Миха́йло опана́сович драй-хма́ра

Дмитро́ Никано́рович Фалькі́вський

Дмитро́ Никано́рович Фалькі́вський (справжнє прізвище Левчук; * 3 листопада 1898, село Великі Лепеси (зараз у міській смузі міста Кобрина, Берестейщина) — † 16 грудня 1934, Київ) — український поет, прозаїк, перекладач, сценарист. У пізній творчості - неосимволіст. У юності працівник каральних органів СССР.

Жертва сталінського терору.

Вчився в Берестейській гімназії; у часи УНР займався терором у російсько-більшовицькому підпіллі. 1920–1923 служив у Червоній армії (в органах ЧК), по демобілізації з окупаційних військ жив у Києві, де змінив прізвище з огляду на небезпеку помсти на участь у масових убивствах на території нинішньої Біларусі.

Друкуватися почав 1924 й містив поезії в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Всесвіт», «Глобус»; належав до літературної групи «Ланка» (пізніше МАРС). У ліриці Фальківського, поруч з мотивами поліської природи, головну увагу зосереджено на відображенні російської інтервенції 1917–1920 в Україну, яку автор подає як «звільнення».

Крім поезій, Фальківський писав нариси, оповідання, сценарії. Попри його спецслужбістське минуле, більшовицький режим ставилася недовірливо до його творчості. Коли в зв’язку з убивством сталінського начальника Кірова влаштовано новий терор, його разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К. Буревієм та іншими ув'язнено, а незабаром розстріляно у групі двадцять вісьмох осіб української творчої інтелігенції.

Окремі збірки поезій: «Чабан» (1925), «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931). Посмертні видання: за редакцією М. Неврлого «Ранені дні» (Пряшів, 1969; там і докладна бібліографія) та «Поезії» (Київ, 1989).

Автор сценарію фільму «Греблю прорвано» (1928, у співавторстві з Л. Френкелем).

Ґе́о Шкурупі́й

Ґе́о Шкурупі́й (справжнє ім'я Гео́ргій (Ю́рій) Дани́лович, 20 квітня 1903, Бендери, Бессарабська губернія — †8 грудня 1937, Сандармох) — український письменник, представник напрямку панфутуризму.

Жертва сталінського терору.

Народився в сім'ї залізничника і вчительки. Дитинство провів на Поділлі. По закінченні Другої Київської класичної гімназії (1920) навчався на медичному факультеті Київського університету, в Київському інституті зовнішніх зносин. Працював на залізниці, редактором і сценаристом на кінофабриці, в редакції газети «Більшовик».

Арештовано письменника в Києві 3 грудня 1934 року за звинуваченням у приналежності до «київської терористичної організації ОУН». Було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких Шкурупій категорично заперечував висунуті звинувачення і навіть подав письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства.

Після першого суду справу повернуто на додаткове розслідування. На другому судовому засіданні військового трибуналу Шкурупій знову доводить свою невинність і конкретними арґументами намагається спростувати звинувачення. Однак 27 квітня 1935 року його засуджено на 10 років виправно-трудових таборів із дальшою трирічною поразкою в політичних правах та конфіскацією майна. Покарання відбував у концтаборі на Соловках. Дружина Варвару Базас потрапила в більшовицьку категорію ЖИР - «жена изменника родины». Разом із сином Георгієм як родину ворога народу виселили зКиєва.

25 листопада 1937 року «особлива трійка» переглянула справу Шкурупія й засудила його до смертної кари. Розстріляно8 грудня 1937 року в урочищі Сандармох.

1957 року посмертно реабілітований самим більшовицьким режимом.

1920 року Ґео Шкурупій дебютував у літературно-мистецькому альманахові «Гроно»прозовими творами «Ми» і «В час великих страждань», а наступного 1921 року видрукував в альманахові «Вир революції» добірку поезій. Захоплений авангардним мистецтвом, письменник виступає з теоретичними статтями про футуризм, бере участь у літературних дискусіях. Належав до літературних організацій та угруповань «Комкосмос» (Київ, 1921), «Асоціація панфутуристів» (Аспанфут; Київ, 1921–1924), «Асоціація комуністичної культури» (АсКК, Комункульт; Київ/Харків, 1924–1925), ВАПЛІТЕ (Харків, 1926–1927), «Нова генерація» (Харків, 1927–1931).

Твори Ш. друкувалися в журналах, газетах, альманахах: «Вир революції», «Шляхи мистецтва», «Глобус», «Гроно»,«Семафор у майбутнє», «Життя й революція», «Нова генерація», «Червоний шлях», «Літературна газета» та ін.

