Висновки по третьому питанню

У історії розвитку педагогічної практики виділяють два головні типи виховання: первісний і соціально-орієнтованої людини.

В процесі цивілізаційного розвитку людства зформувався східний і західний типи виховання.

У історії розвитку педагогічних традицій кожного народу є харак­терні особливості, які визначають неповторність відповідних тен­денций в кожній країні. Також на процеси виховання і освіти впливають чинники повсякденного життя, культури і цивілізації, історичної ситуації в країні. Україна, збагатившись культурно-освітніми тра­диціями Заходу і Сходу, створила свої традиції виховання і розвитку людини.

4 питання. Моделі і стилі виховання.

В процесі теоретичного обґрунтування і пояснення природи виховання виділяють три основні парадигми, які представляють певне відношення до соци­альних і біологічних детермінантам.

1. Парадигма соціального виховання (П. Бурдье, Же. Капіж, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. Її прихильники пропонують корегувати спадковість за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

2. Прихильники другої, біопсихологічної парадигми (Р. Галь, А. Медічи, Р. Міаларе, Д. Роджерс, А. Фабр) визнають важливість взаємодії людини з соціокультурним світом і одночасно відстоюють незалежність індивіда від впливів останнього.

3. Третя парадигма акцентує увагу на діалек­тичній взаємозалежності соціальною і біологічного, психологічного і спадкового складових в процесі виховання (3. І. Васильєва, Л. І. Новікова, А. С. Макаренко, С.А. Сухомлинський).

Види виховання класифікуються за принципом змістовного різномаїття виховних цілей і способів їх досягнення.

За інституційною ознакою виділяють:

· родинне,

· шкільне,

· позашкільне,

· конфесійне (релігійне), виховання за місцем проживання (об­щінне), а також виховання в дитячих, юнацьких організаціях і в спеціалізованих освітніх установах (дитячих будинках, школах-інтернатах).

Родинне виховання— це організація життєдіяльності дитини в умовах сім'ї. Саме сім'я протягом перших шести-семи років життя дитини фор­мує основи майбутньої особистості. Родинне виховання є продуктивним, якщо воно здійснюється в атмосфері любові, взаємного розуміння і пошани. Значну роль тут також грає професійна самореалізація і матеріальний достаток батьків, які створюють умови для нормального розвитку дитини. Наприклад, «силові стосунки» поширюються там, де мають місце розбіжності і сварки між товаришами по службі, сусідами, дружиною і чоловіком, батьками і дітьми; де вживають алкоголь і наркотики.

Виховання дитини передбачає включення її в ряд звичайних домашніх обов’язків (прибирання свого ліжка, кімнати), поступове ускладнення завдань і видів діяльності (спорт, музика, читання, робота в саду). Оскільки у дитини в цьому віці імітація (безпосереднє відтворення дій, слів і вчинків навколишніх людей) виступає як один з основних способів пізнання світу, остільки бажано обмежити зовнішні негативні впливи.

Шкільне виховання— це організація учбової діяльності і життя дітей в умовах школи. У даних умовах важливе значення має особистість вчителя і позитивний характер спілкування з учнями, освітньо-виховна і психологічна атмосфера занять і відпочинку. А також позаучбова виховна робота, що включає підтримку шкільних традицій і свят, організацію самоврядності.

Позашкільне виховання передбачає, що вирішення вищезазначених завдань здійснюється позашкільними освітньо-виховними установами, організаціями і суспільствами. До них відносяться центри розвитку, дома творчості дітей, кімнати школяра при відділеннях міліції (куди поміщають підлітків, які порушили громадський порядок або які переступили закон), суспільства «зе­лених» (юних натуралістів і екологів).

Конфесійне виховання реалізується за допомогою релігійних тради­цій і обрядів, залучення до системи релігійних цінностей і конфесіональ­ної культурі, звернених до «серця», до віри в божественне походження людини. Оскільки віруючі люди складають близько 90 % людства, остільки роль релігійного або церковного виховання дуже велика.

