Психологічний аналіз педагогічної взаємодії викладача і студентів.
Якщо ви хочете, щоб вас поважали, майте
справу тільки з людьми, гідними поваги.
Жан де Лабрюйєр, французький письменник
Синонімом професіоналізму викладача часто вважають його здібність бути повноцінним суб’єктом власної науково-педагогічної діяльності та розвивати суб’єктний потенціал студента. Завдання розвивального навчання – надання студентові допомоги у становленні його як суб’єкта навчально-професійної діяльності, суб’єкта саморозвитку. Через це викладач повинен докладати спеціальне зусилля для організації педагогічної взаємодії, яка грунтується на суб’єкт-суб’єктних взаєминах, визначає ефективність його педагогічної діяльності та сприяє розвитку суб’єктності всіх учасників педагогічного процесу. Для аналізу цього явища використовують поняття полісуб’єктна взаємодія.
Спілкування за принципом суб’єкт-суб’єктної взаємодії вимагає від кожного учасника таких якостей:
- сприймати співрозмовника як індивідуальність зі своїми потребами та інтересами;
- виявляти зацікавленість у партнері, співпереживати ( емпатія ) його успіхам або невдачам;
- визнавати право партнера на незгоду, на власну думку, на вибір поведінки та відповідальність за свій вибір.
Дотримання цього принципу дає можливість налагодити щирі, довірливі стосунки викладачів і студентів. Це також дає змогу коректно ( ввічливо, тактовно, чемно ) робити зауваження студентові, допомагати йому бачити власні хиби, давати йому поради щодо подальшого самовдосконалення поведінки.
Взаємини викладачів і студентів характеризуються складною структурою, компонентами якої є: 1) мотиваційний ( інтерес до партнера й потреба у стосунках із ним ); 2) когнітивний ( сприйняття й оцінка іншого; рефлексія стосунків і усвідомлення їхніх труднощів; уявлення про оптимальні взаємини ); 3) емоційний (задоволеність стосунками, які склалися; взаємні оцінні ставлення партнерів; відчуття психологічної захищеності, комфортності або напруженості, тривожності );
4) поведінковий ( тип взаємин і стиль педагогічного спілкування; спосіб поведінки в конфліктній ситуації; засоби коригування взаємин і взаємовпливу ).
Оскільки партнери діють у соціальних контактах не ізольовано один від одного, а спільно ( інакше контакту не буде ), то комунікативний акт можна назвати фазами взаємоспрямованості на партнера, його взаємовідображення, взаємоінформування один одного та взаємовідключення. Зміст цих фаз контакту визначає рівень спілкування. Є такі рівні спілкування ( за А. Б. Добровичем ):
1) Конвенційний рівень, який є повноцінним людським спілкуванням. Змістом такого спілкування є те, що людина відчуває потребу в контакті, у неї з’являється настанова на зовнішню комунікацію ( «поговорити б із ким-небудь» ), яка посилюється наявністю реального партнера. Кожен із партнерів відчуває актуальну роль іншого та свою актуальну роль очима партнера. Фаза взаємоінформування може проходити спокійно, а може мати форму конфронтації. Також і фаза взаємовідключення може відбуватися в атмосфері рівності партнерів та їхньої загостреної уваги один до одного.
Контакт на конвенційному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування. Цей рівень можна вважати оптимальним для вирішення особистих і міжособистісних проблем у людських контактах.
2) Найнижчий рівень спілкування називають примітивним. На цьому рівні спілкування співрозмовник не партнер, а об’єкт, потрібний або зайвий; якщо він потрібний, ним треба володіти, якщо заважає – відштовхнути від себе. На першій фазі такого спілкування або співрозмовник розглядається як «предмет для слухання», якому заздалегідь відмовляють у праві висловлювати власну думку, або відсутнє бажання з ним говорити, відповідати на його запитання. На фазі взаємовідображення актуальна роль партнера не усвідомлюється, сприйняття його глобальне, з використанням оцінних шаблонів ( хороший – поганий, свій – чужий тощо ). Щодо самого себе, то «примітивний» партнер наївно думає, що співрозмовник його бачить таким, яким він сам себе сприймає або за кого себе видає.
Ставлення до партнера без будь-яких внутрішніх обмежень визначається лише тим, чи подобається він ( прояв симпатії ), чи не подобається ( прояв антипатії ). Вираження симпатії до співрозмовника у випадку прибудови «знизу» улесливе, у випадку прибудови «зверху» - безпорадне. Зі слабким партнером контакт закінчується лайками і глузуванням, а з сильним – вибаченнями або погрозами.
«Примітивний» партнер спілкування в певному розумінні неповноцінний, але реагувати на нього так само примітивно означає визнати власну неповноцінність. Давно відомо, що той, хто взагалі цінує людську гідність, не зневажатиме її навіть у суб’єкта, чия поведінка огидна.
