Загальнонаукові логічні методи пізнання

Загальнонаукові методи пізнання використовують у будь-якому психолого-педагогічному дослідженні. До цих методів відносять аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізацію, формалізацію, узагальнення, індукцію, дедукцію, аналогію, моделювання та ін.

Аналіз (від грец. analysis – розчленування, розкладання) – процедура розумового чи реального розчленування об’єкту, який вивчають, для його глибшого пізнання. Процедура аналізу зазвичай входить у першу частину наукового дослідження як засіб переходу від нерозчленованого об’єкта до виявлення його будови, складу, властивостей, ознак, їх відношень, структури та зв’язків. Сутність цього методу в приведенні складних понять чи уявлень щодо об’єкту до загальніших та простіших. Типовим аналізом є класифікація – розподіл множини властивостей чи відношень предметів, що входять до складу об’єкту, на класи та ієрархічно супідрядні їм підкласи.

У педагогіці аналіз виступає як метод пізнання педагогічної дійсності. І.П. Образцов розрізняє такі види аналізу:

v механічне розчленування;

v визначення динамічного складу;

v виявлення форм взаємодії, елементів цілого;

v виявлення причин явищ;

v виявлення рівнів знання та його структури¹.

У кожній галузі знання є межа членування об’єктів, за яким є перехід на другий рівень властивостей.

Синтез (від грец. synthes – поєднання) – процедура з'єднання різних елементів, сторін, складових об’єкта та предмета в єдине ціле в процесі наукового пізнання чи практичної діяльності. Сутність синтезу як наукового методу в тому, що він дозволяє отримати нове знання щодо об’єкта на основі встановлення відношень, властивостей, взаємодії та зв’язків між його частинами.

Для сучасної науки характерний не тільки внутрішньодисциплінарний, але й міждисциплінарний синтез, а також синтез науки та інших форм суспільної свідомості. Результатом синтезу є новоутворення.

Аналіз –це метод пізнання, який дає змогу поділити предмет на частини для його детального вивчення. Синтез, навпаки, є наслідком з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле.

1 Образцов П. И. Методы и методология психолого-педагогического исследования / П.И. Образцов. – СПб. : Питер, 2004. – С. 11.

Аналіз та синтез взаємопов'язані, є єдністю протилежностей. Залежно від рівня пізнання об'єкта та глибини проникнення в його сутність застосовують аналіз і синтез різного роду.

Прямий, чи емпіричний, аналіз і синтез використовують на стадії первинного ознайомлення з об'єктом. При цьому здійснюють виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, проводять найпростіші вимірювання, фіксацію безпосередніх даних, що лежать на поверхні. Цей вид аналізу й синтезу дає можливість пізнати явище, але для проникнення в його сутність він недостатній.

Зворотний, чи теоретичний, аналіз і синтез широко використовують для вивчення сутності досліджуваного явища. Тут операції аналізу та синтезу ґрунтуються на деяких теоретичних міркуваннях, тобто припущеннях і причинно-наслідкових зв'язках різноманітних явищ.

Структурно-генетичний аналіз і синтез робить можливим якомога глибше проникнути в сутність об'єкта. При цьому поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв'язки. Цей тип аналізу та синтезу потребує виділення в складному явищі таких елементів, ланцюгів, які є центральними, основними, що здійснюють вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта.

Абстрагування(від лат. abstractio – відволікання)–це уявне ігнорування неістотних, другорядних ознак предметів і явищ, зв'язків і відношень між ними та виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Абстракція є однією з таких сторін, форм пізнання, коли відбувається перехід від почуттєвого сприймання до уявного образу. Іноді абстраговані властивості й відношення пов'язують з відомими класами об'єктів («метал», «натуральне число», «рослина»). У інших випадках їх уявляють ізольовано від тих предметів, із якими вони дійсно нерозривно пов'язані («корисність», «краса», «моральність»).

Абстракція виділяє з явища одну певну сторону в «чистому вигляді», тобто в такому вигляді, у якому вона дійсно не існує. Наприклад, не буває явища чи закону взагалі, існують конкретні закони та явища. Але без уведення абстрактного поняття «явище» дослідник не здатний глибоко зрозуміти будь-яке конкретне явище.

Процес абстрагування проходить два етапи.

Перший етап: виділення важливого в явищах і встановлення незалежності чи дещо слабкої залежності досліджуваних явищ від певних чинників (якщо об'єкт А не залежить безпосередньо від чинника Б, то можна відволіктися від останнього як несуттєвого).

