Значення активності особистості у її розвитку і саморозвитку

Усі сторони особистості виявляються тільки в діяльності й у відносинах з іншими людьми. У навчальній, трудовій, побутовій, пізнавальній діяльності виявляються і розвиваються її природні можливості, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість.

Отже, важливе місце у процесі розвитку і формування особистості займає безпосередньо діяльність.

Діяльність – це спосіб буття людини в світі, здатність її вносити в дійсність зміни.

Діяльність дитини може мати різні форми: ігрова, навчально-пізнавальна, трудова, художньо-естетична, спортивна тощо. Особливим видом діяльності є спілкування.

Спілкування – це складна взаємодія людей, у якій здійснюється обмін думками, почуттями, переживаннями, способами поведінки, а також задовольняються потреби особистості в підтримці, солідарності, співчутті, дружбі.

У взаємодії з навколишнім світом особистість є активною, діяльною істотою. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуюче мікро середовище. Отже, особистість – не лише об’єкт зовнішніх впливів, а й активний суб’єкт соціального розвитку, більше того – суб’єкт саморозвитку, самовиховання.

Активність як риса особистості, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (середовищем, виховання), але в процесі життєвої практики в учня формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і впливів, що визначає розвиток особистості.

Залежно від активності і внутрішньої позиції особистості по відношенню до середовища і виховним (зовнішнім) діям вона може формуватися в самих різних напрямах. Якщо учень негативно відноситься до цих дій, він розвиватиметься в напрямі, прямо протилежному тому, на яке його орієнтує вихователь.

Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому та неофіційному спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), характером (репродуктивну і творчу), способом виявлення (внутрішню і зовнішню)

Усі прояви активності мають спільне джерело – потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.

Активність особистості – не лише передумова її формування, а й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. Сучасна педагогіка підкреслює, що переводити дитину в позицію активного діяча, озброювати її такими способами діяльності, які дають можливість активного прикладання сил, вивчати її особистісну своєрідність, всебічно розкривати її потенційні можливості – такі функції вихователя, що розумно спрямовує процес розвитку особистості.

Виховання відіграє головну роль у розвиткові особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності щодо роботи над собою, тобто коли розвиток набуває характеру саморозвитку. Саме ця активність і власне прагнення дитини, до свого особистого вдосконалення зрештою і визначають його розвиток.

А.Дістервег наголошував «розвиток і освіта жодній людині не можуть бути дані чи повідомлені. Кожен, хто бажає до них приєднатися, повинен досягти цього власною діяльністю, власними силами, власним напруженням.

5.Теорії розвитку особистості.

На перехрестях розвитку соціально-біологічних наук у поглядах на роль біологічних і соціальних факторів у розвитку особистості точилися заповзятливі суперечки, які нерідко переходили в ідеологічні протистояння. У процесі цих непростих змагань вирізнилися окремі концепції. Виділимо лише окремі з них.

Соціологізаторська теоріябула обґрунтована англійським філософом і педагогом Дж. Локком (1632 – 1704). Представники цієї концепції заперечували вплив спадковості і надавали перевагу соціальним факторам (середовище і виховання). На їхній погляд, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки (tabula rasa) і формується лише під впливом соціального середовища і виховання.

Біологізаторські теорії.Починаючи з ХVІІІ ст. утверджує свої погляди теорія преформізму (від лат. preformare – наперед утворювати). Преформісти схильні стверджувати, що духовні якості людини закладені в зародковій речовині, передаються по спадковості, а тому фізичний та психічний розвиток людини є виявом кількісного зростання спадково даних задатків.

Американський педагог і психолог Дж. Дьюї, який стояв на позиціях філософії прагматизму (від грец. πράγμα – дія, практика), вважав, що мислення є біологічною, природженою здатністю. Він заперечував соціальну зумовленість інтелектуальних сил і здібностей людини. Розглядаючи виховання як реалізацію природжених духовних якостей в умовах практичного, “ділового” життя. Дьюї обстоював вузький практицизм у навчанні, на перший план висував не опанування теоретичних знань, а власний досвід дитини.

Близькими до вказаної теорії є погляди біхевіористів (від англ.. behaviour – поведінка) – Джона Уотсона, Едуарда Торндайка, Едуарда Толмена та ін. Вони розглядають поведінку людини як механічні реакції організму на стимули з оточення і не бачать різниці в поведінці тварин і людей і зводять навчання до дресури, до вироблення системи реакцій під впливом відповідних стимулів.

З розвитком біологічної науки і зокрема генетики в середині ХХ ст. вирізнилася генетико-соціальна концепція розвитку особистості. З погляду прибічників цієї концепції на розвиток особистості впливають як біологічний, так і соціальний фактори.

6.Акселерація та ретрадація.

У процесі розвитку дитини спостерігаються явища акселерації та ретрадації.

