Закономірності навчання - суттєві, необхідні зв'язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв'яжи внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами)

Дидактика як галузь педагогіки. Поняття дидактики, її функції, завдання. Предмет дидактики. Педагогіка — це наука про навчання та виховання. Термін «дидактика» (від грец. навчальний) означає «той, хто навчає, має відношення до навчання». Дидактика — це галузь педагогіки, що містить теорію освіти й навчання. Вона обґрунтовує й розкриває зміст освіти, вивчає закономірності, принципи, методи й організаційні форми навчання. Дидактика розробляє моделі соціально організованого навчально-виховного процесу з пошуком засобів й способів організовувати діяльнісну сприйнятливість конкретного учня й учнівського співтовариства.Статистична функція.Полягає уфіксації, облікової інформації, інновацій, що виникають у практичній діяльності педагогів, щоб потім (з позиції відомого знання) дати їм оцінку за критеріями: масовий традиційний досвід, передовий педагогічний досвід чи новаторство.Теоретико-пізнавальна функціядидактики полягає у виявленні й поясненні нових фактів, їхній систематизації й узагальненні, встановленні кількісних та якісних залежностей між ними, розкритті законів та закономірностей, оптимального й ефективного функціонування процесу навчання. Передбачає визначення принципів навчання, які регулюють діяльність суб’єктів педагогічного процесу, незалежно від особливостей навчального предмета.Службова, або нормативна, функція.Загальна дидактика, враховуючи сучасні психологічні знання про навчання й учіння, має розробити норми практичної дидактичної діяльності, які виводяться з об’єктивно встановлених причинно-наслідкових залежностейПредметом дидактикиє зміст освіти, форми й методи його засвоєння, закономірності й принципи організації процесу навчання тощо. Предмет дидактики — це сукупність ідей, що виокремлюються з педагогічної реальності, теоретично узагальнюються, систематизуються й є основою дидактичної діяльності вчителів. Можна стверджувати, що предмет дидактики залежить від мети освіти й навчання.Зміст, форми й методи взаємодії викладання та учіння, як і взаємодія суб’єктів навчання, на різних етапах соціального розвитку й становлять предмет дидактики.

2. Основні категорії дидактики (навчання, освіта, викладання, учіння, знання, уміння, навички, закономірності, принципи, форми , методи і засоби навчання)

Навчання — процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок. Учитель може навчати учнів безпосередньо або опосе­редковано — через систему завдань. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття пев­них навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей.Освіта —процес засвоєння систематизованих знань і формуван­ня на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних сил (мислення, уяви, пам'яті тощо) та результат цього процесу — досягнення пев­ного рівня освіченості. Залежно від мети, особливостей підготовки учнів розріз­няють загальну, політехнічну й професійну освіту. Загальна освіта є сукупністю основ науки про природу, суспільство, мистецтво, а також відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині незалежно від професії. Політехнічна осві­та — сукупність знань про головні галузі виробництва й набуття загально технічних умінь, необхідних для участі в продуктивній праці,її здобувають у процесі вивчення пред­метів політехнічного циклу: математики, фізики, хімії, біо­логії, географії, а також інших предметів — історії, основ держави і права, літератури, трудового навчання. Професій­на освіта є сукупністю знань, практичних умінь і навичок, необхідних для певної галузі трудової діяльності. Викладання — організація та управління вчителем пізнавальної діяльності учнів, в результаті чого відбувається розвиток і вихован­ня школярів. Полягає у формулюванні перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, управлінні їх засво­єнням, закріпленням та використанням, у перевірці якості знань, умінь, навичок. Учіння —власна навчальна діяльність учня. Учіння є процесом пізнавальної діяльності учнів, за­вдяки якій вони засвоюють системні знання, здобувають індивідуальний досвід пізнання, вміння самостійно ними оперувати, застосовувати навички й уміння, розвиваючи свій навик спілкування з учителем і учнями в класному і загально шкільному колективах. Знання — факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, систем­но закріплені у свідомості людини. Дидактикавиділяє такі види знань: основні терміни і поняття. Забезпечують розумін­ня, тлумачення, сприйняття наукових положень; факти щоденної дійсності й наукові факти. Допо­магають пізнанню законів будь-якої науки, формуванню переконань, формулюванню, обстоюванню ідей; основні закони науки. теорії. Містять систему наукових знань про певну сукупність об'єктів, про методи пояснення та передбачен­ня явищ конкретної предметної галузі; знання про способи діяльності.Вони є сукупністю методів, набуття і нагромадження знань; оцінні знання. Відомості про норми ставлення до різних явищ життя. Характерними особливостями повноцінних знань учнів є: повнота знань (кількість передбачених програмою знань про об'єкт вивчення); глибина знань (кількість усвідомле­них істотних зв'язків певного знання з іншими, що до нього належать); оперативність знань (готовність і вміння учня застосувати їх у конкретних ситуаціях); гнучкість знань (швидкість знаходження варіативних способів застосування їх за зміни ситуації); конкретність та узагальненість знань (розуміння конкретних виявів узагальненого знання, здат­ність підводити конкретні знання до узагальнень); систем­ність знань (сукупність знань, яка за своєю структурою від­повідає структурі наукової теорії); усвідомлення знань (ро­зуміння зв'язку між ними через уміння їх застосовувати). Знання про навколишній світ поділяються на теоре­тичні знання (поняття, системи понять, теорії, гіпотези, закони і методи науки) і фактичні знання, одиничні по­няття (знаки, цифри, букви, назви, події).

