), за курсом Ф.Прокоповича, крім того, викладачі поетики створювали власні курси лекцій.

Автори курсу риторики, який був найпопулярнішим у колегіумі, багато в чому також наслідували традиції Києво-Могилянської академії. Вивчаючи риторику, студенти за наданими їм взірцями, вчилися складати промови, панергіки, листи, вітання; на прикладах доказів та спростувань стосовно судових, релігійних, політичних та інших питань знайомилися з подіями всесвітньої та вітчизняної історії, з історією культури; постійно займалися перекладами творів класичних авторів, авторів середньовіччя та епохи Відродження.

У викладанні філософії професори колегіуму при підготовці своїх курсів спиралися на вчення Аристотеля, зверталися до спадщини вчених-гуманістів епохи Відродження, до праць видатних представників філософської думки України І.Гізеля, С.Яворського, Ф.Прокоповича. Довготривалий час філософські курси в колегіумі були авторськими, оригінальними, до них входили відомості з астрономії, фізики, хімії, біології тощо.