Зміна мети та кінцевих результатів виховання
Системні реформи передбачають зміну мети виховання, її', чітке визначення, розгляд завдань та кінцевих результатів виховного процесу. У сучасному освітньому просторі України це найактуальніша проблема.
Мета, що була задекларована в національній програмі "Освіта ("Україна XXI століття")", багатослівна, загальна й асоціюється із завданнями: "...набуття новим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності, особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури". Як бачимо, це формулювання, крім національної спрямованості, по суті не відрізняється від класичного радянського формулювання — формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості, яке у свою чергу, було запозичене в попередників: тут відсутнє визначення загальної мети виховання.
У новій редакції "Закону про освіту" кожна структурна одиниця освіти має свою мету. Нині кожен науковець, кожен рівень освіти і майже кожен тип навчально-виховного закладу формулює свою мету виховання. Тому маємо значну кількість сам о назв, самовизначень: "школа життєтворчості", "школа ментальності", "школа духовності", "школа віри", які загалом мало що додають до проблеми висунення мети. Усі сучасні суспільства перебувають у процесі трансформації, як і ми, тому в нинішніх умовах мета має формулюватися з перспективою, зверненням у майбутнє.
Можна сказати, що мета, місія виховання повинна полягати: 1) у передачі культурних цінностей; 2) у підготовці молоді до інтеграції в суспільство; 3) у нівелюванні, зменшенні соціальної нерівності.
Тісно до мети долучаються завдання виховання, виховні детермінанти. Головне завдання освіти будь-яких рівнів — це виховання людини — громадянина.
Головна мета української системи освіти згідно Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті — "Створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянської освіти".
Залишаються актуальними для навчально-виховного процесу гуманізація, гуманітаризація, індивідуалізація, демократизація, навчання умінню працювати в групі, звернення до суспільних цінностей.
Нині дуже багато досліджується, говориться, рекламується, закликається до ідей саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення — в аспекті індивідуалізації й диференціації навчання. Складається враження, що цей саморозвиток визначається як самоціль. Але в ім'я чого він пропагується і обґрунтовується, задля якої мети, яких цінностей і хто повинен довести дитину до такого стану, коли вона здатна саморозвинутися? Які сторони дитячої психіки треба стимулювати, розвивати, а які, навпаки, пригасити, — це також відкрите питання для науковців і для практиків. Адже дитина, що формується, не самодостатній індивід, її ріст і розвиток потребують не лише педагогічного знання, а й педагогічного супроводу.
Говорячи про цілі й цінності в площині виховання, ми закономірно переходимо до більш широкої науково-практичної проблеми — проблеми національної ідеї, національної педагогіки, національного виховання.
Сьогодні існує ціла палітра поглядів на ці проблеми: під національним вихованням розуміють і суто українські ціннісні орієнтації й імперативи, і полікультурне, й глобальне виховання, і виховання з орієнтацією на загальноєвропейські цінності, і діалогічність культурних цінностей, і лицарське, козацьке виховання тощо. Ці погляди втілюються в практику роботи окремих шкіл, в організацію і методику навчально-виховного процесу. Це — розвиток за ціннісними орієнтаціями.
Громадянське виховання виступає першочерговим завданням, бо є інтегративним саме по собі та інтегруючим за своєю спрямованістю. Проблеми громадянського виховання актуальні для всіх країн Європи, світу, але в Україні, що робить спроби побудувати демократичне суспільство, вони особливо значущі. Цю тонку і складну справу — виховання громадянськості — можна розглядати лише у зв'язку з умовами життя того народу, для якого воно призначається, з його традиціями, сімейними і суспільними, державними й громадськими інституціями, соціальними вимогами.
Громадянськість інтегрує в собі виховання "поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, у якій дитина живе, до країни, її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної" (ст. 29 Конвенції про права дитини), тобто людини-патріота, який намагається в розумних межах об'єднати особисті інтереси з інтересами держави, суспільства, інших людей, який розуміє, що реальна орієнтація людини є орієнтацією на безперервний наступальний суспільний і особистісний розвиток у рамках соціального миру, справедливості, повної рівності у правах і можливостях відносно диференційованого розподілу благ відповідно до затраченої праці, її кількості, якості й кваліфікації працівника.
Принципи гуманістичного виховання — активності, соціальної творчості, колективності, розвивального виховання, проблемності, мотиваційності, індивідуалізації, цілісності, опори на провідну діяльність, єдність виховуючого середовища — це система координат, яка розширюється, доповнюється, довизначається на основі вибору й відбору, конкретизації ефективніших виховних стратегій і технологій, з урахуванням регіональних, місцевих умов, віку, статі дітей, рівня їхнього інтелектуального, морального, фізичного й естетичного розвитку.
Скільки б ми не говорили про саморозвиток, самовдосконалення дитини, однак при нинішньому стані справ учитель залишається ключовою, визначальною фігурою у виховному процесі.