Зміст національного виховання

Головною метою національного виховання на сучасному етапі – передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Концепція національного вихованнявизначає психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної діяльності.

Принципи національного виховання — це керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до зміс­ту, організації і методів виховного процесу. Основними принципами виховання є: Цілеспрямованість; зв'язок з життям; єдність свідомості і поведінки; виховання в праці; комплексний підхід; виховання особистості в колективі; поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього; індивідуальний підхід; наступність; єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості; народності; природовідповідності; культуровідповідності; гуманізації; демократизації; етнізації.

Самовиховання. Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблен­ня у себе позитивних рис і подолання негативних. Етапи педагогічного керівництва самовихованнямучнів: а) підготовчий етап (переконання учнів у необхідності зайнятись самовихованням і в можливостях досягти бажаних результатів); б) допомога в складанні програми самовиховання і її реалізації; в) організація контролю за ходом самовиховання, який згодом переходить у самоконтроль. Прийоми самовиховання: самопереконання, самонавіювання само підбадьорювання, само заохочення, самоосуду і само покарання, самопримусу, само переключення.

Перевиховання. Перевиховання— це виховний процес, спрямований на подолання не­гативних якостей особистості учня, які сформувалися під впливом не­сприятливих умов виховання. Об'єкти процесу перевиховання: важковиховувані діти,які байдуже став­ляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну; їм притаманні грубість, нечесність; педагогічне занедбані підлітки,які негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності; вони систематично порушують дисципліну й норми моралі; підлітки-правопорушники,які перебувають на обліку в службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спе­ціальних умовах; неповнолітні злочинці— педагогічне занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини й за рішенням суду направлені до виховних колон їй на виправлення. Причини появи цих категорій неповнолітніх криються в недоліках та помилках сімейного виховання, в недоліках навчально-виховної роботи школи, негативному впливі на виховний процес вулиці, засобів масової інформації, кіно, детективної літератури та ін. Функції перевиховання: відновна, компенсуюча, стимулююча і виправна. Етапи перевиховання. На першому,підготовчому етапі детально вивчаються й аналізуються позитивні й негативні якості педагогічне занедбаного учня, умови, що сприяли їх появі та формуванню, визначаються шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання і зміст процесу перевиховання. На другому,початковому етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем. На третьому,переломному етапі триває реалізація програми переви­ховання, але вже в умовах, коли підліток прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляючи самостійність і активність. На останньому,заключному етапі перевиховання створюються умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Вихованість школярів— показник ефективності і якості навчального процесу.

Рівні вихованості.Дуже низький рівеньхарактеризується негативним досвідом поведінки, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом, самоорганізація і саморегуляція не розвинуті. Низький рівеньхарактеризується слабким проявом позитивного, ще не­стійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється в основному вимогами старших і іншими зовнішніми стимулами, саморе­гуляція і самоорганізація інтуїтивні. Для середнього рівнявластива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції і саморегуляції, організації і самоорганізації, хоч активна позиція з відношення до діяльності і вчинків товаришів у класі ще не проявляється. Показником високого рівняє наявність стійкого і позитивного досвіду і поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації і регуляції діяльності поведінки інших людей, проявом активної позиції.

Основними показниками рівня вихованості школяра є: а) зовнішній вигляд, культура поведінки у школі і за її межами; б) громадська активність; в) самостійність у всіх видах діяльності; г) сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості; ґ) ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку; д) залучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури; е) фізичне здоров'я, потяг до занять фізичною культурою і спортом; є) працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання:Подолання формалізмуу виховній роботі (дроблення виховного процесу, гонитва за кількістю виховних впливів, відсталість форм виховного впливу, зовні показний характер виховної роботи). Вдосконалення процесу виховання шляхом : створення в школі морально-психологічної атмосфери поваги до знань; підбору раціонального змісту виховання; своєчасного проведення виховних заходів; використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які імпонують віку учнів; підвищення емоційної насиченості виховних заходів; подо­лання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.

Загальні методи виховання

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Засоби виховання — це здобутки матеріальної і духовної культури, форми і види виховної роботи.

