Полум’яна любов до Батьківщини у творах Тараса Шевченка та Миколи Некрасова

Тарас Шевченко

Багатостраждальна моя Україно! Мученицька доля випала тобі протягом багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє тіло, та більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду. І все ж попри всі незгоди була ти щасливою, бо не всі діти покірно сприймали образливе прізвисько «хохол», а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і яких батьків діти. Понад усе в житті вони любили тебе, свою неньку,»свою Україну убогу» і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. До них належав і твій син Тарас.

Перебуваючи в казематі, далеко від України, Тарас сумує за батьківщиною. Тому вірші, написані в казематі, є прилюдною сповіддю поета перед народом, батьківщиною. Так, у поезії «Мені однаково» висловлена позиція поета, якого турбує не власна доля, а доля всієї України. Герой твору за ґратами. Він у зажурі сидить на тюремному ліжку і щось сумно наспівує. В камері темно. Таким темним видається йому і його майбутнє. А він так хоче жити для народу, Для України. А що на нього чекає? Так думав поет - в’язень. Але на аркуші зовсім інші почуття:

«Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині,-

Однаковісінько мені.»

Бо й справді, якщо порівняти інтереси свої і народні, то власна доля, особисте щастя і навіть слава – ніщо. І перед ним миттю промайнуло все його минуле невільницьке життя, і теперішній арештантський стан, і майбутнє без надії на волю, і , можливо, мученицька смерть «в снігу на чужині». А в нього стільки планів поліпшення життя рідного народу. І все це буде поховано разом з ним. «І все з собою заберу…»

Він бачить «славну Україну», «нашу» і в той же час не свою» землю. «Нашу» - бо вона є священною власністю народу, що поливає її потом, сльозами, засіває кров’ю і кістками, а «не свою», бо панує на ній не законний господар, а поміщик, цар-кат. Ось чому всі його помисли і почуття – єдиній Україні.

Він уперто шепоче: «Мені однаково». І ці рядки є кульмінацією твору:

«Та не однаково мені,

Як в Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденою, збудять.

Ох, не однаково мені.»

Ці палкі слова передають полум’яну любов поета до України. Це його зворушлива ніжність до «окраденої» Вітчизни, це й велика тривога за майбутнє рідного народу. Головне слово вірша «однаково» повторюється п’ять разів. Кожен раз це слово звучить по-різному. А в останньому рядку вірша «Ох, не однаково мені» - це стриманий крик душі, її стогін і ридання, що рвуться на зовні. Оце «ох» говорить, що найбільше краяло душу поета: доля рідного народу і доля України. Глибоко патріотичними, написаними на засланні є вірші «І виріс я на чужині» та «Сонце заходить, гори чорніють». Поет не переставав думати про батьківщину, про страждання народу і всім серцем линув у рідні краї, на свою Вкраїну. Відбуваючи покарання на засланні, Тарас згадує свою поїздку на Україну в своє рідне село. Перед нами постає сумна картина:

«У тім хорошому селі

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені…»

Цей пейзаж глибоко вразив Шевченка, викликав у нього біль і осуд. Це ж не тільки в рідному селі таке, а «скрізь по славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві». Він вважає, що існує лише один шлях до здійснення заповідної мрії народу – шлях розправи з гнобителями, щоб «не осталось сліду панського».

Глибокі почуття, викликані розлукою з рідним краєм і нестерпними умовами солдатського життя, майстерно передані у поезії « Сонце заходить, гори чорніють…». Нас чарує картина вечора, на зміну якому приходить ніч. Ясні зорі сяють на небі:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Прекрасні картини природи весь час хвилюють поета, викликають у нього роздуми, пробуджують любов до рідного краю. Він розуміє, що розлука з рідними місцями довга, і тому «серцем лине у темний садочок на Україну», а тоді «ніби серце одпочиває» від спогадів. Тарас Шевченко переживає, хвилюється, чи не забули про нього на Батьківщині, чи згадають його. Поет безмежно любив свою Україну, її народ:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

Любов до рідного краю, де народ допомагає поетові здолати всі труднощі. Як не карали Шевченка, як не знущались з нього, але він не залишав мрії про звільнення українського народу з-під ярма, про відродження Вітчизни. Мрія Кобзаря збулась: Україна стала вільною, незалежною державою.