Виховання за місцем проживання — це організація суспільно корисна для діяльності дітей і молоді в мікрорайоні мешкання. Дана, спільна з дорослими діяльність полягає в посадці дерев, прибиранні терито­рії, зборі макулатури, наданні шефської допомоги самотнім людям похилого віку і інвалі­дам. А також гурткова робота, спортивні змагання і свята, органі­зовані батьками і педагогами.

По стилю стосунків між вихователями і вихованцями (по при­знаку управління процесом виховної дії на вихованця з боку вихователя) розрізняють авторитарне, демократичне, ліберальне і потуральне виховання.

Авторитарне виховання— тип виховання, в рамках якого певна ідеологія приймається як єдина істина у взаємовідносинах між людьми. Чим вище соціальна роль вихователя як транслятора цієї ідеології (вчителя, священика, батьків, ідеологічних працівників і т. п.), тим сильніше виражений примус вихованця поводитися згідно даної ідеології. В цьому випадку виховання здійснюється як операція приро­дою людини і маніпулювання її діями. При цьому домінують такі виховні методи, як вимога (пряме пред'явлення норми належної поведінки в конкретних умовах і до конкретних вихованців), вправа в належній поведінці з метою формування звичної поведінки і ін. Примус є основним шляхом передачі соціального досвіду новому поколінню. Міра примусу визначається тим, наскільки виховуваний має право сам визначати або вибирати зміст минулого досвіду і ціннісної системи — родинних цінностей, норм поведінки, правил спілкування, цінностей релігії, етні­чної групи, партії і тому подібне В діяльності вихователя домінує догма загальної опіки, безпомилковості, всезнайства.

Авторитарний стиль характеризується високою централізацією керівництва, домінуванням єдиноначальності. В цьому випадку педагог єдиноосібно приймає і міняє рішення, більшість питань відносно проблем навчання і виховання вирішує сам. Переважаючими методами управління діяльністю своїх вихованців є накази, які можуть віддаватися в жорсткій або м'якій формі (у вигляді прохання, яке не можна не виконати). Авторитарний педагог завжди дуже строго контролює діяльність і поведінку вихованців, вимогливий до чіткості виконання його вказівок. Ініціатива вихованців не заохочується або заохочується в строго певних межах.

Розглядаючи ситуації прояву авторитарного стилю на практиці, можна виявити дві крайнощі. Авторитарний стиль може реалізуватися педагогом в режимі власних відчуттів, які можна описати за допомогою метафор:

«Я — командувач» або «Я — батько».

При позиції «Я — командувач» владна дистанція дуже велика, і в про­цесі взаємодії з вихованцем посилюється роль процедур і правил. При позиції «Я — батько» сильна концентрація влади і впливу на дії вихованця в руках педагога зберігається, але при цьому велику роль в його діях турбота про вихованця і відчуття відповідальності за його сьогодення і майбутнє.

Демократичний стиль виховання характеризуєтьсявизначеним розподіленням повноважень між педагогом і вихованцем відносно проблем його навчання, дозвілля, інтересів і ін. Педагог прагне приймати рішення, радячись з вихованцем, і надає йому можливість висловлювати свою думку, відношення, робити самостійно вибір. Часто такий педагог звертається до вихованця з проханнями, рекомендаціями, порадою, рідше — наказує. Систематично контролюючи роботу, завжди відзначає позитивні результати і досягнення, особистісне зростання вихованця і його прорахунки, звертаючи увагу на ті моменти, які вимагають додаткових зусиль, роботи над собою або спеціальних занять. Педагог вимогливий, але одночасно справедливий, в усякому разі прагне таким бути, особливо в оцінці дій, думок вчинків свого вихованця. У спілкуванні з людьми, у тому числі і з дітьми, завжди ввічливий і доброзичливий.