Анатомо-фізіологічні особливості щелепно-лицевої ділянки

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. М.І.ПИРОГОВА

КАФЕДРА ХІРУРГІЇ №2

КУРС ОСНОВ СТОМАТОЛОГІЇ

ЗАВ. КАФЕДРОЮ: ПРОФ. ГОДЛЕВСЬКИЙ А.І.

ЗАВ. КУРСОМ: ДОЦ. ЛІХІЦЬКИЙ О.М.

АНАТОМО-ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЩЕЛЕПНО-ЛИЦЕВОЇ ДІЛЯНКИ

ВИКОНАЛА:

СТУДЕНТКА V КУРСУ 13-Б ГРУПИ

МЕД. ФАКУЛЬТЕТУ №1

ЛИСЮК А. М.

ВІННИЦЯ 2013

Зміст :

1. Кістково-м’язовий апарат.

2. Кровопостачання.

3. Іннервація.

4. Особливості лімфатичної системи.

5. Імунологічні особливості.

6. Функціональне значення зубощелепної системи і органів порожнини .

7. Особливості запальних процесів та пошкоджень щелепно-лицевої ділянки.

КІСТКОВО-М’ЯЗОВИЙ АПАРАТ

Знання анатомо-фізіологічних особливостей щелепно- лицевої ділянки є необхідним для розуміння патологічних процесів (травма, інфекція, пухлинні процеси), розвиток і прояв яких знаходиться в прямій залежності від будови і стану навколишніх органів та тканин.

Лицевий скелет складається з парних нерухомих кісток — верхньої щелепи, виличних, піднебінних і рухомої кістки — нижньої щелепи. Кісткові шви між кістками лицевого ске­лета і основою черепа більш податливі, ніж самі кістки. Тому переломи виникають частіше по лінії кісткових швів.

Працівник, надаючи допомогу хворому з ушкоджен­ням кісток лицевого скелета, повинен чітко собі уявляти можливі варіанти проходження лінії або ліній перелому. Це особливо необхідно при наданні першої допомоги, коли необхідно визначити об’єм цієї допомоги та вид транс­портування потерпілого в спеціалізований медичний за­клад. Відсутність даних рентгенографії змушує розрахо­вувати при цьому тільки на аналіз характеру травми і знання анатомії лицевого скелета.

Верхня щелепа складається з тіла щелепи і чотирьох відростків: лобного, піднебінного, виличного і альвеоля­рного (мал. 1). Тіло щелепи має порожнину — верхньоще­лепну, або гайморову, пазуху. Стінки тіла верхньої ще­лепи представлені на більшій частині її поверхні тонкими кістковими пластинками, які містять невеликий шар кіст­ково-мозкової речовини.

М ал. 1. Верхня щелепа, передньозовнішня поверхня: 1 - лобний відросток; 2 - передній слізний гребінь; 3 - підочний край; 4 - передня поверхня; 5 - підочний отвір; 6 - "собача" ямка; 7 - носова вирізка; 8 - піднебінний відросток; 9 -передній носовий шип; 10 - альвеолярні підвищення; 11 - альвеолярний відросток; 12 - виличний відросток; 13 - поверхня очниці; 14 - підочна борозна.

Тіло верхньої щелепи з’єднується з тілом протилежної одноіменної кістки по середній лінії кістковим швом. За допомогою відростків - піднебін­ного, лобного і виличного - верхня щелепа з’єднується з кістками черепа і з виличною кісткою. В альвеолярному відростку розміщені комірки зубів - альвеоли. Необхідно враховувати, що верхівки коренів великих корінних зу­бів (молярів), особливо шостих, а також малих корінних зубів (премолярів), дуже близькі до дна пазухи, а іноді - безпосередньо контактують зі слизовою оболонкою пазу­хи (мал. 2). Таке близьке розташування зубів з верхньо­щелепною (гайморовою) пазухою створює можливість ви­никнення в ній запального процесу.

Запалення гайморової пазухи зубного походження, або одонтогенний гайморит, може виникнути при поширенні процесу запалення від верхівки коренів хворих зубів (періодонтити) на слизову оболонку пазухи. Крім того, при видаленні вказаних зубів можлива перфорація дна пазу­хи з утворенням нориці, що потребує хірургічного втручання (частіше в умовах стаціонару) для її закриття.