3) Маніпулятивний рівень посідає проміжне місце між конвенційним і примітивним рівнями.Той, хто обирає для спілкування цей рівень, за своїм підходом до іншої людини близький до примітивного, а за виконавчими можливостями – до конвенційного. Суб’єкт комунікації – маніпулятор, партнер – суперник у грі, яку неодмінно треба виграти ( тобто мати якусь «вигоду» ), прибудуватися до співрозмовника «зверху».
Маніпуляції дуже різноманітні за технікою та метою, і маніпулятор необов’язково діє свідомо – це відбувається «якось само по собі», підсвідомо. Через це, коли маніпуляторів викривають, вони здивовані цим і щиро ображаються. Проте потреба «виграти будь-що», безумовно, відображає егоцентризм такої людини.
4) Стандартизований рівень спілкування характеризується тим, що справжньої рольової взаємодії між співрозмовниками не відбувається. Спілкування грунтується на деяких стандартах, здебільшого це «контакт масок».
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, -
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
( І. Франко )
Тут немає ні справжнього бажання спілкуватися, ні готовності до взаємодії. Усі фази характеризуються підкресленим формальним ставленням партнерів один до одного, беземоційним, надмірно церемонним. Це нагадує маніпуляції.
5) Ігровий рівень спілкування, на якому партнери мають якості повноти і людяності конвенційного рівня, але перевершують його тонким змістом, багатством відтінків. Володіння цим рівнем вимагає чималого артистизму, духовної витонченості співрозмовників.
6) Ділове спілкування характеризується прибудовою «поруч», проте є взаємний інтерес партнерів допомогти тому, хто у цьому має потребу. Це створює особливу близькість, викликає радість спільної роботи або співтворчості.
У партнерів виникають почуття взаємної прихильності, довіри, теплоти. На діловому рівні спілкування буденніше, проте глибше, серйозніше.
7) Вищий рівень людського спілкування – духовний. На цьому рівні партнер сприймається як носій духовного начала, і це пробуджує у нас почуття, споріднене одухотворенню. Тут є віра в можливість наблизитися під час бесіди до осягнення найвищих цінностей людства. Співрозмовники надзвичайно чутливі до душевного стану один одного, обидва щирі й спонукають один одного до спонтанності. На останній фазі розмови стільки ще хочеться сказати один одному, що розлучитися, здається, неможливо.
Звичайно, краще було б, щоб педагогічне спілкування відбувалося на духовному рівні, й аж ніяк не педагогічно спілкуватися викладачеві і студентам на примітивному або маніпулятивному рівнях. Саме тому педагогічне спілкування стає предметом наукового дослідження.
За останні роки з’явилися цікаві дослідження психологічних особливостей педагогічної комунікативної взаємодії у вищій школі. Так, наприклад, у дослідженні Г. Ю. Микитюк розкрито структуру педагогічних взаємин викладача і студентів, компонентами яких є мотиваційний, когнітивний, емоційний і поведінковий, від взаємозв’язку характеристик яких залежить рівень стосунків ( див. табл. 1 ).
Як бачимо, при високому забезпеченні всіх компонентів педагогічні взаємини характеризуються як гармонійні, що відповідає вищому рівню людського спілкування – духовному ( за А. Б. Добровичем ). До того ж деструктивний рівень має ознаки примітивного та маніпулятивного рівнів.
Знання цих рівнів спілкування необхідно викладачеві для самоаналізу своїх контактів зі студентами, пошуку помилок і недоречностей у повсякденному спілкуванні з ними. Ознакою живого, реального спілкування є те, що воно майже завжди відбувається більше, ніж на одному рівні, або переходить з одного рівня на інший. Проте суттєвим є те, наскільки рівень спілкування адекватний педагогічній ситуації, а вона дуже мінлива, тому викладачеві треба вникати у причини розладу педагогічного спілкування, використовувати тактичні спроби налагодити контакти зі студентами, що сприяє формуванню сприятливого психологічного клімату у педагогічній взаємодії.
Не можна допускати одноманітності у спілкуванні зі студентами, слід пам’ятати про важливість духовного спілкування. До послуг викладача класика прози, поезії, музики, і йому потрібний «живий» співрозмовник, якого треба шукати у середовищі студентів, знайти такого партнера і дорожити ним, прощати навіть його вади і недосконалість.
Педагогічне спілкування як професійна діяльність викладача включає такі етапи ( за В. О. Кан-Каликом ): 1) моделювання викладачем майбутнього спілкування зі студентом або групою ( прогностичний етап ); 2) організація безпосереднього спілкування в момент початкової взаємодії ( «комунікативна атака» ); 3) управління спілкуванням під час педагогічного процесу; 4) аналіз ситуації минулого спілкування та його моделювання на майбутню діяльність (рефлексійний етап ).
