Дидактика й методика початкового навчання К.Ушинського 2 страница

Під впливом Товариства в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за «Правдою» з'явився літературний часопис «3оря» (1880), потім «Життя і слово» (1894), а з 1898 р. — «Літературно-Науковий Вісник». Двотижневий часопис «Зоря» (редактор О. Партицький, а потім В. Лукач та О. Барковський) виходив у Львові з 1880 р. до 1897 року.

Заходами діячів Товариства головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і повільно, через перешкоди з боку поляків, поступово робив кроки на шляху до українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури.

3. Ідея національного шкільництва М. Грушевського

Постать М.Грушевськогоє видатною в українській культурі. В 1894 році він за порадою свого вчителя Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова, обіймає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності М. Грушевського у цей період було, за його словами, «обстоювання українства як на російському, так і на галицькому ґрунті» [22].

З 1897 по 1913 роки М. Грушевський керує Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка; він перетворив Товариство з літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його ґрунті заснувати в Україні Академію Наук, та світова війна завадила йому цього досягти.

Проте М. Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник «Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася «Українська Видавнича Спілка» — перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному історико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Старина», - відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

М. Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу.Намагаючись забезпечити розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

У період еміграції ним був створений Український соціологічний інститут (УСІ), програмою якого передбачалося вивчення стану соціального руху в Україні та в світі, а також утворення зв'язків з міжнародними та національними організаціями, інформування цих організацій про соціальний український рух, українську культуру й освіту. Інститут займався активною видавницькою діяльністю: було видано 10 найменувань книг з різних питань.

М.Грушевський прагнув розвинути національну самосвідомість українського народу, пояснити йому, хто він є і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений писав і публікував низку відповідних статей, об'єднував їх у збірки «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України», «Вільна Україна».

М.Грушевський підкреслював, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для обґрунтування цього принципу він друкував серії статей. Особливо турбувався М. Грушевський про статус української мови.

4. Характеристика освіти на західноукраїнських землях

Рівень життя людей на західноукраїнських землях, які з 1340 року, в результаті І Приєднання до Польщі майже на 500 років відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець XVIII ст. був дуже низьким. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.

З метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип II, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. духовну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.

Революційні події в Австрії відчутно позначились на свідомості прогресивно налаштованої частини західних українців. В 1848 р. у Львові було створене політичне товариство «Головна Руська Рада», яке обрало позицію відокремлення української мови й українського народу. Відображенням думок і поглядів товариства став тижневик «Зоря Галицька», перший номер якого вийшов 15 травня 1848 року.

«Головна Руська Рада» вирішувала проблеми народної освіти, розповсюджувала популярні книги та навчально-методичну літературу.

Післяреволюційне десятиріччя (1851—1861) було періодом повного занепаду в розвитку освіти. Польська мова повністю витиснула зі шкіл українську і стала єдиною мовою навчання.

Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивалась середня освіта — гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах — 7. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, а реального училища — у вищі спеціальні навчальні заклади. Навчання було платним. Висока плата за навчання, витрати на учнівську форму й утримання — все це було під силу тільки заможним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867р. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті — угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька.

Становлення українських середніх навчальних закладів відбувалося дуже повільно. Тільки в 1874 р. українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова. Під кінець панування Австро-Угорщини в Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалося менше 4 тисяч учнів, що становило 22 % всіх учнів гімназій. Крім державних працювали приватні українські чоловічі та приватні утраквістичні (німецько-українські) гімназії .

5. Педагогічні погляди Ю. Федьковича

Одним із редакторів видань товариства «Просвіта» (1872) був поет, діяч з БуковиниЮрій Федькович. Осип Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 р. у Сторонці-Путилові на Буковині в родині сільського урядника. Його батько Адальберт Гординський де Федькович походив із польського шляхетського роду, з Галичини. Освіту Юрій отримав у нижчій реальній школі в Чернівцях, куди був змушений переїхати його батько. На 19 році життя Ю. Федькович за порадою батька вступив до війська і служив там 10 років, брав участь у війні з Італією, після звільнення повернувся на Буковину і присвятив себе письменницькій праці. Як простий гуцул-селянин проживав він у Путилові, в будинку своєї матері, займаючись не тільки господарськими та громадськими справами, але й віддаючись також літературній праці. В ріднім селі він здобув таку довіру, що односельчани вибрали його війтом.