Уміння —здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань. Передбачають використання набутих знань. Формуван­ня їх складним процесом аналітично-синтетичної діяль­ності, яке проходить кілька стадій: усвідомлення, оволо­діння, реалізація.Навички —автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії (доведені до автоматизму уміння). Уміння і навички можуть бути теоретичними (в їх основі — правила оперування поняттями, вони є резуль­татом аналізу-синтезу) і практичними (дії, що регулю­ються за допомогою формул, моделей).Принципи навчання –Це положення, які покладені в основу формування змісту навчання, вибору методів навчання, в основу розроблення і конструювання форм організації навчання. Це своєрідні вимоги, виконання яких дає змогу не тільки теоретично, а й практично створити і реалізувати систему навчання. У перекладі з латинської мови термін «принцип» означає першооснова, начало, правило. У контексті цього визначення принципи - це основа, система вимог для створення і реалізації системи навчання.

Закономірності навчання - суттєві, необхідні зв'язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв'яжи внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами).

Засоби навчання — предмети матеріальної та духовної культури, які використовуються у процесі навчально-виховної роботи (книги, зошити, таблиці, лабораторне обладнання, письмове приладдя, натуральні об'єкти, муляжі, картини, технічні засоби навчання та ін.).

Форми організації навчання – спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком. Нині серед різноманітних організаційних форм виділяються такі: урок, екскурсія, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, практикум, тренінг, факультатив, домашня самостійна робота, екзамен, залік, консультація, інструктаж, реферат, курсова робота, дипломна робота, індивідуальне навчання та ін.