Другий етап: полягає в тому, що один об'єкт замінюється іншим, простішим, який є моделлю першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об'єктів (таких, що вже раніше пройшли абстрагування). Багатоступінчасте абстрагування приводить до абстракцій висхідного ступеня узагальнення.

Існують деякі види абстракції:

v абстракція ототожнення – утворення понять об'єднанням предметів, пов'язаних відношеннями типу рівності в особливий клас (відволікання від деяких індивідуальних властивостей предметів);

v абстракція ізолювання –виділення властивостей і відношень, нерозривно пов'язаних із предметами, і позначення їх певними назвами;

v абстракція конструктивізації –відволікання від невизначеності меж реальних об'єктів (зупиняється безперервний рух тощо);

v абстракція актуальної нескінченності –відволікання від незавершеності (завершеності) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості визначити її повним переліком всіх елементів (таку множину розглядають як дійсну);

v абстракція потенційної здійсненності – відволікання від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю тривалості життя за часом та в просторі (нескінченність виступає вже як потенційно здійсненна).

Процеси абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язані з іншими методами дослідження й передусім із аналізом і синтезом.

Індукція(від лат. inductio – наведення) – це логічний метод дослідження, спрямований на узагальнення результатів спостереження та експериментів, рух думки від одиничного до загального.

Види індуктивних узагальнень:

1. Індукція популярна, коли регулярно повторювані дії, що спостерігаються в деяких представників досліджуваного класу й фіксуються в посиланнях індуктивного умовиводу, переносять на всіх представників класу, що вивчають, у тому числі й на невивчені його частини. Тож, що є вірним у n випадках, які спостерігають, є вірним й у всіх схожих із ними випадках (наприклад, «всі лебеді білі»). Однак отриманий умовивід часто є хибним внаслідок поспішного узагальнення. Отже, цей вид індуктивного узагальнення існує доти, доки не трапиться випадок, що заперечує йому (наприклад, факт наявності чорних лебедів). Популярну індукцію нерідко називають індукцією через перерахування випадків.

2. Індукція неповна, коли на підставі того, що властивість n належить деяким представникам досліджуваної множини, роблять висновок про те, що всім представникам цієї множини належить властивість n. Наприклад: деяким металам властива електропровідність, отже, усі метали електропровідні.

3. Індукція повна, коли на підставі отриманої дослідним шляхом інформації про те, що кожному представникові досліджуваної множини належить властивість n, роблять висновок, що всім представникам цієї множини належить властивість n.

Розглядаючи повну індукцію необхідно мати на увазі: а) вона не дає нового знання й не виходить за межі того, що міститься в її посиланнях. Тим не менше узагальнений висновок, отриманий на основі дослідження часткових випадків, сумує наявну в них інформацію, дозволяє узагальнити, систематизувати її; б) хоча висновок повної індукції в більшості випадків має достовірний характер, тут також бувають помилки. Останні пов’язані з пропущенням будь-якого часткового випадку (іноді усвідомлено – щоб довести свою правоту), унаслідок чого висновок не вичерпує всі випадки й тим самим є необґрунтованим.

4. Індукція наукова, у якій, крім отриманого індуктивним шляхом формального обґрунтування, дають додаткове обґрунтування його істинності, так само за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки тому, що акцент роблять на необхідних, закономірних і причинних зв’язках. У будь-якому науковому дослідженні часто буває важливо встановити причинно-наслідкові зв’язки між різними предметами та явищами. Для цього використовують відповідні методи, що ґрунтуються на індуктивних умовиводах¹.

Дедукція (від лат. deductio – виведення) – це форма мислення, що дозволяє на основі логічних правил із окремих загальних даних виводити нове менш загальне припущення (висновок). Сутність дедукції полягає у використанні загальних наукових положень для дослідження конкретних явищ.

У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься в посиланнях приховано, тому вони повинні бути отримані з них на основі застосування методів логічного аналізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень під час дослідження конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції в практиці пізнання є зведення конкретних завдань до загальних і перехід від розв'язання завдання в загальному вигляді до окремих його варіантів.

Аналогія (від грец. analogio – відповідність) – метод наукового пізнання, при якому встановлюють подібність між деякими сторонами, якостями та відношеннями нетотожних об’єктів. При аналогії знання, отримане під час вивчення якогось об’єкта (моделі), переносять на інший, менш вивчений і менш доступний для дослідження об’єкт.

