Школи у країнах Західної Європи у XVII – XVIII століттях
У XVI – XVII ст. у країнах Західної і Центральної Європи почали складатися, з однієї сторони, народна школа з навчанням рідною мовою, а з другої сторони – школи типу класичної гімназії.
Протягом XVII – XVIII ст. народна школа перетворилась у тип навчально-виховного закладу, що призначався для дітей нижчих шарів суспільства. Ця школа обмежувалась навчанням дітей читанню, письму і рахунку. Основною її метою було релігійно-моральне виховання в дусі католицизму або протестантизму.
Основу змісту середньої освіти у гімназіях складали стародавні мови і література, переважно, латинська, що була схвалена церквою. Така школа готувала своїх учнів або до духовної кар’єри, або до чиновницької служби у бюрократичному апараті певної держави.
У другій половині і в кінці XVIII ст., в умовах поширення мануфактури і фабричного виробництва, у країнах Західної Європи стали з’являтися “школи навчання“. Вони мали на меті дати елементарну освіту дітям робітників. Причому старалися охопити якомога більшу кількість дітей.
Яскравим прикладом школи навчання є ланкастерські школи.Робота цих шкіл організовувалась на основі Белл-Ланкастерської системи взаємного навчання. При цій системі старші і більш підготовлені учні (монітори) ставали помічниками учителя і під його керівництвом проводили заняття з рештою учнів.
Школи взаємного навчання були розраховані на маси народу. В одній залі могли збиратися до 600-1000 дітей. Тут вчили читати релігійні книги, письмо, рахунок. У цих школах не було класів. Учні, розділені на десятки, навчались у своїх старших товаришів, які називались моніторами. Останні отримували інструкцію від педагога чому і як треба вчити на наступний день. Книг не було. Навчальну роботу стимулювали змаганнями: монітори оцінювали відповідь учня і давали йому команду зайняти відповідне місце у шерензі.
При взаємному навчанні учні швидше, ніж у звичайній школі, оволодівали навичками читання, письма і рахунку, але знання залишались несистематичними і мінімальними.
35. Провідні педагогічні ідеї та представники епохи Просвітництва.
Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.
Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи.
Власне відлік педагогіки Просвітництва, та англійською зокрема, слід з вчення Джона Локка. Джон Локк (1632–1704). Одне з основоположників епохи Просвітництва, її ідеології й філософії [309], автор усесвітньо відомого педагогічного трактату «Думки вихованням», коли він заклав підвалини принципово нова форма теоретичного педагогічного свідомості – антропологічної, що виходить в поясненні проблем виховання з природи людини, витлумаченої як природна природа.
Його праці фактично складається з трьох часток, у яких викладає систему фізичного, морального і розумового виховання. Важливе значення він надає фізичному і моральному вихованню, менше – розумовому. Він став проти класичного освіти, пропонуючи замінити його практичним, реальним.
З відомих діячів французького Просвітництва, які зробили найбільший внесок у педагогіку, треба назвати творчість Ш.Л. Монтеск'є,Ф.М. Вольтера, П.О.Гольбаха,К.А. Гельвеція, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо.
Франсуа Марі Вольтер (1694–1778). Відомий як, драматург, письменник, історик, філософ. Вольтер не залишив спеціальних педагогічних творів, та й ідеї виховання зустрічаються досить рідко у творчості, однак уся його філософія і весь його ідеологія стали фактичної основою багатьох педагогічних концепцій, ідей установок у сфері виховання і гуманітарної освіти.
Дені Дідро (1713–1784). Став уособленням французького Просвітництва. У межах своїх творах часто звертався до питань виховання. У роботі дав загальну програму розвитку, спрямовану виховання всього народу. Вона передбачала початкове навчання усіх громадян, потім – середнє і вище ще здатних. Систему освіти України, описувана Дідро, мала включати мережу початкових, середніх та вищих шкіл, зокрема і університет.
Жан-Жак Руссо (1712–1778). Поруч із Дідро і Вольтером, Руссо одна із великих діячів епохи Просвітництва, визначив її основні ідеї, й проблематику. Він відомий як як філософ, соціолог, психолог, письменник, а й як великий педагог. Завдяки Руссо проблеми виховання стали суспільно значимими проблемами. Роман Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або про вихованні» – це нова ідеологія і теорія виховання. Цей роман побудований у вигляді описи виховання з багатої сім'ї з його народження до повноліття. Руссо викладає теорію виховання чоловіки, здатного мислити «як філософ і як чоловік». Пропонує Руссо і системи виховання тоді, яка значно поступається чоловічому вихованню, особливо у освіті. Головне у жіночому вихованні, вважає Руссо, – підготувати ідеальну дружину майбутньої чоловіка.
XVIII в. – час розквіту американського Просвітництва. Його найвидатніші діячі – Б. Франклін, Т. Джефферсон – зіграли більшу роль розвитку американського освіти і педагогіки.
Діячі німецького Просвітництва як створили класичну культуру Німеччини – її філософію і науку, літературу, і мистецтво, а й багато зробила розвитку педагогіки, виховання і безперервної освіти.
Іммануїл Кант (1724–1804). Все життя Кант присвятив вихованню молоді, будучи спочатку домашнім учителем, та був і професором Кенигсбергского університету. Кант починає читати курс лекцій з педагогіці, виданий потім окремою книжкою, коли він розглядає питання розумового, морального, релігійного, фізичного виховання. Філософія і педагогіка Канта надали велике вплив в розвитку німецького виховання і педагогіки.
Величезне значення для педагогіки Просвітництва мало творчість великого швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746–1827). Основу теорії навчання Песталоцці становила теорія елементарного навчання. З ідеї, що освіта повинна гармонійно розвивати дитини, навіщо би мало бути гармонійно розвинені розум, серце й рука, Песталоцці створює концепції розумового,