Види, форми і типи мовлення

Мовлення кожної людини має два види - внутрішнє й зовнішнє. Внутріш­нє мовлення - це приховане мовлення в процесі мислення (без участі голосо­вого апарата). Здійснюється воно у формі розумових дій під час сприйняття мовлення іншої людини, читання, письма, виконання різних пізнавальних

завдань тощо. Супроводжується внутрішнє мовлення мікрорухами органів мовлення (губ, язика, голосових зв'язок тощо). Ці рухи можуть бути зовсім непомітними, проте в учнів, зокрема початкових класів, у момент мислитель-них утруднень внутрішнє мовлення нерідко переходить у звукове (пошепки чи й вголос). Мислення тоді буде логічним, послідовним, результативним, коли думка втілюється в слова, речення, зв'язний текст. Характерною особли­вістю внутрішнього мовлення у порівнянні із зовнішнім є більша скороченість, сконденсованість, конспективність: думка виражається в "згорненій" мовній формі, в якій наявні більші чи менші пропуски слів, умовні скорочення висловів і речень. Під час переходу до зовнішнього мовлення скорочена форма переходить у розгорнену.

Внутрішнє мовлення є основою зовнішнього в двох його формах - усного і писемного, їх першоосновою і прообразом, містком між мисленням як пси­хологічним актом, що відбувається в глибинах мозку, та матеріальним (у звуках чи знаках) вираженням його, доступним сприйняттю іншими людьми. Хоч усна і письмова форми - єдині в своїй основі, кожна з них має і дещо специфічне, притаманне лише їй.

Перехід від внутрішнього мовлення до усного відбувається швидко і безпо­середньо, - "німий" вид відразу ж переходить у звуковий. Часом у момент спілкування з людьми внутрішнє мовлення не встигає дібрати найвідповідніше слово; по ходу викладу думок мовець може замінити це слово точнішим, від­повіднішим. Проте часто вдаватися до таких уточнень не слід, бо вони утруд­нюють сприймання висловлювань слухачами чи співбесідниками. Це стосу­ється і синтаксичного оформлення думки. В усному мовленні переважають речення прості, нерідко використовуються еліптичні конструкції (обрив, умовчання тощо). Лише звуковому мовленню (і діалогічному, і монологічному) притаманне використання нелексичних засобів (жести, міміка, логічні наголоси, паузи, темп, інтонація), які надають висловлюванням більшої змістової та емоційної виразності, нерідко замінюють несказані слова або підкреслюють значення найважливіших лексем. Ця обставина зобов'язує вчителів приділяти належну увагу формуванню в учнів уміння правильно, доцільно користу­ватися засобами виразності мовлення та пантомімічними рухами.

Перехід від внутрішнього мовлення до писемного відбувається, зазвичай, повільніше, нерідко після тривалого обдумування тексту. Добір слів, висло­вів, конструювання речень здійснюється спочатку "про себе", а потім переда­ється графічними позначками - буквами. У зв'язку з тим, що допоміжні засоби (підкреслення важливих слів, розрядка, курсив, розділові знаки) відіграють невелику роль; особливо важливим під час письмової передачі думок є вміння добирати найточніші, найвиразніші олова та вислови, стилістично грамотно будувати речення, логічно їх поєднувати у зв'язний текст, повно розкривати взяту тему, будувати докази, обґрунтовувати положення. У письмовому викладі можуть використовуватися й еліпсиси, проте основними конструк­ціями є прості поширені та складні речення різних видів. Великий за обсягом письмовий текст ділиться на розділи, підрозділи, параграфи, абзаци, що полегшує сприймання його змісту читачем.

Змістовність усного і писемного мовлення учнів, чіткість, точність, виразність висловлювань, повнота викладу залежить як від ступеню знання об'єкта думки, так і від лексичного запасу, вміння граматично і логічно правильно поєднувати слова, будувати речення. Якщо учень недостатньо засвоїв художній твір або дидактичний матеріал, мовлення його буде утруд­нене, невиразне, плутане. Бідність лексичного запасу, стилістична невправ­ність не тільки роблять мовлення неточним, невиразним, убогим, а й утруд­нюють засвоєння навчального матеріалу, нових знань.

Внаслідок того, що усна й письмова форми мовлення тісно пов'язані між собою, вдосконалення однієї з них сприяє піднесенню на вищий рівень і другої.