На передній стінці тіла верх­ньої щелепи знаходиться підо­чний отвір, з якого виходить су­динно-нервовий пучок. Цей отвір є місцем введення голки шприца і проникнення в канал до підочного нерва для анесте­зії при невралгії гілки трійчас­того нерва.

Анатомо-топографічні особли­вості верхньої щелепи визна­чають характер патологічних процесів, які розвиваються в ній. Остеомієліт верхньої щелепи, наприклад, частіше буває обмежений, тому що тонка кортикальна пластинка не є серйозною перешкодою для проникнення ексудату з внутрішньокісткового вогнища запалення спочатку під окіс­тя і під слизову, а потім в порожнину рота з утворенням норицевого ходу, або в гайморову порожнину з розвит­ком гаймориту.

Нижня щелепа - рухома кістка, яка нагадує за фор­мою підкову. Підковоподібна форма щелепи обумовлює можливість її перелому не в місці прикладання травмую­чої сили (так званий непрямий або відбитий перелом).

В нижній щелепі розрізняють тіло і гілки щелепи. Крім альвеолярного відростка, нижня щелепа має на кожній стороні також суглобовий і вінцевий відростки (мал. 3). Суглобовий відросток закінчується голівкою нижньої ще­лепи. Між суглобовим та вінцевим відростками гілки ще­лепи знаходиться вирізка нижньої щелепи. Альвеоляр­ний відросток розміщується по верхньому краю вздовж тіла щелепи.

Мал. 3. Нижня щелепа, зовнішня поверхня (схема за В.П.Воробйовим), частина щільної кісткової речовини зо­внішньої пластинки видалена: 1 - суглобовий відросток; 2 - шийка нижньої щелепи; 3 - ви­різка нижньої щелепи; 4 - вінцевий відросток; 5 - зонд встав­лений через нижньощелепний отвір в нижньощелепний канал; 6 - тіло нижньої щелепи; 7 - підборідне підвищення; 8 - під­борідний горб; 9 - кінець зонда, який лежить в каналі нижньої щелепи; 11 - коса лінія; 12 - кут нижньої щелепи і жувальна горбистість; 13 - щічний гребінь; 14 - гілка нижньої щелепи; 15 - голівка нижньої щелепи, латеральна поверхня.

Рухи нижньої щелепи здійснюються за допомогою скро­нево-нижньощелепного суглоба, утвореного голівкою ниж­ньої щелепи, суглобовою ямкою скроневої кістки, хря­щовим меніском, суглобовою сумкою і зв’язковим апаратом.

На внутрішній поверхні гілки нижньої щелепи розмі­щується отвір, який є початком нижньощелепного кана­лу. Через цей канал проходить судинно-нервовий пучок (нижньоальвеолярні артерія, вена і нерв). На рівні премо- лярів із зовнішнього боку нижньощелепний канал відкри­вається підборідковим отвором. Цей отвір, який є "воро­тами" нижньощелепного каналу, є місцем введення голки шприца для блокади або анестезії нижньощелепного нер­ва.

На відміну від верхньої щелепи, нижня містить вели­ку кількість кісткового мозку, розміщеного, головним чином, в тілі щелепи. Щільні і товсті кортикальні плас­тинки, утруднюючи прорив гною на зовнішню поверхню кістки, сприяють дифузному пошкодженню щелепи при запальному процесі. Тому розвиток гострого гнійного про­цесу в кістково-мозковій речовині нижньої щелепи (осте­омієліт) розвивається бурхливо, з високою інтоксикацією і захопленням все нових відділів кісткового мозку в цей процес. Розвиток патологічного процесу в нижній щелепі часто призводить до порушення її функції, в першу чер­гу, до порушення прийому їжі.

КРОВОПОСТАЧАННЯ

Черепно-лицева ділянка характеризується значною васкуляризацією, що забезпечує високу регенераторну здатність тканини обличчя.