Методи навчання – способи досягнення навчальної мети, система послідовних взаємодій учителя й учнів, які забезпечують засвоєння змісту освіти. В залежності від характеру організації процесу викладання і учіння, специфіки побудови змісту навчального матеріалу а також методів та засобів навчання в дидактиці виділяють такі методи навчання:· Догматичний – базується на механічному запам’ятовуванні матеріалу. Знання повідомляють не пояснюючи, не обґрунтовуючи, не коментуючи. У деяких випадках його використання до певної міри доцільне. Наприклад, при вивченні таблиць множення, законів, формул, правил, моральних вимог. Знання потрібно спочатку запам’ятати, а усвідомлення вивченого прийде пізніше. Але в своїй основі догматичне навчання є неефективним. Воно не розвиває активність, самостійність, творчі здібності. · Пояснювально-ілюстративний – знання не просто повідомляють, а пояснюють, обґрунтовують, коментують. Робиться все, щоб було менше механічного запам’ятовування, а більше розуміння сутності. Метод навчання пов’язаний з використанням засобів наочності та репродуктивним характером засвоєння знань. Тому чільне місце тут посідають самостійні роботи, задачі, вправи, переклади, складання графіків, таблиць (за наявним зразком).· Проблемний – така організація процесу навчання, основа якої полягає в утворенні у навчальному процесі пошукових ситуацій. Проблемний метод навчання розвиває активність, самостійність, творчі здібності. Методи проблемного навчання · Проблемний виклад матеріалу – полягає в розкритті вчителем (викладачем) шляху дослідження проблеми, показуючи її вирішення від початку до кінця, викладач демонструє еталон проблемного мислення. Метод використовується тоді, коли учні (студенти) ще не можуть самостійно розв’язувати проблемні задачі.· Частково-пошуковий – полягає в утворенні учителем (викладачем) проблемної ситуації. Він сам створює проблемну ситуацію, формулює проблему і залучає школярів (студентів) до її вирішення.· Пошуковий метод – учитель (викладач) створює проблемну ситуацію, формулює проблему, а учні (студенти) самостійно її вирішують.· Дослідницький – учні (студенти) самі, за умов проблемної ситуації, формулюють проблему і самостійно її вирішують.

3.Дидактика як система. Зв'язок теорії навчання з іншими науками.Будь-яка наука є сферою людської діяльності, функцією якої є розробка теорії й систематизація об'єктивних знань про дійсність. Дидактика досліджує діяльність з отримання нового наукового знання про педагогічну реальність, а та­кож її результат — систему знань, що лежать в основі мето­дики навчання дітей різним предметам.Для вироблення об'єктивних знань про освіту й навчан­ня та теоретичної систематизації уже відомого знання дуже важливими є наші уявлення про досліджувані процеси й явища в таких аспектах:• з яких компонентів та елементів вони складаються (морфологічність);• які функції в цілісному процесі кожний з них виконує (функціональність);• у які закономірні зв'язки вони вступають в умовах їх функціонування як цілісності (структурність);• як вони змінилися за своєю сутністю від часу їх пер­винного опису дотепер (генетичність).

Якщо знання упорядковані саме в таких аспектах, то їхню цілісність можна вважати системою. Тобто, якщо ви­роблені об'єктивні знання про компоненти теорії освіти й навчання поєднані в їх зв'язках і залежностях, тоді дидакти­ка й становить систему, яка розвивається у двох головних напрямах: поповнення знань про кожний окремо взятий компонент і розширення уявлень про нові більш глибокі зв'язки між її теоретичними компонентами.Такий підхід до дидактики дає можливість виділити ціле (об'єкт вивчення) і частину (предмет, що має досліджувати­ся). Розуміння взаємозв'язку між частинами цілого допома­гає не лише осмислено пізнавати дидактичні явища й про­цеси, а й будувати оптимальні проекти навчання, компо­ненти якого, взаємодіючи в умовах практичної реалізації, забезпечують одержання ефективних якісних результатів.Засвоєння дидактики як системи, побудованої у вигляді узагальненої моделі теорії освіти й навчання, яка відображає зв'язки між її теоретичними компонентами, дає можливість створити узагальнену модель процесу навчання як основу для розроблення її методичних варіантів залежно від мети та конкретних форм організації навчальної діяльності (рис. І). (Бондар, ст. 17-22)

