Деклярація Наркомосвіти УСРР про соціяльне виховання дітей
В глибині капіталістичного ладу зароджувались і розвивались перші комуністичні можливості, – в глибині виховання буржуазного потроху виявлялися й зростали паростки нового виховання, нової пролетарської педагогіки.
Під напором могутніх хвиль робітничо-селянської революції впали твердині капіталізму, а з ними впала й проклята стара виховательна система, яка довго калічила дитину, нівечила її душу й тіло, губила ті свіжі - молоді паростки, які рвалися до життя. І от тепер зростають ті паростки, пробивають собі широку дорогу, – нові дивні обрії розкриваються перед тими, хто не спить душею, хто розуміє всю глибочінь сучасних подій. Соціяльне виховання дитини – це колишня мрія кращих педагогів, яку щоденно розбивав буржуазний лад, – знаходе тепер собі нові несподівані можливості до здійснення, стає змістом всієї виховательної системи комуністичного ладу.
За останні десятиліття педологія яскраво доводила ту думку, що дитину (до часів юнацтва) треба розглядати, яко особливу істоту, котра потрібує спеціального відношення до себе – відповідно тим псіхо-фізичним особливостям дитячого організму, які так різко відріжняють дитину від дорослого. Педологія ж рішуче виставляла й гасло єдності всієї виховательної роботи з дитиною, розуміючи під цим і єдність виховання від народження дитини до її юнацтва, і єдність виховання в кожний окремий момент життя дитини, підкреслюючи, що кожний дитячий крок есть кроком виховання.
А педагогічна наука, опіраючись на спостереження соціольогії про розпад сім’ї в епоху капіталізма, – устами кращих своїх представників – за останні десятиліття неухильно виставляла нову проблему виховання, – виховання не „в сім’ї і школі”, а виховання соціяльного, громадського. Доля тієї особливої істоти, яка зветься дитиною, яку педологія так обережно і старанно відокремлює від „людини”, визнаючи все дитяче життя не просто життям, а – вихованням, – доля дитини мусить турбувати не тільки батьків, не тільки сім'ю, а – все організоване суспільство. Виховання дитини повинно провадитися не тільки в формі „школи”, яка знає дитину на протязі 4-5 годин на добу, відсилаючи її після „навчання” – „додому”, „в сім'ю”, – але є розпадом сім'ї і ці „сімейні” функції мусить взяти на себе весь „соціяльний організм”, утворюючи таким чином нову соціяльну функцію – соціяльне виховання.
До таких висновків прийшла педологія і педагогіка ще в капіталістичну епоху, народжуючи ті молоді паростки нового життя, які можуть вільно розвиватися тільки в умовинах комунізму.
Та зараз питання стоїть не тільки про „вільний – спокійний” розвиток цих паростків. Імперіалістична війна й революційна класова боротьба на Сході Європи так зруйнували за останній час все старе життя, так знівечили стару напів-патріархальну „сім'ю і школу”, що ця нова соціяльна функція – виховання – стоїть (поруч з іншими) вже як майже – „бойове” завдання, потрібуючи страшенної швидкості, що до здійснення і надзвичайних заходів, що до широти й влучності виконання.
Сотні тисяч пролетарських дітей опинились без жадних засобів до життя-виховання, бо вже немає в їхніх батьків змоги самим дати дитині все потрібне. Мов чаєнята при битій дорозі лишаються вони на ласку випадку, і тільки могутня рука нового „соціяльного організма” має силу довести до росцвіту ці молоді лави борців за світле комуністичне майбутнє.
Як же розв'язати цю проблему?
Стара система виховання, рахуючись з нормально послідовним і безупинним процесом розпаду сім'ї, вже й раніше не могла не утворити якихся інституцій соціяльного виховання. Ганебні – брудні були вони такіж, як і вся система взагалі, як і весь буржуазно-капіталістичний лад. „Пусті слова про право бідних” – от що було стимулом до їх утворення. Дитячі притулки – ці відомі „фабрики ангелів”, – це та жахлива форма, в яку втілила буржуазія великий історично необхідний принцип соціяльного виховання.
Пролетарська республіка, організуючи нову виховательну систему соціяльного виховання, ставить собі завдань здійснити колишню педолого-педагогічну мрію: обхопити правильно поставленим єдиним вихованням все життя кожної дитини, реалізувати, нарешті, „права дитини”, а не тільки висмоктувати з неї виконання її „обов'язків”. Деклярація про соціяльне виховання стає деклярацією прав дитини.