Тканини щелепно-лицевої ділянки постачаються арте­ріальною кров’ю за рахунок гілок, що відходять від зов­нішньої сонної артерії. До них відносяться артерії: язико­ва, лицева, верхньощелепна і поверхнева скронева (мал. 4). Язикова артерія відходить від зовнішньої сонної артерії на рівні рогу під’язикової кістки і, направляючись впе­ред, медіально підходить до язика, в якому ділиться на дрібні гілки. Від язикової артерії відходять дрібні гілки, що постачають кров’ю внутрішню поверхню підборід- кового відділу нижньої щелепи. При обширному уражен­ні язика чи пошкодженні язикової артерії виникає сильна кровотеча, яку слід зупинити шляхом перев’язки язико­вої артерії в пироговському трикутнику чи, що більш швидко, перев’язкою зовнішньої сонної артерії.

Мал. 4. Зовнішня і внутрішня сонні артерії і їх гілки. Вилич­на дуга, зовнішня стінка очниці і частина нижньої щелепи видалені, канал нижньої щелепи частково розкритий:

1 - орбітальні гілки; 2 - підорбітальна артерія; 3 - верхні пе­редні альвеолярні артерії; 4 - щічна артерія; 5 - підборідкова артерія; 8 - жувальна артерія; 9 - зовнішня сонна артерія; 10 - підборідково-під’язикова гілка; 11 - внутрішня сонна артерія;

12 - груднино-ключично-соскоподібна артерія; 13 - потилична артерія; 14 - задня вушна артерія; 15 - глибока вушна арте­рія; 16 - передня барабанна артерія; 17 - поверхнева скронева артерія; 18 - додаткова менінгіальна гілка; 19 - середня менін- гіальна артерія; 20, 21 - крилоподібні гілки; 22, 23 - глибока скронева артерія; 24 - скроневий м’яз; 25 - лицева артерія; 26 - язикова артерія,

Лицева артерія відходить від зовнішньої сонної артерії вище язикової артерії і направляється вперед з внутріш­нього боку тіла нижньої щелепи. На рівні переднього краю прикріплення жувального м’яза до нижньої щелепи ли­цева артерія перегинається через нижній край щелепи

назовні і направляється в товщу м’яких тканин, розгалу­жується в м’яких тканинах, носі, підборідній ділянці, щоці. Передній край жувального м’яза в місці прикріплення до нижньої щелепи є орієнтиром для перев’язки лицевої артерії при показах, зокрема при операціях Ванаха.

По середній лінії гілки лицевої артерії однієї сторони широко анастомозують з аналогічними гілками проти­лежної сторони.

Найбільш великий артеріальний стовбур щелепно-ли­цевої ділянки - верхньощелепна артерія. Разом з повер­хневою скроневою артерією вони є кінцевими гілками зо­внішньої сонної артерії. Верхньощелепна артерія починається на рівні суглобового відростка нижньої ще­лепи і проходить з внутрішньої його сторони до верхньої щелепи. Тому хірургічні маніпуляції в ділянці шийки та суглобового відростка нижньої щелепи повинні проводи­тися обережно, щоб не пошкодити верхньощелепної ар­терії, перев’язку якої при цих операціях в самій рані часто виконати неможливо. У випадку пошкодження верхньо­щелепної артерії потрібно, не вагаючись, перев’язати зовнішню сонну артерію.

На рівні скронево-нижньощелепного суглоба від сон­ної артерії відходить нижньоальвеолярна артерія, яка направляється вперед і вниз, входить в нижньощелепний канал через нижньощелепний отвір. Через підборідний отвір виходить основний стовбур нижньоальвеолярної артерії, яка, розпадаючись на дрібні гілки, забезпечує кров’ю м’які тканини підборіддя. Більш дрібні гілки аль­веолярної артерії проходять в підборідній ділянці ниж­ньої щелепи, забезпечують кров’ю фронтальні зуби і ана- стомозують з аналогічними гілками протилежного боку. Нижньоальвеолярна артерія заходить в канал нижньої щелепи, віддає дентальні гілки молярам і премолярам. Необхідно пам’ятати, що гілка та тіло нижньої щелепи забезпечуються кров’ю, яка надходить різними судина­ми. Це досить важливо при діагностуванні деяких захво­рювань, зокрема остеомієліту.