Перші збірки його поезій — «Психетози. Вітрина третя» (1922) та «Барабан. Вітрина друга» (1923), написані в стилістиці футуристичної поетики. У них переважає суспільно-політична тематика, що в добу революційної романтики позитивно сприймали читачі. Проте захоплення футуризмом минуло у Шкурупія досить швидко. Вже 1924 року він висловлюється за об'єднання своєї організації з «Гартом», підтримує групи М.Ялового та О.Слісаренка, які відійшли від угруповання М.Семенка.

1925 року виходить його збірка «Жарини слів», яка засвідчила, що «футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного».

Того ж року Г.Шкурупій дебютує у якості прозаїка. Його книгу гостросюжетних оповідань «Переможець дракона» О.Білецький назвав цікавим явищем у нашій белетристиці: «збірник розмаїтий, талановитий», хоча надміру залітературений. Інші збірки оповідань: «Пригоди машиніста Хорна» (1925), «Монгольські оповідання» (1930). Збірки віршів: «Море» (1927), «Для друзів-поетів — сучасників вічності» (1929), поема «Зима 1930 року» (1934); романи: «Двері в день» (1929), «Жанна-Батальйонерка» (1930), «Міс Адрієна» (1934).

1930 року Г.Шкурупій очолює київську філію «Нової Генерації» та стає редактором її друкованого органу —«Авангарду — альманаху пролетарських митців Н. Г.» (вийшло два числа). На сторінках цього журналу вперше було надруковано кіносценарій О.Довженка «Земля», репортаж О.Влизька «Поїзди їдуть на Берлін», вірші І.Маловічка, П.Мельника, Ю.Палійчука, статті К.Малевича, М.Умакова та ін.

Учасник збірника «Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох. Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Микола Бажан» (Київ, 1927), співупорядник разом із Миколою Бажаном та автор передмови до «Ленінського декламатора» (Київ, 1925).

Миха́йло Опана́сович Драй-Хма́ра

Миха́йло Опана́сович Драй-Хма́ра (*28 вересня (10 жовтня) 1889, Малі Канівці Золотоніського повіту, тепер Чорнобаївського району Черкаської області — †19 січня 1939, концтабір ГУЛАГ СРСР, Колима) — український поет, літературознавець, перекладач. Батько Оксани Ашер.

Жертва сталінського терору.

Закінчив школу в Золотоноші, чотири класи Черкаської гімназії. Навчався 1906–1910 в Колегії Павла Галаганав Києві, 1910–1915 на історико-філологічному факультеті Київського університету. Працював у семінарі академіка Володимира Перетца. Залишено на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 відряджено за кордон, де студіював фонд бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба,Белграда та Бухареста. Працював у Петроградському університеті, 1917 повернувся в Україну. 1918–1923 — професор Кам'янець-Подільського університету, інституту народної освіти. 1923–1929 — професор кафедри українознавства Київського медичного інституту. 1930–1933 працював у НДІ мовознавства при ВУАН.

Уперше його було заарештовано 21 березня 1933 (випущено 11 травня 1933, припинено справу 16 липня 1934). Удруге заарештовано 6 вересня 1935. Реабілітовано 1939.

Михайло Драй-Хмара знав 19 мов. Це майже всі слов'янські (адже його спеціалізацією як ученого було слов'янознавство): українська, російська, білоруська, польська, кашубська, чеська, сербська, хорватська, болгарська. Знав він низку давніх мов — старослов'янську, старогрецьку, латину, санскрит. Знав новітні європейські мови — румунську, французьку, німецьку, італійську, фінську. Останньою мовою, яку вивчав Михайло Панасович, стала англійська.

в Києві 21 березня 1933, коли його безпідставно заарештували та нахабно звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам'янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів — і 11 травня 1933 ученого випустили, а 16 липня 1934 справу припинили та звільнили Михайла Панасовича під підписки про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Другий арешт (6 вересня 1935) і заслання на Колиму на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів.

25 жовтня 1939 київський ЗАГС повідомив дружину Драй-Хмари про його смерть, що сталася 19 січня 1939. Місця і причини смерті в повідомленні не вказано. У документах про реабілітацію Драй-Хмари зазначено, що він помер «від ослаблення серцевої діяльності». Акти про смерть і поховання Драй-Хмари, які зберігаються в особистій справі ув'язненого в управлінні внутрішніх справ Магаданського облвиконкому, засвідчують, що Михайло Панасович помер 19 січня 1939 о 23.15 у приміщенні медпункту лікарської ділянки Устьє Тайожна. Поховано його на правому березі річки Паутова, могила № 3 за 300 м від річки, а від табірного пункту Горна Лаврюкова до 1 км.