Покрити всю завойовану робітничо-селянскою кровью землю „дитячими будинками” – оце наше завдання. Тут кожна дитина знайде собі не тільки тимчасовий чи постійний „притулок”, тут вона має одержати все, що необхідно їй для життя, або, як висловлюється замісць цього педагог, – для виховання. Відкриті чи закриті дитячі будинки, де дитина живе зі своїми молодшими й старшими товаришами, зі своїми вихователями, де вона в дружній комуністичній спільці з подібними собі істотами росте, розвивається й навчається жити життям нової людини в новім людськім суспільстві, – от така дитяча комуна – це й є той маяк, який світить провідною зіркою для всієї пролетарської виховательної системи.
При нормальних умовинах будування можна було би організовувати ці дитячі будинки систематично й планомірно, забіраючи все глибше й глибше, перетворюючи повільно стару систему виховання – в нову. Але коли перед нами – „бойове завдання”, – завдання, яке може більш потрібує зараз широти розмаху, ніж глибини захоплення, – то тут уже треба пильно прислухатися до вимог буквально – хвилини. Може не стільки виховати, скільки – заховати дітей, не стільки соціяльне виховання, – скільки соціяльна охорона дитини, – те що диктується зараз хвилиною. „Охорона дитини” – це й є тим гаслом, під яким мусить іти наша робота сьогодня. Охорона не тільки тієї дитини, яка випадково попала до нас в школу, або в рідкий у нас дитячий садок з вулиці (бо вже здебільшого не з сім'ї), – а всякої пролетарської дитини, де б ми не зустріли її, якою б вона не була: чи здоровою, чи хворою, чи придатною до „науки”, чи не придатною, чи витримала вона „іспит”, чи ні.
А де ж ми будемо охороняти її? Для цього поки що все придатне: і дитячий садок, і школа, і клуб дитячий, і захисток (очаг), і майдан (площадка) і колонія, і, нарешті – новий дитячий будинок. Себ то ми мусимо піти двома шляхами: з одного боку – використовувати старі форми підходу до дитини, форми часткові, які ставили собі скромне завдання – підійти до дитини чи з тим, чи з іншим спеціальним виховательним моментом, – і, об'єднавши їх в єдиний виховательний процес, згідно з головною метою соціяльного виховання, ми мусимо утворити з них цілу систему обхоплення всієї дитини – цілком; і з другого боку – організовувати нові заклади, які б уже органічно виходили з основного плану нової системи соціяльного виховання, – дитячі будинки.
Особливу увагу звернути треба на ті елементи в цих старих формах, які вже самі мають в собі нахил до нашого головного завдання – охорони дітей. Нічого й говорити про те, що така „стара” форма, як, правда, дуже ще рідка в нас, постійна трудова дитяча колонія, являється чимся таким, що цілком задовольняє вимоги нашої системи, що легко і просто перетворити в ту нову форму, яку ми намічаємо в словах: дитячий будинок. Очевидно, що до тогож прагнуть і наші літні (тимчасові) напівтрудові, напівсанітарні дитячі колонії, які також (хоч на час) обхоплюють життя – виховання дитини. Близькими до цієї „форми” являються і дитячі ясла та захистки (очаги), які належать по суті до групи „відкритих дитячих будинків”. З рештою, і постійний дитячий садок, і літній дитячий майдан (площадка) – також до певної міри задовольняють нас, яко же готові форми соціяльної охорони й виховання дітей. Та мусимо, на превеликий жаль, признатися, що таких інституцій у пас порівнююче – дуже й дуже мало. Дуже мало уваги звертала капіталістична держава на ці форми виховання, дуже мало єсть у нас і зовнішньої, і внутрішньої змоги зараз широко розкинути сіть таких дитячих закладів. Капіталістична епоха лишила нам в спадщину лише одну надзвичайно – порівнююче-розповсюджену форму знамениту „словесну” школу... 4-5 годин „навчання” – от і все, що давала вона. Ми намагалися реформувати її, уперто й гаряче перетворювали її в „єдину трудову соціялістичну школу-комуну”. Та мабуть легше й швидше буде утворити щось с самого початку на порожньому місці, ніж гальванізувати цей труп, який лишила нам буржуазна «педагогія». Це не значить, що ми пропонуємо завтра закрити всі школи. Ні! На жаль зараз у нас немає ще змоги зробити це. Але ясно цілком, що школа, як така, мусить вмерти і процес вмирання її почався вже тоді, коли в мертву тишу шкільних класів та коридорів принесли ми радісний шум трудових процесів, вільних „четвергів”, годування дітей, а особливо – коли під час дитячих свят ми закликали до школи й так званих „дітей вулиці”. Затремтіли мертві шкільні стіни і – хотіли вони цього, чи не хотіли, а мусили впустити до себе вільну атмосферу дитячого клюбу, який стає все більше і більше пануючою формою на руїнах старої „школи”, і намічається таким чином природній вихід із, як здавалось, безвихідного становища: не можна ні закрити школи, ні реформувати її до кінця, – щож? – хай поки що лишається й школа, але ми додамо до неї клюб, майстерню, книгозбірню, студію, їдальню; ми візьмемо до себе школяра на цілий день – від ранку до вечора; ми візьмемо його під свою „охорону” і в неділю, і в свято, і на Різдво, й на Великдень, і в літку; літом ми поведемо його на дитячий майдан, повеземо в колонію; словом, ми заставимо й школу стати підоймою соціяльного виховання.