Методи формування свідомості особистості й переконань.До них нале­жать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, дис­пут); б) метод прикладу. Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним де­монструванням. Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життє­во важливу, а не надуману, формулювати запитання та­ким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовува­ти розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкрет­ну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розгля­дуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для се­бе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокій­ній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спону­кав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомог­ти йому. Лекціявідкриває для учня можливості живого спілку­вання з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питан­нями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належ­ну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів. Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продума­ти побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження ува­ги учнів. Лекція може мати епізодичний характер,нале­жати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епі­зодична лекція дає уявлення про одне питання чи пробле­му і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точ­ністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо. Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до неви­мушеної розмови з аудиторією, враховуючи її вікові особ­ливості, рівень загальної культури, обізнаність з пробле­мою, про яку йдеться в лекції. Це створює атмосферу спів­праці, посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. гострих тем. Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній про­блемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, скла­ду слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення най­істотніших і найактуальніших для учнів моментів. Диспут— ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колектив­не обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час диспуту учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкрива­ються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, ро­бити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираю­чи тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обіз­нані з нею, їхні погляди і переконання з проблеми, що дискутується. Для цього слід дотримуватися таких пра­вил: вільний обмін думками; в суперечці всі рівні; голов­не — факти, логіка, доказовість; некоректні жарти забороняються; гостре влучне слово схвалюється; говори, що думаєш, думай, що говориш. Приклад використовують передусім як самостійний ме­тод виховання і як прийом при застосуванні інших методів. Як метод виховання приклад дає конкретні зразки на­слідування і, отже, активно впливає на свідомість та по­ведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бу­ти педагоги, батьки, рідні й близькі люди, однокласники; історичні національні герої; літературні персонажі, діячі науки і культури; відомі політики, підприємці. Виховні функції прикладу різні: він може слугувати педагогу для конкретизації певного теоретичного поло­ження; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; він є переконливим аргументом; при­клад може спонукати до певного типу поведінки. Особли­вість виховного впливу прикладу в тому, що він діє сво­єю наочністю і конкретністю. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша його виховна сила. На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ.

Прийоми виховання – розкриття наслідків дій; умовляння; приклад.

Методи організації діяльності і формування суспільної поведінки.Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення вихову­ючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідо­мість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосеред­кованій формі. На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає запере­чень. З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи по­зитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Роз­різняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до дій чи поведінки ви­хованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої гру­пи не виявляють чіткого ставлення вихователя до діяльності дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву пев­них його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Громадська думка як метод виховання формується за­здалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У школі учень щодня вправляється у виконанні розпо­рядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і тру­довій діяльності. Привчанняяк метод виховання ґрунтується на вимо­зі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його ви­ховна функція полягає в тому, що режим забезпечує по­стійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію люди­ни, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. Дору­чення підбирають з таким розрахунком, щоб його вико­нання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якос­тей. Отримавши дору­чення, учень повинен усвідомити його важливість і зна­чення для колективу й для себе. Доручення має бути по­сильним для учня.. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому дове­сти справу до кінця. Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових по­чуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолан­ня недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки.Третя група методів виконує функції регулювання, ко­ригування і стимулювання поведінки й діяльності вихован­ців. До неї належать гра,змагання (творче суперництво), заохочення і покарання.

Змагання (творче суперництво) ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу. Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Во­но організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досяг­нення успіхів, навчає перемагати. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Педагогічне доцільно організоване змагання має відпо­відати таким вимогам: знання учнями його умов і регуляр­не підведення підсумків, залучення учнів до аналізу зма­гання і підведення підсумків; гласність змагання; наочне оформлення його процесу і результатів; матеріальне і мо­ральне стимулювання. Заохочення— схвалення позитивних дій і вчинків з ме­тою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: похвала, подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи. Проте не будь-яке заохочення активізує процес вихо­вання учнів, воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні зрушен­ня в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в май­бутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. До порушників правил поведінки, дисципліни, режи­му праці застосовують такі покарання, як зауваження, осуд, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку, догана за нака­зом директора школи, Найбільше покарання — виключення порушника зі шко­ли. Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує його пережити почуття провини, збуд­жує докори сумління і прагнення змінити поведінку.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищу­ється за таких умов: заохочення і покарання мусять бути справедливими; до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто; заохочення і покарання повинні бути гуманними.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання:педа­гогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно- корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки уч­нів.