Система вищої освіти періоду Радянської

України (1921 – 1990 рр.)

На всеукраїнських нарадах з питань освіти зазначалося, що професія педа-

гога потребує високої кваліфікації, тому вищий педагогічний заклад має орга-

нізовуватися за функціональною ознакою (соцвих, профосвіта, політосвіта). У

1920-1921 pp. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, ви щих жіночих курсів,

учительських інститутів і семінарій створено нову форму вищого навчального за-

кладу – інститут народної освіти (ІНО). Він став вищою педагогічною установою,

що готувала працівників для всіх галузей освітньо-виховної роботи. Київський,

Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський

історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький,

Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інсти-

тути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути

народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. У 1920–1922

pp. учителів готували 13 інститутів народної освіти. Цільове призначення інсти-

тутів народної освіти – підготовка вчителів не лише для загальноосвітніх шкіл,

а й для професійних шкіл, працівників бібліотек, дитячих позашкільних уста-

нов. Факультети соціального виховання готували кваліфікованих педагогів-

колективістів, організаторів дитячого колективу. Факультет професійної освіти

складався з трьох відділень: сільськогосподарського, індустріального і соціально-

економічного. Тут готували педагогів, керівників профшкіл, шкіл ФЗН і част-

ково – технікумів. Його випускники мали бути фахівцями однієї з галузей

господарства і одночасно педагогами. Комплектували факультети так: на перший

курс основного відділення приймали тих, хто закінчив профшколу; на другий –

випускників технікумів зі стажем практичної роботи; на третій –випускників ін-

ститутів. Факультети профосвіти діяли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові.

Термін навчання до 1924 р. був трирічним. Водночас структура і типи інститутів

в Україні були різними. Наприклад, у Херсонському ІНО діяли три відділення:

шкільне, позашкільне, дошкільне з викладанням російською і українською мова-

ми, а також відділення єврейської мови та літератури. Одеський ІНО мав факуль-

тети соціального виховання (готував учителів для семирічних шкіл), профосвіти

(готував викладачів ФЗН, профшкіл, робітників). Факультети мали відділення:

українське, російське, болгарське, німецьке і єврейське. Вони забезпечували під-

готовку вчителів української та російської мов, історії і суспільствознавства, гео-

графії, математики, фізики, хімії, біології, іноземних мов. Позитивним було те, що

Радам ІНО, викладачам було надано певну свободу у підготовці програм і планів,

у виборі підручників і методів. Рада Харківського ІНО, наприклад, 30% часу від-

водила на вивчення педагогічних дисциплін. Діючі інститути не могли забезпе-

чити потребу в учительських кадрах, тому педагогічні технікуми і семінарії були

реформовані в трирічні курси, що мали стати центрами не тільки підготовки, а

й підвищення кваліфікації вчителів. Комплектувалися вони так само, як ІНО.

Одночасно створювався робітфаки, які готували робітників і селян до навчання у

вищих закладах освіти.

Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових орга-

нізаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів 1921–1928 pp. Улітку

1922 р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922

р. уряд прийняв постанову «Про введення в дію Кодексу законів про народну осві-

ту» і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922

р. в 12710 школах навчалися 995 505 учнів. У 6105 школах заняття проводилися

українською мовою, у 1966 – українською і російською мовами, 3404 – російською

мовою, 119 – єврейською, 102 – польською, 280 – іншими мовами. Підготовку

вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці,

Житомирі, Одесі. На підставі зазначеного кодексу в 1923 р. у вищих закладах осві-

ти були створені предметні комісії, куди входили викладачі й студенти. Їх завдан-

ням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

На подальший розвиток вищої педагогічної освіти України вплинули рі-

шення партійної наради з питань народної освіти, що обговорила проблеми

підготовки вчительських кадрів, а також Всесоюзної наради наркомів освіти

з питань узгодження організаційних форм навчальної діяльності (1924 р). У

зв’язку з упровадженням обов’язкових початкового і семирічного всеобучу зна-

чно зросла потреба в учительських кадрах. У 1927 р. мережа педагогічної освіти

була недосконалою, тому в Україні розпочалася планова робота щодо створен-

ня системи заочної освіти (першим стало відкриття заочного відділення при

Дніпропетровському ІНО). Через рік був створений Всеукраїнський заочний

інститут (ВЗІНО). У січні 1928 р. тут відкрили екстернат, екзамени в якому при-

ймали двічі на рік. Великого поширення така форма освіти набула в Київському

ІНО. Згодом було розроблене «Положення про дворічні курси для підготовки

робітників і селян для вступу в ІНО». Такі курси існували у Києві і Харкові;