Як і всі інші науки , дидактика належить до систем гуманітарних загальнолюдських знань, через це має взаємозв’язки практично з усіма науками . Найтісніше вона пов’язана з філософією, соціологією, психологією, логікою, фізіологією людини, кібернетикою, конкретними методами. У теоретичній розробці і реалізації всіх функцій освіти винятково важливу роль відіграє аксіологія. Аксіологія - це філософське вчення про природу цінностей, їх місце, зв’язок з історичними умовами.Дидактика пов’язана із соціологією - загальною і педагогічною. Щоб удосконалювати систему освіти, треба враховувати конкретні соціально-економічні умови, в яких вона розвивається сьогодні та, ймовірно, розвиватиметься в майбутньому. Саме соціологія і може виявити, а також кількісно і якісно проаналізувати тенденції, які відбивають зміни в освітянській галузі. Зокрема, потреби в освіті різних верств населення, формування в освіті ринків послуг, праці та капіталу, що зумовлює роботу школи як гнучкої установи з різними джерелами фінансування, новими підходами до управління.Соціологічні дослідження допомагають визначити регіональні особливості в освіті, тобто виявити ставлення до освіти різних верств населення у різних частинах країни (за соціальним статусом, віком, національністю тощо).Якість навчання залежить від урахування анатомо-фізіологічних особливостей дітей, а також гігієнічних умов (наповнюваності класів, освітлення, свіжості повітря, зручності меблів тощо). В зв’язку з цим дидактика використовує поняття з анатомії, фізіології, шкільної гігієни, ергономіки.Оскільки дидактика - частина педагогіки, то всебічне вивчення, пояснення і прогнозування фактів і явищ, пов’язаних з навчанням, передбачає врахування деяких аспектів виховного процесу. Наприклад, учитель спирається на теорію виховання молодшого школяра, визначаючи виховні цілі уроків, формуючи загально-навчальні вміння і навички, розробляючи методику індивідуального і диференційованого навчання. Дидактика тісно пов’язана з педагогічною психологією, зокрема з дослідженнями, які розкривають роль діяльності у навчанні,психологічні умови й закономірності засвоєння змісту дітьми різного віку, особливості психічних процесів (мислення, пам’яті, спостережливості, уяви тощо), з психологією творчості,Особливо тісно дидактика пов’язана з методикою, що її навіть включала раніше як свою нормативну частину (рекомендації щодо викладання певного предмета). Підгрунтям дидактики є і народна педагогіка, зокрема етнодидактика. Саме з джерел народного виховання йдуть такі ідеї дидактики, як природовідповідність ("Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале") і культуровідповідність педагогічного процесу, вплив емоцій, почуттів на якість навчання ("Ніщо не дійде до голови, як не побуває в серці"), потреба активності, самостійності, працелюбності дитини ("Людина створена для праці, як бджола для льоту"), врахування вікових та індивідуальних особливостей ("Не все одразу дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало"), визна-чальна роль рідної мови, цілеспрямоване виховання розумної, мислячої особистості ("Не збирай синові ху-доби, а зберийому розум"), принцип гуманного навчан-ня ("Учи не страшкою, а ласкою") тощо. Отже, сучасна дидактика є міждисциплінарною наукою, оскільки тією чи іншою мірою враховує дані різних наук, які допомагають достовірно,всебічно й взаємоповязане розглядати основні дидактичні категорії.