Аналогія не надає достовірного знання. Для підвищення вірогідності висновків за аналогією необхідно прагнути до того, щоб:

а) були виділені внутрішні, а не зовнішні властивості об’єктів, що співвідносяться;

б) ці об’єкти були подібні за важливими та суттєвими ознаками;

в) коло ознак, що збігаються, було якомога ширшим;

1 Кохановский В.П. Философия и методология науки: [учебник для высших учебных заведений] / В.П. Кохановский. – Ростов н/Д. : Феникс, 1999.

г) ураховувались не тільки подібності, а й відмінності, щоб останні не перенести на інший об’єкт.

Моделювання – це метод дослідження об’єктів пізнання на їх моделях. Суть моделювання полягає в заміщенні досліджуваного об'єкта іншим, спеціально для цього створеним. Під моделлю розуміють уявну чи матеріально реалізовану систему, що, відображаючи чи відтворюючи об'єкт дослідження, здатна заміщувати його так, що сама стає джерелом інформації щодо об'єкта пізнання. Моделі можуть бути фізичними, математичними, природніми, достатньо адекватними досліджуваному явищу, процесу.

За характером моделей виділяють матеріальне (предметне) та ідеальне моделювання.

Матеріальні моделі – це природні об’єкти. При предметному моделюванні конкретного об’єкта його вивчення замінюють дослідженням певної моделі, яка має ту ж фізичну природу, що й оригінал (наприклад, моделі кораблів, літаків та ін.).

При ідеальному (знаковому) моделюванні моделі виступають у вигляді схем, графіків, формул тощо. До ідеального моделювання відносять моделювання подумки, яке можна розділити на наочне, символічне та математичне.

Наочне моделювання здійснюється на основі уявлень дослідника щодо реального об’єкта за допомогою створення наочної моделі, яка відображає явища й процеси в об’єкті. Наочне моделювання, так само, можна класифікувати на гіпотетичне, аналогове та макетування.

При гіпотетичному моделюванні задається гіпотеза про закономірності протікання процесів в реальному об’єкті, яка відображає рівень знань дослідника про об’єкт та ґрунтується на причинно-наслідкових зв’язках між входом та виходом об’єкта, що вивчають.

Аналогове моделюванняґрунтується на застосуванні аналогій різного рівня. Здебільшого, аналогова модель відбиває декілька чи тільки одну сторону функціонування об’єкта.

Макетоване моделювання пов’язане зі створенням макета реального об’єкта в певному масштабі та його вивченні.

Символічне моделювання – це штучний процес створення логічного об’єкта, який заміщує реальний та виражає його основні властивості за допомогою певної системи знаків та символів. Символічне моделювання залежно від прийнятих семантичних одиниць прийнято поділяти на мовленнєве (описове) та знакове (графічне).

Математичне моделювання ґрунтується на описі реального об’єкта за допомогою математичного апарату. Сьогодні широке розповсюдження отримав такий його вид як комп’ютерне моделювання об’єктів.

Серед методів теоретичних досліджень передусім варто назвати історичний, логічний, системний, когнітивний, моделювання та ін. методи системного аналізу, що передбачають вивчення складних об'єктів, систем комплексно. Тут широко використовують ЕОМ для вирішення й аналізу складних математичних задач щодо оптимізації процесів й управління процесами на транспорті та великих підприємствах.

До методів теоретичного дослідження також відносять:

v метод сходження від абстрактного до конкретного;

v метод ідеалізації;

v метод формалізації;

v аксіоматичний метод.

Сходження від абстрактного до конкретного– це одна з форм наукового пізнання. Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього – до конкретного в мисленні.

Метод ідеалізації–уявне конструювання об'єктів, яких немає в дійсності, чи які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (уявно) ці об'єкти певними нереальними й гіпотетичними властивостями. При цьому мету досягають завдяки:

v багатоступінчастому абстрагуванню;

v переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості;

v простому абстрагуванню.

Формалізація– метод вивчення різноманітних об'єктів через відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики. Переваги формалізації:

v забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;

v символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;

v однозначність символіки (уникаємо багатозначності мови);

v дає змогу формувати знакові моделі об'єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Завдяки своїй специфічності, формалізація забезпечує узагальненість підходу до розв'язання пізнавальних проблем. Крім того, символіка штучної мови надає стислості й чіткості фіксації значень формалізованих об'єктів пізнання, надає однозначності розуміння їх структури (на відміну від двозначності під час застосування звичайної мови).

Формалізація, здебільшого, пов'язана із застосуванням математичного апарату. Як метод, формалізація, зводить дослідження реальних змістових сторін об'єктів, властивостей і відношень до формального дослідження відповідних їм знаків (абстрактних об'єктів); широко застосовується під час математичного моделювання в багатьох галузях науки.