курсанти вивчали 12 предметів: російську й українську мови, математику, при-

родознавство, фізику, іноземну мову, географію, соціально-економічний міні-

мум, анатомію, систему освіти, педпрактику, клубну роботу.

Після закінчення трирічних курсів, крім свідоцтва, видавалася характе-

ристика-направлення. У багатьох випадках дипломи захищали вже після двох-

трьох років роботи. Для поліпшення підготовки вчителів при педагогічних

закладах створювалися навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927

р. мали такі завдання: а) вивчення дітей з боку біологічного і соціального; б) на-

укову перевірку нових методів навчання; в) налаштування студентів на педаго-

гічне виробництво; г) підготовку студентів до вирішення практичних завдань;

д) часткове проведення педпрактики.

З 1923 по 1928 pp. у республіці проводилася українізація педаго гічних

навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого на-

вчального закладу термін українізації. У вересні 1926 р. уряд України ухвалив

постанову «Про освітню роботу серед українського населення союзних респу-

блік», оскільки на той час 6 млн українців жили поза межами України (Сибір,

Туркестан). У цих місцях необхідно було організувати кафедри українознав-

ства. В цілому, 20-ті роки були часом бурхливого розвитку української культу-

ри, «періодом національного ренесансу». У цей час сформовані найважливіші

компоненти підготовки національних учительських кадрів.

З 1928 р. починається утвердження адміністративно-командної системи,

що призвело до поступового утвердження у практиці школи, зокрема вищої пе-

дагогічної, одноманітних форм і універсальних методів навчання і виховання,

застосування їх без урахування потреб та інтересів учнів і студентів. Висока іде-

ологізація науки перетворювала викладачів, учених, студентів, учнів на слухня-

ний обслуговуючий персонал.

Наприкінці 19 – 20-х років була запроваджена система всеобучу, оскільки у

навчальних закладах не вистачало 24409 учителів. Природно, що діюча мережа

педагогічних навчальних закладів (12 ІНО і 60 педтехнікумів) не могла забез-

печити потребу шкіл у кадрах. Настав час реформування освіти. У зв’язку з цим

був розроблений «П’ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні»,

що уточнював програму розвитку і вдосконалення педосвіти. Перед вищими на-

вчальними закладами постало завдання підготувати 52899 учителів, забезпечи-

ти школу педагогами з вищою освітою на 50%. Вищі навчальні заклади почали

створювати підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах, які фі-

нансувалися державними, господарськими і громадськими організаціями. Усі,

хто навчався, забезпечувалися невеликими стипендіями, а також навчальними

посібниками і гуртожитками. Поповнення педагогічних закладів такими абіту-

рієнтами сприяло поступовій зміні соціального складу студентів.

У березні 1929 р. уряд прийняв постанову «Про підготовку викладачів у педву-

зах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів», в якій визначалися недоліки педаго-

гічної освіти. У цьому ж році була проведена Четверта Всеукраїнська Конференція

(1929 р.), яка визначила необхідність поліпшення системи підготовки педагогічних

кадрів. У ці роки ставилося завдання забезпечення суцільної писемності населення

до кінця першої п’ятирічки, запровадження обов’язкового початкового чотириріч-

ного навчання дітей, переведення загальноосвітньої школи на викладання рідною

мовою, значне збільшення кількості шкіл і відповідно – вчителів.

У липні 1930 р. радянський уряд ухвалив постанову «Про реорганізацію

вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків», а в серпні – «Про реор-

ганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні». Ці документи перед-

бачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні

інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові

педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для

якого були робітфаки і педагогічні курси, терміни навчання встановлювалися

від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які го-

тували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути).