Таблиця 1
Характеристика рівнів сформованості педагогічних взаємин
викладачів і студентів
| Рівні | Компоненти структури педагогічних взаємин «викладач – студенти» | |||
| мотиваційний | когнітивний | емоційний | поведінковий | |
| Гармонійний ( високий ) | Стійкий інтерес до партнера та виражена потреба в поглибленні стосунків, розширенні їх за межі навчального процесу. | Глибоке розуміння специфіки й труднощів у взаєминах, адекватне уявлення про шляхи їхнього вдосконалення; знання особливостей партнера й висока ідентифікація з ним. | Задоволеність стосунками, що склалися; відчуття психологічної захищеності й комфортності; симпатія й повага до партнера; низький рівень реактивної тривожності у стосунках. | Гнучкість поведінки, її динамізм; високий рівень соціальних умінь і психологічної культури; взаємна творчість і співпраця; відсутність бар’єрів у спілкуванні. |
| Невизначений ( середній ) | Інтерес до партнера нестійкий; потреба в стосунках обмежується функціонально-діловою сферою. | Поверхове розуміння специфіки взаємин і однобічне тлумаченняїхніх труднощів; нереальне уявлення про шляхи поглиблення; недостатнє знання особливостей партнера й невисока ідентифікація з ним. | Соціально-психологічна амбівалентність; нейтральність ситуації взаємин, її невизначеність; індиферентне ставлення до партнера; середній або високий рівень реактивної тривожності у стосунках. | Стереотипний стиль взаємин; статусно-рольова їхня зумовленість; середній рівень прояву соціально-психологічних умінь і психологічної культури; прихована конфліктність. |
| Деструктивний ( низький ) | Відсутність вираженого соціального інтересу до партнера; мотивація уникнення додаткових стосунків із ним. | Упереджене неправильне розуміння специфіки взаємин і неусвідомлення наявних труднощів; песимізм щодо їхнього вдосконалення; низька соціальна рефлексія, протиставлення себе партнеру, взаємозвинувачення. | Невдоволеність стосунками, стресова насиченість і напруженість; антипатія і неповага до партнера; високий рівень реактивної тривожності в ситуації взаємин. | Консерватизм, шаблонність поведінки; низький рівень прояву соціально-психологічних умінь; відсутність позитивної динаміки стосунків; висока конфліктність. |
Таким чином, педагогічна взаємодія викладача зі студентами, основною формою якої є педагогічне спілкування, є важливим складником педагогічної діяльності викладача ВНЗ. У психології вищої школи розроблено ( І. С. Булах, Л. В. Долинська та ін. ) головні вимоги до взаємин у системі «викладач – студент», які найефективніше позначаються на процесі навчання й виховання майбутніх фахівців: 1) поєднання аспектів керівництва й співпраці при організації педагогічного процесу; 2) формування у студентів почуття професійної соборності з викладачами; 3) подолання рецидивів авторитарних форм педагогічного впливу, орієнтація педагогічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю; 4) опора на професійні інтереси студентів; 5) включення студентів у різні форми початкової науково-дослідницької діяльності; 6) створення умов для підвищення громадсько-політичної активності студентів завдяки їхній участі у спільних із викладачем формах роботи; 7) забезпечення наукової співпраці студентів і викладачів; 8) реалізація системи неофіційних, нерегламентованих контактів викладачів і студентів; 9) участь професорсько-викладацького складу в організації студентського дозвілля, зокрема в гуртожитку.
Оптимальними є також такі педагогічно доцільні взаємини викладачів і студентів:
- сприятливі для професійного самоствердження особистості студента, розвитку його як майбутнього вчителя, керівника дитячого колективу;
- ті, які створюють атмосферу психологічної захищеності, зниження внутрішнього емоційного напруження;
- що формують позитивне взаємне оцінне ставлення викладача і студента один до одного;
- які передбачають взаємообмін окремими рольовими функціями в дидактичній взаємодії;
- що забезпечують високий психологічний рівень спілкування й психологічної компетенції учасників педагогічної взаємодії як складника їхньої загальної і професійної культури ( Н. В. Чепелєва ).
Психологічний рівень спілкування вимагає від партнерів розуміння інших людей, правильного оцінювання їхнього стану і психологічних особливостей; адекватного емоційного реагування на стан і поведінку партнера по спілкуванню; обирання щодо кожного партнера такого рівня спілкування, який найкраще відповідає його стану і вимогам гуманістичної моралі.
Основна причина неконтактності індивіда – неправильне ставлення до себе і до інших людей через занижену або завищену самооцінку. У зв’язку з цим окремим викладачам треба коригувати самоставлення і змінювати своє ставлення до студентів, оволодіваючи для цього засобами саморегуляції у спілкуванні. Так, щоб уміти слухати і бачити студента-співрозмовника, викладачеві потрібно дотримувати такі психологічні вимоги:
1) Використовувати під час занять елементи неформального спілкування зі студентською аудиторією.