Загальнонауковий статус мають математичні (тобто кількісне вивчення процесів і явищ) і, зокрема, аксіоматичний, статистичний, а також системно-структурні, кібернетичні, теоретико-інформаційні методи досліджень. Математичні методи важливого значення набувають під час обробки матеріалів дослідження.

Аксіоматичний метод– це засіб побудови наукової теорії, при якому без доведення приймають деякі твердження (аксіоми), а потім використовують для доведення інших тверджень (теорем) за логічними правилами.

Дослідник В.І. Романчиков пропонує таку схему загальнонаукових методів дослідження:¹

Рис. 1. Загальнонаукові методи дослідження

У психології та педагогіці важливо прослідкувати виникнення явища, ступені його розвитку, процес поступового формування особистісних якостей у студентів, професійних знань та умінь, видозмін, що відбулися у результаті застосування психолого-педагогічних заходів упливу чи взаємодії. Ці задачі вирішує генетичний метод, розкриваючи специфіку, тенденції розвитку досліджуваного явища, нові підходи до розв’язання задач, визначаючи результативність цих підходів і прогнозуючи розвиток ситуації.

Генетичний метод переважно реалізується у формі зрізів. Це означає, що зміни відповідних показників встановлюються у відповідні часові інтервали. Даний метод являє собою одну із форм діалектичного методу, що дозволяє виявити сутнісні характеристики явищ, визначити причинні

1 Романчиков В.І. Основи наукових досліджень : [навчальний посібник]. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 254 с.

залежності і тим самим встановити оптимальні умови розвитку особистості, її спонукальні сили.

Під час психолого-педагогічних досліджень широко використовується метод порівняння, що встановлює подібність і відмінність між предметами та явищами і дає можливість дійти синтезованого висновку. Порівняння використовується під час застосування різних методів (спостереження, експерименту тощо) і в єдності з генетичним методом. Воно важливе для пояснення явищ, а також у випадках, коли роз’яснення відсутнє, але на перший план виходить співставлення явищ.

До основних методів психолого-педагогічного дослідження відноситься історичний метод. Він використовується передусім під час вивчення проблем історії психології та педагогіки. Ця галузь психолого-педагогічної науки розкриває виникнення, стан і розвиток навчально-виховних закладів, психологічних і педагогічних теорій у конкретних історичних умовах.

На підставі методологічного принципу історизму сформувався і використовується у психології та педагогіці власне порівняльно-історичний метод, що забезпечує вивчення психолого-педагогічних явищ через відстеження і порівняння їх у розвитку. Наприклад, аналіз категорії освіти в рамках методу дозволяє: пояснити, як це поняття формувалось у минулому, які етапи воно пройшло у своєму розвитку; виявити, яким чином виникали ті чи ті концепції освіти, які їхні витоки, що у цих теоріях потребує реконструювання; порівняти етапи розвитку окремих концепцій тощо. Це дає можливість прослідкувати схоже і різне у компонентах, їх видозміни; показати, у чому полягає обмеженість чи однобічність минулих концепцій освіти і як вони були подолані, які їхні елементи увійшли до сучасних теорій. Таким чином, поглиблюючи уявлення про минуле, порівняльно-історичний аналіз збагачує розуміння сучасних проблем освіти.

Оцінюючи прогресивність чи реакційність того чи того явища, потрібно враховувати характер конкретних історичних умов його існування з точки зору того нового, що зробили педагоги порівняно зі своїми попередниками.

Таким чином, історизм як метод дослідження не може бути зведений лише до опису минулих подій. Він дозволяє розкрити внутрішній механізм змін у явищах, причинні зв’язки на конкретних етапах їхнього розвитку, прослідкувати, яким чином зі старого феномена виникає новий. Під час дослідження аналіз історичного розвитку психолого-педагогічних явищ завжди знаходиться у єдності зі процесами логічного аналізу і, навпаки, теоретичний аналіз, що проводиться логічно, використовується для пояснення історичного розвитку явищ. Ці методи інтегровані, доповнюють та збагачують одне одного.

Залежно від мети дослідження, пізнання більшого значення надає тому чи тому методу, проте у будь-якому випадку слід уникати простого опису і хронологічного переліку подій. Необхідно виявити тенденції, закономірності їх розвитку, розрізняти сутнісне і несуттєве, необхідне і випадкове, створювати наукове підґрунтя інтерпретації історичних фактів, розкривати перспективи розвитку психологічної й педагогічної теорії та практики.

У сучасних психологічних і педагогічних поняттях відобразилася їхня історія. Лише знаючи про те, як розвивалися поняття виховання, навчання, освіти та інших категорій, можна визначити шляхи їхнього подальшого розвитку. Єдність логічного та історичного аналізу забезпечує якісне розв’язання цієї задачі під час психолого-педагогічного дослідження.

Робота з науковим текстом

Психолого-педагогічне дослідження вміщує такий етап як опрацювання літературних джерел.

Робота з науковим матеріалом має гнучкий характер. Під час опрацювання наукових праць із теми дослідження постійно виникають нові: з посилань на певні джерела, із поданих списків використаних джерел тощо. Тому кожному дослідникові необхідна картотека організованого читання, що міститиме такі розділи:

1. Прочитати – уміщує систематизований перелік літератури для вивчення; відомості щодо нових джерел, отримані в процесі роботи з літературою.

2. Підлягає опрацюванню – відомості щодо джерел, які мають безпосереднє відношення до досліджуваної проблеми.

3. Прочитано –містить відомості щодо вивчених джерел, подальше опрацювання яких не доцільне.

Для того, щоб здійснювати аналіз накопичуваної інформації, необхідний облік опрацьованих літературних джерел – складання бібліографії.

Бібліографія (від грец. biblion – книжка та grapho – пишу, креслю)– вичерпний список літератури з визначеного питання, спеціальні видання (покажчики, каталоги, огляди), що містять такі списки.

Кожен інформаційний документ обов’язково повинен містити відомості щодо авторів, назви джерел, місце видання, видавництво, рік видання та обсяг у сторінках. Складають бібліографічний список в алфавітному порядку за прізвищами авторів чи назвами джерел.

Опрацювання інформації передбачає її вивчення та запам’ятовування. Читання, опрацювання інформації – справа складна. Читання наукового тексту характеризують як одну з функцій пізнавальної діяльності людини, спрямовану на вилучення наукової інформації з друкованих джерел.

Залежно від ступеня ознайомлення з інформацією виокремлюють такі різновиди читання¹:

1) оглядове читання, зорієнтоване на попереднє ознайомлення з книгою та виділення ключових слів, зокрема в анотації, змісті, передмові (вступі), окремих частинах тексту;

2) ознайомлювальне читання, що передбачає отримання загальних відомостей щодо змісту тексту й визначення його основної ідеї;

3) поглиблене читання, що полягає в опрацюванні наукового тексту, його аналізі та оцінюванні (виписування понять із їх поясненням, неодноразове перечитування окремих частин тексту);

4) аналітико-критичне (творче) читання, спрямоване на постановку різного типу питань до тексту, сортування наукового матеріалу, коментування фрагментів наукового тексту, його рецензування.

Читання невіддільне від сприймання, усвідомлення й розуміння наукового тексту, що залежать від сформованої наукової культури читача загалом, а також складності й насиченості самого тексту.

Сприймання наукового тексту– психічний процес відображення людиною змісту тексту за безпосереднього впливу на органи чуття. Важливими умовами успішного сприймання реципієнтами наукових текстів є потреба, зацікавленість, внутрішня мотивація.

Усвідомлення наукового тексту – осягнення, осмислення структури й змісту тексту через аналіз вербальної форми тексту.

Упродовж сприймання й усвідомлення наукового тексту читач замінює смислові елементи тексту на еквівалентні (тотожні) із власного смислового поля. На ефективність цих процесів значно впливають змістова (лексико-граматична й візуальна) структура тексту, а також такі формально-структурні ознаки, як структурування на абзаци, параграфи, розділи та їх заголовки, рисунки, фотографії.

Науковий текст характеризують великою кількістю абстрактних термінів та понять, що вимагає достатнього розвитку абстрактного мислення, а також високого рівня розвитку розумових процесів, аналізу та синтезу. Отже, для сприймання наукового тексту важливо володіти навичками аналізу, уміннями вдумливого та аналітичного читання.

Результатом сприймання тексту є розуміння його смислової структури.

Розуміння наукового тексту –розкриття сутності предметів та явищ, описаних у науковому тексті, усвідомлення зв'язків та залежностей між ними.

1 Семеног О.М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О.М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

Розуміння наукового тексту означає, що реципієнту важливо вміти порівняти пропонований зміст із наявними знаннями, щоб вилучити нову для себе інформацію й, відповідно, нове знання. Результат розуміння має відносний характер, адже залежить від мети читача, його знань щодо предмета тексту. Виявом (підсумком) розуміння вважають інтерпретацію тексту, тобто вміння читача подати своє бачення тексту.

Фіксувати інформацію під час читання наукового тексту доцільно за допомогою поміток, виписок, складання плану, тез, через створення реферату, анотацій, конспектів.

Використовують помітки під час поглибленого читання. Щоб помітки допомагали ефективно працювати з науковим текстом, швидко знайти потрібне місце у тексті, важливо застосовувати певну їх систему.

Загальноприйнятими помітками в науковому тексті є такі:

! – повна згода з тим, про що йдеться в тексті;

? – незгода з автором, сумнів;

?! – здивування;

NB – дуже важливо;

V – важливо;

~ ~ – цікаво, може згодитися;

* – речення, які можна використати як цитати;

Т – термін, визначення терміна в тексті;

Л – назви праць, які варто знайти та прочитати.

Виписки – вибрані з тексту потрібні теоретичні положення, статистичні дані тощо з посиланням на наукове джерело – бажано робити на окремих аркушах, картках, які можна вкладати в окремі папки (такі папки варто зробити до розділів і параграфів наукової роботи. У тексті виписок виокремлюють заголовки, підкреслюють важливі поняття, визначення чи фрагменти, роблять помітки. Такий дослідницький матеріал слугує основою наукової (дипломної, магістерської, дисертаційної) роботи.

Помітки в науковому тексті й виписки з нього важливо здійснювати паралельно зі складанням плану.

Складання плану – вид роботи з текстом, засіб засвоєння й розуміння прочитаного, шлях до вивчення (складання, підготовки) композиції тексту.

На відміну від конспектів і тез, які варто готувати після повного прочитання матеріалу, план укладають під час ознайомлювального читання тексту. План залежить від змісту тексту, його основної ідеї. Виділяючи в науковому творі окремі частини й в кожній частині основну думку та називаючи її певним заголовком, важливо усвідомлювати сутність цієї назви для розкриття основного змісту твору.

Принципами складання плану готового наукового тексту є: а) поділ тексту на смислові блоки (частини); б) визначення основної думки кожного смислового блоку (частини); в) формулювання пунктів плану (заголовків).

Читання наукового тексту супроводжується також визначенням смислових частин і зв'язків між ними, тобто проведенням компресії.

Компресія (лат. compressio – стискання) наукового тексту – членування тексту на блоки інформації, їх називання, розкриття смислової структури тексту.

Різновидами компресії наукового тексту є, зокрема, тези, конспект, реферат, анотація.

Тези (грец. thesis – положення, твердження) – послідовно сформульовані основні ідеї, думки та положення доповіді, лекції, статті.

Тезування – це вилучення основної інформації з тексту-джерела у вигляді положень-тез. Скорочення відбувається з урахуванням проблематики текстів і авторської оцінки інформації. Рекомендований обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через 1,5-2 інтервали. Укладають тези після поглибленого й аналітико-критичного читання тексту статті, доповіді, складання відповідного плану й виписок.

Для тез властива сувора нормативна змістово-композиційна структура: а) назва, що відображає основну ідею; б) преамбула (актуальність і ступінь розробленості проблеми); в) основні тези-положення (обґрунтування, докази на користь проблеми, яку досліджує автор тексту); г) завершальні тези (основні результати, перспективи).

Конспект(лат. conspectus ‑ огляд) – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо.

Конспектування є універсальною формою запису первинного тексту, що допомагає відпрацювати вміння чітко викласти зміст власними словами, за потреби швидко його відновити, доповнити, аргументувати, а також відшліфувати вміння точно мислити й говорити, вибирати лаконічну форму, обмірковувати прочитаний матеріал.

Не варто конспектувати під час першого прочитання наукового тексту. Потрібно спочатку отримати загальне уявлення щодо твору загалом. Після цього (під час повторного читання) необхідно конспектувати, звертаючи основну увагу на ключові слова, так звані інформаційно-смислові центри.

Особливу увагу варто приділяти структуруванню опрацьованого матеріалу, побудові логічних схем, які чітко відображають набуті дослідником знання. Такий конспект слугує основою для підготовки наукової доповіді, статті, написання курсової та дипломної робіт.

Реферат(лат. referre – доповідати, повідомляти) – аналітико-синтетичне опрацювання наукового джерела (статті, монографії тощо), аналіз його основних положень, фактів, результатів, висновків.

Реферат виконує інформаційну функцію (подає інформацію щодо певного документа) і пошукову (його використовують для пошуку конкретних тематичних документів та інформації).

Реферуючи наукове джерело, на етапі ознайомлювального читання для проведення оглядового аналізу читають заголовок, вступ (передмову), зміст тексту, висновки, анотацію. На етапі поглибленого аналізу тексту документа з'ясовують особливості об'єкта, можливість його практичного застосування, вивчають факти, нові ідеї та гіпотези, експериментальні дані, нові методики, переваги застосування запропонованого варіанта розв'язання проблеми. За потреби вміщують до реферату ілюстрації, таблиці, бібліографічні посилання.

Текст реферату складається, переважно, із трьох частин: вступу, основної та завершальної частин. Вступ містить вихідні дані наукового джерела. Описуючи його, у вступі використовують такі звороти: пропонована стаття (книга, монографія) подає детальний розгляд питань; тема статті становить значний інтерес...; вибір теми статті (дослідження) невипадковий...; на початку статті (дослідження) автор подає обґрунтування актуальності теми (проблеми, питання, ідеї)...; у статті узагальнюється досвід, обґрунтовується принцип...; у книзі описано методику...; у роботі аналізуються різні підходи до розв'язання проблеми...

В основній частині подають характеристику важливих положень тексту, тому доречне використання таких мовних кліше: аналізована книга складається з ... частин...; автор подає визначення (порівняльну характеристику, огляд, аналіз)...; автор зупиняється на таких проблемах, як...; дослідник детально з'ясовує історію виникнення (появи, становлення)...; автор детально досліджує причини (умови) виникнення...; особливу увагу автор приділяє коментуванню отриманих результатів...; важливе значення мають дані, що свідчать про...; автор вважає за необхідне навести додаткову аргументацію...; автор доводить..., заперечує...; у посібнику наведено низку прикладів, що ілюструють...; у статті (дослідженні) узагальнюється...

Завершальна частина містить загальні висновки до роботи. Мовні кліше цієї частини такі: у висновках автор наголошує, що...; викладене дає змогу автору дійти висновку про те, що...; наголосимо, що...

Для характеристики композиції тексту-джерела використовують слова узагальнено-абстрактного значення (огляд, підходи, думки, основні положення, досвід); терміни, що позначають елементи структури наукового тексту (аргументація, доказ, ілюстрація, історична довідка, відомості, узагальнення, оцінка (результатів), висновки); слова, які більш точно, повно характеризують чи оцінюють зміст окремих частин тексту-джерела, але не використані автором (недоліки, особливості, відмінності, аспекти, необхідність, сукупність, тенденції).

Кожний науковий і прикладний висновок формулюють чітко й однозначно, а саме формулювання відображає суть і новизну зробленого.

Анотація (лат. annotatio – зауваження, примітка) – короткі відомості щодо книги, статті, монографії з боку призначення, змісту, виду, форми й інших особливостей.

Об'єктами анотування можуть бути наукова стаття, монографія, дисертація, підручники, наукові посібники тощо.

Анотації належать до стандартизованих жанрів писемного наукового мовлення, від інших вторинних текстів відрізняються максимальною компактністю (до 500 друкованих знаків) і лаконічністю: анотація подає загальне уявлення щодо змісту першоджерела, але не розкриває його подробиць. Це зручно, наприклад, для огляду наукових джерел у курсових і дипломних роботах.

Для підготовки анотації важливо виконати такі операції:

v оглядове, чи ознайомлювальне, читання роботи, яке здійснюють для отримання уявлення щодо вихідних даних та загального змісту наукового джерела (назва, жанр наукової продукції, автор, рік і місце видання, структура, обсяг, рубрики, ілюстрації тощо);

v повторне читання окремих частин тексту, спрямоване на смисловий аналіз для висловлення актуальності, цільове та читацьке призначення; на структуру й головну інформацію тексту (як розглянуто й розв'язано поставлені проблеми; яких висновків доходить автор);

v мовне опрацювання інформації у вигляді стислої характеристики.

Основними структурними елементами анотації наукового джерела є: вступ – вихідні дані джерела (назва, жанр, автор, місце і рік видання, структура, обсяг, ілюстрації); основна частина – перелік ключових проблем опрацьованого джерела (можна за розділами, главами, параграфами); завершальна частина – актуальність і адресат джерела.

В анотації можливі такі мовні кліше:

1) дані про автора – автор монографії, відомий український...;

2) жанр твору – монографія видатного дослідника; у навчальному посібнику розглядаються...; у збірнику наукових праць уперше представлено...; це перший в Україні підручник, у якому...;

3) характеристика видання – у посібнику подано програму, змістові модулі й теми, короткий словник...; навчальний посібник створено відповідно до сучасних концепцій; наведено статистичний матеріал...; монографію присвячено сучасним проблемам…; у монографії здійснено аналіз...; автор, аналізуючи (що?), зупиняється на...; у книзі вміщено наукові та науково-популярні студії, розвідки та навчальні розробки відомого (кого?); основну увагу звернено на...; роботу завершує огляд...; коротко викладено історію...; розкрито суть... тощо;

4) призначення – рекомендовано студентам, аспірантам, молодим ученим; для широкого кола читачів; розраховано на викладачів, аспірантів, студентів...; монографію адресовано...; слугуватиме всім, хто прагне ефективно використовувати мовний ресурс в усіх ділових ситуаціях...

В анотаціях широко використовують дієслівні форми на зразок з'ясовано, описано, акцентовано, проведено, проаналізовано, установлено, простежено, виявлено та ін.

Опрацювання інформації вимагає творчого підходу, натхнення. Але коли натхнення відсутнє – потрібно зусиллям волі змушувати себе працювати, осмислювати прочитане творчо.

Під час читання можуть діяти різні подразники – звуки, розмови, музика, власні думки тощо. Усупереч бажанню людини вони діють на центральну нервову систему як подразник, погіршують умови для міркування. Увага читача відволікається, швидше наступає втома і якість засвоєння інформації суттєво погіршується. Разом з тим, умови праці в повній ізоляції від зовнішнього середовища також не є оптимальними: на перешкоді успішному засвоєнню прочитаного можуть стати власні думки.

Важливим чинником успіху роботи з літературою є: самостійність, наполегливість і систематичність. Продуктивність опрацювання інформації багато в чому залежить від розумової працездатності. Насамперед, від уміння правильно розподіляти час для роботи та доцільно використовувати фізіологічні перерви.

Кожний дослідник має володіти мистецтвом запам’ятовування. Існують різні способи запам’ятовування.

Механічний спосіб –ґрунтується на багаторазовому повторюванні й запам’ятовуванні прочитаного. Недоліки цього способу у відсутності логічного зв’язку між елементами прочитаного тексту. Використовують для запам’ятовування іноземних слів, цитат, дат, формул тощо.

Смисловий спосіб –ґрунтується на запам’ятовуванні логічних зв’язків між елементами прочитаного. Потрібно зрозуміти не окремі елементи, а весь текст загалом. Цей спосіб ефективніший за механічний.

Довільний спосіб –ґрунтується на застосуванні різноманітних мнемонічних прийомів. Найбільш поширений – вибірковий мнемонічний прийом. Перед опрацюванням інформації ставлять мету – запам’ятати лише конкретний матеріал. Довільний спосіб запам’ятовування підпорядковується формулі: яка спрямованість, таке й запам’ятовування. Він має ефективність лише разом із логічно-смисловим запам’ятовуванням.

Мимовільний спосіб –ґрунтується на випадковому запам’ятовуванні окремих фрагментів тексту, зумовленому емоціями, що виникають у процесі читання.

Усю інформацію, отриману на етапі роботи з літературою, можна систематизувати за хронологією публікацій чи тематикою питань, що досліджують.

У першому випадку всі відомості розподіляють за певними етапами. Для цього в історії розвитку якоїсь закономірності чи пошуку шляхів розв’язання проблеми доцільно виділити наукові етапи, які характеризуються якісними стрибками. Об’єктивний критичний аналіз матеріалів можливий за наявності в дослідника певного рівня знань та достатньої ерудиції. Тематичний аналіз передбачає опрацювання матеріалів, розподілених між різними питаннями досліджуваної проблеми. Робота дослідника значно спрощується, потребує менше часу, але можливість детальнішого аналізу наявної в дослідника інформації зменшується.

Дослідники В. М. Шейко та Н. М. Кушнаренко рекомендують систематизувати думки вчених у такому порядку¹:

v сутність певного явища чи процесу (позиція декількох авторів збігається в такому аспекті);

v що становить зміст певного процесу чи явища (його компоненти, ланцюги, стадії, етапи розвитку);

v думки вчених щодо шляхів вирішення певної проблеми на практиці (хто та який напрям розробив);

v які складнощі, виявлені в попередніх дослідженнях, трапляються під час практичного вирішення завдання;

v які чинники, умови ефективного розвитку процесу чи явища в певній галузі виділені вченими.

Отже, бібліографія джерел надає матеріал, у якому відображено позицію автора та інформацію про вже відомі дослідження з визначеної проблеми.

На сучасному етапі значно спростився пошук наукової інформації за рахунок електронних каталогів. Вони є швидким і зручним засобом знаходження необхідної інформації з досліджуваної проблеми, що дозволяє не лише ознайомитися з нею, а й охопити загалом весь спектр наявних джерел (див. додаток Д).