Крім того, були реорганізовані робітфаки за принципом спеціалізації і цільо-

вого призначення із закріпленням їх за відповідними галузевими вищими на-

вчальними закладами. У зв’язку з цим відкрили робітфаки у Житомирському,

Полтавському, Чернігівському, Кам’янець-Подільському, Херсонському інсти-

тутах народної освіти. Тривалість навчання зросла до чотирьох років. У лютому

1931 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили нове «Положення про робітничі фа-

культети». При кожному вищому навчальному закладі створювали денний і ве-

чірній робітфаки, що функціонували на підприємствах, у радгоспах, колгоспах.

Прийом і випуск студентів у роки першої п’ятирічки збільшився вдвічі.

Таким чином, до початку 1930 р. в Україні діяла своя система педагогічної

освіти (ІНО, Вищі трирічні курси, технікуми). Із запровадженням єдиної сис-

теми вищої педагогічної освіти 11 педтехнікумів із задовільною матеріальною

базою були реорганізовані в інститути. В інститутах (1931 р.) навчалося 16000

студентів порівняно з 11000 у 1930. У квітні 1930 р. Нарком освіти України

ухвалив постанову «Про екстернат за курс вузів». До екстернатів приймали

громадян, які працювали за фахом не менше п’яти років. Екстернати не тіль-

ки сприяли збільшенню кількості педагогів із вищою освітою, а й давали змогу

тим, хто вже обрав професію, підвищувати кваліфікацію.

Внаслідок запровадження обов’язкового початкового і переходу до семи-

річного всеобучу майже в чотири рази зросла мережа семирічок і середніх шкіл;

при цьому розвивалася мережа шкіл для національних меншин. У 1930/31 н.р.

в Україні навчанням рідною мовою були охоплені: німецькою – 96,3%, болгар-

ською – 96,6%, єврейською – 91,6%, польською – 75%, грецькою – 47,6% дітей.

Постало завдання забезпечення цих шкіл національними педагогічними кадра-

ми, а їх готували дуже мало. Так, у польському ІНО навчалося 180, молдавсько-

му – 203, в шести єврейських секторах ІНО – 1050, у німецькому ІНО – 180

студентів. Вісім середніх педагогічних навчальних закладів для національних

меншин готували 1710 майбутніх вчителів (грецький технікум у Маріуполі, єв-

рейський – у Житомирі, болгарський – в Одесі).

Отже, 1931–1933 рр. – це час утвердження єдиної системи національної

педагогічної освіти. У 1933/34 н.р. частина інститутів соціального виховання

і професійної освіти реорганізувалися у педагогічні інститути з чотирирічним

строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). На базі педагогічних технікумів

створювалися вчительські інститути, що готували кадри для 5–7 класів. Якщо

у 1935 р. в СРСР функціонував 91 учительський інститут, то в Україні їх було

13, а в 1941 році – 23 і 19 відділень при педвузах. Учительські інститути мали

п’ять відділень: історичне, мови і літератури, фізико-математичне, географічне

і природознавства. Після трирічної роботи в школі випускники вчительських

інститутів мали право без іспитів вступати на III курс відповідних педагогічних

інститутів. В учительський інститут приймали осіб із середньою освітою.

Таким чином, починаючи з 1935/36 н.р., у системі вищої педагогічної освіти

України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчитель-

ські інститути. У 1930 р. для поліпшення організації підвищення кваліфікації

педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут під-

вищення кваліфікації педагогів. ВІПКП включав сектори: докваліфікаційної під-

готовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації

вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки і під-

готовки кадрів. У цей час формується структура заочної освіти, з року в рік збіль-

шується кількість учителів-заочників. Якщо на січень 1933 року навчалося 48 000

осіб, то у 1941 у 51 педагогічному і вчительських інститутах – 58 561. У 1932 р.

вищу педагогічну освіту мали 12,1% учителів, а середню – 56,7%. Як відомо, за-

вдання забезпечення ВНЗ професорсько-викладацькими кадрами покладалося

на університети. В Україні без наукового обґрунтування, у гонитві за модою роль

університетів у формуванні педагогічних кадрів була зведена нанівець. Життя

вимагало оновити діяльність цих вищих навчальних закладів. Уряд України в

1933 р. ухвалив постанову про організацію діяльності державних університетів.