І от перед нами оці два шляхи: ми організуємо дитячі будинки, садки, захистки, постійні трудові колонії, а рівнобіжно – ми об'єднуємо в єдину систему всю так звану шкільну й позашкільну роботу з дітьми (школа плюс клюб, студія, колонія, майдан і т. і.), орієнтуючись весь час на дитячий будинок.
Та ми мусимо при цьому не забути, що наше, завдання – обхопити соціяльно-виховательним впливом не тільки всю дитину, але й усіх дітей до часів юнацтва (приблизно до 15 років).
А тут ми зустрінемось і з дитиною хворою, і з дефективною, з так званими „малолітніми правопорушителями”, і з цілими групами дітей, які потрібують спеціяльного виховательного підходу. І тільки задовольнивши вимоги і цієї спеціяльної педології, ми можемо визнати нашу систему закінченою.
Кожний із цих моментів всієї системи – вартий спеціяльного й уважного студіювання, детального розгляду й обміркування, і це необхідно зробити в іншому місці, – а тут треба врешті підкреслити ще одне: для того, щоби ці виховательці заходи дійсно утворили цілу й єдину систему, необхідно повне злиття – і в нашій свідомості, і в нашій щоденній виховательно-освітній практиці – всіх трьох течій, які існували окремо досі – так званого „дошкільного виховання”, школи й позашкільної роботи з дітьми. Тільки той робітник буде дійсним провідником в життя ідеї соціяльного виховання, хто ясно уявляє собі, хто до того й уміє провадити роботу і в дитячому садкові, і в школі, і в клюбі, і в колонії, і на майдані, – бо всі вони вкупі йдуть до одного, всі вони мусять влитись в той єдиний „краєугольний камінь” соціального виховання, на якому червоними літерами накреслені урочисто-зворушливі слова: „Дитячий будинок”.
І тільки тоді ми розв'яжемо цю величезну проблему педагогіки й життя, коли школа перестане бути школою, коли вона вийде із своїх чотирьохгодинних берегів „навчання”, коли їй будуть одинаково близькі всі діти й вся дитина – з її освітою – „навчанням”, годуванням, розвагами – іграми, відпочинком, хворобами, „правопорушеннями” і т.п. Але це вже тоді буде не школа, а щось більше.
Які ж завдання того „Дитячого будинку”, який в системі соціяльного виховання мусить, врешті, явитися тією єдиною формою, яка повинна вмістити в собі сучасні переходові форми?
„Охорона дитинства” – це перший і найнагальніший наш заклик. І ясно, що охорона ця мусить бути одночасно і разом – і освітою, і вихованням, і годуванням, і одяганням. Стара школа боїться, що ми в „Дитячому будинкові” про „навчання (освіту) забудемо. Ні! Ми лише заявляємо: зараз - під час руйнації „сім'ї” – не може бути „навчання” без охорони, без соціального забезпечення дитини; а постійний і справді педагогічний, виховуючий догляд за дитиною – це те, чого майже не знала й не могла знати школа, як така. Освіту собі дитина одержить не з шкільних підручників тільки (ми й ними скористуємось), а – з самого життя, яке ми мусимо взяти цілком під нашу охорону, се б то зробити його дійсно вихованням. Освіти ми не забуваємо, й не забудемо, але єдиний визнаний ще старою педагогічною наукою метод навчання – трудовий – ламає стихійно рамки „школи” і рветься на свіже повітря дитячого клюбу, приводячи нас все до того ж „Дитячого Будинку”.
Хай же не буде в нас більше просто „школи”! Вона мусить органічно злитися з дитячим клюбом, продовжуючись влітку в формі колонії, чи майдана. Хай же покриється ціла земля наша дитячими захистками, садками та будинками, де дитина врешті могла би одержати здійснення своїх прав.
Таким являється бойове завдання моменту в сфері виховання, і кожне досягнення тут варте всякої ціни, бо то єсть і будівництво сучасного життя особистої істоти „дитини”, і будівництво майбутнього – виховання нової „людини”, людини-комуніста.