Очікуваний результат проекту

Організація Центру інформації та реабілітації дасть мож­ливість задовольнити потреби людей з обмеженими можливо­стями, які спроможні здобути вищу освіту і реалізувати себе. Використовуючи досвід роботи Центру, в Україні можна ство­рити мережу подібних центрів, які можуть діяти самостійно або ж на базі вищого навчального закладу.

Створення Центру надасть можливість особистісного зрос­тання людям з інвалідністю через доступ до наукової й куль­турної спадщини людства, що дозволить їм не залишатися поза

суспільним життям. Такий Центр може стати важливим засо­бом соціально-культурної адаптації осіб з обмеженими фізич­ними можливостями.

2. Розробити проект для роботи з конкретною категорією клієнтів.

Література

1. Методика и технологии работы социального педагога: Учебное пособие для студ. высш. учебн. заведений / Б.Н. Алмазов, М.А. Беляева, Н.Н. Бессонова и др.; Под ред. М.А. Галагузовой, Л.В. Мардахаева. - М.: Издат.центр "Ака­демия", 2002.

2. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. д-ра ист. наук Е.И. Хо-лостовой. - М.: Юрист, 2000.

3. Социальная работа: Учебное пособие. - 2-е изд., перераб. и доп. - Ростов н/Д.: Феникс, 2003.

4. Социальные технологии: Толковый словарь / Отв. ред. В.Н. Иванов. - М. -Белгород: Луч - Центр соц.технологий, 1995.

5. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. -М.: ИНФРА-М, 2002.

6. Технология социальной работы: Учебное пособие для студ.высш. учебн. за­ведений / Под ред. И.Г. Зайнышева. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000.

Тема 6. Технології соціального передбачення

1. Технології прогнозування.

2. Технології моделювання.

1. Передбачення соціальне- випереджувальне відображен­ня соціальної дійсності. Передбачення соціальне поділяється на реалістичне (наукове і буденне) і фантастичне ( утопії, релігійні пророцтва).

Специфіка наукового передбачення полягає в тому, що воно, на відміну від інших видів, ґрунтується на знанні суспільних законів. У літературі існує декілька типологій наукового соц­іального передбачення: пророкування (опис перспектив) і про­грамування (розроблення рішень соціальних проблем); прогно­зування (визначення якісних параметрів передбачуваних явищ). У якості форм конкретизації наукового соціального пе­редбачення виступають гіпотеза (опис майбутнього на рівні визначень загальної соціальної концепції), прогноз (якісне і кількісне передбачення прикладного характеру), план (дирек­тивна постановка мети та деталей і передбачення деталей до­цільного розвитку).

Прогнозування- процес наукового передбачення, розроб­ка прогнозів. Розрізняють екологічне прогнозування, геологіч­не прогнозування, гідрометеорологічне прогнозування, еконо­мічне, соціальне та інші види.

Соціальне прогнозування - передбачення ходу соціальної хво­роби, що ґрунтується на її розпізнання, діагнозі, а також конкретне судження про стан певного соціального явища в майбутньому.

Технології соціального прогнозування - незамінний інстру­ментарій соціального передбачення, дослідження і вирішення соціальних проблем сучасного світу. Мета прогнозування - не просто передбачити ті чи інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямі.

Соціальне прогнозування побудоване на трьох взаємопов'язаних способах отримання інформації про майбутнє: 1) екст-

раполяція в майбутнє сучасних тенденцій і закономірностей розвитку суспільства (передбачаючи, що і на певну перспекти­ву ці тенденції будуть зберігатися без істотних змін); 2) оцінка можливого чи бажаного в майбутньому стану того чи іншого явища (насамперед експертна оцінка); 3) моделювання прогно­зованих явищ (розуміючи під моделлю будь-яке умовне, спро­щене для зручності дослідження схематичне уявлення про об'єкт прогнозування - сукупність показників, сценарій мож­ливого чи бажаного розвитку подій і т.ін., аж до чітко формал­ізованих математичних моделей-управлінь).

Соціальне прогнозування тісно пов'язане з інноваційною діяльністю, тому що являє собою прийоми, спрямовані на тех­нологічне забезпечення реалізації ініціатив, які викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя, дають мож­ливість раціонально використовувати прогностичні знання, матеріальні та інші ресурси суспільства.

На рубежі 60-70-х pp. XX ст. спеціалісти запропонували побу­дову соціального прогнозу чи моделі шляхом системного аналізу.

Основоположником глобального прогнозування на основі системного аналізу є американський вчений Дж.Форрестер. Він використав математичні методи і ЕОМ для створення варіанта моделі економічного розвитку суспільства з урахуванням двох найважливіших факторів: чисельності населення і забруднення довколишнього середовища Його послідовники - члени Римсь­кого клубу - намагались знайти прогностичне вирішення соціаль­них завдань: з метою розробки можливих моделей світового роз­витку розглядали взаємозв'язок розвитку суспільства з глобальними проблемами, погіршенням "якості життя" в сучасно­му світі. У 1992 р. з'явився перший глобальний прогноз Римсько­го клубу під назвою "Межі зростання". Його автори під керівниц­твом Д.Медоуза побудували динамічну модель світу, яка була створена з урахуванням основних, на думку авторів, компонентів динаміки зміни світової системи: населення, капіталовкладення, земного простору, забруднення, використання природних ресурсів.

