Педагогічне покликання вчителя

Педагогічне покликання – це схильність, яка виростає з усвідомлення особистістю своєї здібності до педагогічної діяльності.Якщо людина прагне повністю реалізувати себе у професій і знайти в ній сенс свого життя, вона повинна прислухатися до свого внутрішнього голосу, поклику, усвідомити своє істинне призначення.

Основою педагогічного покликання й професійної направленості виступає система ціннісних відношень учителя до педагогічної діяльності й до самого себе, що закріплено в професійно-ціннісних орієнтаціях. Саме вони забезпечують добросовісне відношення до справи, спонукають до пошуку, творчості, компенсують недостатньо розвинені вміння й навички. Відсутність позитивної орієнтації може стати причиною професійного краху, втрати наявної майстерності. Професійно-ціннісні орієнтації дозволяють педагогу побудувати цілі своєї діяльності, які стають орієнтиром його саморозвитку й самовдосконалення, готують його до прийняття найважчих і найскладніших моментів майбутньої діяльності, які часто зустрічаються в професії педагога.

У ціннісних орієнтаціях педагога можна виділити три провідних типи відношень до значущих моментів професійної діяльності:

§ до педагогічної праці (усвідомлення мети й особистісного смислу діяльності, її суспільної значущості, глибока заінтересованість у її результатах, захопленість предметом викладання);

§ до особистості учня (її безумовне прийняття і направленість на розвиток особистості);

§ до особистості вчителя і до самого себе як педагога (наявність професійного ідеалу й позитивної «Я-концепції» як сукупності уявлень про самого себе – людини й професіонала).

Ставлення до особистості учня. Провідна цінність педагогічної діяльності – особистість дитини, її розвиток і становлення, орієнтація на інтереси й потреби дитини, на повагу до неї.

Відношення до особистості педагога й до себе як педагога – це орієнтація на самопізнання, позитивне самосприйняття, духовне вдосконалення, залучення до цінностей культури, орієнтація на професійно значущі якості, закріплені в професійному ідеалі вчителя.

Захопленість педагогічною працею: спілкуванням з учнями й колегами, самим творчим процесом навчання й виховання, наукою, основи якої викладає вчитель

Любов до дітей – одна з найголовніших вимог педагогічної етики, найнеобхідніша якість учителя.

Із любові до дітей виростає педагогічний оптимізм учителя – віра в можливості дитини, уміння бачити в ній краще й спиратися на це краще у вихованні, а також віра у свої власні можливості й успіх своєї справи.

Любов до дітей є підґрунтям професійного обов’язку й відповідальності, педагогічної совісті, педагогічної справедливості, професійної самовідданості.

Джерелами професійного обов’язку й відповідальності є не лише соціальна відповідальність учителя, але передусім – відповідальність перед кожною конкретною дитиною.

Професійна совість учителя – це суб’єктивне усвідомлення ним свого обов’язку й відповідальності перед своїми учнями, яке спонукає внутрішню потребу чинити у відповідності з цінностями й нормами педагогічної етики. Професійна самовідданість учителя – це готовність служити дітям і своєму покликанню, готовність подолати егоїстичні інтереси й потреби, не рахуватися з часом, а іноді і зі здоров’ям, віддавати свої сили тій справі, яку він вважає найважливішою та найголовнішою в житті.

Педагогічна справедливість – це якість учителя, яка виявляється в об’єктивному

ставленні до кожного учня, у визнанні права кожного на повагу його особистості, у відмові від вибіркового ставлення до учнів. Передусім особисте ставлення не повинно впливати на оцінку та прийняття педагогічних рішень.

Серед категорій педагогічної етики особливе місце посідає професійна честь педагога, яка диктує нормативні вимоги до його поведінки й спонукає в різних ситуаціях поводити себе у відповідності із соціальним статусом його професії. Соціальна й професійна роль учителя передбачає особливі вимоги до рівня його загальної культури, морального обличчя.

Педагогічна етика – це гармонія моральних почуттів, свідомості та поведінки вчителя, які цілісно виявляються в культурі спілкування його з учнями та іншими людьми, у педагогічному такті.

Педагогічний такт учителя

Педагогічний такт – чуття міри у виборі засобів педагогічної взаємодії, уміння в кожному конкретному випадку застосовувати найбільш оптимальні способи виховного впливу, не переходячи певної межі. У педагогічному такті ціннісне ставлення до учнів і моральні якості вчителя поєднуються з терпінням і витримкою, умінням управляти своїм емоційним станом і приймати обдумані рішення. Учитель має право на обурення, навіть гнів, але виражені способами, адекватними вимогам педагогічної культури й етики, які б не принижували гідності особистості. Частіше за все педагогічний так необхідний учителеві у складних і неоднозначних ситуаціях педагогічної взаємодії, у яких від нього вимагається прояв кмітливості, інтуїції, рівноваги, почуття гумору. Добрий гумор (але не зла насмішка та іронія) дає можливість іноді знайти найбільш ефективний і тактовний спосіб педагогічної взаємодії.