У постанові уряду від 19 вересня 1932 р. «Про навчальні програми і режим

у вищій школі і технікумах» зверталася увага на недоліки вищої школи, зокрема

педагогічного профілю, як-от: в організації навчально-виховного процесу і пед-

практики, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі ме-

тодів викладання. Саме тому до навчальних планів були внесені істотні зміни,

зокрема більше часу відводилося на педагогічну практику, педагогіку і методи-

ку. Особлива увага приділялася оволодінню новітніми методами навчання, за-

безпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Цінним було те, що в 5–7 семестрах відводили один день, а у 8 – два дні для

самостійної роботи студентів.

На розвиток вищої педагогічної школи вплинула дискусія 1929–1930 рр.,

присвячена педагогіці, педології, психології і рефлексології, проблемам дидак-

тики. Вона певною мірою активізувала психолого-педагогічну підготовку май-

бутніх фахівців, хоч і не розв’язала багатьох складних питань поступу вищої

педагогічної освіти. Ці питання були розглянуті Українською науковою конфе-

ренцією з педагогіки і психології (1940 р.) та Всесоюзною конференцією з педа-

гогічних наук (1941 р.). В Україні в 1940 р. вперше рідною мовою побачив світ

навчальний посібник «Педагогіка», за ред. С. Чавдарова.

Як відомо, навчання і виховання студентів залежить від якісного рівня

професорсько-викладацького складу. Проаналізуємо кадровий потенціал вищих

навчальних закладів того часу. В 1940/41 н.р. у педагогічних вузах республіки пра-

цювали 281 (6,6%) професорів та 558 (13,2%) кандидатів наук, доцентів. Понад 80%

(3388 осіб) викладачів інститутів не мали вченого ступеня і звання. Рівень викла-

дання у педагогічних інститутах залишав бажати кращого. Дещо вищим він був в

університетах і педагогічних ВНЗ Києва й Харкова. Щоб підвищити рівень робо-

ти професорсько-викладацького складу, РНК СРСР 22 серпня 1930 р. ухвалила

«Статут про штатно-окладну систему оплати викладачів вищих шкіл СРСР», який

визначав три посадових рівні викладачів вищої школи та їх річне навантаження:

професор – 240 годин, доцент – 360 годин, асистент – 480 годин.

Отже, 1928–1941 рр. став періодом, що характеризувався пошуком на-

вчального закладу, який би успішно готував учителя. В умовах командно-

адміністративної системи відзначалася тенденція нігілістичного ставлення до

збереження і розвитку національного багатства – мови і культури; припинили

існування вищі педагогічні навчальні заклади, в яких викладали польською, ні-

мецькою, єврейською та іншими мовами.

Наступним періодом став 1941–1945 рр. – підготовки вчительських кадрів

у роки Великої Вітчизняної війни. Частина педінститутів припинила своє існу-

вання в окупації, деякі евакуювалися, в тому числі три університети: Київський

і Харківський – у Кзил-Орду Казахської республіки (490 студентів, 500 ви-

кладачів); Одеський – у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв’язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний

комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими

строками навчання – три з половиною роки в університетах і три роки – у пе-

дінститутах. У 1943 р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень

був незадовільним 13 педагогічних і учительських інститутів приступили до

підготовки кадрів. На кінець 1943 р. у звільнених містах України працювали 25

педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учитель-

ських інститутів), де навчалося 6966 студентів, у тому числі 3935 на першому

курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 осіб. У зв’язку з неста-

чею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні – для підготовки вчителів 1–4

класів і шестимісячні – викладачів 5–7 класів.

Отже, не зважаючи на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного

рівня вони не досягли. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: на-

вчальні плани, програми, методичні вказівки для заочної форми навчання універ-

ситетів, педагогічних і учительських інститутів. Крім того, при Управлінні вищої

школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. У

цей час найбільшої кількості досягли філологічні, фізико-математичні та історичні

факультети; натомість не функціонували факультети підготовки вчителів естетич-

ного циклу і фізвиховання. Одним із найскладніших завдань виявилося комплекту-

вання педагогічних навчальних закладів професорсько-викладацькими кадрами.