Офіційну педагогічну діяльність Ю. Федькович розпочав 1869 року шкільним інспектором Вижницького повіту. Протягом першого року роботи Ю.Федьковичу вдалося підготувати співаник і подати його до Крайової Шкільної Ради з проханням запровадити його в народні школи. Дозвіл було отримано, і в 1870 р. співаник вийшов у Відні під назвою «Співаник для господарських діточок». На розгляд КШР був запропонований також календар для дітей, написаний живою українською мовою. Обґрунтовуючи свій намір використати в ньому фонетичний (а не етимологічний) правопис, Ю. Федькович підкреслював, що саме такий правопис є найлогічнішим з усіх слов'янських, і неухильна потреба в ньому змушує перебороти схоластичні середньовічні норми. У відповідь надійшла відмова КШР. Проте цей календар, як і багато інших педагогічних творів, було видано Ю. Федьковичем у видавництві товариства «Просвіта», коли він увійшов до складу редакції.

Поглядами на народне шкільництво Ю. Федькович випереджав своїх сучасників на Буковині на цілі десятиріччя. Про це свідчать його глибокі інспекторські звіти.

У 1871 р. у Вижниці під керівництвом Ю. Федьковича відбулася перша повітова вчительська конференція. Вона прийняла рішення, в якому пропонувала створити вчительські бібліотеки, де можна було б здійснювати самоосвіту, наполягала на необхідності переходу від так званого етимологічного правопису до фонетичного ( Ю.Федькович подав детально розроблений проект такого переходу), упорядкувала положення про запис дітей до школи, звернулася до уряду з вимогою терміново вирішити «прожиточне діло» вчителів.

У червні 1872 року Ю. Федьковича запросили до роботи в редакції видавництва „Просвіта”. На початку липня він переїхав до Львова, де писав популярні книжечки для народу, серед них – освітні книги, а також драматичні твори для театру «Руської Бесіди». Проте умови роботи були складними, а заробіток низьким, що й змусило його покинути «Просвіту» та повернутися до Путилова.

Після смерті батька Ю. Федькович оселився в його хаті на околиці Чернівців, деякий час готував до видання свої написані раніше літературно-освітні твори.

Творчі завдання і реферати

Етнічні і родинні засади виховання М. Драгоманова.

Українознавство як основа поглядів М. Грушевського.

3. Особливості освіти на західноукраїнських землях.

Питання для роздумів і проблемні запитання

Які ознаки українства як етносу виділяє М. Грушевський?

Зміст національного виховання (за М. Драгомановим).

Чому Наукове товариство ім. Т.Шевченка вважали провідним

українським науковим центром?

Тест

1.Ініціатором заснування у Львові Товариства ім. Т. Шевченка був:

а) О Кониський.; б) М.Грушевський;

в) І. Франко; г) Ф.Вовк.

2. Перше книжкове видавництво на Україні мало назву:

а) Українська Видавнича Спілка; б) Українське товариське видавництво; в) Книжкова Спілка; г) Київська Старина.

Тема XV

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА початку XX століття

Система освіти в Україні на початку XX століття.

Освітньо-педагогічні погляди І. Франка.

Педагогічні ідеї Л. Українки.

Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця.

Література: [1, 2, 5, 7, 14, 16, 22]

Ключові слова: мережа «Просвіт», часопис «Літературно-Науковий Вісник», підручник «Древня історія східних народів», «Общеполезный задачник», український «Буквар» Т. Лубенця.

1.Система освіти в Україні на початку ХХ століття

З історичних джерел відомо, що в 1905 р. на території України з'явилась мережа «Просвіт». Перше таке громадське культурно-освітнє товариство з'явилося у Львові ще у 1898 р. Вже за кілька років «Просвіти» були заснувані у Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Миколаєві та інших містах [1, 14, 16, 22, 23].

«Просвіти» ставили перед собою багато навчально-виховних завдань, серед яких головне — загальноосвітня діяльність серед населення.

Основними завданнями діяльності «Просвіт» були визначені:

а) розгортання мережі початкових шкіл;

б) післяпочаткова освіта для тих, хто закінчив українську школу, та тих, хто отримав початкову освіту в інших навчальних закладах;

в) загальноосвітня діяльність серед населення, а саме:

— ознайомлення з історією та культурою України;

— виховання патріотизму, формування українського виховного ідеалу;

— налагодження видавничої справи, опікування засобами масової інформації, бібліотеками; соціально-педагогічна, театрально-видовищна діяльність.

Для поширення своїх педагогічних ідей «Просвіти» провели у Києві курси народних вчителів (1906), де було прийнято резолюцію про українську школу.

Курс народної школи повинен бути розширений до шести років (до цього, як правило, народна школа проводила одно -, трирічний курс навчання). Навчання необхідно проводити рідною мовою. Державна мова (тобто російська) має вивчатися в старших класах як один з предметів навчання.

