Відбудова матеріальної бази української культури. Розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазналачине найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спу­стошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях загинули ти­сячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Тільки в Києві гітлерівці зруйнували 140 шкіл, підірвали Київський університет, спалили драматичний театр Червоної армії, театральний інститут, пограбували музеї, архіви, Печерську лавру тощо. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік СРСР, вивезені до Німеччини та її союзників, лише част­ково були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували су­спільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкуван­ня. Але вони не вбили споконвічного потягу українського народу до вер­шин освіти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, мову, пісню і думку. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946—1947 pp., каральні акції проти УПА, підпілля ОУН, кривава операція "Вісла", масові депортації супроводжувались масштабною атакою на українську націо­нальну ідею, яка з подачі ідеологів більшовизму трактувалась не інакше, як українсько-німецький націоналізм. Усе це ще більше поставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу, а водночас додало йому сил у боротьбі за національно-культурне відродження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У процесі звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймалися з руїн і зга­рищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови ма­теріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, вклю­чаючи західні, Буковину, Ізмаїлля, Закарпаття. Як пріоритетне перед за­кладами освіти і культури ставилося завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією "українського буржуазного націоналіз­му". Вже на початку 1944/45 навчального року, коли останні українські села визволяли від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навча­лось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: "Ремонт і відбу­дову школи — своїми силами", який зародився на Житомирщині. Мето­дом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні було спо­руджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, від­кривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інсти­тути. Тисячі учителів зі східних областей було направлено на Волинь, Буковину, Закарпаття, у Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась плідна робота з ліквідації неписьмен­ності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писа­ти і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою переваж­ну більшість дітей і підлітків. Освіта для дорослих набула дальшого роз­витку і в східних областях республіки.

Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітни­чої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочува­лось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8— 10-х класах. Із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти як основи всієї культуримав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з жит­тям (1958) семирічка замінювалась восьмирічкою, стимулювалося здобут­тя середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навча­лося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що при­звело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підго-товкуучнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім пред­метам значно більше часу відводилось урокам праці та виробничій пракіиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Чільне місце відводи­лось ідеологізації навчального процесу, запровадженню обов'язкового ішвчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару україн­ському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населен­ня яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом "двомовності" фактич­но утверджувалась російська одномовність.

Зазначені суперечності ще більшою мірою були характерні для вищої і середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 техні­куми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 тис. і до 228 тис. Було відновле­но роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Оде­ського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу викладацькими кадрами та літературою надавали уні­верситети та інститути Москви, Ленінграда та інших міст, водночас про­довжувався відплив науковців і талановитої молоді в Росію та інші респуб­ліки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням за­очної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі де­мобілізованих воїнів, у тому числі й інваліди війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з поси­ленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн, навчальний процес все-таки збага­чувався, впроваджувались новітні здобутки науки ітехніки, аразомз тим насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вищих навчальних закладів, за ідейною спрямо­ваністю навчально-виховного процесу, тривала "чистка" професорсько-викладацьких й учительських колективів від "неблагонадійних", здебіль­шого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти "німецьких окупантів". Дедалі більше звужувалася сфера вживання української мови, ігнорувалося вивчення історії нашого народу, його культури, національ­них традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполягала на припиненні русифікації університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не "пришили" націоналізм, читають лекції ро­сійською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є ка­федра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширенням до­ступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоєнні роки подальшого розвитку набула наука, зміцнюваласьма-теріальна база наукових установ в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'язані з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулася з евакуації президія АН УРСР, і було поступово роз­горнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії установ Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до I960 р. кількість нау­кових установ зросла з 462 до 488, у півтора рази збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили помітний внесок президенти Академії наук, вчені зі світо­вими іменами О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних наук. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислюваль­ну машину "МЕОМ", в інституті електрозварювання опрацьовувались уні­кальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням елек­троніки. Українські інтелектуали були залучені до опрацювання програм ядерних озброєнь, ракетно-космічної техніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і ду­ховному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміні­стративними методами управління, некомпетентним втручанням пар­тійно-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, розгорнуті сталін­ським керівництвом, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана "лисенківщина" — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слух­няну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищів­на критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супро­воджувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АН УРСР у постанові Політ-бюро ЦК КП(б)У "Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (1946). Ав­торам М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І, Пільгуку, С. Шаховськомута ін. інкри­мінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалося звинувачення у відступі від марк-сизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого остракізму зазнали українські історики. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інститугу історії України Академії наукУРСР" (1947) гостро критикувалися праці періоду війни "Короткий нарис історії України", "Нарис історії України", перший том "Історії України" за "спроби відродження буржуазно-націоналістич­ної схеми історії України М. Грушевського". За так звані політичні помил­ки було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчине­но справжній погром кадрів у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вищих навчальних закладах. Невдовзі Інститут історії Украї­ни було реорганізовано в Інститут історії. Відтепер вся історія україн­ського народу, починаючи від найдавніших часів, мала розпшдатися тільки під кутом зору єдності з російським народом як його "старшим братом".

