ТЕМА 31. Історичні типи та форми кримінального процесу

Завдання для самостійної роботи

Час –3 години

Опорні поняття:типи кримінального процесу; історичні форми кримінального процесу; органи публічного кримінального переслідування; органи захисту.

Методичні рекомендації

У ході самостійної підготовки до семінарського заняття необхідно звернути увагу на то, що шлях до сучасного розуміння суті кримінального судочинства був довгим і непростим. З урахуванням конкретних історичних умов у цілому, а також багатьох факторів, що діяли в конкретних країнах (етнічні, культурні, релігійні, економічні й інші особливості їхнього розвитку), складалися неоднакові уявлення про те, як повинні вирішуватися вузлові питання провадження по кримінальних справах. Наприклад, такі питання, як процесуальне положення обвинуваченого й обвинувача, роль судді й суду при розгляді кримінальної справи, послідовність здійснення процесуальних дій, визначення мети й змісту доказування, оцінки доказів і т.п. Все це й визначило неоднорідність форм процесу.

Істо­рія кримінального процесу розпадається на три основні періоди: 1) підпорядкування державного начала приватно­му; 2) поглинення державним началом не тільки приват­ного начала, а навіть особистості взагалі й зведення про­цесу до безособового провадження; 3) забезпечення в процесі прав участі особи при визнанні державного начала кримінального процесу» ( І. Я. Фойницький).

Розрізняють чотири історичні форми кримінального про­цесу (в усіх його аспектах): 1) обвинувальний; 2) інквізиційний (слідчо-розшуковий); 3) змагальний; 4) змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювалися одна од­ною. Водночас вони продовжують співіснувати в сучасно­му суспільстві. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називається видом кримі­нального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний чи буржуазний обвинувальний процес. При цьому, звичайно, у різних історич­них типах держав одна й та ж форма кримінального про­цесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну основу побудови.

Обвинувальний кримінальний процес, виниклий ще в період рабовласництва, найбільш повний розвиток одержав на пер віх етапах існування феодального суспільства. Ця форма називається обвинувальною тому, що порушення справи й увесь її подальший хід визначаються діями, зу­силлями, ініціативою обвинувача (звичайно потерпілого), залежать від нього. Суд починає розгляд справи тільки на прохання обвинувача. Згідно з цим обвинувальний процес зводиться в основному до розгляду в судовому засіданні. Розслідування справи до суду майже зовсім не ведеться, оскільки збирання доказів та їх подання в суд покладають­ся на сторони обвинувачення і захисту.

За рабовласницького ладу обвинувальний криміналь­ний процес у розгорнутому вигляді існував під час рабо­власницької демократії, зокрема в Стародавній Греції в VI і V ст. до н. є. (геліея, суд геліастів) і Стародавньому Римі до II ст. н. є. (постійні квестії). Основними джерелами доказів були показання свідків і визнання обвинуваче­ним своєї вини. Допускалися також речові докази й доку­менти.

Обвинувальний процес існував і в феодальних держа­вах у період раннього феодалізму, але мав істотні відмін­ності порівняно з обвинувальним процесом рабовласни­цьких держав: 1) суддею був сам феодал або його уповно­важений (феодал мав прибуток від правосудця у вигляді судових зборів і штрафів); 2) найважливішими складовими процесу були судовий поєдинок (у Київській Русі він називався «поле») та ордалії («суд божий»), тобто випро­бування водою, вогнем і залізом, а також релігійна при­сяга (клятва); 3) участь у процесі «співприсяжників», які не давали суду показань по суті справи, а тільки під­кріплювали під присягою твердження тієї сторони (об­винувача чи обвинуваченого), яка їх виставила.