У 1944/1945 н.р. у звільнених районах України поновили роботу 6 уні-

верситетів, 20 педагогічних і 17 учительських інститутів, де навчалося 23792

студенти. Вищі педагогічні навчальні заклади багато зробили для організації

навчально-виховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

Після Великої Вітчизняної війни почався етап відбудови і розвитку вищої

педагогічної освіти України (1945–1961 рр.). Було розроблено план розвитку

вищої школи на 1946 – 1950 рр., згідно з яким уряд виділяв на капітальне бу-

дівництво 76 млрд крб. Кошти призначалися для відбудови 6 університетів,

10 педагогічних і 4 учительських інститутів, що найбільш постраждали під час

окупації. У цей час Наркомат освіти України уніфікував навчальні плани, при-

діляючи більше уваги вивченню спеціальних і психологічних дисциплін, укра-

їнської і російської мови, зарубіжної літератури, історії України.

У перші повоєнні роки поновлюється мережа вищих педагогічних навчаль-

них закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура

спеціальностей. У зв’язку із запровадженням загальної обов’язкової семирічної

освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно

зросла їх кількість у західних областях України, а отже, виріс попит на вчителів з

вищою освітою. Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували планів

випуску. Схвалений у травні 1949 р. план передбачав щорічне збільшення при-

йому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчителів, поліп-

шення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального

використання кваліфікованих викладацьких кадрів був ухвалений план реоргані-

зації вищої педагогічної школи. Білоцерківський і Житомирський учительські ін-

ститути реорганізувалися в педагогічні інститути іноземних мов із чотирирічним

терміном навчання, Кременецький і Станіславський, Рівненський, Бердичівський,

Ізмаїльський, Чернігівський, Глухівський, Слов’янський і Уманський – у педа-

гогічні інститути. Був заснований інститут фізичного виховання в Одесі, вечірні

відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педагогічних

інститутах (із факультетами природничим, іноземних мов, дефектології), факуль-

тети фізичного виховання – у Ворошиловградському і Харківському педагогіч-

них інститутах, факультет іноземних мов – у Вінницькому. Отже, після реформ

і реорганізацій, спрямованих на «розширення» системи вищої педагогічної освіти

в 1950/51 н.р., вчительські кадри в Україні випускали 25 педагогічних, 22 вчи-

тельських інститути і 13 відділень при них.

У 1951–55 pp. до педагогічних внз вступили 39000 студентів, що на 63% біль-

ше, ніж у роки першої повоєнної п’ятирічки. Розширилася заочна форма підго-

товки вчителів. У 1955/56 н.р. підготовку вчителів здійснювали 38 педінститутів.

Однак психолого-педагогічна підготовка не відповідала вимогам сучасності. З

урахуванням завдань політехнічної освіти вчителів Мінвуз СРСР затвердив нові

навчальні плани, за якими з 1954–55 н.р. працювали всі педагогічні інститути

України, їх аналіз переконує, що вони здебільшого були перевантажені теоретич-

ним матеріалом. В університеті психолого-педагогічні дисципліни складали –

7,4% від загальної кількості, а в педінститутах – 27,6%. Педагогічні ВНЗ готували

здебільшого вчителя-предметника, але не вихователя. Через те в 1959 р., згідно

з постановою Ради Міністрів СРСР «Про форми і строки навчання у вищих на-

вчальних закладах і про виробничу практику студентів», були розроблені нові на-

вчальні плани. Порівняльний аналіз засвідчує, що навчальні плани 1959 р. були

складені раціональніше, ніж попередні. Вони повністю відбивали загальнопедаго-

гічні й методичні завдання, більше часу відводили не педагогічну практику (25%),

зокрема без відриву від виробництва. Навчальні плани фізико-математичного

і природознавчого факультетів збільшували час на виробничу практику, що про-

водилася на заводах, у колгоспах і радгоспах. Під час виробничої практики сту-

дентам фізико-математичного факультету присвоювали кваліфікаційні розряди

робітників за однією-двома спеціальностями, на факультетах природознавства

практика забезпечувала участь студентів у всьому циклі сільськогосподарських

робіт у виробничих бригадах. На випускному курсі практика проводилася на ро-

бочому місці вчителя і класного керівника сільської школи протягом першого

півріччя, починаючи з участі в серпневих нарадах.