Дпя свого утвердження тоталітарний режим використовував куль­турно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистец­тво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільши­лась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис, з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювалися здебільшого політично-пропагандистською літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руй­нації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, поси­лювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, крає­знавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культур­ному житті стало відкриття у квітні 1949 Р- Державного музею Т. Г. Шев­ченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, в ході звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових уста­нов освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопе­ресувок, музеїв.

Відродження культурного життя України після визволення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неод­нозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й духов­ного життя, українська культура потрапила під посилений ідеологіч­ний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалась як різновид кла­сової ідеології.

11.3. Літературно-мистецькі процеси на тлі ідеологічних репресій і хрущовської "відлиги"

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора за­охочувалося пропагандистською метою, видавалось героїчним і пози­тивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескоре­ність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, виз­вольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше, як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецидиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлю-рівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводжувався певною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відродженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національно свідомої інтелігенції, творчої молоді, що спри­чинило посилення ідеологічного терору та репресій на ниві культурно-націоиального відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері були головний на той час ідеолог партії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана жданівщина означала справжню війну проти творчої інтелігенції, національно-патріотичних сил, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральних акцій проти українського культурно-національного відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 p., коли в Кремль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення кіносценарію "Україна в огні". Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю україн­ського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як "вилазку проти партії, радянської влади"'.

Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в ци­вільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: "Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу бо­ляче?"2. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою "Про Довжен­ка О.П." вивів його з Комітету по сталінських преміях, з редакції журналу "Україна", увільнив від обов'язків художнього керівника Київської кіно­студії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати дов-женківські погляди.

Див.: Культура і життя. — 1994. — 3 вересня. 'Довженко О.П. Твори. — К, 1986. - Т. 5. - С 191.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму вукраїнськійлітера-щурно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору підпільної боротьби УПА-ОУНсталінізаціїзахідних областей Українщякі знаходили моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій про­стежується у постановах ЦК КП(б)У "Про підвищення пильності, посилен-і ія боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних облас­тях України" (лютий 1946 р.) і "Про журнал "Вітчизна" (жовтень 1946 p.), які націлювали на використання всіх засобів — від ідеологічних до військово-каральних — для викорінення національної свідомості й фізичного зни­щення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви "буржуазного націоналізму", "безідейності", "національної об­меженості", нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на тлі неврожаю і масового голоду 1946—1947 pp., що охо­пив більшість областей України і забрав життя сотень тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в захід­них областях України та Закарпатті, стали так звані Церковні собори у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р),на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборо­нялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний конт­роль Москви, її партійно-державних органів.

Чорні дні дляукраїнської культури настали з весни 194 7р-, коли Сталін відрядив до України для розправи з провідниками національно -культур­ного відродження свого соратникаЛ. Кагановича на посаду першого сек­ретаря ЦККП(б)У. Очевидно, його "досвід" розгрому "хвильовизму", галь­мування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національно­го пробудження.