Головний стовбур верхньощелепної артерії підходить до ділянки крилоподібної ямки, віддає декілька гілок.

В ділянці верхньої щелепи верхньощелепна артерія віддає гілки, які забезпечують кров’ю альвеолярний від­росток і зуби, а її кінцева гілка проходить під дном очни­ці, віддає гілки у верхньощелепну (гайморову) пазуху і виходить з кісткового каналу через підочний отвір, роз­галужуючись на кінцеві артерії, які забезпечують кров’ю м’які тканини щоки. Верхньощелепна артерія фактично є головним артеріальним стовбуром, який забезпечує крово­постачання майже всіх відділів і органів щелепно-лице­вої ділянки. Друга кінцева гілка зовнішньої сонної артерії (поверхнева скронева артерія) за допомогою багаточис- ленних гілок кровопостачає навколовушну та скроневу ділянки.

Сучасні методи прижиттєвого вивчення артеріальної системи за допомогою контрастної артеріографії дозво­ляють на основі аналізу характеру артерій, артеріол, їх розміщення і кровонаповнення визначити наявність пато­логічних процесів (пухлин) задовго до появи клінічних ознак та симптомів.

Венозна система щелепно-лицевої ділянки, по суті, повторює систему артеріальних судин. Кінцевою веноз­ною судиною, що збирає кров з щелепно-лицевої ділян-

М ал. 5. Вени щелепно-лицевого відділу: I - носолобна вена; 2 - крайова вена; 3 - лицева вена; 4 - підпідборідкова вена; 5 - лицева вена; 6 - внутрішня яремна вена; 7 - позадунижньощелепна вена; 8 - поверхнева скронева вена; 9 - крилопіднебінне сплетення; 10 - нижня очна вена; II - печеристий синус; 12 - верхня очна вена; 13 - сполучення верхньої очної вени з крилопіднебінним сплетенням.

ки, є лицева вена. Після злиття з задньонижньощелеп- ною веною лицева вена впадає у внутрішню яремну вену.

Тісний зв’язок венозної системи щелепно-лицевої ді­лянки з крилоподібним сплетенням, а останнього через середні вени твердої мозкової оболонки - з печеристим синусом твердої мозкової оболонки, при розвитку запаль­них процесів може обумовити найважчі ускладнення у вигляді тромбозу печеристого синуса з дуже небезпеч­ним для життя хворого прогнозом. Тому вказані особли­вості топографії венозної системи враховують при аналізі стану хворого і виборі тактики лікаря у випадках розви­тку запальних процесів щелепно-лицевої ділянки.

ІННЕРВАЦІЯ

Мал. 6. Розгалуження трійчастого нерва в ділянці щелеп і зубів: 1 - трійчастий вузол (Гассера); 2 - верхньощелепний нерв; 3 - очний нерв; 4 - підочний нерв; 5 - гілки задніх верхніх альве­олярних нервів; 6 - гілки передніх верхніх альвеолярних нер­вів; 7 - середній верхній альвеолярний нерв; 8 - слизова обо­лонка верхньощелепного синуса; 9 - підборідний нерв; 10, 11 - нижнє зубне сплетення; 12 - нижній альвеолярний нерв; 13 - великий піднебінний нерв; 14 - крилоподібнопіднебінний вузол; 15 - язиковий нерв; 16 - нижній альвеолярний нерв.

Для щелепно-лицевої ділянки характерний високий ступінь іннервації, здійснюваної чутливими і руховими нервовими утвореннями. Окрім цього, іннервація симпа­тичної нервової системи здійснюється гілками симпатич­них вузлів і периваскулярних сплетень. В іннервації ще­лепно-лицевої ділянки беруть участь в основному трійчастий і лицевий нерви. Вони є змішаними нервами. Так, трійчастий нерв, крім чутливої функції, виконує рухову (для жувальних м’язів), а лицевий нерв, крім рухової функції, здійснює вегетативну регуляцію (для підщелепної і під’язикової слинних залоз).