Товариства «Просвіта» проводили свою діяльність залежно від об'єктивних та суб'єктивних умов існування. Вони відрізнялися за структурою, формами роботи, типом управління; різними були навіть назви.

Діяльність «Просвіт» була нерозривно пов'язана з українознавчими процесами в середовищі духовенства, частина якого активно відстоювала право українського народу вивчати біблійні тексти та молитви українською мовою.

2. Освітньо-педагогічні ідеї І. Франка

Іван Франко боровся за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну, відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік освітньо-виховної системи того часу він убачав у тому, що молодь, закінчуючи школу, нездатна до праці. Деяких він називав «слугами теперішнього несправедливого ладу, п'явками народними». Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював свої погляди на мету й завдання народної освіти: піднести народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.

Одне з основних завдань щодо спрямування освітньо-виховного процесу І. Франко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями здійснювалось паралельно з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Він вважав, що не треба поєднувати виховання з будь-якими релігійними, моральними чи суспільними забобонами. Виховання всебічно розвиненого покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами. Треба вчити дітей мислити, проявляти активність, боротись за кращу долю.

У творі «Чого хоче галицька робітнича громада?» І. Франко розкрив основні положення щодо напрямків робітничого руху в освітянських справах, а саме:

-громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління;

-освіта для всього народу;

-всебічний розвиток усіх здібностей учнів;

-відокремлення школи від церкви.

Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко народна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гуманна школа — таким є освітній ідеал І. Франка.

У поглядах І. Франка на освіту значне місце займали його роздуми про початкову (народну) школу. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, І. Франко показав мізерність кількості народних шкіл в Галичині. В своїх роботах він відмічав, що ці школи дають не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки» знань, а іноді й зовсім одне «лушпиння», перетворюючи учня в машину, яка «бубнить регулярно... задані уроки», тоді як насправді школи повинні давати учням широкі знання про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати розумовий розвиток, навчати дітей мислити, прищеплювати їм високі моральні, естетичні і трудові якості.

Свої думки про середню й вищу освіту І. Франко висловив у деяких спеціальних статтях (напр., «Середні школи в Галичині»). Зокрема,він бачив призначення шкіл в підготовці інтелігенції: з цих шкіл мають виходити ті, «що згодом стануть духовними провідниками народу». Тому ці школи заслуговують значно більшої уваги, ніж їм приділяється. Також він виступав проти однобічного класицизму, формалізму й схоластики, закликав перебудувати ці заклади відповідно до сучасних потреб, щоб вони «не були позорищем цілого образованого світу» [5, 22].

У змісті середньої освіти великого значення І. Франко надавав рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика змістовна стаття «Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах». Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літератури, то він вимагав від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв'язок їх з життям, їх суспільну вартість, прищепити інтерес до читання.

І. Франко наполягав на необхідності реформи середніх і вищих навчальних закладів, щоб, вони враховували дійсні умови народного життя. І. Франко глибоко усвідомлював вирішальну роль вчителя у початковій, середній та вищій школах і вимагав негайних змін у стані освіти.

Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І. Франка займала співпраця з М.С. Грушевським: у НТШ, у редакції часопису «Літературно-Науковий Вісник» ( І.Франко був фактичним редактором першого періоду існування ЛНВ), у лавах Національно-демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала основою всеукраїнського єднання.

3. Педагогічні ідеї Л. Українки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, громадська діячка. Народилася у Новоград-Волинському. Леся Українка була не тільки талановитим поетом, а також великим драматургом, прозаїком, перекладачем, публіцистом. В питаннях освіти вона цікавилась напрямками діяльності українських буржуазних націоналістів щодо організації шкіл для народу.

У нарисі «Школа» вона виступала проти злочинної політики царизму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань для народних шкіл, на пригноблення вчителів та учнів.

З раннього дитинства Л. Українка цікавилась питаннями освіти і культури. У 19 років вона написала для своїх молодших сестер цікавий підручник «Древня історія східних народів», що був надрукований після смерті поетеси у 1918 році.

Велику увагу у своїх публіцистичних творах приділяла Л. Українка розгляду ролі вчителя в народній школі. Про ідеал вчителя вона писала в листах до А.С. Макарової: «Уже одно то, что в школе есть человек неплохой, не черствая педантка, и притом честная, есть большая польза для детей».

Мету сімейного виховання Л. Українка вбачала у формуванні особистості громадянина-борця. В оповіданні «Помилка» письменниця приходить до висновку, що досягти цієї цілі можливо, тільки розвиваючи природні здібності дитини [22].