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України, а також цілу низку "викривальних" заходів щодо діяльності твор­чих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про "на­ціоналістичні прояви" у творчості багатьох письменників України, зокре­ма М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеці­альну постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників Украї­ни постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград". У ній літе­ратори України звинувачувались у тому, що опинилися "на позиціях оби­вателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різких ухилів на­ціоналістичного характеру". За особистою вказівкою Кагановича, у вересні 1947 р. "Радянська Україна" опублікувала статтю Ф. Єневича "Про націо­налістичні помилки М. Рильського". До речі, згодом редактор одержав ли­ста від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з "собакою", що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно "визнавати помилки і гріхи".

У ході реалізації постанови ЦК ВКП (б) щодо опери В. Мураделі "Вели­ка дружба" ряд провідних українських композиторів був підданий критиці за формалістичний напрям, за те, що вони, мовляв, не позбулися буржуаз­ної і націоналістичної ідеології. Йшлося, зокрема, про історичні мотиви у творах М. Вериківського "Маруся Богуславка", "Пан Коньовський", "Сагай­дачний" та ін., про музику львівського композитора М. Колесси, про Другу симфонію Б. Лятошинського.

Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчості українських письменників, композиторів, чому воно обрушилося на них з ідеологічними репресіями? Річ у тім, що українська література — поезія, проза, драматургія — прагнула збагатити національні традиції, започат­ковані у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в яко­му уособлювалась тема жінки-матері в її ніжнодушевних, героїчних і тра­гічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно, саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом вели-кодержавності та шовінізму.

У "Мандрівці в молодість" М. Рильського, в романах "Жива вода" Ю. Янов-ського, "Його покоління" І. Сенченка, у повісті П. Панча "Голубі ешелони" та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на мате­риковій землі ніби розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборо­ну його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого — захисни­ки та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Ста­ліну, писали доноси і наклепи, проповідували двомовність українців. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою си­стемою, яка паразитувала на заохочуваних нею суперечностях у лавах твор­чої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах "Правди" таврував вияви українського патріотизму як буржуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських письмен­ників живуть і продовжують шкодити соціалістичному будівництву баци­ли хвильовизму. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погля­ди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто він немало зробив для збагачення української культури.

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН—УПА. Це ще маловідома нашому зага­лу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та in., написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиліття вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною темою творчості письменників, художників, ком­позиторів залишалася проблема людини, війни і миру, праці та рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон художньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги доноси­ти до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про "Розстріляне безсмертя" та "Третю роту" В. Сосюри, "Хрещатик і любов" 1. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі тво­ри П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, О. Гонча­ра, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей "жданівщини" можна роз­глядати критику творчості В. Сосюри, насамперед його епохального вірша "Любіть Україну", написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшо­вицький режим не міг простити слів: "Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну". Виступ "Правды" в 1951 р. став сигналом для пової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практи­ки тоталітарного режиму, не призвела до відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Маленков, а ще більше М.Хрущов, ро­зуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати хоч трохи привабливої форми, лібера­лізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, ам­ністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна крити­ка беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних рес­публік, активізація міжнародних контактів створили враження потеплін­ня суспільного клімату. За влучним висловом І. Еренбурга, у країні настала "відлига", яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущовська "відлига" стала помітним культурно-національним пробудженням, очищен­ням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору.

Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної по­літики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані письменники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури — драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довжен­ко, припинились нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пиш­не святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи ква­ліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус "другої серед рівних республік", що дало поштовх ча­стковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літе­ратури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська "відлига" вдарила, наче "грім з ясного неба".