Результати соціального прогнозу дозволили авторам прий­ти до висновку: якщо б існуючі під кінець 60-х pp. тенденції й

темпи розвитку економіки і росту населення збереглися, то гло­бальна екологічна катастрофа стала б неминучою. На основі ство­реного соціального прогнозу спеціалісти запропонували звести до нуля зростання народонаселення і виробництва.

Звичайно, розробка прогнозних сценаріїв розвитку такого величезного соціального об'єкта, як людство в цілому, є досить складною, і багато з конкретних прогнозів за останні 30-35 років не підтвердились. Але увага вчених, політиків і практиків соціального перетворення до технологій прогнозування не по­слаблюється.

У технологіях соціального прогнозування особливе місце займає інформаційний аспект - сукупність знань, свідчень, даних і повідомлень, що формуються і відтворюються в суспільстві індивідами, групами, організаціями, класами, різни­ми соціальними інститутами для регулювання соціальної взає­модії, суспільних відносин між людиною, суспільством та при­родою. Адекватні, достатньою мірою повні знання, що відображають об'єктивні соціальні процеси і їх зв'язки, повинні бути комплексними, заснованими на інтеграції даних всіх га­лузей суспільствознавства, на міцній взаємодії суспільних і природничих наук, адже на пересіченні різних галузей і форм знання може бути отриманий значний обсяг інформації.

Для соціального передбачення особливого значення набу­вають такі види соціальної інформації, як економічна, політич­на і правова, а також джерела інформації: громадська діяльність, різноманітні документи, книги, патенти і т.ін.

Однією з найбільш розвинутих галузей прогнозування є соціально-економічні прогнози. Економічне прогнозування - це процес формування ймовірнісних суджень про стан економіч­них процесів і явищ у певний момент в майбутньому і про альтернативні шляхи їх досягнення. Для отримання достовір­ного соціально-економічного прогнозу необхідно вивчити за­кони розвитку народного господарства, визначити причини та рушійні сили цього розвитку, основними чинниками якого є соціальні потреби, технічні можливості і економічна доцільність. Відповідно до цих факторів можна вказати на три кінцеві цілі

такого прогнозування: визначення мети розвитку народного господарства, віднайдення оптимальних шляхів і засобів її до­сягнення, віднайдення необхідних ресурсів для реалізації по­ставлених цілей. Соціально-економічний прогноз має комплек­сний характер і розробляється з врахуванням даних демографічного прогнозу, прогнозу ресурсів, прогнозу попиту й пропозицій і т.ін.

Соціологічне прогнозування має три рівні досліджень: загаль­нотеоретичний, конкретно теоретичний і емпіричний. У соціоло­гічних прогнозах загальним об'єктом дослідження є суспільство як соціальний організм. Конкретні, окремі об'єкти соціології - це соціальні групи, інститути, людина. Сукупність соціальних ме­ханізмів зумовлює розвиток і функціонування суспільства як соціального організму; тут виявляється конкретна соціальна про­блема, що породжена особливістю розвитку соціальної системи.

Проблема прогнозування соціально-психологічних процесів має дві сторони: психологія надає певні дані про об'єкти про­гнозування в суспільстві, виробництві, науці, культурі, тому що ці об'єкти мають специфічні психологічні характеристики. З іншої сторони, психологія вивчає суб'єкти прогнозування: лю­дину чи колективи людей, які самі здатні розробляти і перетво­рювати в життя прогнозні рішення.

Робота над технологіями соціального прогнозування - це ком­плексний процес, який складається із декількох самостійних тех­нологічних етапів. У сучасних умовах будь-який співробітник соціальної служби прогнозує свою роботу. Це може бути як вузь­кою перспективою (обслуговування одного клієнта), так і прогно­зом розвитку діяльності соціальної служби і всієї соціальної сфе­ри. Прикладне значення соціального прогнозування полягає в тому, що розроблені технології здатні впливати на управлінські рішення з соціальних питань, тобто оптимізувати і коригувати їх.

Чим менший об'єкт, що піддається прогнозуванню, тим про­стіше створити для нього сценарій прогнозного розвитку. Більш достовірними є технології соціального прогнозування, розраховані на короткотермінові часові межі. Складнішими за своєю техноло­гічною побудовою є середньо- та довготермінові прогнози.