Обвинувальний процес вівся без попереднього слід­ства. Обвинувач, звернувшись безпосередньо в суд, викла­дав перед ним свою скаргу (причому вимагалася певна, твердо встановлена законом або звичаєм формула обвину­вачення). Потім в обвинуваченого з'ясовували, чи визнає він висунуті проти нього обвинувачення. Якщо обвинувачений їх визнавав, розгляд закінчувався, і судді виносили вирок, а якщо заперечував, судці починали вивчення до­казів і допит свідків. Обвинувач представляв суду своїх свідків, обвинувачений - своїх. Кожна сторона мала право спростовувати показання свідків протилежної сто­рони. Після вичерпання всіх доказів і заключних слів сторін суд проголошував вирок.

Обвинувальний процес, модель якого подібна до опи­саної вище, існує й у багатьох сучасних державах. Кла­сичним зразком обвинувального (змагального) процесу є кримінальний процес Англії та США.

Інквізиційний (слідчо-розшуковий) кримінальний процесзародився ще в імператорський період Риму, з установ­ленням диктатури цезарів, більшості яких була притаман­на надзвичайна жорстокість (наприклад, Калігула і Нерон). Процес, особливо коли він стосувався так званих державних злочинів (точніше злочинів проти особи імпе­ратора), став таємним і письмовим. Провадження кримі­нальної справи значною мірою перейшло від сторін до суду. Катування вважалося звичайним засобом одержан­ня показань і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян, поширювалося й на обвинува­чених.

У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з'являтися в феодальних державах уже в XIII ст., коли панувала обвинувальна форма. Виник так званий розшук, який проводився з ініціативи агентів королівської влади. Інквізиційний процес широко застосовувався і в період раннього середньовіччя в канонічному праві, цер­ковними судами в справах про єресі.

Остаточного оформлення й розквіту ця форма кримі­нального процесу набула в феодальних централізованих, абсолютистських державах.

У Франції, наприклад, інквізиційний процес у за­вершеній формі встановився в XVI ст. (ордонанс Людовіка XIV — 1670 р.), цілком витіснивши обвинувальний процес.

У Росії інквізиційний процес виник у XV ст. й засто­совувався здебільшого в справах про розбій, проти «лихих людей». У XVIII ст., за Петра І, він цілком замінив об­винувальну форму процесу.

Інквізиційний процес являв собою попереднє розслі­дування. Судовий розгляд і винесення вироку були по суті його доповненням. Попереднє розслідування поділялося на загальне й спеціальне. Загальне (генеральне) попереднє розслідування передувало пред'явленню обвинувачення. Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавивши будь-якої можливості захищатися. Допитували його в порядку так званого су­марного допиту, тобто без пред'явлення обвинувачення. Судця-слідчий (інквірент) був повновладним господарем розслідування. Спеціальне попереднє розслідування було наступною стадією. Тут уже фігурував обвинувачений, якому пред'являлось обвинувачення, і провадився допит по суті тих фактів, які йому інкримінувалися (за пунктами обвинувачення).

Обвинувачений був не суб'єктом, а безправним об'єк­том процесу. Протягом усього розслідування до обвинува­ченого з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину (а також до свідків) могло застосовуватися кату­вання. Обвинувачений зобов'язаний був давати показан­ня. В разі відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покарання за основний злочин, його ка­рали «за неправду і непокірність».

Після попереднього розслідування справу вирішував суд на основі спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися письмові матеріали розслідування і з них робилися виписки (витяги).

Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не звільнення обвинуваче­ного від відповідальності, а залишення питання про вин­ність відкритим. Обвинувачений залишався підозрюваним з різними обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких злочинів - позбавлявся волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати в Сибір.

До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його засудження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хит­ромудрі й жорстокі. Такими ж терористичними були закони й інших феодальних держав, зокрема кримінально-судове уложення імператора «Священної Римської імперії германської нації» Карла V (1532), відоме в історії під назвою «Кароліна», розділ «Воїнського статуту» Петра І (1716) «Коротке зображення воїнських процесів або судових спорів».