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, сти­мулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії українського народ)', його культури, традицій, звичаїв, мови. Було започатковано видання журналів "Радянське літературознавство", "Україн­ський історичний журнал"(19 5 7), відновлено часопис" Всесвіт". Арсенал літе­ратурно-художніх і мистецьких творів поповнювався новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасно­го, стали проростати нові дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого поширення набували історичний роман, докумен­тальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість ста­ли досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

Відлига не означала послаблення партійного контролю за усіма сфера­ми культури, політичного цензурування видавничої справи, засобів масо­вої інформації. Якщо у 1956 р. було 309 цензурних втручань, то в 1957 р. — 489. Було вилучено, зокрема, з журналу "Дніпро" п'єсу І. Микитенка "Як схо­де сонце", серед дійових осіб якої фігурували М. Грушевський, С Петлюра, В. Винниченко, мала виконуватись пісня "Ще не вмерла Україна".

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, спри­яла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Йдеться про "Поему про море" і "Зачаровану Десну" О. Довженка, "Прапо­роносців", "Таврію", "Людину і зброю" О. Гончара, "Гомоніла Україна" П. Пан-ча, "Вир" Г. Тютюнника, "Правду і кривду" М. Стельмаха, поетичні збірки "Троянди й виноград" М. Рильського, "Проміння землі" Л. Костенко, "Правда кличе" Д. Павличка, ряд поезій М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосю-ри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію Украї­ни ім. Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.

Доба "відлиги" дала щедрий ґрунт для появи покоління "шістдесят­ників", життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну

сутність: "Одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність І підкинула оту офіційну, фальшиву..."1 Творча молодь виступила проти ла­кування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу "соцреалізму", а й звучала як протест проти системи, пробуджувала націо-і іальну свідомість. Ті, хто повірив у хрущовську критику культу особи, відчу-нали солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагну­ли дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи, зокрема В. Симонен-ко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В.Чорновіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в ЗО—40-х роках, початок 60-х заявив про себе як иияв нового національно-культурного пробудження і відродження, духов­ної опозиції тоталітарній системи, поширення нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування й окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цен­зура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Лук'я-ненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився "самвидав".

Благотворний вплив "відлиги" відчули всі сфери української культури. У середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і за­рубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ф. Верещагіна, С. Дан-§ченка, С Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сце­нічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Ку-манченко з'явились і нові імена — Ю. Мажуги, А. Роговцевої, Л. Кадирової, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. І хоч за еталон усе ще ставилися зразки російської театральної школи, помітно стали відроджуватись традиції М. Садовського, Л. Курбаса, М. Терещенка.

1 Див.: Київ. — 1983. — № 3. — С 8—9.

Подальшого розвитку' набуло музичне мистецтво, причому виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрі­нуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатоль-ського, К. Данькевича, В. Кирейка, М. Колеси. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А Філіпенка, А. Штога-ренка, Є. Козака. Світову славу Україні принесли дивовижний і неповтор­ний голос, рідкісна виконавська культура і феноменальний талант Бориса Гмирі, чиє ім'я внесено до Міжнародної енциклопедії "Who is who?" (1962), а за соціологічним опитуванням 1992 р. увійшло до списку 100 найславет-

ніших українців. У репертуарі відомого співака було понад 300 україн­ських народних пісень та романсів, сотні музичних творів, оперних арій вітчизняної та зарубіжної класики. Особливо подобались Б. Гмирі вокальні твори на слова Т. Шевченка, він першим проспівав заборонену в радянські часи пісню на вірші братів Лепких "Чуєш, брате мій", а за три місяці до смерті (1969) виконав душевну пісню на слова О. Олеся "Сміються, пла­чуть солов'ї1". Поряд з неперевершеним талантом знаменитого Б. Гмирі світ почув нові чудові й милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л. Руденко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'я-ненка, М. Кондратюка, Д. ГІетриненко, М. Стеф'юк, 3. Христич та ін. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народ­ного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели "Думка", Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпат­тя, Гуцулыцини, Полісся, інших регіонів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державно­му ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні з модерними прийомами народився Художньо-спортивний ансамбль україн­ського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим по­ступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як "Ятрань", "Дніпро", "Ватра", "Веснянка", "Дарничанка" тощо. Взагалі роки "відлиги" дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис, а число учасників перевищило 3,5 млн чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благо­творний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім скарбом.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців, Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати деяким народним обрядам і звичаям так званого соціалі­стичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвит­ку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав'язування ідеологічно запрограмованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою. Разом з тим чимало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканюком, С Григор'євим, Д. Шостаком, Т. Голембієв-ською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, тру­довим подвигам, відзначалися досить високими естетичними й художніми цінностями. Із захопленням були сприйняті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на істо­ричні теми Л. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.