Поетапно процес соціального прогнозування може бути представлений так:

1) вибір об'єкта прогнозування; це може бути будь-який соціальний об'єкт - від індивіда до людства як складової час­тини ноосфери;

2) вибір напряму дослідження: економічне, соціологічне, власне соціальне і т.ін.; в дослідженнях соціальної сфери досить важко дотримуватися певного напряму, тому значна частина досліджень має комплексний характер;

3) підготовка і обробка інформації з прогнозної проблеми; інформація, що відповідає вимогам, - одна з гарантій достовір­ності прогнозу, а значить, ключовий момент технології соціаль­ного прогнозування;

4) вибір способу прогнозу, одного із методів чи сукупності методів у певній послідовності, що відповідають вимогам нау­ковості дослідження;

5) власне прогнозне дослідження;

6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосов­но проблеми дослідження;

7) визначення достовірності прогнозу.

Можна зробити висновок, що соціальне прогнозування з його технікою і технологією, математичним апаратом є важливим інструментом соціальної сфери життя, посилення її науко­вого потенціалу і результативності.

Найбільш ефективним методом прогнозування є моделювання.

2. Моделювання- метод дослідження різноманітних явищ і процесів, вироблення варіантів управлінських рішень. Моде­лювання ґрунтується на заміщенні реальних об'єктів їх умов­ними зразками, аналогами. Засобом методу моделювання опи­сується структура об'єкта (статистична модель), процес його функціонування і розвитку (динамічна модель). У моделі відтворюються властивості, зв'язки, тенденції досліджуваних систем і процесів, що дозволяє оцінити їх стан, зробити про­гноз, прийняти обґрунтоване рішення. Форми моделей багато­манітні. Виділяють предметне і знакове моделювання. Предмет­не моделювання передбачає створення моделей, що

відтворюють просторово-часові, функціональні, структурні та інші властивості оригіналу (конкретно-наукові моделі). Знако­ве моделювання полягає в репрезентації параметрів об'єкта з до­помогою символів, схем, формул, речень мови (логіко-математичні моделі).

Моделювання соціальне - науковий метод пізнання соціаль­них об'єктів з допомогою відображення їх основних характерис­тик, особливостей на спеціально створених з цією метою моде­лях. Ця потреба зумовлена зростаючою необхідністю удосконалення управління соціальною сферою, самоуправління, переборення труднощів, пов'язаних з соціальним проектуванням і прогнозуванням, ліквідацією негативних соціальних наслідків.

Модель - еталон, стандарт, пристрій, що відтворює, імітує будову, функції, дії іншого пристрою (при випробовуваннях); образ, аналог, схема деякого фрагмента дійсності, об'єкта куль­тури, пізнання реальності.

Моделі відіграють корисну роль в технологізації соціально­го простору, тому що вони спрощують реальність, підвищують здатність побачити її внутрішні відносини.

Виділяють модель Портера-Лоілера - ситуаційну теорію мотивації, що поєднує елементи теорії очікувань і теорії спра­ведливості. Вона включає 5 змінних величин: зусилля, очікування, результативності, винагороди і задоволення.

Утворення неформальних груп розглядається в моделі Хоманса - теорії групової поведінки, що допомагає з'ясувати, як на робочих місцях утворюються неформальні групи, які впли­вають на поведінку людей під час роботи. її елементами є взає­модія; почуття і дії. З допомогою цього методу вибудовуються соціальні технології групової поведінки, лідерства, регулювання неформальних взаємин, використання соціально-психологічних резервів групи, контактного колективу і т.ін.

Слід враховувати, що моделювання завжди застосовується з іншими загальнонауковими і спеціальними методами, на основі міждисциплінарного підходу, особливо коли воно викори­стовується для дослідження глобальних проблем, які характе­ризуються багатоплановістю, тобто охоплюють, по суті, всю

життєдіяльність людини. Моделювання в таких випадках є ба-гатомодельною побудовою.

Складність моделювання у сучасних умовах полягає в тому, що значна частина створюваних моделей не може помістити­ся в рамки раніше розроблених схем і вимагає теоретичного осмислення відповідно до існуючої соціальної дійсності.

Моделювання соціальних відносин і структур дозволяє створити досить значну кількість варіантів моделей, що врахо­вують вплив тих чи інших соціальних факторів (в їх різних поєднаннях) на досліджувані процеси в соціальній сфері. Ос­новою і предметом такого моделювання є проблемна ситуація. Тому на початковому етапі необхідно визначити найбільш знач­ну проблему і цілі її дослідження.

Будь-яка проблемна ситуація зумовлена об'єктивними і суб'єктивними чинниками. При цьому до об'єктивних чин­ників проблемної ситуації відносяться суперечності між про­цесом розвитку та прагненням до стабілізації, між потребами, що виникають, й способами їх задоволення і т.ін. Суб'єктивні фактори - це розуміння значущості даної проблемної ситуації, доцільність її вирішення, мотиви і інтереси людей, які зацікав­лені в її вирішенні.

Проблемними моделями можуть бути моделі духовно-мо­ральної поведінки особистості в умовах ринкових відносин; моделювання системи перекваліфікації працівників в умовах ринкових відносин; професійна модель соціального працівни­ка; моральна модель соціального працівника; модель виховної системи дітей та молоді; моделювання екології людини, рівня злочинності та ін. Однією з таких моделей ємодель виховної системи школи (схема 6.1.).