Величезної шкоди завдали процеси про відьом. Панувала теорія формальних (або легальних) доказів. Доказова сила, ступінь достовірності кожного виду джерел доказів визначалися законом. Основним доказом, дос­татнім для засудження, «царицею доказів» вважалося ви­знання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину, і саме для здобуття цього доказу й застосовувалися різні катування. Одностайні показання двох свідків вважалися повним доказом. Показання свідків розцінювалися залеж­но від особи свідка. Наприклад, у «Кароліні» читаємо, що «остаточне засудження будь-кого до кримінального пока­рання повинно здійснюватися на підставі його власного зізнання» (ст. 23); «якщо злочин засвідчать щонайменше два чи три гідних довір'я добрі свідки, які дають пока­зання на основі знання істини, то кримінальне судочин­ство має бути завершене відповідним винесенням вироку» (ст. 67).

У «Воїнському статуті» Петра І наголошувалося: «Коли хто визнає, що він винен, тоді подальше доказування не потрібне, бо власне зізнання є найкраще свідчення в світі». Про те, які свідки вважаються кращими, в ньому говорилося так: «Це слово кращі свідкирозуміється, що свідок чоловічої статі більше від жіночої, і знатний більше від незнатного, учений від невченого і духовний від світської людини поважним буває».

Інквізиційний процес лишив після себе недобру па­м'ять в історії людства. У Франції його було скасовано .під час буржуазної революції 1789—1794 рр., в інших країнах Західної Європи - в основному після буржу­азних революцій 1848 р., в Росії - судовою реформою 1864 р. Але в XX ст. інквізиційний процес фактично або юридично відродився в державах з диктаторськими, те­рористичними режимами. Вдаються до катування і в наш час.

Разом с тим, вказана форма процесу, насаджуючи публічні засади процесу, поступово створила таке провадження, у якому існувала особлива посадова особа з службовим обов'язком спостерігати за ходом слідства і його закінченням й надавати пропозиції суду (прообраз нинішнього прокурора). Таким був фіскал, що зустрічається в іспанському інквізиційному процесі вже в ХV столітті, який зовсім витиснув приватного обвинувача. Це мало важливе історичне значення в розвитку європейського публічного кримінального процесу.

Уявляється, що інквізиційний процес досить важливий з погляду внесення в механізм судочинства змін, що стосуються оцінки системи судових доказів та їхніх джерел (визнання вини обвинуваченим, показань свідків, письмових і речових доказів). З іншого боку, ця форма процесу цілком усувала змагальність досудового провадження, робила його пошуковим, письмовим, негласним, виключала участь народу.

Змагальний процес розвився з обвинувального процесу. Він одержав найбільше поширення в державах з англосаксонською системою права - наприклад, Великобританії (Англія, Уельс) і США. Її головна властивість - "...наявність прав в обвинуваченого, котрий вважається не об'єктом, а суб'єктом процесу й може змагатися з обвинувачем перед особою незалежного суду". На противагу пошуковому процесу, змагальна форма кримінального процесу базується на вихідному положенні про те, що процес - це спір, що відбувається в суді між державою й громадянином, що зробив злочин. У цьому спорі обидві сторони наділені рівними юридичними правами й можливостями по відстоюванню своїх процесуальних інтересів. Апріорно вважається, що суду тут приділяється роль «безпристрасного арбітра», що спостерігає за тим, як дотримуються правила дозволу виниклої кримінально-правової суперечки. Правила оцінки доказів базуються на залежності цього інтелектуально-юридичного процесу від внутрішнього переконання суддів при збереженні деяких елементів формальних доказів (додання особливого значення визнанню обвинувачуваним своєї вини, нормативна фіксація критеріїв допустимості доказів, «стандартів доказування» і т.д.). Розслідування злочинів провадиться у формі поліцейської або прокурорської діяльності (позасудова форма розслідування) і в порядку попереднього провадження в суді (судова форма розслідування).