23. Сім’я як соціально-педагогічне середовище. Особливості й перспективи розвитку сучасної сім’ї. Сім’я, школа, громадськість. Функції класного керівника.

Сім'я — невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язані родинними зв'язками з подружжям.

Сім'я функціонує на основі спільного побуту, економічного, морально-психологічного укладу, виховання дітей, взаємної відповідальності. Вона забезпечує соціалізацію людини, самореалізацію особистості, захист від проблем, сприяє формуванню особистості з усталеною поведінкою.

Життєдіяльність сім'ї реалізується через основні її функції: матеріально-економічну (бюджет сім'ї, організація споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, набуття професії, відновлення втрачених на виробництві сил); житлово-побутову (забезпеченість житлом, ведення домашнього господарства, організація побуту); репродуктивну (продовження людського роду); комунікативну (створення сприятливого сімейного мікроклімату, внутрісімейне спілкування, взаємостосунки сім'ї з мікро- і макросередовищем, контакт із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом); виховну (формування особистості дитини, передача їй соціального досвіду); релактивну (організація вільного часу та відпочинку).

Сім'я є також персональним середовищем життя і розвитку дитини, яке зумовлює спосіб життя та її соціальне існування. Особливості цього характеризують параметри:

▪ соціально-культурний. Стосується освітнього рівня батьків, їх участі у суспільному житті. Рівень культури сім'ї визначається повагою до особистості дитини, усвідомленням впливу сімейної атмосфери на її формування, урахуванням цього при спілкуванні;

▪ соціально-економічний. Означає матеріальну забезпеченість сім'ї, завантаженість батьків на роботі;

▪ техніко-гігієнічний. Характеризує умови проживання, забезпеченість житлом, особливості способу життя;

▪ демографічний. Виражається в структурі та чисельності сім'ї.

Благополучна сім'я — сім'я з високим рівнем внутрішньосімейної моральності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімейних проблем

Неблагополучна сім'я — сім'я, яка через об'єктивні або суб'єктивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.

До неблагополучних належать:

▪ сім'ї, де батьки — алкоголіки, наркомани — ведуть аморальний спосіб життя. У таких сім'ях формування дитини спотворюється. Вона народжується слабкою, хворобливою,

страждає на нервово-психічні захворювання, росте без турботи, опіки, не має

найнеобхіднішого;

▪ сім'ї асоціальні. Члени конфліктують з морально-правовими нормами суспільства, схильні до правопорушень;

сім'ї конфліктні.

▪ сім'ї неповні.

▪ сім'ї, зовні благополучні. Систематично припускаються серйозних прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну культуру та неосвіченість (сім'ї, де взаємостосунки з дітьми є формальними; відсутня єдність у вимогах до дитини, наявні бездоглядність, надмірна батьківська любов або суворість у вихованні, застосовуються фізичні покарання тощо);

▪ сім'ї соціального ризику Це — соціально незахищені сім'ї, які потребують соціальної допомоги та підтримки (малозабезпечені, багатодітні, з дітьми-інвалідами, батьками-інвалідами, неповні).

Розуміння та врахування особливостей сучасної сім'ї вчителями і батьками сприяють реалізації її виховних можливостей. До найважливіших особливостей сучасності належать:

1. Зміна ціннісних орієнтацій дітей і їх батьків. Багато представників сучасної молоді здебільшого не вірить в істинні цінності й доброчинність, почуваються обманутими. Як результат — збільшується кількість малолітніх злочинців.

2. Відокремлення молодої сім'ї від родини. У сучасних умовах — це об'єктивний фактор, зумовлений соціально-економічним розвитком суспільства, його продуктивних сил, рівня культури. Комплекс цих чинників забезпечує зміцнення й розвиток сім'ї як самостійного соціального інституту, який самостверджується без нехтування життєвого досвіду старших.

3. Зменшення чисельності сім'ї. Зменшення народжуваності дітей спричинене загостренням конкуренції на ринку робочої сили, зайнятістю подружжя, зростанням матеріальних витрат на виховання, надмірним навантаженням на жінку-матір вдома і на виробництві, несприятливими житловими, побутовими умовами, егоїстичним прагненням батьків «пожити для себе».

4. Специфічність соціального укладу в міських та сільських сім'ях. Відмінності в культурі сімейного життя відбиваються на розвитку дітей. Особливості домашнього господарства сприяють залученню дітей до справ у сім'ї, формують у них працелюбність, вболівання за сімейні справи, відповідальне ставлення до життя.

5. Залежність виховання від рівня освіти батьків. Існує пряма залежність освіченості батьків та успішності їх дітей. Проте з посиленням зайнятості батьків, дезінтеграцією сім'ї така залежність знижується.

6. Нерозуміння батьками механізмів формування гуманних взаємин з дітьми, їх прагнення до рольової або особистісної позиції.