Найбільш поширеними методами моделювання в соціальній сфері є розробка, аналіз і дослідження моделі проблемної ситу­ації, моделей нововведень (інноваційних моделей), евристичних моделей та спеціальних математичних моделей.

Досить широкого поширення набули моделі, створювані на ЕОМ. Основна їхня перевага - універсальність, зручність по­будови, швидкість внесення нових інформаційних даних.

Схема 6.1 Модель виховної системи школи (М. Красовицький)

Схема 6.1 Модель виховної системи школи (М. Красовицький) (продовження)

Питання для самоконтролю

1. У чому суть наукового передбачення?

2. Що лежить в основі соціального прогнозування?

3. Назвіть основні ознаки соціального прогнозування.

4. Визначіть етапи соціального прогнозування.

5. Розкрийте значення моделювання в соціальній сфері.

Література

1. Технологии социальной работы: Учебник / Под общ. ред. Е.И. Холостовой. - М.: ИНФРА-М, 2002.

2. Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. д-ра ист. наук проф. Е.И. Холостовой. - М.: Юрист, 2000.

3. Социальное прогнозирование и моделирование. - М., 1995.

Тема 7. Технології соціальної профілактики та адаптації

1. Сутність соціальної профілактики. Технології профілактики.

2. Сутність соціальної адаптації, дезадаптації та переадаптації.

3. Технології адаптації.

1. Соціальна профілактика- це науково обґрунтований і такий, що своєчасно застосовується, вплив на соціальний об'єкт з метою збереження його функціонального стану та поперед­ження можливих негативних процесів у його життєдіяльності. Термін "профілактика" походить від грецької мови і означає "запобіжний". Ефективність здійснення соціальної профілак­тики багато в чому визначається професіоналізмом суб'єкта впливу і комплексним характером її застосування.

Соціальна профілактика створює передумови для процесу нормальної соціалізації особистості, що ґрунтується на пріори­теті принципів законності і моралі. Соціальна профілактика (попередження, превенція) - діяльність з попередження соц­іальної проблеми, соціального відхилення чи втримання їх на соціально терпимому рівні через усунення або нейтралізацію причин, що їх породжують. Вона спрямована на попереджен­ня можливих фізичних, психологічних чи соціокультурних колізій в окремих індивідів і "груп ризику", збереження, підтримку та захист нормального рівня життя і здоров'я людей; сприяння їм у досягненні поставлених цілей та у розкритті їхнього внутрішнього потенціалу.

Профілактики потребує все населення. Але є пріоритетні напрями її застосування, категорії населення, які її потребують найбільшою мірою. До таких соціальних груп можна віднести дітей, підлітків, інвалідів, людей похилого віку, тих осіб, які ведуть асоціальний спосіб життя, та ін.

Практика профілактичної роботи знаходиться в постійно­му розвиткові, але можна виділити деякі основні моменти, що стосуються її змістовної частини.

1. Будь-яка важлива подія в житті людини є важливою для розуміння того, що відбувається зараз і, можливо, відбудеться в майбутньому. Буденне життя насичене стресови­ми факторами, але оскільки вони, непомітно накопичуючись, мають так званий кумулятивний ефект, ні один із них окремо не може вважатися причиною тієї чи іншої склад­ної соціальної проблеми. Тому методи профілактики мають системний характер, тобто вони спрямовані на викорінен­ня джерел стресу як в самій людині, так і в соціальному та природному середовищі і одночасно - на створення умов для набуття людиною необхідного досвіду вирішення про­блем, що виникають.

2. Служби профілактики прагнуть не стільки реагувати на проблеми, що можуть мати негативні наслідки, скільки попере­дити їхню появу. Вони звернені насамперед до громадян, які ще не вступили в смугу передбачуваної життєвої кризи чи пе­редбачуваних проблем.

3. Методи профілактики зазвичай включають в себе навчан­ня людей новим навичкам, що допомагають їм досягти постав­лених цілей і зберегти здоров'я.

4. Профілактика передбачає вирішення проблем, які ще не виникли. Тому одні профілактичні заходи здійснюються задов­го до їх виникнення, а інші - безпосередньо перед виникненням проблеми.

5. Служби профілактики покликані знаходити оптимальні рішення як у досягненні поставлених цілей, так і в запобіганні передбачуваним проблемам.

Об'єкти соціально-профілактичного впливу можна умовно поділити на чотири групи:

¨ негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей (матеріальна і соціально-культурна база, рівень доб­робуту та житлово-побутові умови, технічне оснащення виробництва, умови праці і т.ін.);

¨ негативні сторони в організаційно-управлінській діяль­ності державних і громадських органів самоуправління (система загальної і спеціальної освіти, соціально-побуто-

ве обслуговування, засоби масової інформації, заклади культури, ідейно-виховна і культурно-масова робота та ін.);

¨ негативні сторони в міжособистісних взаєминах і поведінці людей (взаємини між людьми в процесі трудової діяль­ності, в побуті й на відпочинку, сімейні відносини і т.ін.);

¨ негативні явища в правосвідомості і соціально-правово­му мисленні.