Наприклад, у США судовому розгляду (це прерогатива Великого жюрі по найбільш серйозних злочинах і магістрату по більшості кримінальних справ) передує порушення кримінального переслідування прокурором (атторнеєм). Це рішення він приймає на основі матеріалів розслідування, проведеного поліцією й іншими органами розслідування, у тому числі й слідчими атторнейскої служби. Разом з висновками, заснованими на матеріалах розслідування, в атторнейску службу для неформального затвердження надається заява про видачу ордера на арешт або обшук. Обвинувальний акт документально оформляється, затверджується обвинувачем і офіційно пред'являється обвинуваченому після винесення постанови про судовий розгляд.

Історично ця форма процесу почала формуватися в Англії. Потім її сприйняли в колишніх англійських колоніях, де вона загалом існує й у наш час (наприклад, у США, Канаді, Австралії). Однак, у чистому виді змагальна форма процесу в жодній з країн світу не існує, тому що головне місце в інституті досудового провадження англосаксонської правової системи значну роль грає таємна діяльність поліції й інших органів розслідування (наприклад, ФБР у США), що вносять у позасудову діяльність елементи пошукової форми.

Змішана (континентальна) форма кримінального про­цесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789-1794 рр. Для неї характерно чітке розмежування процесу на дві частини: досудове (попереднє) провадження й остаточне (судовий розгляд) провадження, що закінчується ухваленням рішення по суті (вироком).

Для змішаної форми також типово, що досудове розслідування має яскраво виражену пошукову форму, а судові стадії, й особливо судовий розгляд, проводяться у змагальній формі. При цьому, головна, вирішальна роль у кримінальному процесі фактично, у відповідності з чинним законодавством, приділяється стадії судового розгляду.

Свого класичного законодавчого виразу вона набрала в Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. за Наполеона І й пізніше була сприйнята всіма континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р., коли було затверджено Статут кримінального судочинства державами Латинської Америки, Азії й Аф­рики. Вона застосовується й нині.

Для моделі змішаної форми процесу характерно, що розслідують кримінальні справи поліція й слідчий суддя, який входить до складу суду, й формально не залежить від прокурора. Кримінальне переслідування (кримінальний позов) об­винуваченого перед слідчим суддею здійснює прокурор. Він наділений повноваженнями, які забезпечують його вплив на хід розслідування справи. На попередньому роз­слідуванні обвинувачений має ряд процесуальних прав, але в цілому воно будується за схемою інквізиційного процесу. Коли ж справа надходить до суду, вона розглядається гласно й усно, діє принцип безпосередності, зма­гальності, вільної за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на за­хист. У судовому засіданні прокурор чи інша особа, що виступає як обвинувач, і підсудний - формально рівноправні сторони. Справи про найбільш небезпечні кри­мінальні вчинки розглядаються за участю присяжних засідателів.

Безперечно, що найбільш прогресивним в умовах побудови демократичної держави, де громадяни в тій або іншій формі беруть участь в управлінні державою й користуються широкими цивільними правами, є змагальний кримінальний процес. Однак кримінальний процес, який є складовою частиною державної й правової системи будь-якої країни, перебуває в прямої залежності від її політичного режиму й державного ладу.

У державах, політичний режим яких являє собою сполучення елементів деспотизму (бюрократії) і демократії, визначено існування кримінального процесу як на пошукових, так і на змагальних засадах (змішана модель процесу). На це вказують результати дослідження західними вченими ідеї розробки синтетичної європейської моделі правосуддя, притаманної багатьом країнам світу. Як відомо, проблеми її створення актуалізовані інтернаціоналізацією злочинності й об'єктивною необхідністю спільних зусиль для боротьби з нею всіх членів світового співтовариства.[4]

Український кримінальний процес протягом 70-літнього радянського періоду характеризувався надмірною залежністю від політичної влади, пов'язаної із зневагою до права, що, крім того, не передбачало ефективних законних засобів захисту від свавілля представників влади. Більш того, для функціонування кримінально-процесуальної системи було характерно з'єднання адміністративних і судових методів діяльності держави, відсутність підготовлених, незалежних і гідних свого призначення кадрів суддів, а також ігнорування гуманістичних засад судової системи.

