Середньовічних цивілізаціях та в епоху
Відродження
Університети, що в науковому обігу відомі як «класичні», масово виникають у
Європі в добу Середньовіччя. За влучним виразом П. Уварова, «університет – це дар,
яке Високе Середньовіччя дало Європі Нового часу». Підвалини європейської уні-
верситетської освіти було закладено Болонським університетом (1119). Наступними
стали: Неапольський (1224), Римський (1303), в Англії – Оксфордський (ХІІ ст.),
Кембріджський (1202), у Франції – Монпельє (1180), Паризький (Сорбонна, 1257),
в Іспанії – Сієнський (1240) університети. Дати відкриття цих навчальних закла-
дів у науково-літературних джерелах визначаються по-різному, оскільки процес
їхного становлення був досить пролонгованим – входження навчальних закладів
(з яких складався кожен університет) до єдиного конгломерату відбувалося посту-
пово. Від початку визначилося кілька типів університетів. З організаційної точки
зору, а також світської чи релігійної орієнтації змісту навчання традиційно розріз-
няють болонську і паризьку моделі. Перша (переважно світська) характеризувала-
ся домінуванням студентської гільдії, що впливала на зміст навчальних дисциплін
і вибори професорів на контрактній основі. Паризька (теологічної спрямованості)
відзначалася переважанням магістерської гільдії.
Загалом в історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетсько-
го життя – від найширшої автономії до прямого правління з боку державних або
інших патронувальних органів. Класична модель університету передбачала широ-
ку автономію і самоврядування. До основних принципів університетського само-
врядування належали: виборність ректора, деканів, керівників кафедр, професорів,
викладачів; колегіальний характер вищих органів управління і прийняття найваж-
ливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів,
студентів, підрозділів університету; вирішення проблем зв’язку університету з сус-
пільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим норма-
тивним документом організації університетського життя його Статуту.
У кожній країні автономія трактувалась і трактується по-різному, тому про неї
можна говорити як про певне узагальнене поняття, що передбачає отримання на-
вчальними закладами тих чи інших свобод. У найзагальнішому визначенні під уні-
верситетською автономією мається на увазі «самоврядування університету». Однак
повною мірою ізольованого від впливу держави і суспільства університетського са-
моврядування не існує. Є взаємна згода університетів, держави і суспільства, що
університети в силу завдань, які вони покликані вирішувати, мають певну свободу
дій для розв’язання цих завдань, тобто наділені автономією. Кожна з названих сто-
рін має право накладати обмеження на цю свободу – залежно від історії, традицій
певної країни, сутності влади і стану суспільства, стану університетів.
Середньовічні університети, як правило, мали 4 факультети: «вільних мис-
тецтв», медицини, права і теології. Перший був підготовчим. Його завершення
дозволяло вступ на теологічний, медичний чи юридичний факультети. При цьо-
му до середини ХІІІ ст. перелік вільних мистецтв пережив певні зміни. Зокрема,
в нього ввійшли три філософії: натуральна, моральна і метафізична. Крім того,
тривіум і квадривіум, як і окремі дисципліни цих груп, розвивалися нерівно-
мірно. Наприклад, у Парижі й Оксфорді граматика і логіка витіснили у триві-
умі риторику, яка, навпаки, домінувала у Болоньї і Падуї. Така різнорідність
пояснювалася відмінністю у взаємовідносинах факультету мистецтв із вищими
факультетами. До середини ХІV ст. Париж і, значно меншою мірою, Оксфорд
та Кембрідж були монополістами в галузі теології. У зв’язку з цим підготовчий
курс мистецтв мав філософський характер із домінуванням логіки старого три-
віуму і трьох філософій, які його доповнили. Однак, якщо у Парижі більше ува-
ги приділялося практичній і метафізичній філософії, то в Оксфорді переважала
натуральна. Праву і медицині надавалася перевага в університетах Південної
Франції, Італії та Іспанії, тому риторика розглядалася як предмет, необхідний
для опанування права, а логіка і натуральні науки вивчалися з точки зору завдань
медицини. Термін навчання визначався тривалістю у 6 (Париж) – 7 (Оксфорд)
років. Спостерігалася загальна (крім Оксфорду) тенденція до його скорочення.
Вступ допускався з 14–15 років, а мінімальний вік особи для отримання ступе-
ня магістра, наприклад, у Парижі становив 20 років. І в Парижі, і в Оксфорді
ступінь бакалавра можна було отримати через чотири роки навчання, з яких
перші два відводилися на слухання лекцій і відвідування диспутів. Наступні два
роки передбачалася безпосередня участь у диспутах під керівництвом магістра,
до якого студент прикріплювався на час навчання і в будинку якого міг прожи-
вати (на відміну від університетів Італії, де магістри жили самостійно як члени
коледжів чи гільдій). Отже, офіційними формами навчання вважалися лекції
(поділялися на магістерські (звичайні) й бакалаврські (оглядові), диспути і ре-
петиції. Останні виконували контрольні функції. Серед неофіційних – класи
для повторення матеріалу, приватне викладання тощо.
Наприкінці ХІІ – у ХІV ст. в університетах виникають коледжі. Перші з них
з’явилися у Парижі (коледж Наварри), згодом – в Оксфорді, Кембриджі, як релі-
гійні центри для проживання бідних студентів. Олаф Петерсен зазначає, що ха-
рактерною для них була інтелектуальна орієнтація на гуманізм, посилення уваги
до граматики і риторики, не відмовлялися вони і від предметів філософського
характеру. Великі коледжі наймали персонал із магістрів-регентів, у зв’язку з
чим відвідування університетських лекцій втрачало сенс. Крім того, коледжам
була притаманна чітка організація навчального процесу, згідно з якою студенти
ділилися на класи. Як наслідок – традиційні факультети все помітніше демон-
стрували тенденцію до перетворення лише на інститути присудження ступенів.
Серед загальних тенденцій цього періоду розвитку вищої освіти – організація
середньовічних університетів подібно єдиній школі, де різні викладачі навчали
«сумі всезагального людського знання» (Е. Дюркгейм); реалізація ідеї універси-
тету в триєдності навчання, наукового дослідження і виховання (В. Гумбольдт,
Ф. В. Шелінг, Ф. Шлейєрмахер); становлення університетської освіти як бага-
торівневої (бакалаврат – магістратура; схема «первинність факультету вільних
мистецтв – подальша професіоналізація»); початок розведення університетами
меж ліберальної і професійної освіти. На той час ліберальна освіта, базуючись
на вивченні «семи вільних мистецтв» – тривіуму (риторика, граматика, логіка)
і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики), передбачала
виховання вільної особистості (моральної, доброчинної, самостійної в суджен-
нях). Професійна освіта починає оформлятися як «спеціалізована, фрагментар-
на» з чітким виокремленням певних «умінь і навичок» (Н. Ладижець).
За доби Відродження значно посилився вплив університетів на розвиток
суспільних ідей, філософської думки, науки й культури. Цей час позначив-
ся найбільшою кількістю новозаснованих у Європі вищих шкіл: Празького
(1348), Краківського (1364), Віденського (1365), Гейдельберзького (1386),
Ляйпцігського (1409), Віттенберзького (1502), Кьонігсберзького (1544),
Страсбурзького (1567) та ін. університетів. У період ХІІІ – ХVІІІ ст. було від-
крито майже 50 нових університетів. Один із них засновано у Львові (1661).