Виділяють три рівні соціальної профілактики:

1. Загальносоціальний рівень передбачає діяльність держави, суспільства, їхніх інститутів, спрямовану на вирішення протиріч у галузі економіки, соціального життя, в морально-духовній сфері і т.ін. Вона здійснюється різноманітними органами дер­жавної влади і управління, громадськими формуваннями, для яких функція попередження правопорушень не є головною чи професійною.

2. Спеціальний рівень полягає в цілеспрямованому впливові на негативні фактори, що пов'язані з окремими видами відхи­лень чи проблем. Усунення чи нейтралізація причин цих відхи­лень здійснюється в процесі діяльності відповідних суб'єктів, для яких профілактична функція є професійною.

3. Індивідуальний рівень являє собою профілактичну діяльність стосовно конкретних осіб, поведінка яких має риси відхилення чи проблематичності.

Реалізація профілактичних заходів здійснюється через сис­тему методів: профілактична інформаційно-консультативна бесіда; системне спостереження; профілактичні тренінги; сти­мулювання розвитку нових навичок, моделей поведінки; метод завчасної нейтралізації конфліктної ситуації; метод профілак­тичного втручання та ін.

Найбільш поширеним є метод профілактичної бесіди. Така бесіда може бути ефективною, якщо витримуються її профілак­тичні етапи. Початковий етап - консультант встановлює емоцій­ний контакт із співбесідником, виявляючи доброзичливість, співчуття і особливу коректність. 2-й етап - консультант нама­гається встановити першопричини проблеми, що назріває. 3-й етап - консультант разом з клієнтом намагається сформувати

нову модель його поведінки, яка б дозволила попередити не­гативний розвиток подій. 4-й етап - завершальний, консультан­ту важливо досягти внутрішнього прийняття його співбесідни­ком нової моделі поведінки чи іншого розуміння проблеми, а також налаштованості на успіх.

Профілактичні бесіди застосовуються і в системі заходів попередження батьківських зловживань у ставленні до дітей. Метод профілактичної бесіди застосовується також у практиці роботи телефонів довіри. Завдяки зусиллям профконсультантів, які там працюють, вдається попередити кризовий розвиток подій, допомогти розрядити конфліктну ситуацію.

За всієї значущості профілактичної інформаційно-консульта­тивної бесіди слід розуміти, що невміле і нав'язливе її проведен­ня може дати зворотний ефект. Це, зокрема, стосується бесід з проблем профілактики наркоманії. Спеціальними дослідження­ми, які проводились в нашій країні і за кордоном, було виявле­но, що інформаційний підхід у таких випадках малоефективний, Профілактичні бесіди і лекції нерідко здійснюють зворотний вплив, пробуджуючи цікавість до психоактивних речовин.

Правильний підбір методів профілактичного впливу, їх своє­часна і професійна реалізація забезпечують ефективність соціаль­ної профілактики. У соціальній роботі це означає попереджен­ня несприятливого розвитку тих чи інших соціальних процесів, збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здо­ров'я людей.

Профілактика дозволяє зберегти суспільство і особистість від витрат й серйозних зусиль з переборення стійких негатив­них явищ та процесів, адже легше попередити і запобігти по­дальшому їхньому розвиткові, ніж потім переборювати ці не­гативні явища та процеси.

Разом з тим, як показує практика, система соціальної роботи ще не стала галуззю професійної діяльності, в якій широко засто­совуються профілактичні методи впливу на клієнтів. Причини тут полягають в тому, що об'єктивні (економіка, політика, соціальна сфера і т.ін.) і суб'єктивні (рівень знань, кадри) фактори не завж­ди сприяють розвитку системи профілактичних заходів.

2. Адаптаціязаймає істотне місце в змісті соціальної робо­ти. Вона характеризує, з однієї сторони, процес взаємодії об'єкта соціальної роботи з соціальним середовищем, а з іншої - є відоб­раженням певного результату соціальної роботи, який може виступати критерієм її ефективності.

Під соціальною адаптацією розуміється процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов жит­тєдіяльності шляхом активного їх засвоєння; вид взаємодії осо­бистості чи соціальної групи з соціальним середовищем.

Соцільна адаптація - це інтегративний показник стану інди­віда, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальні функції, а саме: адекватне сприйняття оточуючої дійсності і власного організму; адекватна система ставлення і спілкуван­ня з оточуючими; змінність (адаптивність) поведінки відповід­но до рольових очікувань інших.

Соціальна адаптація є одним із основних механізмів соціа­лізації, одним із шляхів більш повної соціалізації.

Змістом соціальної адаптації є зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи і індивіда, який входить в неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження в рольову струк­туру групи.

У ході соціальної адаптації здійснюється не тільки присто­сування індивіда до нових соціальних умов, а й реалізація його потреб, інтересів і прагнень; особистість входить у нове соціаль­не оточення, стає його повноправним членом, самостверджується і розвиває свою індивідуальність. У результаті адаптації фор­муються соціальні якості спілкування, поведінки і діяльності, що прийняті в суспільстві, завдяки яким особистість реалізовує свої прагнення, потреби, інтереси і може самовизначитися.