Микола Некрасов

Відомий російський поет М. Некрасов лише зараз набув великої популярності, якої раніше не мав. Поезія Некрасова, просякнута любов’ю до батьківщини і народу, вірою у святість і благородство революційного подвигу, ненавистю до експлуататорів та гнобителів, повністю зберегла і до сьогодні свою виняткову силу та художню виразність.

Життя давало йому багаті спостереження за світом «униженных и оскорбленных», життям вогких напівтемних підвалів, заселених міською біднотою. Майже двадцять років Некрасов був редактором журналу «Современник» і став видатним діячем літературної громадськості свого часу.

Збірка віршів 1856 року, присвячена служінню справі революційної демократії, принесла великий успіх Некрасову. Вірші цієї збірки (« Поет и гражданин», «Забытая деревня», «Отрывки із записок графа Гаранского») викликали обурення вищих кіл, і під їх тиском «Современник» ледве не було закрито.

У наступні роки Некрасов пише: «Несчастные» (1856), «Тишина» (1857), «Убогая и нарядная» в тому ж році, «Размышления у парадного подъезда» (1858) і «Песня Еремушке», «О погоде» (1859), в 1860 – «На Волге», «Рыцарь на час», «Плач детей», в 1862 – «Крестьянские дети», «Коробейники».

У вірші «Поэт и гражданин» відкрита, чесна ненависть до одних, у поєднанні зі щирою любов’ю до інших, веде до розриву з теорією «чистого мистецтва». Вона вимагає активного втручання в життя, в соціальну боротьбу:

Иди в огонь за честь отчизны,

За убежденья, за любовь…

Иди и гибни безупречно,

Умрет недаром… Дело прочно,

Когда под ним струиться кровь.

Основне призначення «Поэта и гражданина» в тому, що саме цей вірш завдяки своїй величезній популярності вніс у широкі маси читачів думку, що поезія – важлива суспільна справа, що поет, який стоїть на рівні передових ідей сучасності, не може не бути громадянином, не може не бути борцем.

Народ – основна тема творів Некрасова. Але щоб бути співцем народу, треба було його знати і любити, вірити в народ, вміти правдиво його зображувати.

Ще з дитинства Некрасов спілкувався з народом і коли став дорослим часто їздив на полювання. І тільки на лоні рідної природи, тільки у спілкуванні з народом, Некрасов почував себе добре. У поемі «Тишина» він звертається до «рідної сторони»:

«Спасибо сторона родная,

За твой врачующий простор!

Как ни тепло чужое море,

Как ни красна чужая даль,

Не ей поправить наше горе,

Размыкать русскую печаль!»

А далі поет говорить про народ, з захватом і схилянням згадуючи його подвиги в тільки що минулому, криваву війну:

Народ – герой! В борьбе суровой

Ты не шатнулся до конца…

Не кожний великий поет міг би сказати про себе:

«Верь, что во мне необъятно безмерная

Крылась к народу любовь…»

Те гаряче почуття патріотизму, яке ніколи не полишало Некрасова, допомагало йому повірити у велике призначення рідного народу. Та похмурі й безрадісні картини експлуатації праці капіталом із зворушливою силою намальовані у вірші «Железная дорога». Однак великий оптимізм криється у рядках про російський народ:

Да не робей за отчизну любезную…

Вынес достаточно русский народ,

Вынес эту дорогу железную –

Вынесет всё, что господь ни пошлет!

Вынесет всё – и широкую, ясную

Грудью дорогу проложит себе.

Жаль только – жить в эту пору прекрасную

Уж не придется – ни мне, ни тебе.

А в «Горе старого Наума» поет пророчо передбачає початок «Иных времен, иных картин», коли «Освобожденный от оков Народ неутомимый» буде щасливо жити й працювати на берегах рідної поетові Волги.

Микола Некрасов був справжнім співцем народу. Бо знав, любив його, вірив у народ, умів правдиво, і разом з тим художньо його зображувати.

ІІІ. Літературна хвилинка (учні читають напам’ять твори Т.Г Шевченка і М.О.Некрасова)

ІV. Інтерактивна гра «Мікрофон» (учні дають усні відповіді на проблемне запитання: «Чому Т.Шевченка і М.Некрасова називають

«співцями народними?»

V. Підсумок уроку

Робота з дошкою запитань ( учні прикріплюють на дошці запитання до поетів, своїх однокласників, до учителя.) Відповіді дають самостійно, обираючи собі запитання.