Акселерація (від лат. accelerratio ‑ прискорення) – це випередження середньофізичних і психофізіологічних констант дитини чи підлітка порівняно з оптимальними. Акселерація проявляється у прискоренні фізичних процесів, зокрема зросту, ваги, статевого дозрівання.

Є кілька теорій цього явища:

- Геліогенна теорія, яка пояснює прискорення у фізичному розвитку дітей підвищенням впливу на їх організм променів сонця.

- Теорія урбанізації пов’язана з розвитком міст, до яких переселяється все більше сільського населення. Умови життя в місті більш комфортні, що і здійснює позитивний вплив на ріст організму.

- Теорія комфортності. Процес соціально-економічного розвитку в умовах науково-технічного прогресу характеризується поліпшенням умов економічного життя людей (харчування, побуту, медичного обслуговування тощо), а ці фактори не могли не здійснювати позитивного впливу на фізичний розвиток дітей.

- Теорія гетерозії пояснює процес акселерації розломом соціальних, релігійних, національних і кастових кордонів, а звідси і розповсюдження тенденції шлюбів між людьми різних національностей, рас. Це породжує певні зміни, генетичні перетворення.

- Теорія опромінювання, згідно з якою процеси розщеплення атомних ядер, атомна енергетика призвела до збільшення радіаційного фону на землі проти природного. Радіація у помірно-допустимих дозах позитивно впливає на прискорення біологічних процесів на клітинному рівні.

- Нутрітивна теорія розглядає акселерацію як результат поліпшення і вітамінізації харчування.

Кожна з цих теорій є гіпотетичною, тобто не підтвердженою експериментально, і нерідко спростовується іншими. Тому віддати перевагу якійсь із теорій не можна, а потрібно виходити з конкретних умов життя тієї чи іншої дитини.

Протилежним явищу акселерації у розвитку дитини є ретрадація – відставання дітей від нормального середнього вікового стандарту зростання і фізичного розвитку, що зумовлюється порушенням генетичного механізму спадковості, негативним впливом на процес розвитку, починаючи з моменту зародження, канцерогенних речовин, несприятливого екологічного середовища в цілому і зокрема перевищення природних норм радіаційного фону. Тут можна спостерігати відставання не лише у фізичному, але й у психічному розвитку.

7.Вікова періодизація в педагогіці: критерії її виділення. Психолого-педагогічна характеристика дітей різного віку.

Вікова періодизація (класифікація)— поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються ро­ками.

Уперше своєрідну вікову періодизацію особистості за­пропонував Платон (охоплює життєвий цикл розвитку лю­дини від народження до смерті). У ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з віко­вих періодів.

Видатний чеський педагог Я.-А. Коменський розробив чітку для свого часу вікову періодизацію і систему шкіл. Він намітив чотири ступені в системі народної освіти (ди­тинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична кла­сифікація, пов'язана з розвитком школи і дошкільних закладів.

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6-7 — 11-12 років); середній або підлітковий (12—15 років); старший або юнацький (15—18 років). Межі віко­вих періодів відносно рухомі, тому що природний потен­ціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віко­вій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.

Молодший шкільний вік.Важливими показниками готовності дитини до навчання є навички до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його завдання. Пізнавальна діяльність від­бувається переважно в процесі навчання, пам'ять наоч­но-образна, мислення розвивається від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік.Позначений бурхливим ростом і роз­витком організму. Нові переживання вносить у життя підлітка статеве дозрівання, хоча воно й не є визначаль­ним. Сприймання перебуває у стадії становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність пам'яті. Для підлітка характерна розпорошеність інтересів. Знач­ну роль у його житті відіграють різні форми спілкуван­ня, посилюється прагнення дружити. Підлітковий період потребує певної диференціації в організації життя хлоп­ців і дівчат, Наприкінці цього періоду перед учнями ре­ально постає завдання вибору професії.

Юнацький вік.Це період формування світогляду, са­мосвідомості, характеру і життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам'ять старшокласника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачу­ється науковими термінами, увиразнюється і конкрети­зується. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. В них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

Всередині кожної вікової групи існують значні від­мінності, що залежать від природних задатків, умов жит­тя і виховання дитини, їх називають індивідуальними особливостями (темперамент, характер, здібності та ін.).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ильина Т.А. Педагогика. – М., 1984.

2. Дубинин Н.П. Что такое человек? – М.: Мысль, 1983.

3. Костюк Г.С. Развитие и воспитание // Общие основы педагогики / Под ред. Ф.Ф.Королева, В.Е. Гмурмана. – М.: Высшая школа, 1967.

4. Омеляненко А.В., Мельничук С.Г., Омеляненко С.В. Педагогіка. Ч. I. Загальні основи педагогіки. Теорія навчання (дидактика). – Кіровоград, 1997.

5. Карпенчук С.Г. Теорія: методика виховання: Навч. посіб. – К.: Вища шк. 1997. – С. 46-54.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К.: Видав.центр “Академія”, 2000. – С. 45-60.