4. Історія виникнення дидактикиДидакти умовно виділяють три історичні періоди станов­лення дидактики як наукової дисципліни.Перший період— донауковий. Він характеризується пе­дагогічною й дидактичною творчістю, потребою узагальню­вати й використовувати досвід навчання й виховання, спро­бами виокремлювати теоретичні начала, чим займалися в основному філософи. Як відомо, педагогіці й дидактиці до­велося тривалий час (до XVIIст., а точніше до Я. Коменсь­кого, якого по праву називають батьком наукової педа­гогіки) входити до складу філософії.Другий період— від Я.Коменського до появи кібернети­ки як загальної теорії про оптимальне управління (1950 р.). Він характеризується виділенням педагогіки з філософії й оформлення її в наукову систему, а також плідним розвит­ком педагогічних і дидактичних теорій.Третій період— від появи кібернетики і до наших днів. Цей період характеризується бурхливим розвитком теорії освіти, навчання й виховання, проникненням в педагогіку таких понять, як ефективність, оптимізація, моделювання, проектування, комп'ютеризація тощо. (Бондар В.І. ст. 9)Помітний внесок у розвиток світової дидактики внесли Я.А. Коменський, Й.Ф. Гербарт, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, А.Дістервег, Дж. Дьюї, К.Д. Ушинський та інші.У радянський період плідно працювали в галузі дидактики П.Груздєв, Ш.Ганелін, Є.Голант, Л.Занков, Б.Єсипов, М.Данилов, М.Скаткін, В.Онищук, А.Алексюк, В.Краєвський, В.Загв'язинський, І.Лернер, М.Махмутов та інші.На розвиток вітчизняної дидактики в кінці XIX - на початку XX ст. помітний вплив мали праці ГІ.Ф.Каптерєва, С.Т.Шацького, П.П.Блонського, А.П.Пінкевича, М.М.Пістрака, Г.Г.Ващенка, І.І.Огієнка, ГМ.Стешенка, С.Ф.Русової, Я.Ф.Чепіги та багатьох інших.

