Тринітарний вимір покликання

Бог є джерелом всіх покликань. Він є той, хто кличе, і хто бере ініціативу у діалозі. Тому покликання завжди є даром, ласкою. У Новому Завіті є очевидною тринітарна структура покликання (1 Кор 12, 4-7. 11): Бог Отець задумав план перетворення всього у Христі (Еф. 1), тому посилає Сина, який реалізує спасіння через свою смерть на хресті, через яку притягає все до себе (Ів. 12, 32), для цього Син є помазаний Святим Духом (Мк. 1, 9-11; Лк 3, 21-22; 4, 14-19; Єв. 9, 13-14).

Отець вибирає і кличе. Саме він є автором плану спасіння, в якому кожна людина знаходить свою особливу роль. Його дія є завжди передуючою, не є ініціативою людини, не залежить від її заслуг, здібностей чи диспозиції. Отець знає, надає імпульсу, вибирає, кличе, "ще перед сотворенням світу", "ще в лоні матері" (Еф. 1, 4; Єр. 1, 5; Гал. 1, 15), додає сили, йде поруч, підтримує у труднощах.

Син спасає і посилає тих, кого вибрав Отець, продовжувати його місію спасіння. Посилання на місію є його останніми словами і вершиною його місії (Ів. 20, 21; Мт. 28, 16-20). Кожен покликаний є співробітником Бога, є слугою Христа для цієї ж місії ( Мк. 16, 20; 1 Кор. 4, 1).

Святий Дух помазує і посвячує посланих Христом (Ів. 20, 22), тобто преображає їх внутрішньо, підносить їхнє життя на новий рівень і робить їх здатними до місії (2 Кор 3, 6). Він є також єдністю та сопричастям у Церкві.

Отже тринітарний вимір покликання це є голос Отця, який кличе, Сина, який посилає, Святого Духа, який дає силу відповісти.

Покликання як синергія.Покликання – це бого-людська дійсність.(Максим Ісповідник – меч, вогонь яким можна різати і залізо яким можна пекти). Для постмодерну важлива діалогічність, бо людина індивідуаліст. Покликання є співдією Бога та людини (Я і ТИ), тому говорячи про покликання говоримо про Божі і людські фактори. У зв"язку з цим покликання стає зрозумілим лише у світлі діалогу між Богом і людиною, між Творцем, який кличе, і людиною, яка відповідає.

Літургійний вимір покликання. Покликання людини не лише знати Бога (можна знати, але не вірити, бо згідно апостола – й демони знають але не поклоняються), а поклонятися Йому, не лише служити йому, не лише «трепетать» перед ним, не лише любити Його, а стати причасниками Божественної природи (2 Пт. 1, 4), тобто стати «сопричасними» Богу так, щоб ця Божественна природа до нас прилипла, що ми стали подібними Христу по благодаті (не йдеться про онтологічну подібність).

Покликання як таїнство (що таке таїнство? – всяке діяння Святого Духа – таїнство. З таїнством зустрічаємося тоді коли йдеться про зустріч Люди з Богом. Ця зустріч ставить мене в пам'ять Божу, змінює). Покликання це є таїнство. Людина не є випадковістю, не існує людини без покликання. Це що людина має покликання говорить нам про тайну Божого вибору, Бог собі вподобав покликати, вибрати, створити людину. Покликання це тайна спасіння кожної людини. Бо покликання реалізується в історії спасіння, і в цій історії покликаний є співпрацівником

Євхаристійність покликання.Євхаристія – благодарення, а також відання себе, ділення.

Особа спасається настільки, наскільки стає джерелом спасіння інших. Спасіння починається тоді, коли особа починає думати про інших. Звичайно, що кожна людина повинна розпізнати свій особистий спосіб свідчення, служіння і сопричастя, виражаючи їх в молитві. Покликання, яке не є народжене у цьому досвіді, є сумнівним.

Інші функції покликання кожного віруючого є мартирія (свідчення), діаконія (служіння), коінонія (сопричастя), лейтургія (спогадування того що Бог зробив).

Партикулярні покликання

Попри загальне християнське покликання є партикулярні покликання. Під ними розуміємо ці різні способи життя, які провадять людину до обожнення і спасіння.

Якщо загальне покликання кожного це спасіння, то партикулярне покликання, як «спосіб» осягнення спасіння, вписується в загальне.

Приклади партикулярного покликання : подружжя, священство, монашество, батьківство, самітницьке життя, покликання богослова, різні професії, які знову ж таки мають єдину ціль – служіння іншим і освячення.