Л. Українка також займалася питанням освіти дорослих, наполягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою вона склала каталог видань для проведення змістовної роботи.

Л.Українка померла в 1913р. в м. Сурамі; похована в Києві.

В історії залишилась Л.Українка як дочка свого народу, борець за нове життя, українська поетеса, талановита письменниця, велика патріотка, що мріяла покращити становище народу.

4. Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця

Лубенець Тимофій Григорович (1855—1936) — видатний педагог, послідовник К. Ушинського в Україні, громадський діяч. Народився в місті Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти в Україні, Герой Праці.

Півстоліття педагог самовіддано працював в системі освіти. Він розпочав свою вчительську діяльність ще 18-річним юнаком в с. Вороньки на Чернігівщині. На ранніх етапах своєї педагогічної діяльності зарекомендував себе як автор шкільних підручників. Він включав до їх змісту матеріал про життя селян та селянський побут. У 1878 році Т. Лубенець був звільнений з роботи за написання підручника «Общеполезный задачник», кожна задача якого містила відомості з життя і тим самим пов'язувала арифметику з практикою.

У 1881 році Т. Лубенець витримав іспити за курс Білогородського учительського інституту Харківського учбового округу, з 1883 року працював викладачем підготовчого класу Київської першої гімназії. Близько дванадцяти років працював директором народних училищ Київської губернії.

Багато і плідно працював Т. Лубенець у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу він приділяв зв'язку навчання з життям. Протягом своєї педагогічної діяльності він видав десятки підручників, методичних посібників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них — основна праця «Педагогические беседы», дослідження «О наглядном преподавании», книга для читання в початковій школі «Зернышко» в чотирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методичний посібник для навчання арифметики у недільних школах і класах для дорослих «Арифметические задачи» і «Методика арифметики». В цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки.

Чимало зусиль доклав Т. Лубенець для запровадження в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвердження принципу народності в українській педагогіці. У 1883 році під псевдонімом Норець вийшов український буквар Т. Лубенця «Граматика», в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т. Хуторного вийшла його «Читанка». Обидва підручники були створені на народній основі.

Педагог вважав, що українську мову треба вивчати за народними творами, які є мудрими, повчальними, мають мелодійну, багату, яскраву мову. Навіть з точки зору методики він вбачав у народних казках, приказках і прислів'ях раціональну основу, наголошуючи, що народну мудрість варто використовувати якнайповніше.

Незважаючи на очевидні переваги такого типу підручників, які запропонував Т. Лубенець, навчатися за ними в народних школах міністерство забороняло.

В пореволюційний період Т. Лубенець продовжував створювати підручники для початкової школи («Буквар», чотири «Читанки»), книги і посібники для нової трудової школи, займався ліквідацією неписьменності, читав лекції вчителям, виступав з статтями в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв'язок школи з життям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузькопрактичного, утилітарного характеру [17, 23].

Творчі завдання і реферати

Аналіз шкільних підручників Т. Лубенця.

Діяльність громадських просвітницьких товариств (1900-1917).

Питання для роздумів і проблемні запитання

Чому вчать дітей казки (за І. Франком)?

Хто є автором «Педагогічних бесід»?

У чому полягала демократизація освітніх процесів після 1905 року?

Тести

За І.Франком («Грицева шкільна наука») дітей навчали граматиці методом:

а) звуковим; б) цілих слів; в) буквоскладовим; г) складовим.

2. Автор “Букваря Южноруського”:

а) Т. Лубенець; б) Х. Алчевська; в) Т. Шевченко; г) І.Франко.

«Наш друг» це:

а) нарис Л. Українки; б) підручник К. Ушинського;

в)підручник М. Корфа; г) книга Х. Алчевської.

Автор оповідання «Школа»:

а) Л. Українка; б) Т. Лубенець; в) М. Корф; г) І.Франко.

Тема XVІ

ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ (ЕТАПИ УНР ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ: 20-ті роки)

1. Розробка завдань та змісту національної освіти в УНР.

2. Ідея національної школи С. Русової.

3. Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка.

4. Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи.

5. Національний виховний ідеал Г. Ващенка.

Література: [1, 2, 5, 6, 14, 16, 22]

Ключові слова: Всеукраїнська вчительська спілка, Педагогічна Академія, «Український буквар», «Українські шкільні мотиви», Народний Комісаріат Освіти, «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології», педологія, антропологія, анатомія, фізіологія, історія, етнографія.