Процес соціальної адаптації передбачає прояв різноманітних комбінацій прийомів, способів, стратегій соціальної адаптації. Поняття "стратегія" в загальному можна визначити як спрямо­вуючий, організуючий спосіб ведення дій, поведінки, розрахо­ваних на досягнення не випадкових, щоденних, а значущих, визначальних цілей.

Стратегія соціальної адаптації являє собою індивідуальний спосіб адаптації особистості до суспільства і його вимог. Для нього визначальним є досвід ранніх дитячих переживань, неусвідомлюваних рішень, що приймаються відповідно до суб'єктив­ної схеми сприйняття ситуацій, і свідомий вибір поведінки, зроблений відповідно до цілей, прагнень, потреб, системи цінностей особистості.

Стратегії соціальної адаптації індивідуальні і неповторні для кожної особистості, але можна виділити деякі ознаки і риси, що є загальними, характерними для ряду стратегій адаптації.

А. Лазурський виділяє три рівні взаємин "індивід - середовище":

¨ на першому рівні особистість повністю залежна від середовища. Оточення, зовнішні умови "придушують" люди­ну, тому пристосування є недостатнім.

¨ на другому рівні пристосування здійснюється з користю для себе і суспільства.

¨ третій рівень - творче ставлення до середовища, індивіди вміють на лише вдало пристосуватися до середовища, а й впливати на нього, змінюючи і перетворюючи оточуюче середовище відповідно до свої власних потреб та захоплень.

Науковці визначають також такі стадії соціальної адаптації (схема 7.1.):

1. Початкова стадія, коли індивід, який адаптується, лише вловлює правила поведінки, але система цінностей соціуму ним ще не визнається.

2. Стадія терпимості, коли і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки у ставленні один до одного.

3. Стадія пристосування, "акомодації", - пов'язана із взає­мними поступками: індивід визнає і приймає систему ціннос­тей середовища, але й представники цього середовища визна­ють деякі його цінності.

4. Стадія повної адаптації, "асиміляції", коли індивід відмов­ляється від попередніх зразків та цінностей і повністю приймає нові.

На думку Ж.Шаже, умовою успішної адаптації можна вва­жати оптимальне поєднання двох аспектів соціальної адаптації: акомодації як засвоєння правил середовища і асиміляції як пе­ретворення середовища.

Є. Завьялова і С. Посохова розрізняють індивідуальні стра­тегії адаптації в зв'язку з пошуковою активністю особистості, щоспрямована на вдосконалення системи взаємодії з оточую­чим середовищем і з самою собою. Пасивна стратегія найбільш

характерна для людей, які знаходяться в стані соціального чи емоційного шоку, і виявляється в прагненні людини захистити себе насамперед як біологічну одиницю, залишити незмінним минулий спосіб життя, використати налагоджені й ті, що були раніше ефективними, стереотипи взаємодії з оточенням і з са­мою собою. Ядром пасивної системи адаптації є негативні емоційні переживання: тривога, відчуття втрати, нездоланності перешкод; минуле здається прекрасним незалежно від реаль­ності; частішають агресивні реакції у ставленні до оточуючих і до себе; людина боїться взяти на себе відповідальність за прий­няття ризикованих рішень.

Пасивна стратегія формує певний тип особистості, в струк­турі якої домінуюче місце займають надобережність, педан­тичність, ригідність, надання переваги регламентації над будь-якою творчою активністю, орієнтація на прийняття колективно виробленого рішення, потяг до обезособлювання, беззастереж­не прийняття соціальних норм, відповідальне виконання звич­них обов'язків.

Активна стратегія адаптації - стратегія, що центрована на внутрішньо особистісних і зовнішніх соціальних перебудовах особистості, на зміні попереднього способу життя, на перебо­ренні труднощів і руйнуванні відносин, що її не задовольняють. При цьому людина орієнтується на власні резерви, готова і здат­на відповідати за свої дії і рішення. В основі активної стратегії адаптації лежить реалістичне ставлення до життя, здатність ба­чити не лише негативні, а й позитивні сторони дійсності; люди­на сприймає перешкоди як такі, що можна здолати. Поведінка характеризується цілеспрямованістю і організованістю. Центро­вана на переборенні, активна стратегія формує відповідний тип особистості, для якого властиві: соціальна спрямованість дій і рішень; соціальна впевненість і впевненість у собі; висока осо­биста відповідальність, самостійність, комунікабельність; високий рівень домагань і висока самооцінка; емоційна стійкість.