5.Основні дидактичні концепції.(Я.А. Коменський , Ж.-Ж.Руссо, Й.Г. Песталоцці, Й.Ф. Гербарт, К.Д. Ушинський, Дж. Дьюї, П.Я. Гальперін, В.О. Сухомлинський). Ян Амос Коменський (1592—1670)Коменський накреслив таку структуру освіти: материнська школа -виховання в сімї до 6 років; з 6 до 12 років - навчання в елементарній школі, яку він називав "школа рідної мови" з 12 до 18 років - навчання в латинській школі абогімназії; вища освіта - з 18 до 24 років в Академії. Шкільне навчання, вважав Я.А.Коменський, не може бути самоціллю, школа як "майстерня гуманності" має готувати дітей до життя, "тому учні повинні не лише здобувати знання, а й формувати свою натуру". У "Великій дидактиці" яскраво виражалися ідеї неподільності навчання і виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і релігійного виховання. На думку видатного педагога, людина - дитя природи, й усі педагогічні засобимають бути природовідповідними. Великою заслугою Коменського є обґрунтування класно-урочної системи шкільного навчання і уроку як форми організації навчання. Він виділяв три частини уроку: початок – відновлення в пам’яті учнів пройденого, опитування і формування уваги; продовження – показ, сприймання, роз’яснення; закінчення – вправа, оволодіння, використання. Жан-Жак Руссо (1712—1778)Зокрема Жан-Жак Руссо (1712 - 1778) у відомій педагогічній праці "Еміль, або Про виховання" (1762) обстоював право дитини "на дитинство", розкрив специфіку вікових особливостей, потребу задоволення в навчанні та інтересів учнів. Швейцарський педагог Ж.-Ж. Руссо відстоював таку систему освіти, яка би відповідала потребам і інтересам дитини, що розвивається. В основі дидактики Руссо лежать такі основні принципи: самодіяльність, свідомість у навчанні, наочність, міцність і ґрунтовність.Серед основних методів, засобів, форм і видів навчання, які могли б забезпечити формування самостійного мислення дитини, видатний педагог називає досвід, спостереження, експеримент, щоденну практику, екскурсії.Проте система навчання за Руссо має суттєву ваду. В ній власний досвід учня є основним джерелом знань, відривається від нагромадженої людством інформації; емпіричне домінує над теоретичним.Йоганн Генріх Песталоцці (1746—1827)Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746 - 1827) розвинув ряд ідей з дидактики початкової школи: положення про цілі навчання, виховання, розвитку,роль психологічних засад у навчанні, його побудову з урахуванням людської природи, сили розуму, рук і серця. Основною метою навчання вчений вважав розвиток розуму, вміння логічно мислити й висловлюватися. Цей розвиток має відбуватися в різних видах діяльності. Основою пізнання і освіти школярів Песталоцці вважав три елементи - форму, число, слово.Оскільки основною метою навчання видатний педагог вважав розвиток моральності і розуму дітей, остільки і навчання для нього, на відміну від сучасників, – це звичайне повторення дітьми дій учителя. Мета навчання, на його думку – активізація і розвиток самостійного мислення дітей, керівництво пізнавальною діяльністю учнів у ході спостережень за оточуючими явищами, під час узагальнення результатів цих спостережень.Йоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841)На початку XIX ст. Йоганн Фрідріх Гербарт (1776 - 1841), відомий німецький педагог і філософ, розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію виховуючого навчання. Відводив чільне місце організації процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя. Виділив 2 основних акти у процесі передачі знань: поглиблення і осмислення, німецький філософ, педагог і психолог, вважав дидактику частиною педагогіки, а її предмет – виховуюче навчання, – трактував як найважливіший фактор виховання.Сприяв становленню дидактичної теорії, що відводить основне місце в системі навчання заучуванню учнями на пам’ять готового змісту. Апперцепція, тобто засвоєння нових знань, заснована на включенні нових уявлень до складу вже наявних, сполученні (асоціації) з ними і включенні вже як понять у систему. На цьому припущенні, що не витримує критики з погляду сучасної психології, Гербарт створив свою теорію виховуючого навчання, яка згодом одержала назву теорії формальних ступеней. Він виділив чотири формальні ступені, які включали: а) ясність; б) асоціацію; в) систему; г) метод. Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870)Він розкрив роль принципу народності у вихованні й навчанні, значення рідної мови, практичного довіду дитини, взаємозв"язку навчання з життям.К.Д.Ушинський обстоював важливу роль активності й розумового розвитку дитини в навчанні, показав значення повторення, вольових зусиль, конкретизував принципи навчання в своїх підручниках для початкової школи "рідне слово", і "Дитяий світ", що їх сучасники педагога оцінювали як неперевершені. Поєднуючи в своїх працяхфілософські, психологічні і педагогічні знання, Ушинський збагатив теорію методів навчання. Він виділяв загальну й окрему дидактики. Важливе місце в його дидактичній теорії належить принципам навчання: наочності, свідомості, систематичності, активності і самодіяльності учнів.Джон Дьюї (1859–1952)відомий американський філософ і педагог. В основі його поглядів на навчання, що вплинули на становлення світової педагогіки, лежала філософія прагматизму, що прийняла форму інструменталізму. Ця філософія не визнає класичного критерію істини, за яким істина є відповідність наших думок дійсності, що не залежить від нас. Прагматизм за істинне (дійсне) визнає те, що корисно, відсуває на другий план наукове пізнання, а з ним і істину, необтяжену характеристикою корисності.Петро Якович Гальперин (1901–1987)Дидактична модель Гальперіна ґрунтується на теорії поетапного формування розумової діяльності.Видатний психолог і педагог вважав, що будь-яка нова розумова дія, наприклад уява, розуміння, мислення, настає після відповідної зовнішньої діяльності .Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970)Сухомлинському вдалося створити ініціативний колектив однодумців, які в своїй педагогічній діяльності прагнули реалізувати ідеї всебічного виховання дітей.Найбільш відомі серед праць В.О. Сухомлинського “Серце віддаю дітям”, “Павлиська середня школа”, “Народження громадянина”, “Сто порад вчителю”, “Батьківська педагогіка” та ін. В основу всіх педагогічних завдань був покладений принцип гуманізму. В.О. Сухомлинський на практиці застосував систему оригінальних методів, прийомів та форм навчання та виховання школярів, в основу якої покладено розвиток їх творчих, інтелектуальних та фізичних здібностей (уроки мислення, організація атмосфери постійної творчості, розумна роль оцінки, діяльність психолого-педагогічного семінару тощо). Найголовнішою умовою результативності різних форм впливу на особистість Сухомлинський вважав пробудження у дитини “почуття подиву і радості відкриття”..