Трійчастий нерв. Від трійчастого вузла, який розмі­щений в порожнині черепа, відходять три гілки трійчас­того нерва (мал. 6). При затяжних формах важких неврал­гій гілок трійчастого нерва необхідне хірургічне втручання. В таких випадках пересікають ту чи іншу гілку, яка від­ходить від вузла трійчастого нерва.

Перша гілка - очний нерв - через верхню очну щіли­ну проникає в очницю і ділиться на три гілки, іннервую- чи очне яблуко, частину слизової оболонки носа, верхню

повіку, ділянку лоба і тім’я. Кінцеві гілки нерва виходять на поверхню лобової кістки через дрібні кісткові отвори в ділянці внутрішнього краю надбрівної дуги. Прямої учас­ті в іннервації зубощелепної системи очний нерв не бере. Однак при деяких захворюваннях (невралгія, злоякісні пухлини) виникає необхідність дослідження його функ­ції.

Друга гілка - верхньощелепний нерв - виходить з порожнини черепа через круглий отвір і направляється через крилоподібнопіднебінну ямку і нижню очну щілину до очниці, а потім в підочний канал. Підочний нерв вихо­дить через підочний отвір на передню поверхню тіла верх­ньої щелепи, де, розпадаючись на дрібніші гілки, іннер- вує шкіру підочної ділянки, нижню повіку, крила носа та верхню губу.

В крилоподібнопіднебінній ямці від основного стовбура другої гілки трійчастого нерва відходять декілька гілок. Одна з них іннервує виличну ділянку, декілька гілок вхо­дять в крилопіднебінний вузол. Направляючись до ниж­ньої очної щілини, нерв віддає декілька верхніх задніх альвеолярних гілок, які проникають у верхню щелепу через її горб і утворюють верхнє зубне сплетення. Дрібні­ші гілки, які відходять від сплетення, іннервують моляри верхньої щелепи і слизову оболонку ясенного краю зі щічної сторони на рівні молярів.

До вступу основного стовбура в підочний канал від нього відходить середня верхня альвеолярна гілка, яка, вступаючи в контакт із задніми верхніми альвеолярними гілками нерва, бере участь в утворенні верхнього зубно­го сплетення. До виходу із підочного отвору від основно­го стовбура нерва відходять передні верхні гілки. Прони­каючи в товщу кістки вниз, ці гілки беруть участь в утворенні верхнього зубного сплетення та іннервують передні зуби (різці, ікла). Від останнього відходять нер­вові гілки до премолярів, верхньощелепної пазухи, до ясен із щічно-губного боку. Слизова оболонка піднебіння, ясна з піднебінної сторони іннервуються вузловими гіл­ками, які проникають до піднебіння через великий під­небінний отвір. Розпадаючись на три найбільші гілки, ве­ликий піднебінний нерв іннервує не тільки слизову оболонку твердого піднебіння, а й частково слизову обо­лонку м’якого піднебіння.

Малі піднебінні нерви іннервують слизову оболонку під­небіння, ділянку мигдалин, задній відділ м’якого підне­біння. Малі піднебінні нерви містять рухові волокна, які іннервують м’язи, що піднімають м’яке піднебіння, і м’язи язичка.

Слизова оболонка порожнини носа іннервується лате­ральними верхніми задніми носовими гілками, які відхо­дять від крилопіднебінного вузла і проникають в порож­нину носа через крилопіднебінний отвір. Зовнішні носові гілки іннервують слизову оболонку верхньої і середніх носових раковин, а внутрішні — задній відділ перегород­ки носа. Слизова оболонка носа переднього відділу іннер- вується носопіднебінним нервом, який йде по носовій перегородці вперед і вниз, віддаючи гілки слизовій обо­лонці, і виходить на тверде піднебіння через різцевий канал, широко анастомозуючи з однойменним нервом з другого боку.

Секреторні функції верхньощелепного нерва забез­печуються великим кам’янистим нервом — гілкою лице­вого нерва і глибоким кам’янистим нервом, який відхо­дить від симпатичного сплетення внутрішньої сонної артерії.