2) Акцентувати увагу на позитивних моментах будь-якої відповіді студента.
3) Прагнути знімати «гіпноз негативної оцінки», не поспішати за неправильну відповідь виставляти «незадовільно» або «задовільно», давати можливість студентові підготуватися і відповісти на контрольне запитання пізніше.
4) Запроваджувати студентам педагогічних ВНЗ ( як і магістрантам – майбутнім викладачам ) курс психології спілкування, під час якого вони повинні пізнати науку самовладання, розвивати комунікабельність, навчитися гнучкості у виборі індивідуального комунікативного стилю, уміння запобігати інцидентам і знижувати гостроту ситуації спілкування. Все це сприятиме більшій імовірності їхньої ефективної роботи на заняттях з аудиторією.
Узагальнюючи дослідження науковців психологічних умов ефективності спілкування, можна сформулювати такі головні правила педагогічного спілкування (максими ):
- повнота інформації: висловлювання повинне вміщувати інформації не
більше й не менше, ніж вимагається;
- якість інформації: не говоріть того, для чого у Вас немає достатніх
підстав ( чинник довіри є важливою умовою успішної комунікації );
- максима релевантності: не відхиляйтеся від теми повідомлення
( наприклад, увага аудиторії розсіюється, якщо Ви не в змозі пов’язати якусь інформацію з проголошеною темою );
- максима манери: говорити треба чітко, бути організованим і лаконічним,
уникати незрозумілих висловлювань;
- максима такту: виявляти великодушність ( не обтяжувати
співрозмовника своїми інтересами ), скромність ( неприйняття хвальби на свою адресу ), згоду ( неопозиційність ).
Звичайно, ці настанови не є абсолютними, проте викладачеві потрібно про них пам’ятати і важливо дотримуватися ще й таких правил педагогічного спілкування:
- Якщо треба захистити свою точку зору, власні переконання, для переконування студента потрібно використати вагому аргументацію.
- Слід уникати силового вербального тиску, якщо треба щось доводити студентам.
- Не треба постійно чинити опір і обмежувати співрозмовника у свободі вибору, нав’язувати йому власні думки – це тільки значно знизить їхню привабливість.
- Якщо помилковість погляду студента очевидна, не треба поспішно це відкидати, бо в нього може підвищитися значущість свого захоплення і він намагатиметься відстоювати свою помилку.
- Ваші погляди будуть прийняті студентами краще, якщо будуть активно їх обговорювати: дайте всім можливість висловити власні аргументи «за» і «проти».
- Що цікавіша ідея та оригінальніша точка зору, то більше шансів на їхнє обговорення, бо тривіальні ідеї не мають заперечень.
- Якщо ситуація проблемна, зберігайте стійкість і толерантність, уникайте образливості й вразливості, коли висловлюєте власну думку щодо її вирішення.
- Коли хочете порадити студентові, уникайте фраз «Ти повинен», «Я тобі раджу»; краще утаємничуйте його власними думками, не робіть поспішних висновків, категоричних оцінок, зневажливих зауважень.
- Не виявляйте самовпевненості, безапеляційності, нетактовності, безцеремонності.
У педагогічній взаємодії викладача зі студентами треба розрізняти рольове спілкування та міжособистісне спілкування. Рольове спілкування залежить від рангу суб’єктів, їхніх соціальних ролей ( викладач – студент ). Міжособистісне спілкування – вільне, не пов’язане з рольовими регуляторами і залежить від індивідуальних особливостей, характеру взаємин викладача і студентів, а також конкретних ситуацій спілкування.
Важливою соціально-психологічною умовою ділових взаємин викладача зі студентами є сприятливі стосунки членів студентської групи. Тому викладачеві треба намагатися налагодити добрі контакти з групою, привертати прихильність групи до себе, створювати й підтримувати хороший груповий настрій, коригувати ділові й міжособистісні стосунки студентів. Для цього потрібно навчитися діяти швидко й упевнено.
Отже, ефективність педагогічної взаємодії залежить від комунікативних здібностей викладача, умінь і навичок успішного спілкування з людьми. Професійність спілкування викладача виявляється, зокрема, у виборі ним тону висловлювання і у специфічних реакціях на дії студента – партнера по спілкуванню. Одночасно викладачеві слід пам’ятати, що у всіх випадках особистість – найвища цінність, а тому «стався до студента так, як би ти хотів, щоб він ставився до тебе» ( християнська заповідь ), «приймай студента таким, яким він є» (настанови психологів-гуманістів ). Це саме правило стосується і студента стосовно своїх викладачів.