Науковці стверджують, що адаптаційні процеси виявляють­ся у трьох формах, які характеризуються різним співвідношен­ням стихійних і свідомих механізмів пристосування:

1) переважно стихійне протікання адаптаційних процесів виявляється в незадоволеності людиною умовами її самореалізації без достатнього усвідомлення шляхів виходу з існуючого стану. У цьому випадку завершенням адаптаційних процесів є відмова (повна або часткова) від суспільно-корисної діяльності, переміщення центру активності особистості у сферу дозвілля чи самореалізація людини в альтернативних групах, що не вхо­дять в соціальну структуру суспільства. У сучасних умовах ці процеси знаходять своє вираження у переорієнтації людини на саму себе: найрізноманітніші оздоровчі системи, нетрадиційні способи психологічної і фізіологічної самореалізації та ін.;

2) характеризується приблизно рівним співвідношенням стихійних і свідомих елементів, що виявляється в конструю­ванні ідеальних моделей уявлюваної діяльності без реального їх втілення. Результат цієї форми адаптації особистості - ство­рення різних соціальних утопій і їх пропаганда;

3) переважання свідомих елементів, що відображається у формуванні життєвих планів особистості, цілеспрямованій життєдіяльності. Ця форма адаптації найбільшою мірою сприяє справжній самореалізації особистості і її перетворенню в суб'єкт суспільного розвитку.

Важливими компонентами соціальної адаптації є: узгод­ження оцінок, домагань індивіда, його особистих можливос­тей (реальний і потенційний рівень) із специфікою соціально­го середовища; цілей, цінностей, орієнтацій особистості із здатністю до їх реалізації в конкретному соціальному середо­вищі. Адаптація є однією з сторін процесу соціалізації, який обов'язково проходить індивід у ході свого життя. Крім того, в життєвій практиці індивідам, сім'ям, групам доводиться зно­ву здійснювати адаптацію у випадку нормальної чи катастро­фічної зміни соціального оточення чи свого статусу в ньому (зміна місця роботи, втрата роботи, переїзд, вимушене пере­селення, набуття інвалідності тощо).

Успішність адаптації значною мірою залежить від адаптацій­ного потенціалу особистості. Адаптаційний потенціал - ступінь прихованих можливостей суб'єкта оптимально включатися в

нові чи змінені умови оточуючого соціального середовища. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою - накопиченням люди­ною досвіду діяльності з пристосування до соціальних умов. Зовнішні труднощі, хвороба, стан затяжної екстремальності, голод тощо знижують адаптаційний потенціал індивіда, і при зустрічі з ситуацією, що загрожує його життєвим цілям, може виникнути дезадаптація. Різні форми асоціальної активності - наркоманія, алкоголізм, психічна напруженість - наслідок невда­лої соціальної адаптації чи дезадаптації. Саме з людьми, соціаль­но дезадаптованими чи для яких є характерним переважання неадекватної активності, найчастіше всього доводиться взаємо­діяти соціальному працівникові.

Дезадаптивна поведінка є двох типів.

1. Поведінку агресивного типу у найпростішій формі можна представити як атаку на перешкоду чи бар'єр. Але при усвідом­ленні можливої чи реальної небезпеки агресія може бути спря­мована на випадковий об'єкт, на сторонніх людей, не пов'яза­них з її причинами. Вона виражається в грубості, різких спалахах гніву з незначного приводу або і зовсім без видимих причин, в незадоволенні всім, що відбувається, особливо вимогами, які висуваються перед агресивною особистістю.

2. Втеча від ситуації - заглиблення людини в свої переживання, спрямування всієї її енергії на генерацію власних негативних станів, самокопания, самозвинувачення і т.ін. У неї розвиваються тривожно-депресивні симптоми. Людина починає бачити в самій собі джерело всіх бід, відчуває по­вну безвихідь, тому що вплинути на середовище і ситуацію вважає себе нездатною. Такі люди замкнуті, заглиблені в світ важких роздумів.

Для визначення ситуації норми адаптації використовується термін "стійка адаптація" (синонім - норма, здоров'я). При зміні звичних умов життя з'являються чинники, що вносять дезорганізацію в психічну діяльність. У цьому випадку повинен включитися механізм переадаптації. Під переадаптацією розуміється процес переходу із стану стійкої адаптації у звич­них умовах у стан відносно стійкої адаптації в нових незвич-

них (змінених) умовах існування або результат цього процесу, що є успішним для особистості.

Процес переадаптації проходить декілька стадій.

1. Підготовча стадія має місце в тому випадку, коли люди­на знає про зміни чи передбачає їх з певним ступенем ймові­рності. У цій ситуації вона накопичує певну інформацію про середовище, в якому їй потрібно буде жити і діяти, створюючи, таким чином, інформаційне поле, яке стане одним із джерел формування адаптаційних механізмів.

2. Стадія стартової психічної напруги - пусковий момент в дії механізму переадаптації. Стан людини при цьому можна порівняти з переживаннями перед спортивними змаганнями, виходом на сцену тощо, коли відбувається мобілізація психіч­них і особистісних ресурсів.

3. Стадія психічних і особистісних реакцій входу (первинна дезадаптація) - стадія, на котрій особистість починає відчувати на собі вплив психогенних факторів змінених умов існування.