Третя гілка — нижньощелепний нерв виходить з по­рожнини черепа через овальний отвір. Нижньощелепний нерв є змішаним нервом, який містить чутливі і рухові волокна. Після виходу із порожнини черепа він ділиться на дві гілки — передню, яка містить рухові волокна, і задню, яка містить в основному чутливі гілки.

Рухові нерви іннервують жувальні м’язи, підходячи до кожного із них у вигляді одноіменних гілок. Крім того, рухові нерви ідуть до щелепно-під’язикового м’яза і м’я­за, що натягує м’яке піднебіння.

Чутливі гілки нижньощелепного нерва: щічний нерв, вушно-скроневий, нижній альвеолярний і язиковий нерви.

Щічний нерв відходить від передньої гілки нижньо­щелепного нерва після виходу його з овального отвору, направляється донизу і зовні між крилоподібними м’яза­ми, проникає через щічний м’яз до слизової оболонки щоки, віддаючи чутливі гілки слизовій оболонці ясен на рівні премолярів і молярів.

Вушно-скроневий нерв містить секреторні волокна, які іннервують білявушну залозу. Чутливі волокна іннерву­ють шкіру скроневої ділянки, зовнішнього слухового про­ходу, передню частину вушної раковини, барабанну пе­ретинку і скронево-нижньощелепний суглоб.

Нижній альвеолярний нерв проходить по внутрішній поверхні нижньої щелепи, а потім через нижньощелеп­ний отвір входить в канал нижньої щелепи. Перед вхо­дом в канал від нижнього альвеолярного нерва відходить рухова гілка. В каналі нижньоальвеолярний нерв віддає гілки молярам, премолярам і на цьому рівні — слизовій оболонці ясен з вестибулярного боку. Основна частина волокон нерва виходить з кісткового каналу щелепи че­рез підборідний отвір і носить назву підборідного нерва. Його гілки іннервують оболонку нижньої губи, ясен на рівні фронтальних зубів і шкіру підборідної ділянки.

Частина нервових волокон не виходить з кістки, а у вигляді тонкої різцевої гілки проникає в товщу кісткової тканини підборіддя, іннервуючи ікло, різці, анастомо- зуючи з одноіменною гілкою іншого боку.

Язиковий нерв, відходячи від нижньощелепного нерва на одному рівні з нижнім альвеолярним нервом, іде вниз по внутрішній поверхні зовнішнього крилоподібного м’яза.

В початковому відділі до нього приєднується секреторна гілка проміжного лицевого нерва для підщелепної і під’язи­кової залоз. Проникаючи під слизову оболонку дна порож­нини рота, язиковий нерв ділиться на мілкі гілки, більша частина яких іннервує слизову оболонку переднього відді­лу язика, інша частина іннервує слизову під’язикової ді­лянки і альвеолярного відростка з язикового боку.

Слизову оболонку задньої третини язика іннервують гілки язикоглоткового нерва, руховим нервом язика є під’язиковий нерв.

Лицевий нерв. Вся мімічна мускулатура іннервується гілками лицевого нерва. Пошкодження тієї чи іншої гілки лицевого нерва призводить до стійких паралічів, які ви­кликають спотворення нормального виразу обличчя.

Лицевий нерв є VII парою черепних нервів, після ви­ходу з порожнини черепа через шилососкоподібний отвір прямує вниз і вперед, вступає в товщину білявушної слин­ної залози, де ділиться на верхню і нижню гілки. Спле­тення гілок лицевого нерва в білявушній ділянці отрима-

М ал. 7.Іннервація мімічної мускулатури. 1 - протік білявушної залози; 2 - гілка лицевого нерва; 3 - шийна гілка; 4 - гілка краю нижньої щелепи; 5 - жувальний м’яз; 6 - нижні губні гілки; 7 - верхні губні гілки.

ло назву сплетення білявушної залози. Виділяють гілки лицевого нерва: скроневі, виличні, щічні, крайові, ниж­ньощелепні, шийні (мал. 7).