Покликання є завжди зустріччю, є міжособистісним зв"язком. Людина в її цілісності є покликана вступити в зв"язок. Причому участь у цьому зв"язку бере вся особа: очі, руки, ноги, вуста, вуха, емоційність, розум, воля, страхи, сумніви, бажання. Така зустріч завжди супроводжується об"явленням, тобто відкриттям внутрішнього світу Того, хто кличе, і того, кого Він кличе. Покликаний є введений у тайну Царства, у плани Божі. Він відкриває щось про Бога, що полонить його глибоко, дає світло і силу на все його життя (Іс. 6; Ів. 6, 60-90). Власне це є покликанням: відкрити, що в Божому об"явленні ховається об"явлення самої особи, що власна ідентичність є прихована у Христі, відкрити власне синівство Боже.

Покликання виявляється через читання знаків і через посередництво. Бог є трансцендентний, його покликання досягає людину як порух, як натхнення, яке виникає внутрі особи. Тому першим посередником є власна фізіологічна структура, власна психологія, здібності, корені. Посередництвом є також особиста історія з усім тим, що відбулося в житті, з сумними і радісними моментами, успіхами і невдачами, позитивним та негативним досвідом. У всьому цьому Бог є присутнім і об"являє себе у таємничий спосіб.

Ікона (не по запису лекції)

Ікона є тим, що допомагає нам молитися. Вона має велике значення у нашому духовному житті, особливо Візантійська ікона, яка не має наметі показати достовірно, як виглядав Христос, Богородиця, святі. Вона показує їхню сутність Візантійська ікона має глибокий богословський зміст, адже вона навіть у ризах, які має Христос показує його дві природи: одна риза поверх другої означає, що Ісус одягнув на божественну природу людську. Автентичною іконою Христа є образ з Туринської плащаниці, яка нам показує, як виглядав Ісус Христос в дійсності, окрім того, вона нам показує всі страждання Богочоловіка, який переніс їх за наші гріхи.. Коли поширювалося християнство, яке проходило інкультуризацію, ікона теж проходила цю ж інкультуризацію, адже якщо ми будемо писати ікону так, як ми її бачимо в нашому середовищі, вона не буде нести того самого сенсу іншим. Наприклад, є ікона Богородиці з дитям, де вони вбрані у вишиванки, в китайців Ісус Христос має риси азіатські, а на іконі Тайної вечері замість хліба використано рис, індіанці зображали Христа, як вождя з дітьми, в Африці Христа зображають як темношкірого. Часто зразком для написання ікони, чи дроблення статуетки є попередні вірування та погляди на життя конкретного народу. Отже в кожній культурі зображали Бога так, щоб та ікона могла допомогти їм зрозуміти Його сутність.

Сексуальність у християнській духовності (не по запису лекції)

Тема сексуальності є важливою для християнина, адже ми зараз живемо у 21ст. де вільні статеві зв’язки пропагуються на кожному кроці. Церква ж, яка у різних питаннях йде у ногу з часом, в цьому питання залишається консервативною, пропагуючи дошлюбну чистоту. Окрім цього, вірність одному партнеру знижує ризик зараження через статевий акт СНІДом. Але не треба думати, що церква забороняє секс. Він є Божим дарунком, проявом найвищої любові один до одного по другів, та він має наметі зародження нового життя, яка це тайна. Є факт, що дівчині на підсвідомому рівні назавжди запам’ятовується саме перший секс. Але коли він не з своїм чоловіком, з яким вона планує прожити все життя, це може стати причиною психологічної травми. Контрацепція теж не є виходом. В дошлюбних стосунках дівчина може завагітніти, навіть від людини яку вона не любить. І тоді є три виходи: одружитися з тою людиною, яку не навидиш; аборт; чи виховування дитини самою. Кожен із цих шляхів є також важким психологічним ударом на психіку жінки. Секс є Божим дарунком, але Він також каже: «Почекай, не спішися, прийде час, і ти це отримаєш». Другим важливим питанням є наркоманія. Наркотик з кожним разом вводить людину від її нормального стану в стан депресії, сильної депресії, як стану, коли вона не «під кайфом», і це спричиняєте, що наркоман починає підвищувати дозу, і одного разу його організм цього не витримає, і він вмирає.

[1] Запису цієї лекції нема.

[2] Молитовник. Молитва Анафори.

Наши рекомендации