Серед пам'ятників повоєнних десятиліть переважали ті, ідо увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологізацію встановлення радян­ської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна масово почали з'являтися монументи на честь Леніна, більшість з яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чер­нігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палер­мо (М. Вронський, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжит­кового мистецтва, з давніх часів притаманного українському народу. Йдеть­ся про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній роз­пис, інтарсію та інкрустацію, дерев'яні й керамічні вироби, оздобленім шкіри, мегалів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Ґ. Верес, 3. Перестюка.

"Відлига" торкнулася і кіномистецтва України,яке, з одного боку, праг­нуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого — дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка "Тарас Шевченко", в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація української театральної класики ("Украдене щастя", "Назар Стодоля", "Мартин Боруля"), створення фільмів на історичну тему ("Ярослав Мудрий", "Устим Кармалюк", "Легенда про кня­гиню Ольгу" та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджа­нов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продовжував переживати стагнацію, породжену лінією на денаціоналіза­цію мистецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телеба­ченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих ху­дожників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового "закручування гайок", оголошенням своєрідної "холодної війни" творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціо­нізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у мо­лоде покоління "шістдесятників" — І. Драча, Л. Костенко, М. Вінгранов-ського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яремен­ка, І. Світличного, на адресу "Літературної України" за публікацію творів "колишніх носіїв буржуазного націоналізму".

Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П Тичині, А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному та ін. за їх підтримку і захист молодих літера­торів.

Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась ще потужніша русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реа­німації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену "шістдесятниками", дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, у світі назрівали суттєві зміни.

Отже, повоєнний період розвитку зарубіжної та української культури суперечливий і неоднозначний. З одного боку, було піднято з руїн мате­ріальну культуру, подальшого розвитку набули освіта, наука, збагатилась літературно-художня скарбниця національних культур народів, більш ди­намічними стали інтеграційні процеси. З іншого боку, поширення діста­ли негативні явища, відхід від правди, порнографія, аморальність.

Завершення збирання основних етнічних земель у межах УРСР сприя­ло своєрідному "возз'єднанню" української культури, її соборності, що було додатковим стимулом до культурно-духовного відродження і консолідації української нації. У літературі й мистецтві по-новому осмислювався сенс людського життя як найвищої цінності, утверджувались модерні форми, дух гуманізму. Поглиблення розколу світу, "холодна" війна, ідеологічна бороть­ба, агонія сталінізму негативно позначились на культурі та духовності в обох частинах світу: як у країнах радянської системи, так і в західному світі. У СРСР, у тому числі в Україні, а також, певною мірою, в країнах "народної демо­кратії" тривали репресії та культурно-національний геноцид, провадилась розгнуздана антирелігійна пропаганда, ідеологізовувалась і одержавлюва-лась духовність. У західних державах поряд з примноженням кращих здо­бутків літератури і мистецтва, під гаслом "масової культури" нерідко тира­жувались низькопробні твори, насаджувались культ насилля, бездуховність.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, хрущовська "відлига" та спроби лібералізації суспільства дали поштовх культурно-національному пробудженню, культурному обміну з західними країнами. Провідниками цих процесів виступили "шістдесятники" та дисиденти. Незважаючи на численні втрати, українська культура не тільки вижила, а й досягла певно­го злету. Запорукою цього було те, що творцем і носієм духовної і матеріа­льної культури залишався нескорений український народ.

Осмислення трагічних наслідків "холодної війни", воєнного та ідео­логічного протиборства для світової культури, врахування уроків минулого переконливо свідчать, що тільки шлях утвердження цілісності світу, об'єднання демократичних інтелектуальних сил усіх націй може служити інтересам цивілізації всього людства.