Удосконалення навчальних планів, оновлення змісту програм Міністерством

вищої і середньої спеціальної освіти, що розпочалося з 1954 р., набуло постійно-

го характеру. У цей час створюється новий тип шкіл – школа подовженого дня;

розпочинається перехід від семирічного до восьмирічного загального навчання,

розширюється мережа середніх шкіл-інтернатів і профтехучилищ, зростає потре-

ба в кадрах учителів широкого профілю з вищою освітою, зокрема для сільської

місцевості. На основі наказу Міністерства вищої освіти СРСР «Про затвердження

переліку факультативів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститу-

тів країни (1956 )» було затверджено 20 відповідних спеціальностей. «Закон про

зміцнення зв’язку школи з життям» (1959) зобов’язував більше уваги приділяти

підготовці кадрів денної форми навчання, надавати переважне право зараховувати

до вищих навчальних закладів осіб, які мають стаж педагогічної роботи. Була за-

проваджена обов’язкова практика або робота в школі протягом року. Розпочалася

підготовка вчителів широкого профілю. У 1960/61 н.р. їх випускали 33 педагогіч-

ні інститути, зазнав змін якісний склад студентів стаціонарної форми навчання.

Зокрема, на 23,2% порівняно з 1959 р. збільшилася кількість юнаків, які мали дво-

річний стаж роботи чи були звільнені з лав Радянської Армії.

Отже, протягом 1950–1960 pp. в Україні стабілізувалася система підготовки

педагогічних кадрів. Учителів готували університети і педагогічні інститути за

єдиними навчальним планом Міністерства вищої і середньої освіти СРСР. Було

вдосконалено систему вищої заочної і вечірньої педагогічної освіти, розширено

мережу консультпунктів для учителів-заочників. Перебудова системи навчання

в педагогічних інститутах у напрямі зміцнення зв’язку зі шкільною практикою

забезпечила кращу підготовку вчительських кадрів, позитивно позначилася на

їхньому складі. З 419507 учителів і вихователів, які в 1961 р. працювали в шко-

лах України, вищу освіту мали 44%, незакінчену вищу – 16%.

Отже, поступальний розвиток системи вищої педагогічної освіти, що роз-

почався в довоєнний час, тривав і в повоєнні роки. Це був період відбудови

і вдосконалення вищої школи загалом і педагогічної зокрема. Вища педагогічна

школа України не тільки заліковувала рани, завдані фашистськими загарбника-

ми, а й упевнено формувала власну цілісну систему. В цей період були частково

реорганізовані дрібні педагогічні ВНЗ, учительські інститути злилися з універ-

ситетами і педагогічними вищими навчальними закладами або реорганізовані в

педагогічні училища.

У 1961 р. учителів готували 7 університетів і 33 педагогічні інститути (у

1945 р. їх було 20); контингент студентів денної форми навчання зріс із 21008

чоловік до 48897 (тобто вдвічі й складав на 10000 чоловік більше, ніж в усіх внз

України в 1922 р.). Зростання контингенту студентів денної форми навчання

стримувала слабка навчально-матеріальна база педагогічних вищих на вчальних

закладів, оскільки почав застосовуватися залишковий принцип фінансування.

У 1961 р. педінститути України мали (з розрахунку на одного студента) 4,7 м2

навчально-лабораторної площі при нормі 15 м2; не вистачало місць у студент-

ських гуртожитках.

Тим часом життя ставило нові проблеми. Постало завдання запровадити

обов’язкове середнє загальне і політехнічне навчання для всіх дітей шкільного

віку і 8-річне – для молоді, зайнятої в народному господарстві без відповідної осві-

ти, а також далі розвивати школи-інтернати і школи подовженого дня. У зв’язку

з цим виникла потреба додатково підготувати у 1962–1970 pp. 183600 учителів.

