Поняття і визначення біогеоценозу

Біогеоценоз - це сукупність на певному просторі земної поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, ґрунту, кліматичних умов, рослинного, тваринного світу), поєднаних обміном речовин і енергії в єдиний природній комплекс.

Отже, під біоценозом розуміють стійку систему сумісно існуючої біоти (автотрофних і гете­ротрофних організмів). Таким чином, біоценоз - це конкретна сукупність живих організмів на певному просторі суші або акваторії. Цей простір з конкретними умовами місцезростання і є біотопом.

До складу біогеоценозувходять біотоп табіоценоз.

Біотоп - однорідний за абіотичним факторами простір середовища, зайнятий біоценозом (тобто місце життя видів, організмів).

Біоценоз - це конкретна сукупність живих організмів на певному просторі суші або акваторії, що називається біотопом.

Необхідність введення поняття біогеоценоз викликана тим, що екологічна система не має просторової прив'язки (екосистемою може бути корова із мікроорганізмами, що паразитують на її тілі). Біогеоценоз - це завжди визначена окрема ділянка біосфери. З цієї точки зору біогеоценоз можна розглядати як окремий випадок, або один з видів екосистеми, який має чітку територіальну прив’язку. Поняття “біоценоз“ - умовне, оскільки поза середовищем існування організми жити не можуть, але ним зручно користуватися у процесі вивчення екологічних зв’язків між організмами.

Часто екосистему ототожнюють з біогеоценозом. І.Дедю вважає, що категорії екосистема та біогеноценоз збігаються на рівні рослинної сукупності й принципово різняться лише вище і нижче цього рівня.

Історично утворену сукупність популяцій різних видів, що населяють певну територію або акваторікі характеризуються певними взаємозв'язками, називають біоценозом (наприклад, однорідна ділянка степу, лісу, озера тощо).

Мешканці біоценозу тісно пов'язані з абіотичними факторами, їхня сукупність складає екологічну систему (екосистему), або біогеоценоз.

Екосистема включає в себе певні угруповання популяцій різних видів, грунт, грунтові води, нижні шари атмосфери, а також температуру, світло тощо. Організми в біогеоценозі пов'язані міжвидовими і внутрішньовидовими відносинами.

Біоценози (критерії біоценозу) класифікація властивості

Класифікація біоценозів

У процесі вивчення біоценозів склалися різні підходи до їх класифікації.

1. географічний (середовищний) полягає у розподілі біоценозів за фізико-географічними зонами.

2. історико-періодичний підхід дає змогу виділити біоценози за періодом їх існування на Землі. Най триваліший період існування мають океанічні б/ц (декілька млн. років). Вік суходільних в прісноводних б/ц значно коротший.

3. структурно-фізіологічний підхід витікає з характерної будови рослинного покриву та особливостей представників тваринного світу: тропічні ліси з мавпами, африканські савани з жирафами, американські прерії з бізонами, тундра з оленями і т.д.

4. функціональний підхід. Розрізняють мікроекосистеми (б/ц – стовбур мертвого дерева), мезоекосистеми (ліс або став) і макроекосистеми (океан).

За величиною виділяють 3 рівні угруповань: біоми, асоціації, синузії.

Біомиабо ж рослинні формації чи комплекси, являють собою однорідні угруповання, які не залежать від складу рослинності. Вони займають значний простір і регулюються макрокліматом (африканська савана, букові ліси Карпат).

Асоціаціянайменша типологічна одиниця, відзначається однорідним видовим складом, однаковою структурою і однотипними абіотичними умовами.

Синузії– мікро асоціації, екологічно і просторово відокремлена частина фітоценозу (поверхня скелі з мохами і лишайниками).

У геоботаніці до більш дрібних одиниць ніж синузія належить ярус(горизонт), який характеризується вертикальним поширенням.

До мікроасоціацій належить і консорція– сукупність організмів, що займають обмежене місцезростання і не поділяються на яруси та горизонти (стовбур дерева з фауною та флорою).

Перехід від одного б/ц до іншого може бути поступовим. Однак в усіх випадках існує перехідна зона, яка при переході від одного біому до іншого може сягати декілька десятків кілометрів. Цю перехідну зону називають екотоном.

До екотону належить перехід від поля до лісу, вкритий чагарником (узлісся). Фауна екотону як у видовому, так і в чисельному відношенні є багатшою за фауну сусідніх б/ц, оскільки тут відбувається перемішування видів. У цьому проявляється так званий „крайовий ефект” або „ефект узлісся”.

П.Трояном виділено п'ять основних влативостей біоценозу:

а) єдність біотопу і біоценозу;

б) організаційні основи біоценозу;

в) основи автономії біоценозу;

г) основи екологічної рівноваги;

д) основи екологічної сукцесії.

Єдність біотопу і біоценозу. Всі абіотичні і біотичні компоненти, що входять до складу плеоцену (біогеоценозу), пов'язані між собою таким чином, що явища, які з'являються в одних елементах системи, впливають на процеси і стани в інших її складових. Біотоп впливає на біоценоз, який, в свою чергу, діє на стан біотопу.
Організація біоценозу. Види, що входять до складу біоценозу, пов'язані між собою біоценотичними залежностями, внаслідок яких утворюється специфічна організаційна структура, що спирається на багатосторонні зв'язки між окремими компонентами, зокрема на кормові та конкурентні (продуценти, консументи, автотрофи, гетеротрофи, редуценти).
Автономія біоценозу. Територіальна відокремленість, внутрішня організація, а також взаємозв'язок і взаємозалежність усіх компонентів творять автономію плеоцену і його біоценозу. Автономія плеоцену нерозривно пов'язана з його організацією, у випадку порушення організації настає дезінтеграція системи і її розпад. Наприклад, рекреаційна дигресія приміських лісів або ж забруднення їх полютантами веде до розпаду лісових біоценозів.
Екологічна рівновага. Плеоцен як природна система перебуває в стані динамічної рівноваги. В процесі еволюції природний комплекс адаптувався до умов місцезростання і вивести його з цієї рівноваги можуть лише якісь зовнішні (посуха, пожежа, інвазія шкідників, людська діяльність) чи внутрішні (демографічна ситуація і різкий спад народжуваності виду або повальна смертність) фактори.
Екологічна сукцесія. Біоценоз розвивається поступово – через збільшення ступеня інтеграції складових компонентів і максимальне пристосування біологічного комплексу до умов середовища. Ці процеси, названі екологічними сукцесіями, являють собою прогрес у напрямку зростаючої стабілізації системи. Букові праліси приполонинної смуги Закарпаття являють собою таку сукцесію.