Лозовий

Друга світова війна наклала на Україну та її населення страш­ний відбиток: один з шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн українців вивезено для примусової праці до Німеччини; загальні збитки економіки України досягли 40 %; цілком чи частково зруйновано понад 700 великих та малих міст та 28 тис. сіл. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, ця війна мала для України не лише нищівні наслідки. Україна, як складова части­на Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Перемога породила сподівання, що після війни все стане інакше. Україна-переможниця стала відмінною від тієї, якою вона була раніше: розширювалися її кордони, зросла політична й економіч­на вага в СРСР, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Повоєнної відбудови зазнали всі сфери життя в Україні: йшов процес реставрації та будівництва загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів, гуртожитків для студентів, було пеновлено роботу багатьох університетів, Академії наук, відкрито Ужгородський університет — перший в історії Закарпатського краю.

З другої половини 50-х pp. почала формуватися нова соціокуль-турна реальність, яка була досить складною й суперечливою і згасла в першій половині 60-х pp. Властивими їй рисами виступали: повільний демонтаж тоталітарної системи, реабілітація жертв те­рору, лібералізація суспільного життя, реформи багатьох його сфер, послаблення політики самоізоляції та ідеологічних настанов тощо. В культурному житті СРСР це стало початком відлиги.

В Україні цей період відзначився своїми особливостями. Наці­ональна мова не була мовою державною і сфери її використання обмежувалися. Сталася фактична втрата національної мови, це по­слабило зв'язки із національними культурними традиціями, зву­зило обсяг цінностей, що включалися в процес споживання, зроби­ло зайвим спілкування із давніми звичаями та обрядами.

Обмеження в застосуванні української мови в суспільному жит­ті, домінуюча роль російської мови обумовила появу якоїсь третьої мови — суржика, що не дозволяв увійти повноцінно ні в духовний світ російської, ні в духовність української нації. Саме таким чином формувалася особистість, яка орієнтувалась на якусь посередню культуру, а в ній — на цінності масового рівня, стереотипні в своїй основі, духовно небагаті.

В Україні активно пропагується радянський спосіб життя, під­даються уніфікації різні сфери суспільного життя й побуту, що не сприяло збереженню унікальних рис національної культури та її розвитку.

Проти ігнорування національних особливостей виступав у куль­турній, просвітницькій діяльності дисидентський рух. В Україні цей рух було започатковано в середині 50-х pp. — значно раніше, ніж у Москві.

З другої половини 60-х і до 80-х pp. почали зростати кризові явища майже у всіх сферах суспільного життя, активізувався на­ціонально-визвольний рух серед інтелігенції, спрямований на де­мократизацію суспільно-політичного життя, досягнення справж­ньої незалежності України. Внаслідок жорстких репресивних за­ходів, нерозуміння та й неприйняття переважною більшістю населення України проблем, які порушувалися дисидентами, пра­возахисниками, цей рух не знайшов широкої підтримки у громадян республіки.

Процеси перебудови в Україні надали духовному життю нових рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, іс­торичних явищ тощо, яка продовжується і після набуття Україною статусу незалежної держави. Діячі культури (особливо рішучістю відзначилося письменство) почали відмовлятися від обслуговуван­ня ідеологічних догм, руйнували стереотипи суспільної свідомості, виникала необхідність формувати нові соціально-духовні потреби, нові естетичні смаки, уподобання й критерії оцінки явищ духовно­го життя.

Значно посилюється роль і статус релігії, активно зростає її вплив на мораль, поширюється релігіїзація багатьох верств населення, спостерігається посилення інтересу до містичних вчень серед знач­ної частини населення.

У незалежній Україні активізується процес повернення до за­гальнолюдських цінностей у духовному житті та їх осмислення, однак величезна маса населення, яка опинилася в скрутному еко­номічному становищі, залишається байдужою до національно-куль­турних проблем.