Ці історичні особливості й традиції українського менталітету, перебуваючи в прямому і зворотному зв'язку, обумовлені й багаторічним існуванням бюрократичної системи державної влади. Цілком природно, що за роки свого існування вона пустила глибоке коріння у всіх сферах суспільного й державного життя.

Ця система створила свої міцні традиції в українському суспільстві, що стали реакційною силою, придбала значну стабільність і здатність до саморегулювання в умовах демократичних засад, що зароджуються у державі.

Не випадково й цілком справедливо в літературі відзначається, що за таких умов проведення судово-правової реформи надто важливо створювати життєво ефективні правові конструкції, які, з одного боку, відповідають міжнародним демократичним принципам права, а з іншого боку - враховують культуру й історію України.[5]

Уявляється, що змішана форма нашої національної кримінально-процесуальної системи об'єктивно відповідає політичному режиму й державному ладу сучасної України, у якій тільки зароджуються демократичні засади. Це, по суті, визнають і багато вчених й практиків. Більш того, такий висновок підтверджує й ретроспективний аналіз розвитку кримінального процесу України, що історично пов'язаний з російським і радянським кримінальним процесом. Періоди їх розвитку відповідають основним етапам розвитку дореволюційної Росії й СРСР.

З позиції визначення майбутньої форми вітчизняного кримінального процесу необхідно відзначити, що історичний аналіз розвитку кримінального процесу в Україні свідчить про наступне.

Починаючи з реформи 1864 року, кримінальний процес в Україні послідовно, за винятком перших років радянської влади, набував рис змішаної форми, для якої, насамперед, характерне відділення від судового розгляду досудового провадження (слідство й дізнання).

Український кримінальний процес, успадкувавши дореволюційну систему досудового провадження, сформував пошукову форму досудового слідства із введенням у неї деяких елементів змагальності (участь захисника й наділення правами потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників).

З моменту проголошення незалежності України в державі узятий курс на розвиток змагальних засад у кримінальному процесі держави.

Формування ефективної процедури провадження по кримінальних справах у сучасних умовах розвитку українського суспільства й держави об'єктивно можливо тільки в умовах строгого дотримання конституційного принципу поділу влади у кримінальному судочинстві ( ст.6 Конституції).

Такі висновки відповідають не тільки змісту існуючих теоретичних розробок вітчизняних і закордонних процесуалістів, але й факту включення України в процес інтеграції із правовими системами різних країн світу, кримінальне судочинство яких розвивається на змагальних засадах(США, Франція, Німеччина й ін.).

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

Рекомендація 1513 (2001) Парламентської Асамблеї Ради Європи "Виконання обов'язків і зобов'язань, взятих Україною при вступі до Організації"

Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» 18 березня 2004 року №1629-IV

Указ Президента України “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів” від 10 травня 2006 року №361/2006

Михеенко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – “-ге вид., перероб. І доп. – К.: Либідь, 1999. – С.4-11.

Курс советского уголовного процесса. Общая часть /Под ред. А.Д. Бойкова и И.И. Карпеца. - М.: Юрид. лит., 1989. - С.407-440.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

В. П. Нажимов. Типы, формы и виды уголовного процесса. Калининград, 1977. 91 с.

Давид. Р. Основные правовые системы современности. М., 1988.

Калиновский К. Б. Законность и типы уголовного процесса: Дис. … канд. юрид. наук. СПб., 1999.

Калиновский К.Б. Основные виды уголовного судопроизводства: Учебное пособие. СПб.: Издательство юридического института (Санкт-Петербург), 2002. 63 с.

Лупинская П.А.Уголовно-процессуальное право.- Издательство: "Юристъ", 2005 . – глава 1.

Мещеряков Ю.В. Формы уголовного судопроизводства. Л., 1990.

Смирнов А.В. Типология уголовного судопроизводства.Дисс. .... докт. юрид. наук. М., 2001

Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права. Очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах. -С.-Пб., 1995.