Почали функціонувати педагогічні факультети в Київському, Харківському,

Львівському, Донецькому політехнічних інститутах, агропедагогічні факуль-

тети в Полтавському, Уманському сільськогосподарських ВНЗ, педагогічні – в

Київському художньому, Київській, Харківській, Львівській, Одеській консер-

ваторіях. Харківський інститут фізичного виховання реорганізувався у педаго-

гічний інститут. Отже, у 1968 р. учителів готували 33 педагогічні заклади за 24

спеціальностями. Усього педагогічні ВНЗ України впровадили 20 двопрофіль-

них спеціальностей. Розширення денної форми навчання, підвищення вимог до

якості підготовки молодих фахівців зумовило потребу не тільки створення нових

факультетів і кафедр, упровадження спеціальностей, а й розвиток мережі педаго-

гічної освіти. Так, у 1965 р. на базі Донецького педінституту створено університет,

що мав готувати кадри за 25 спеціальностями. У 1972 р. Кримський педінститут

реорганізовано в Сімферопольський державний університет, де студенти здобу-

вали освіту за 11 спеціальностями. У Запоріжжі педагогічний навчальний заклад

перетворено у державний університет (1985 р). У 1975–85 рр. у педагогічних на-

вчальних закладах було організовано 15 нових факультетів і багато нових кафедр

(у 1985 р. їх кількість зросла з 550 до 714). Після прийняття основних напрямів

реформи загальноосвітньої і професійної школи (1984 р.) посилилася тенденція

до збільшення прийому. Саме в цей період відбувається перехід загальноосвітньої

школи на навчання дітей з шести років, на одинадцятирічний термін здобуття се-

редньої освіти, поділ груп на підгрупи на уроках праці, російською мови і літе-

ратури, іноземної мови, зменшення граничної наповнюваності класів, виховних

груп у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і тих, хто лишився без

опіки батьків. У зв’язку з цим Держплан України збільшив план прийому студен-

тів до педагогічних навчальних закладів.

З 1982/83 н.р. уперше в країні проводилася підготовка старших піонерво-

жатих за спеціальністю «Педагогіка і методика виховної роботи». З 1981 р. у

Полтавському педінституті, як експеримент, було запроваджено навчання май-

бутніх учителів початкових класів за спеціальностями «Музика» і «Образотворче

мистецтво». В Київському інституті ввели спеціальність «Педагогіка і методи-

ка виховної роботи», розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня,

інтернатних закладів), організаторів позакласної та позашкільної виховної ро-

боти з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі

підготовки вчителів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчите-

лів перспективних спеціальностей, велика увага приділялася розвитку мережі

факультетів широкого профілю. 1984/85 н.р. став роком запровадження в пе-

дінститутах України нових двопрофільних спеціальностей – «Російська мова

і література, іноземна мова», «Географія і біологія», «Педагогіка і методика по-

чаткового навчання і музики», «Фізика з основами інформатики та обчислю-

вальної техніки» .

Педагогічні заклади республіки почали розробляти і застосовувати різні фор-

ми відбору й залучення до навчання талановитої молоді, організуючи в колгос-

пах, радгоспах, на підприємствах гуртки, факультативи, школи, класи майбутніх

учителів, юних педагогів, майбутніх біологів, істориків, залучаючи їх до праці ви-

кладачів кафедр і лабораторій, зараховуючи абітурієнтів поза конкурсом. Одним

із ініціаторів активної педагогічної профорієнтації був колектив Луганського

педінституту, який у 1973 р. створив факультет майбутнього вчителя (ФМВ) за

стаціонарно-заочною формою навчання. У 1963 р. уперше в країні було створе-

но Малу Академію школярів Криму «Шукач» із секціями фізико-математичною,

природничо-хімічною і суспільних наук. З метою підвищення рівня загальноос-

вітньої підготовки робітничої і селянської молоді та створення їй умов для вступу

в педінститути у серпні 1969 р. відновлено роботу підготовчих відділень денної,

вечірньої та заочної форми навчання. Після успішного закінчення курсів усіх абі-

турієнтів зараховували на перший курс без вступних іспитів.

Ефективною формою підготовки вчителів і забезпечення ними віддалених

сільських місцевостей була ідея позаконкурсного адресного набору. Випускники

шкіл, що вступили до вищого навчального закладу, зобов’язані були після його

закінчення повернутися туди, звідки їх направляли. План адресного набо ру що-

року збільшувався; у 1984 р. він становив 28,4%, а в 1985 – 35% від загальної

кількості вступників. Особливу увагу приділяли прийому осіб, яких направля-

ли колгоспи, радгоспи і підприємства з виплатою стипендії.