Розробка завдань та змісту національної освіти в УНР

Історія засвідчує, що відновлення діяльності «Просвіт» за доби Центральної Ради (1917 - 1918) відбувалося в процесі становлення незалежності української держави [7, 17, 18, 23].

У червні 1917 р. універсал Центральної Ради проголосив автономію України і створив перший структурний підрозділ для управління системою освіти — Генеральний Секретаріат Освіти. Його діяльність очолював голова дещо раніше створеної Ради Товариства Шкільної Освіти Іван Стешенко.

Центральна Рада розробила структуру управління освітою, відновила діяльність Всеукраїнської вчительської спілки. Всеукраїнська вчительська спілка визначила основні напрямки своєї діяльності. У сфері підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів — організацію короткотермінових курсів та наступне відкриття спеціальних навчальних закладів (вищі педагогічні курси у м. Києві, що надавали додаткову освіту вчителям, були перетворені 1917 р. у Педагогічну Академію). У сфері розбудови середньої освіти — розгортання широкої мережі українських шкіл (початкових, середніх та гімназій). У сфері науково-педагогічній — організацію Українського Національного Університету (1917 р.), розробку та видання науково-педагогічної та методичної літератури, створення української наукової термінології, українського правопису тощо. У сфері матеріального забезпечення освіти — залучення приватного капіталу, коштів релігійних конфесій та громадських організацій до фінансування навчальних закладів.

Ідея національної школи С. Русової

Софія Русова (1856-1940) народилася у с. Олешня на Чернігівщині. 3 1861 р. проживала у Києві, закінчила гімназію. У 15 років Софія отримала дозвіл на відкриття дитячого садка на 20 вихованців. Завдяки знайомству з сім'єю Старицьких, С. Русова стала прихильницею української культури, познайомилася з П. Чубинським, М. Лисенком, М. Драгомановим, О. Пчілкою, П. Житецьким.

У 1874 р. С. Русова прибула до Петербурга разом зі своїм нареченим, відомим українським етнографом і фольклористом О.О. Русовим. Вона працювала у петербурзьких школах, пізніше — у дитячих садках Чернігова і Харкова, у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності. Практична педагогічна діяльність справила вирішальний вплив на формування педагогічних поглядів С. Русової. У 1906 р. вона видала «Український буквар» (на основі розробок О. Потебні), в 1911 р. — «Початкову географію» та працю «Про колективне і групове читання» [5, 22].

Принциповою основою змісту навчально-виховного процесу дошкільних навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. Як редактор київського журналу «Світло» (1910—1914), у численних статтях педагог обґрунтовувала і розвивала свої погляди на організацію українського шкільництва. Особливе місце в її науково-педагогічних дослідженнях займає проблема дошкільної та позашкільної освіти. Дошкільна освіта та виховання, на думку С. Русової, повинні базуватися на чіткій взаємодії з народною педагогікою і проводитися тільки рідною мовою. Позашкільна освіта має базуватися на системі вечірніх шкіл кількох типів: недільні школи, школи ліквідації неписьменності, повторно-додаткові, фахові і професійні школи, а також народні університети.

Працюючи у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, С. Русова брала безпосередню участь у розбудові української школи. Курс лекцій, прочитаний нею у Київському педагогічному інституті, вийшов з друку окремою книжкою «Позашкільна освіта» (1918). Основним принципом навчання і виховання в українській школі вона вважала народність, педагогічним ідеалом — національно-релігійний.

У 1921 р. С. Русова виїхала за кордон, де продовжила педагогічно-письменницьку діяльність, написала дві відомі роботи:«Західна Європа» та «Позаєвропейські країни» (1922 р.).

Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка

Іван Огієнко (1881—1971) народився в м. Брусилів Житомирської області. Закінчив Київський університет, де працював доцентом, професором. Вивчав і знав історію школи в Україні.

Написав підручники для українських шкіл: «Рідна мова» (1917), «Рідне писання» (1918), «Українська граматика» (1918), «Українські шкільні мотиви» (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в Києві, приват-доцентом і професором університетів у Києві, Кам'янці-Подільському, Варшаві, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Відомою сучасному читачеві науковою працею І. Огієнка є «Українська культура» (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII—XVIII ст.), вчений зробив висновок про культурно-освітні взаємозв’язки Української держави, про регенерацію української наукової думки у Московській Державі.

У 1918—1920 рр. І. Огієнко керував Міністерством освіти і віросповідань Української Республіки та Кам'янець-Подільським державним українським університетом. За дорученням уряду Директорії він видав наказ про перехід на українську мову викладання в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов'язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку [3].

Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І. Огієнка можна вважати: рідномовність, родинність, повага до християнських ідеалів.

4. Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи