Професійного самовдосконалення педагога
Вимоги до постійного особистісного і професійного зростання є чи не найважливішими для професії педагога, що незмінно пов’язується із донесенням до широкого загалу людей усіх новітніх досягнень у культурі, науці і техніці, найвищих моральних норм і ідеалів з метою забезпечення прогресивного розвитку кожного учня, актуалізації його творчих потенційних сил зростання і розвитку. Для цього педагог сам повинен досягати високого культурного і професійного рівня, що стає можливим лише завдяки невтомній праці над собою. Поряд з колективними формами підвищення професійної кваліфікації учителя (робота методичних об’єднань, засідання методичних рад, навчання на курсах підвищення кваліфікації учителів, стажування, робота творчих груп учителів, проведення семінарів-практикумів, круглих столів, майстер-класів, відкритих уроків та ін.), особливого значення набувають індивідуальні форми його професійного зростання, провідна роль в ряду яких належить самовдосконаленню педагога. Спрямованість педагога на досягнення вершин професіоналізму й досягнення успішності творчої самореалізації в професії забезпечується оволодінням ним “технологією” підготовки до неперервного самовдосконалення своїх вихованців” (Р.П.Скульський).
Визначна роль самовдосконалення учителя-вихователя для розвитку педагогічної майстерності та творчості обумовлює увагу багатьох прогресивних педагогів минулого і сьогодення до цього складного феномена.
Педагоги-класики наголошують на тому, що вихователь має спершу сам виховати себе, адже, як сверджує Дж.Локк, “власна поведінка вихователя ні в якому разі не повинна суперечити його вказівкам, якщо тільки він не хоче зіпсувати дитину”. Я.А.Коменський зазначає, що “просвітителям людства соромно стояти нижче працьовитих ремісників”, а Г.С.Сковорода закликає кожного педагога: “Довго учись сам, якщо хочеш навчати інших”. Видатний німецький “учитель учителів” А.Дістервег, вважаючи самоосвіту й самовиховання суттєвою передумовою розкриття творчого потенціалу педагога в “правилах” для вихователя закликав кожного вчителя: “будь сам вихованим, адже ніхто не може дати іншому того, чого не має сам”; “прагни до самоосвіти навіть тоді, коли працюєш над освітою інших”; “нехай школа буде школою для самого тебе; нехай все життя, будь-яка обставина і положення спонукатиме до твого власного виховання й освіти”, адже учитель “лише до тих пір здатен насправді виховувати і навчати, доки сам працює над своїм власним вихованням і самовихованням”. “Могутньою зброєю”, що надана людині для досягнення впливу на інших людей, вважав самовиховання і Л.М.Толстой. Підкреслюючи необхідність постійної самоосвіти вчителя, К.Д.Ушинськийстверджував, що педагог існує як спеціаліст допоки сам учиться. Вдосконалення ж школи, як зазначав С.Т.Шацький, можливе лише “через реформу вчителя”. Фундатор досліджень педагогічної майстерності А.С.Макаренко стверджував, що вона досягається лише невтомною працею педагога над собою, який має завжди бути організованим, підтягнутим, ввічливим, культурним, щоб власним прикладом спонукати вихованців до невпинного особистісного зростання. Акцентуючи на нероздільності самовдосконалення і творчості учителя-вихователя, видатний педагог-гуманіст В.О.Сухомлинський закликає учителів бути не просто “споживачами” педагогічних знань, а дослідниками й раціоналізаторами, та заохочує до поєднання індивідуального і колективного самовдосконалення педагогів.
Сучасні дослідники В.І.Андреєв, С.Б.Єлканов, Н.В.Кузьміна, К.М.Левітан, Ю.А.Лобейко, Л.М.Мітіна, Р.П.Скульський, В.О.Сластьонін та ін. підкреслюють важливість самовдосконалення педагога не лише для підвищення ефективності його професійної діяльності, а й для особистісного зростання самого педагога. Тільки шляхом свідомої цілеспрямованої роботи над собою може досягти акме-вершин[16] особистісного і професійного розвитку, максимально повно реалізувати власний творчий потенціал. Самовдосконалення визнається однією з провідних передумов успішної творчої самореалізації педагога у професії та незмінно пов’язується з проявом суб’єктності педагога як прагнення і здатності ініціативно, творчо і відповідально будувати власне життя, професійну діяльність і особистісно-професійний розвиток. Професійне самовдосконалення розглядається як провідний напрямок самоактивності педагога на етапі його зрілості та забезпечує досягнення виключно позитивних особистісно і професійно значущих зрушень внаслідок усвідомлених цілеспрямованих творчих дій по самозміні й самоактуалізації.
Як складний і багатогранний феномен професійно-педагогічне самовдосконаленняявляє собоюпроцес і результат творчого, цілеспрямованого, самостійного, самодетермінованого руху фахівця від Я-реального до Я-ідеального, від Я-потенційного до Я-актуального, що здійснюється у формі професійного самовиховання, самоосвіти й самоактуалізації, забезпечує досягнення педагогом позитивних особистісних змін та є передумовою його успішної творчої самореалізації в професії.
В самому терміні “самовдосконалення”, похідному від “само-” і “вдосконалення” міститься вказівка на його сутність. Так, “само-” як спільна частка слів на позначення різних видів самоактивності особистості вказує на 1) скерованість дій на самого суб’єкта діяльності, 2) здійснення їх самостійно без стороннього впливу, без будь-якої допомоги, 3) їх внутрішню детермінованість, автоматичність здійснення, приведення в дію під впливом внутрішніх механізмів, “удосконалення” ж свідчить про спрямованість дій на досягнення досконалості як найвищої позитивної мети розвитку особистості, а також підкреслює “вершинність” цієї мети (прагнення досягти вершини розвитку), що простежується із етимологічного значення “удосконалення” як “доведення до скону”, “до кінця”, подібно до “усовершенствование” (рос.) як досягнення “вершины”.
До сутнісних ознак[17] професійно-педагогічного самовдосконалення, що вирізняють його з-поміж інших форм самоактивності учителя-вихователя, належать
- аутоспрямованість як спрямованість на самого суб’єкта дії(самовдосконалення педагога характеризується співпадінням суб’єкта й об’єкта даної діяльності);
- самостійність (професійне самовдосконалення здійснюється педагогом не інакше як самостійно);
- самодетермінованість (у процесі самовдосконалення, що ґрунтується на власній ініціативі вчителя, необхідність і напрямок самозміни визначаються зсередини як суто особистісна задача);
- інтегративність (як багатогранне всеохоплююче явище самовдосконалення складним чином інтегрує усі форми творчої самоактивності педагога в напрямку досягнення ним вершин педагогічної майстерності, творчості, професіоналізму);
- усвідомленість (самовдосконалення, на відміну від стихійних, неусвідомлених форм саморозвитку, таких як наслідування, гра, адаптація та ін., є усвідомленою, свідомо визначеною і цілеспрямовано здійснюваною активністю педагога);
- позитивна модальність (самовдосконалення забезпечує досягнення педагогом виключно позитивних, прогресивних, еволюційних особистісних змін);
- творчий характер (процес самовдосконалення педагога складається з цілого комплексу творчих завдань, вирішення яких неможливо алгоритмізувати).
У процесі самовдосконалення педагог виступає суб’єктом власного розвитку, який самостійно визначає й активно виконує певні дії по вдосконаленню власної особистості і діяльності. Разом з тим, сам педагог, його індивідуальні риси, здібності та ін. виступають головними об’єктами його самопізнавальних й самотворчих впливів. Співпадіння суб’єкта й об’єкта самовдосконалення, з одного боку, ускладнює його реалізацію, бо потребує певного “роздвоєння” людини в ході виконання будь-якої діяльності на її виконавця та контролера, а з іншого – спрощує, оскільки забезпечує найбільш повне усвідомлення усіх індивідуальних особливостей об’єкта формуючого впливу.
Загальна мета професійного самовдосконалення педагога полягає у досягненні вершин особистісної і професійної досконалості та деталізується в ряді завдань, що є специфічними для кожного педагога і залежать від його індивідуальних особливостей та уподобань. Проте всі їх можна умовно поєднати в три основні напрямки самовдосконалення педагога: розвиток педагогічної майстерності (як удосконалення професійно значущих рис і якостей), підвищення компетентності (як збагачення професійно значущих знань), та актуалізація власного творчого потенціалу (як прояв творчих сутнісних сил педагога у професійній діяльності).
Головними засобами самовдосконалення виступають різноманітні форми творчої самоактивності педагога, що тісно переплітаються і взаємодіють в його цілісному рухові до вершин особистісного і професійного розвитку. Серед провідних форм самовдосконалення можна виділити професійне самовиховання, самоосвіту й самоактуалізацію педагога, кожна з яких має свої специфічні завдання й можливості для досягнення загальної мети професійного зростання учителя-вихователя.
П р о ф е с і й н о-п е д а г о г і ч н е с а м о в и х о в а н н я як одна з провідних форм самовдосконалення педагога являє собою усвідомлену діяльність учителя-вихователя, спрямовану на формування й розвиток у собі професійно-значущих та корекцію негативних якостей особистості відповідно до вимог педагогічної професії (С.Б.Єлканов, О.Г.Кучерявий, В.І.Кучинський, О.Лебедєв, К.М.Левітан, Мнацаканян, Л.І.Рувінський, П.А.Семенов, З.С.Сепчева, К.А.Тихончук, Д.Х.Фельдгон, А.М.Яций) та “передбачає свідому роботу по розвитку своєї особистості як професіонала: адаптування своїх індивідуально-неповторних особливостей до вимог педагогічної діяльності, постійне підвищення професійної компетентності і неперервний розвиток соціально-моральних та інших властивостей особистості” (В.О.Сластьонін), “багатопланову діяльність по самопізнанню, самоаналізу, самоконтролю, самозвіту, самонаказу, самопереконанню, самовправлянню, самонавіюванню та ін.” (А.О.Деркач), і є однією з умов задоволення його потреби зайняти гідне місце в суспільстві, досягти вершин педагогічної майстерності.
Самовиховання педагога охоплює роботу над “усіма професійно значущими якостями його особистості, включаючи як його світогляд, так і фізичне здоров’я” та полягає у формуванні необхідних рис і якостей педагога, найбільша роль серед яких надається розвитку його комунікативних, організаторських, перцептивних, саморегуляційних, рефлексивних та ін. умінь і навичок, що обумовлюють зростання педагогічної техніки, забезпечують дотримання вимог педагогічної етики, сприяють розвитку педагогічної культури учителя-вихователя.
Професійне самовиховання – це складний психологічно насичений процес, в ході якого педагог на основі самопізнання і самотворення досягає розвитку і вдосконалення необхідних професійно значущих рис і якостей. Самопізнання дозволяє виявити реальний стан розвитку окремих рис і якостей педагога, чим сприяє актуалізації прагнення до самовиховання, уточненню його цілей, а нерідко й забезпечує безпосередню самозміну педагога в результаті досягнутого самоусвідомлення. Самотворення проявляється у різноманітній перетворюючій і удосконалюючій активності педагога, спрямованій на розвиток власної особистості як професіонала.
Система методів і прийомів самовиховання педагога будується відповідно до логіки їх протікання та охоплює процеси
- самопізнання, що реалізується через його самодіагностику, самоспостереження, самоаналіз, самовипробування, самооцінку, самопрогнозування й самопроектування педагога;
- самопрограмування, що полягає у складанні самозобов’язаннь, визначенні девізу життя і пріоритетів діяльності, розробці планів і програм самовиховання та ін.;
- самовпливу, головними прийомами якого є саморегуляція, самостимулювання, самоінструкція, самонаказ, самопереконання, самонавіювання, самосхвалення, самозаохочення, самоосуд та ін.;
- самоконтролю, що досягається завдяки постійному самоспостереженню, самозвіту, самооцінці й самоаналізу та ін.
Найбільшої продуктивності досягає індивідуальне самовиховання за умови його поєднання з колективним самовихованням у педагогічному колективі. Недарма А.С.Макаренко назвав колектив “особливим гімнастичним залом, де відбувається тренування особистості”. Поширюючи цю тезу і на педагогічний колектив, його послідовник, видатний педагог-гуманіст В.О.Сухомлинський, вдало реалізував її в практиці діяльності очолюваного ним педагогічного колективу Павлишської школи. Здійснені С.Б.Єлкановим дослідження впливу колективного самовиховання на індивідуальне самовиховання педагога свідчать, що цей вплив може бути як незапланованим (надихати власним прикладом поведінки, інтересів, дій, оцінок та ін.), так і спеціально організованим (у вигляді просвітницької діяльності, переконання чи критичних висловлювань і вибудовування системи вимог до особистості).
Іншим якісно відмінним засобом самовдосконалення єпрофесійно-педагогічна самоосвіта, що являє собоюсамостійну пізнавальну діяльність педагога, спрямовану на оновлення і вдосконалення наявних загальнокультурних та професійних знань з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності.
П р о ф е с і й н о - п е д а г о г і ч н а с а м о о с в і т а спрямовується на отримання і поглиблення знань, удосконалення наявних знань чи набуття нових з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності, а також творче вивчення досвіду інших, пошук нових ідей, способів і прийомів роботи, аналіз і узагальнення досвіду і високоефективне, творче вирішення професійно-педагогічних задач (Ю.М.Кулюткін, Г.С.Сухобська). Завдяки самоосвіті педагог реалізовує власні пізнавальні інтереси та потреби, розвиває інтелектуальні та особистісні якості.
Самоосвітні запити формуються в процесі безпосереднього зіткнення з педагогічними проблемами й поділяються, залежно від характеру, на освітні (стосовно змісту окремих розділів і тем навчального предмету), методичні (щодо методики викладання предмету), психолого-педагогічні (щодо психологічних і загально педагогічних закономірностей і особливостей) та особисті (стосовно специфічних освітніх інтересів кожного окремого педагога). Важливою є збалансованість професійно-педагогічної самоосвіти за усіма названими напрямками.
Основу професійної самоосвіти складає пізнавальна діяльність педагога, в ході якої він оволодіває новою інформацією, поглиблює старі й засвоює нові професійно значущі знання, оволодіває предметними знаннями й методичними знахідками, досягає розвитку професійного мислення, розширення професійної свідомості, збагачення педагогічного тезаурусу, підвищення своєї професійної компетентності, розширення загальної ерудиції.
Основними способами самоосвіти педагога є опанування передового педагогічного досвіду, опрацювання літератури та отримання інформації з інших джерел (радіо, телебачення, творчі зустрічі та ін.), а також письмова розробка певної проблеми, підготовка виступів, доповідей, рефератів. В процесі самоосвіти педагог знаходить необхідні джерела інформації, фіксує і систематизує інформацію, осмислює передовий педагогічний досвід і на цій основі конструює й прагне продуктивно вирішити конкретні професійно-педагогічні задачі.
Залежно від конкретних завдань самоосвіти педагога робота з новою інформацією може здійснюватись на різному рівні її опрацювання: загального ознайомлення, вивчення теоретичних основ, засвоєння практичного аспекту, детального багатогранного опрацювання матеріалу. Освітня діяльність педагога передбачає не лише сприймання нового матеріалу, а і його первинне і наступне осмислення, запам’ятовування, використання в практиці діяльності, повторне звертання з метою поглиблення знань, без чого цикл пізнавальних дій буде неповним.
Окрім індивідуальних форм професійно-педагогічної самоосвіти в практиці педагогічної діяльності використовуються й колективні (участь у педрадах, семінарах, конференціях, засіданнях методичних об’єднань, навчання на курсах підвищення кваліфікації, ведення дослідницької роботи та ін.), які стимулюють самоосвіту кожного педагога, забезпечують обмін її результатами в педагогічному колективі та сприяють прояву різних поглядів на отриману інформацію й вироблення спільної думки щодо неї.
Важливим напрямком професійного самовдосконалення педагога багатьма сучасними науковцями (Л.В.Маркелова, Л.М.Мітіна, К.Г.Скворцова, П.В.Харченко та ін.) визнається актуалізація його сутнісних сил, прояв творчого потенціалу, розкриття індивідуальної своєрідності в професійній діяльності та трансляція своєї індивідуальності через результати праці. Самоактуалізація педагога забезпечує відкриття власної індивідуальності, розгортання внутрішніх сил, творчих здібностей, мотивів, умінь, життєвих цінностей та їх реалізацію у педагогічній професії.
П р о ф е с і й н о - п е д а г о г і ч н а с а м о а к т у а л і - з а ц і я полягає у виявленні й мобілізації учителем власних потенційних сил та неповторної творчої сутності в умовах професійно-педагогічної діяльності.
Як стверджують фундатори теорії самоактуалізації особистості психологи-гуманісти А.Маслоу та К.Роджерс, важливими передумовами й засобами самоактуалізації педагога у професії є прийняття своєї сутності, безупинне прагнення до єдності, інтеграції, або “внутрішньої синергії” особистості, до найповнішого самопізнання, відкритість досвіду і віра у свої можливості, а також “зняття маски”, переживання, усвідомлення, й відкритий прояв почуттів, “відкриття себе в досвіді”, внутрішній локус, існування у вигляді процесу, а не статичної сутності, яскраве всепоглинаюче переживання, повна концентрація на власних почуттях, самозабуття в творчості, вибір на користь особистісного зростання, відмова від бездумної дії так як всі, прийняття відповідальності за власні дії, мужність бути не таким як усі, щохвилинна актуалізація всіх своїх можливостей, моменти найвищих переживань, відмова від своїх захисних механізмів та ін. Лише повноцінне функціонування і поводження відповідно до своєї істинної природи, лише поведінка, яка зумовлена потребою в розвитку, а не ліквідацією якогось дефіциту забезпечують самоактуалізацію педагога. На думку К.Роджерса, актуалізація, на відміну від прагнення до рівноваги часто пов’язана не із зменшенням напруги, а з її збільшенням, оскільки людина актуалізується в боротьбі й подоланні перешкод, часто сама прагне до цієї боротьби. Процес росту вимагає постійної готовності ризикувати, помилятися, відмовлятися від старих звичок і творити.
Творення як провідний механізм розгортання й виявлення індивідуального професійно-творчого потенціалу вчителя відіграє визначну роль у його самоактуалізації. В процесі творчої самореалізації педагога в професії відбувається розвиток і прояв індивідуальності учителя-вихователя як професіонала, усвідомлена, цілеспрямована об’єктивація індивідуального професійно-педагогічного потенціалу вчителя в педагогічному процесі співтворчості з учнями. Професійна самореалізація вчителя, як зазначає Л.М.Мітіна, є “вищою формою життєдіяльності” і виступає одночасно як характеристика цілісності його особистості та рівня його соціальної активності. Завдяки актуалізації “модусу служіння” в процесі професійної творчості, вчитель досягає найвищого рівня професійного розвитку, на якому, за твердженням А.Фонарьова, реалізується людська сутність і поєднуються самість і соціумність педагога.
Отже, самовдосконалення педагога реалізується в трьох основних формах: самовиховання, що забезпечуєсистематичне формування й розвиток позитивних і усунення негативних професійно значущих рис і якостей, самоосвіти, що спрямовується на оновлення і поглиблення наявних у спеціаліста знань з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності, та самоактуалізації, в ході якої досягається актуалізація і мобілізація в окремий період часу власних сутнісних сил і потенцій педагога. Кожна з представлених форм є самодостатньою і має специфічні завдання, зміст, засоби й особливості реалізації. Проте лише завдяки їх тісному й гармонійному поєднанню педагог досягає поставлених цілей самовдосконалення. Складна інтеграція головних форм самовдосконалення передбачає не лише їх комплексне застосування, а й взаємну активацію. Так, будь-яка форма збуджує до дії й усі інші. Тобто, займаючись самовихованням, педагог звертається і до самоосвіти й використовує прийоми самоактуалізації. Взаємозв’язок провідних форм і методів професійного самовдосконалення педагога представлений на рис.1.
самовиховання
| |||
|
Самоосвіта
самоактуалізація Рис 1. Взаємозв’язок провідних форм і методів
професійного самовдосконалення педагога
Поряд із змістовою стороною професійно-педагогічного самовдосконалення, що розкриває його в єдності провідних форм і методів, не менш важливим є й процесуальний аспект цього багатогранного феномена, представленого в закономірній послідовності етапів.
Як складний динамічний процес професійно-педагогічне самовдосконалення реалізується в ряді логічно взаємопов’язаних етапів: діагностування, цілепокладання, планування, виконання, контролю й корекції, що є спільними для усіх форм самовдосконалення і складають єдиний технологічний ланцюг його дії. При чому, як зазначає С.Б.Єлканов, технологічна лінія професійно-педагогічного самовдосконалення від виникнення мотиву й постановки завдань до досягнення результату не є прямолінійною і завершеною, а являє собою рух по спіралі. Педагог постійно конкретизує цілі самовдосконалення, коригує засоби, а, досягнувши певних результатів самовдосконалення, ставить нові цілі, уточнює головну мету.
Успішність самовдосконалення залежить від ефективності реалізації кожного з виділених етапів, що має специфічні функції і засоби та відіграє свою особливу роль в загальному процесі самовдосконалення педагога.
Діагностування (від diagnostikos – здатний розпізнавати) педагогом реального стану розвитку своєї особистості як професіонала, сформованості професійно-значущих рис і якостей, наявності особистісних недоліків і позитивних рис, індивідуальних особливостей педагогічної діяльності, а також усвідомлення їх причин досягається завдяки використанню різноманітних прийомів самопізнання, таких як самоспостереження, самоаналіз, самооцінка та ін. та обумовлює прагнення педагога до самовдосконалення.
Цілепокладання в процесі самовдосконалення здійснюється на основі перспективного самопроектування педагога (визначення ознак власного Я-ідеального та Я-потенційного, що потребують актуалізації і розвитку), виявлення невідповідностей між бажаним і реальним особистісним проявом у професії. Різниця між Я-ідеальним та Я-реальним, Я-потенційним та Я-актуальним задає позитивний потенціал руху педагога до досконалості. В результаті аналізу та визначення особистісних проблем у професійній діяльності педагогом приймається рішення про необхідність самовдосконалення, ставиться й обґрунтовується його загальна мета, що конкретизується в ряді завдань, відповідно до пріоритетності окремих напрямків роботи над собою, реальних педагогічних умов та наявної ситуації професійного розвитку педагога.
Планування виражається в розробці системи конкретних дій педагога по самовдосконаленню, проектуванні процесу самовдосконалення та прогнозуванні його результатів, досягнення яких засвідчить його ефективність. Результати планування дій педагога по самовдосконаленню закріплюються в складених ним програмі й плані самовдосконалення. При всій варіативності їх оформлення програма самовдосконалення містить пріоритетні напрямки, цілі самовдосконалення педагога й передбачувані шляхи і терміни їх досягнення, план же самовдосконалення складається на основі більш детального визначення конкретних дій самовдосконалення та точної вказівки на їх час і спосіб реалізації. У педагогічній практиці застосовуються різні види програм: у вигляді переліку правил, спроектованих бажаних результатів, заборон і обмежень та ін.; та планів - на день, тиждень, місяць, чверть, рік.
Виконання безпосередніх дій по самовдосконаленню як на основі розробленого плану і програми, так і обумовлених конкретною ситуацією, передбачає застосування педагогом окремих методів і прийомів, засобів і форм самовдосконалення, створення сприятливих умов для власного професійного зростання, втілення в практику діяльності більш високих вимог до власної особистості і професійної активності, забезпечення зв’язку самовдосконалення з іншими процесами й напрямками діяльності педагога.
Контроль і корекція дій по самовдосконаленню базується напорівнянні досягнутих і запланованих дій та результатів власного професійного самовдосконалення, аналізі виявлених відхилень та їх можливих причин, на основі чого плануються й реалізуються необхідні шляхи удосконалення власної роботи над собою. Контроль за дотриманням планів і реалізацією програми професійного самовдосконалення, за їх відповідністю цільовим установкам і пріоритетним завданням самовдосконалення здійснюється педагогом у формі регулярних самозвітів з можливим доповненням їх різноманітними формами самозаохочення і самопокарання. Поточний контроль реалізується в ході виконання дій по самовдосконаленню та забезпечує їх оперативну регуляцію на основі виявлених невідповідностей між передбачуваними й реальними умовами і способами їх виконання; підсумковий же контроль, що застосовується по завершенні окремих стадій самовдосконалення, визначає їх ефективність та доцільність подальшого використання застосованих методів і прийомів. При необхідності проводиться корекція самовдосконалення шляхом зміни певних його орієнтирів, планів та регуляції дій. Разом з тим, виявлення ефективних форм і прийомів самоосвіти, самовиховання, самоактуалізації сприяє їх закріпленню, а усвідомлення досягнутих результатів професійного самовдосконалення виступає вагомим стимулом для подальшої роботи педагога над собою.
Як цілеспрямований, свідомо організований процес самовдосконалення вимагає залучення ефективних технологій і прийомів самоуправління педагога (закріплених у сучасному терміні “самоменеджменту”), з метою досягнення успішній організації усіх напрямків і етапів самовдосконалення.
П р о ф е с і й н о-п е д а г о г і ч н и й с а м о м е н е д ж - м е н т(самоорганізація, самоуправління)– специфічна активність педагога, що базується на технологіях ефективного використання часу та цілеспрямованої регуляції поведінки і дій, спрямована на організацію власної діяльності в різних сферах життєдіяльності і розвитку, виступає важливим механізмом самовдосконалення, який забезпечує ефективну організацію усіх форм і етапів роботи вчителя над собою.
Загалом, професійно-педагогічне самовдосконалення являє собою цілеспрямовану роботу учителя-вихователя над собою з метою досягнення вершин педагогічної майстерності, творчості, професіоналізму, яка реалізується в ряді різноманітних форм і прийомів самоактивності, провідного значення серед яких набувають самовиховання, самоосвіта й самоактуалізація педагога. Маючи свої особливі зміст і завдання, кожна з них забезпечує досягнення спільної мети специфічними засобами та діє лише в тісному поєднанні з іншими. Провідними ознаками професійного самовдосконалення вчителя виступають самостійність, самодетермінованість, аутоспрямованість, інтегративність, усвідомленість, позитивна модальність та творчий характер дій по самозміні. Як складний динамічний процес професійно-педагогічного самовдосконалення передбачає послідовну циклічну реалізацію етапів діагностування, цілепокладання, планування, виконання, контролю й корекції та забезпечується механізмами самоменеджменту вчителя-вихователя.
Вивчення та впровадження