Стан дезадаптації можна розглядати з двох сторін. По-пер­ше, як відносно короткочасний ситуативний стан, що є на­слідком впливу нових, незвичних подразників зміненого сере­довища і який сигналізує про порушення рівноваги між психічною діяльністю і вимогами середовища, а також спрямо­вує до переадаптації. У цьому випадку дезадаптація - необхід­ний компонент адаптаційного процесу. По-друге, дезадаптація може бути достатньо складним і тривалим психічним станом, що викликаний функціонуванням психіки на межі її регуляторних та компенсуючих можливостей чи в позамежовому режимі, який відображається в неадекватних реагуванні й поведінці особис­тості. Тому ситуація входу може мати два ймовірних продовжен­ня: вихід на переадаптацію, коли пристосування людини до но­вих умов закінчується етапами психічної напруги чи гострої психічної реакції виходу, чи вихід на дезадаптацію.

3. У соціальній роботі для розробки ефективних технологій слід враховувати різні види соціальної адаптації. Повна соціаль­на адаптація включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.

Управлінська (організаційна) адаптація. Без управління не­можливо створити сприятливі умови (на роботі, в побуті) для адаптації, впливати на неї, забезпечуючи діяльність, що відпові­дає інтересам суспільства і особистості. Управління може здійснюватися не лише в руслі впливу соціальних інститутів на особистість, а й у руслі самоуправління. Останнє вимагає ви­могливого, самокритичного ставлення людини до самої себе, до своїх думок і вчинків.

Економічна адаптація. Це дуже складний процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин індивідів, суб'єктів. Не можна говорити про повноцін­ну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна чи безробітна.

Педагогічна адаптація. Це пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієн­тирів індивіда.

Психологічна адаптація. У психології адаптацію розглядають як процес пристосування органів чуття до особливостей дію­чих на них стимулів і запобігання надмірному навантаженню на рецептори.

У 1936 р. канадський фізіолог Г.Сельє ввів поняття "стрес" і "адаптаційний синдром". Стрес - це стан психологічної напру­женості в процесі життєдіяльності у складних умовах як повсяк­денного життя, так і за особливих обставин. Адаптаційний син­дром - це сукупність реакцій організму людини у відповідь на несприятливий вплив.

Стрес - невід'ємний супутник життя. Він може не тільки знизити, а й підвищити стійкість організму до шкідливих хво­роботворних факторів. Нормальна життєдіяльність людини немислима без певного ступеня фізичного і нервово-психічно­го напруження. Людині властивий певний оптимальний тонус напруги. Кожна людина повинна вивчити себе і знайти той рівень напруги, за якої вона відчуває себе найбільш "комфорт­но", незалежно від того, яке заняття вона собі вибрала.

Професійна адаптація - це пристосування індивіда до но­вого виду професійної діяльності, нового соціального оточен­ня, умов праці і особливостей конкретної спеціальності.

Технології адаптації - технології, що забезпечують відтво­рення процесів включення особистості в групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяльності, відносин.

Адаптаційні технології характеризуються узгодженням ба­жаного суб'єктом з його можливостями і реальністю соціально­го середовища, тенденціями їх розвитку.

Адаптаційний процес відображує: предмет адаптації; час (не­обхідний і реальний) адаптації; показники адаптації; ефек­тивність адаптації; особливості взаємодії (бажані та реальні) учас­ників адаптаційної технології; середовище адаптації; умови адаптації; специфіку й рівень управління технологією адаптації.

Основні процедури технології адаптації: 1) визначення цілей спільної діяльності суб'єктів даної технології. Операції: діагности­ка інтересів і потреб суб'єктів; вияв та аналіз ступеня співпадіння і відмінностей; прогноз сумісності дій; часовий інтервал; ступінь стійкості; вплив наслідків спільних дій на інтереси та потреби суб'єктів; 2) розробка програми спільних дій. Операції: характер соціальних дій; нормативи (тенденції) зближення соціальних ха­рактеристик; напрями, показники зміни середовища спільної діяль­ності; визначення обсягу затрат суб'єктів; 3) організація адаптац­ійного процесу. Операції: самоорганізація і управління; діагностика процесу; аналіз ефективності процесу адаптації; корекція.

Система методів соціальної адаптації включає в себе такі методи, що застосовуються при реалізації інших функціональ­них процедур технологій соціальної роботи. У ході адаптації може бути використаний універсальний метод інформаційно-консультативної бесіди, метод підтримки і стимулювання но­вих навичок, моделей поведінки, що використовуються в соц­іальній профілактиці. Застосовуються також адаптаційні тренінги, персональний соціальний патронаж та ін.

Питання для самоконтролю

1. Що є характерним для соціальної профілактики?

2. Назвіть об'єкти профілактичного впливу.

3. Які методи можна віднести до методів профілактики?

4. Проаналізуйте стратегії соціальної адаптації.

5. Назвіть види соціальної адаптації.

6. У яких формах виявляються адаптаційні процеси?

7. Охарактеризуйте процес переадаптації особистості.

8. Назвіть основні, процедури технології адаптації.

Практичні завдання

1.1. Проаналізуйте технологію соціальної адаптації дітей шкільного віку.