Розрізняється мовлення логічне та художнє, що відповідає двом типам мислення - понятійному й образному. Перше характеризується добором найточніших слів, вживанням термінів і специфічних для різних наук зворотів (мовних стереотипів), сукупністю образотворчих засобів, використанням простих поширених і складних речень, стриманістю інтонацій, слабкою емоційною забарвленістю. Логічне мовлення розвивається переважно в про­цесі засвоєння наукових положень не тільки на уроках теоретичних навчаль­них предметів, а й історико- та теоретико-літературного матеріалу. Завдання логічного типу мовлення - якомога точніше, повніше, зрозуміліше для адреса­та відтворити пізнану сутність явищ, подій, предметів, довести правильність висловлених теоретичних положень, озброїти його новими знаннями, необхід­ними для відповідної практичної діяльності.

Художньому мовленню притаманне інтенсивне використання зображу­вально-виражальних засобів, зокрема тропів і стилістичних фігур, добір слів для точного вираження почуттів і роздумів мовця, чим досягається образність, висока емоційність, багатство інтонацій висловленого. Цей тип мовлення розвивається, удосконалюється під час читання і заучування напам'ять художніх творів, спостереження над особливостями їх мови, практичного користування образотворчими засобами. Завдання художнього мовлення - відтворити в образній формі пізнані явища, події, предмети, виразити своє ставлення до них і оцінку, збудити в адресата адекватні переживання й роздуми, ставлення й оцінку, переконати в їх правильності, спонукати до відповідних дій.

Логічне і художнє мовлення тісно пов'язані між собою, нерідко перехо­дять одне в одне чи змішуються у певній пропорції. Обидва ці типи мовлення можуть бути внутрішніми або зовнішніми, усними і письмовими.

Я Характеристика мовлення учнів

Розвиток мовлення учнів є одним з трьох основних компонентів літера­тури як шкільного предмета. Починаючи з 1962-1963 навчального року, програма відводить спеціальні години для роботи з розвитку усного і писем­ного мовлення школярів. Однак така робота є складовою частиною будь-яких інших видів навчальної діяльності на уроках нашого предмета.

У початкових класах учні оволодівають уміннями правильно вимовляти слова, будувати прості речення різних видів, невеликі обсягом зв'язні тексти в усній і письмовій формі, виразно читати, давати стислі відповіді на запитан­ня. Однак мовлення учнів, що приходять у 5 клас, нерідко характеризується такими недоліками: неправильне наголошення слів; шепелявість, картавість, гугнявість; нечітка вимова закінчень слів ("ковтання" їх); бідність інтонацій; малий лексичний запас; неточне вживання слів; нелогічне сполучення лексем при побудові речень; синтаксична неграмотність (невправна побудова фраз і пов'язання їх у тексті, невміння ділити його на абзаци). Це зобов'язує вчи­теля проводити роботу з розвитку мовлення в трьох напрямках одночасно: над постановкою правильної вимови, збагаченням лексичного запасу, удосконаленням синтаксичної структури.

У процесі засвоєння учнями орфоепічних норм і практичного оволодіння ними усуваються мовленнєві дефекти, виробляється чітка дикція, перебо­рюється діалектична вимова деяких звуків і наголошення слів, що забезпечує постановку літературної вимови, розвиток "чуття мелодії мови", тобто вміння помічати і виправляти недоліки орфоепічного характеру.

Лексичний запас української мови становить біля 138 тисяч слів, проте кожний мовець користується лише часткою його. Індивідуальний словник складається з активного і пасивного. Активний - це сукупність слів, які людина використовує в своїй мовленнєвій практиці; пасивний - лексеми, зміст яких людина розуміє, але не вживає. Як свідчать дослідження психологів (С.Л.Рубінштейна, Б.Г.Ананьєва, М.І.Жинкіна та ін.), індивідуальний слов­ник учнів 5 класу на початку року має 800 - 1.000 лексем, більша частина яких належить до пасивного словника. Збагачення лексичного запасу шко­лярів здійснюється головним чином через перехід слів з пасивного словника до активного, проте суб'єктивно нові слова можуть закріплюватися безпосе­редньо в активному словнику, якщо юний мовець користується ними в своїй пізнавальній і практичній діяльності.