Педагогічні інститути України працювали за навчальними планами, згідно

з якими всі дисципліни, що вивчались в інститутах, були об’єднані в три ци-

кли: суспільні науки, психолого-педагогічні науки – вступ до спеціальності, пе-

дагогіка школи, історія педагогіки, психологія, окремі методики, спецсемінари

і спецкурси з актуальних проблем дидактики, теорії і методики виховання та ін.

(460 год); спеціальні науки. У 1979 р. до навчальних планів була внесена без-

перервна практика без відриву від навчання; у нових навчальних планах були

передбачені факультативні дисципліни обсягом 160–240 год. Для поліпшення

підготовки та підвищення кваліфікації викладачів, керівного складу педагогіч-

них інститутів була розроблена цільова програма «Кадри», комплексна програ-

ма «Наука», яка передбачала шестимісячну творчу відпуску для підвищення

рівня кваліфікації.

Після проголошення незалежності України (1991 р.) розпочався пошук

шляхів розбудови національної освіти, перехід до неперервної професійної

освіти. Стало очевидним, що низький професійний і загальнокультурний рівень

значної частини населення, особливо молоді, не тільки впливає на конкуренто-

спроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності.

Система вищої освіти в Украйни починає формуватися як одна з найголовніших

цінностей державності, суспільної свідомості та національної безпеки. Нині в

Україні стандарти професійної освіти знаходяться на стадії оновлення, розроб-

ки, перегляду, апробації. Прийнято низку державних документів («Закон про

освіту», 1996 р., «Національна програма Освіти (Україна XXI століття)» 1992

р., «Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті», 2001 р.),

спрямованих на реформування вищої освіти, наближених до світових стандар-

тів. Вища освіта ґрунтується на принципах демократизації, гуманізації, гума-

нітаризації, етнізації, диференціації, індивідуалізації. Головна мета української

системи освіти – створити умови для розвитку і самореалізації кожної особис-

тості громадянина України, здатного вчитися протягом життя. Визначено такі

стратегічні завдання реформування вищої освіти:

– перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців,

яка дасть змогу задовольняти потреби і можливості особистості у здобутті пев-

ного освітнього і кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її

здібностей;

– формування мережі вищих навчальних закладів, які за освітньо-

кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами

навчання, джерелами фінансування задовольняли б інтереси особи та потреби

кожного регіону і держави в цілому;

– підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;

– піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн

світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Основні поняття:Інститут народної освіти, Вищі педагогічні курси,

Інститут соціального виховання, професійної освіти, фізико-хіміко-

математичні інститути, педагогічні інститути, учительські ін-

ститути, національна школа, українізація, професіоналізація освіти,

психолого-педагогічна, загальнопедагогічна підготовка, педагогічна те-

орія і практика, цикл педагогічних дисциплін.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризуйте політичну ситуацію в Росії та Україні навесні 1917 р.

2. Які організаційні заходи першого уряду України були спрямовані

на розвиток української школи?

3. У чому полягала роль Михайла Грушевського?

4. Яку роль у розвитку національної педагогічної освіти відіграли Іван

Стешенко, Микола Василенко, Іван Огієнко?

5. Яким було справжнє ставлення радянського керівництва до процесу

українізації?

6. Як розвивалася педагогічна освіта в 1920-х – 1940-х рр., 1950-х –1960-х

рр., 1970-х –1990-х рр.?

7. Визначте особливості педагогічної освіти України в різні періоди

розвитку.

8. Проаналізуйте проект системи освіти в самостійній Україні Г. Ващенка.

9. З’ясуйте, що спільного в діяльності І. Стешенка, М. Василенка,

І. Огієнка, Д. Затонського, М. Скрипника, О. Шумського, П. Тичини

як міністрів освіти України.

10. Що можна використати сьогодні з ідей та досвіду періоду 1920-х років

для поліпшення педагогічної освіти?

11. Порівняйте навчальні плани вищих педагогічних навчальних закладів

1985 р. та 2008 р., що в них спільного і відмінного?__