Quot;Діти вулиці"... та їх шлях до вулиці

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки ще не є настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви.

Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сімей яких потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Діти з таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психо­логічному, емоційному стані. Небажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть із рідних домівок. У значної частини таких дітей фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, бродяжать, перебувають у місцях позбавлення волі тощо. Діти вимушені проживати у чужих людей, у сім'ях родичів, в оточенні інших дітей, на вокзалах, у залишених будів­лях тощо.

За останні 10-15 років кількість дітей, які більшу частину свого часу, у тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула великого масштабу. З'явилася нова категорія дітей, яких звично називають "дітьми вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних, соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (№ 2402 -III від 26 квітня 2001 р.)визначешй поняття безпритульна дитина "дитина-сирота".

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% — біологічні сироти, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на "вулицю", і вулиця стає для них домівкою.

Саме тому иосталала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості і доцільності) до рідної сім'ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опікунсь­ку чи прийомну сім'ю), розпочати повноцінне самостійне життя.

У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була створена система державних і недержавних притулків. Однак більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно не звертаються. Крім того, там не передбачена вулична соціальна робота, яка б дозволила знайти контакт з "дітьми вулиці", зацікавити їх у зміні життєвої ситуації.

Хто ці діти? Звідки вони з'явилися? Чому залишаються на вулиці?

За визначенням ЮНІСЕФ, "діти вулиці — це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте жит­ло, і незаселені землі і т.п.) стала постійним місцем перебування" [1].

Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість варіантів існування дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: "діти, які працюють на вулиці" і "діти, які живуть на вулиці". Іноді зустрічається таке поняття, як "діти, котрі живуть на вулиці разом із своєю сім'єю".

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), до "дітей вулиці" належать:

- діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійно­го житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

- діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселенння житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуаль­не, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

- діти — вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави)[10].

Збільшення кількості "дітей вулиці", в першу чергу, зумовлено ди­намікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Неза­лежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, "дитина потрап­ляє на вулицю через те, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду[6] ".

Результати досліджень Державного інституту проблем сім'ї і молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до "дітей вулиці" в Україні слід відне­сти наступні групи неповнолітніх: [1]

· безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця прожи­вання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім'ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

· бездоглядні діти — діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

· діти-втікачі з навчально-виховних закладів — діти, яких не влаш­товують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психоло­гічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

· діти-втікачі із зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

· діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці; діти, позбавлені систематичної батьківської тур­боти, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими озна­ками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому "діти вулиці" розглядаються як неструктурований об'єкт: до нього належать діти, які залишились без батьківської опіки й визначено­го місця проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв'язки; мають дім і сім'ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяж­ництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних кате­горій дітей існує різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття "діти вулиці":

1) головною ознакою, за якою дитину можна віднести до "дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2) "діти вулиці" — діти, які офіційно не визнані позбавленими батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиро­тами , оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням. Поняття "діти вулиці" об'єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей [14].

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик "дітей вулиці", з'ясування їхнього стилю життя і потреб. Це дозволило виявити:

— більшість "дітей вулиці" — діти підліткового віку;

— хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;— більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

— надто часто "діти вулиці" проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

— серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

— значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближчи­ми родичами;

— значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до стату­су "вуличної" має низьке матеріальне становище сім'ї;

— значна частина "дітей вулиці" заробляє гроші самостійно, причо­му досить часто "робота" дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіж­ки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

— "діти вулиці" часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровес­ників і дорослих на вулиці та вдома;

— діти нерегулярно харчуються, часто голодають;

— "діти вулиці" вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, па­лять [ 1 ].

Шлях дитини на вулицю.

У процесі проектування соціальної роботи з "дітьми вулиці" в рамках дослідження даної проблеми ми вважали за доцільне використати модель "Вертушки" (Werch & DiClemente). Суть моделі полягає в тому, що процес входження в кризову ситуа­цію (вживання наркотиків, нікотинова залежність, вихід на вулицю тощо) умовно розбивається на 5 етапів: від стадії байдужості, коли людина не проявляє ніякого иитересу до певної вади, до діаметрально протилежної стадії байдужості, коли людина має цю ваду і навіть не задумується про те, що з цим необхідно боротися. Повернення до стану відсутності вади не може проходити миттєво, воно припускає ряд проміжних стадій, які були пройдені у процесі набуття вади. Модель називається "вертушка" або "двері, що крутяться", тому що перейти з одного положення дверей до іншого неможливо без проходження проміжної стадії.

Враховуючи особливості "дітей вулиці" як групи ризику, ми транс­формували зазначену модель і виокремили п'ять стадій зміни стилю жит­тя дитини у процесі "виходу на вулицю":

1. Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість виходу на вулицю, причому "вихід на вулицю" передбачає широке розуміння цього поняття.

2. Стадія раздумів — дитина по-справжньому задумується над тим, щоб залишити домівку й піти на вулицю.

3. Підготовча стадія — дитина має намір вийти на вулицю.

4. Стадія дії — дитина практично реалізує кроки для виходу на вулицю.

5. Стадія підтримки дії — дитина перебуває па вулиці.

Процес переходу від активної дії до стану байдужості (повернення з вулиці) також охоплює п'ять стадій.

1а. Стадія байдужості — дитина навіть не розглядає питання можли­вості повернення додому чи іншого варіанту повернення з вулиці.

2а. Стадія раздумів — дитина по-справжньому роздумує над тим, щоб повернутися з вулиці.

За. Дитина приймає рішення повернутися з вулиці найближчим часом.

4а. Стадія дії — дитина робить спроби повернутися з вулиці.

5а. Стадія підтримки дії — дитина, яка повернулася з вулиці, назад не повертається.

Очевидно, говорячи про "дітей вулиці", ми, в першу чергу, маємо на увазі дітей, які знаходяться на стадіях 4, 5, 1а і 2а, тобто тих, хто вже перебуває на вулиці. Саме ианих мають бути спрямовані дії соціального працівника. При цьому ми розуміли, що у відповідності до термінології, запропонованої вище, абсолютно всі діти мають досвід самостійного існу­вання на вулиці, у них порушено попередні соціальні зв'язки (з сім'єю, родичами, школою, друзями), їхній стиль життя (перш за все токсикома­нія), людські цінності і набуте соціальне оточення міцно тримає їх на вулиці. Спеціалісти притулків відмічають, що з такими дітьми працювати дуже важко і можливість їх звернення по допомогу й повернення в сім'ю (або інтернат) мінімальна.

Тому говорячи про роботу з "дітьми вулиці", необхідно мати на увазі роботу з широкою категорією дітей, які вже вийшли на вулицю чи потенційно можуть там опинитися

Для розробки стратегії надання допомоги "дітям вулиці", можна умовно поділили об'єкт ("дітей вулиці") на 9 груп. В основу такого поділу лягли показники: де живуть діти, з яких вони сімей [12] :

1. Діти, які реально не мають сім'ї й постійно мешкають на вулиці

2. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають асоціальні сім'ї

3. Діти, які постійно мешкають на вулиці й мають нормальні сім'ї

4. Діти, які не мають сім'ї, але мешкають і вдома, і на вулиці

5. Діти, які мешкають і вдома, і на вулиці та мають асоціальну сім'ю

6. Діти, які мешкають і вдома, і на вулиці та мають нормальну сім'ю

7. Діти, які мешкають вдома, але батьків не мають

8. Діти, які мешкають вдома, але їхня сім'я є асоціальною

9. Діти, які мешкають вдома й мають нормальну сім'ю

Таке структурування об'єкту створює передумови прогнозування пев­ного виду допомоги, необхідної будь-якій з названих груп.