Для більшої безпеки при оперативних втручаннях (роз­криття флегмони, пошуки стороннього тіла і т.д.) розти­нають шкіру та підшкірну клітковину, а потім, якщо мож­ливо, розшаровують тканини тільки тупим шляхом. Таким чином, знання топографії нервових утворень щелепно- лицевої ділянки необхідне не тільки з діагностичною ме­тою, а й для надання необхідної допомоги при нападах невралгій або невритів, для попередження пошкодження гілок лицевого нерва, а також при оперативному втру­чанні на обличчі.

ОСОБЛИВОСТІ ЛІМФАТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Розвинута лімфатична сітка щелепно-лицевої ділянки забезпечує добрий лімфовідтік. Дослідження регіонарних лімфатичних вузлів є обов’язковим етапом при обстеженні хворих для розпізнавання деяких патологічних процесів.

Розрізняють групи лімфатичних вузлів лиця, піднижньощелепної ділянки та шиї. Не слід забувати, що лімфа з верхньощелепної пазухи та горба верхньої щелепи від­тікає в навкологлоткові та глибокі шийні лімфатичні вуз­ли, які часто бувають недоступні для пальпації. Першим лімфатичним бар’єром на шляху відтоку лімфи від зубів є підщелепні та підборідні лімфатичні вузли. Лімфа від обличчя і щелеп через лімфатичні шляхи поступає в яремні лімфатичні стовбури.

Цінним методом діагностики, особливо для раннього розпізнавання злоякісних новоутворень щелепно-лицевої ділянки, є вивчення лімфатичної системи щелепно-лице­вої ділянки і шиї в нормі та при патологічних процесах за допомогою контрастної рентгенографії.

ІМУНОБІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

Ці особливості проявляються в підвищенні імунної ре­зистентності і в більш високій регенераторній здатності тканин щелепно-лицевої ділянки. Захисна функція сли­зової оболонки порожнини рота полягає в її здатності пе­решкодити проникненню бактерій і вірусів в організм.

Підвищені імунні можливості і регенераторна здатність тканин лиця і порожнини рота забезпечуються хорошою іннервацією і васкуляризацією. Завдяки цим властивос­тям, які характерні для тканин щелепно-лицевої ділян­ки, заживлення ран і репаративні процеси перебігають швидше, ніж в інших ділянках тіла людини.

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ЗУБОЩЕЛЕПНОЇ СИСТЕМИ І ОРГАНІВ ПОРОЖНИНИ РОТА

Порожнина рота є початковим відділом травного трак­ту. Але вона служить не лише "приймачем їжі", а й ви­конує інші різноманітні функції.

Механічна обробка їжі. Завдяки наявності зубів при акті жування їжа піддається ретельній механічній оброб­ці, в результаті чого харчові частинки подрібнюються, чим попереджується можливість грубого механічного подразнення слизової оболонки стравоходу і шлунка та створюються умови для подальшого проходження їжі. Цьому ж сприяє слина, яка, просякуючи і обволікаючи харчовий комок, полегшує його попадання в шлунок. їжа піддається в порожнині рота механічній обробці в серед­ньому за 20 секунд.

Аналізаторна функція. Тактильні, фізичні і хімічні подразники сприймаються аналізаторами слизової оболон­ки порожнини рота і язика. Наявність смакових рецепто­рів є специфічною особливістю органів порожнини рота. Імпульси подразнення слизової оболонки порожнини рота, що виникають при цьому, передаються по аферентних волокнах трійчастого, лицевого і язикоглоткового нервів в ЦНС. Реакція-відповідь може поширюватись на багато органів і систем, особливо на секреторні залози шлунка. Загальні пошкодження органів і тканин в порожнині рота призводять до порушення вказаних функцій.

Слизова оболонка рота виконує ряд важливих функ­цій: захисну, регенераторну, всмоктувальну.

Захисна функція здійснюється за рахунок якості сли­зової оболонки перешкоджати проникненню мікроорганіз­мів і вірусів усередину.

Висока регенераторна здатність слизової оболонки за­безпечує швидке заживлення ран. На здатності слизової оболонки до всмоктування будується прийом лікуваль­них паст, еліксирів, ванночок і ін.

Язик - м’язовий орган, покритий слизовою оболон­кою. Слизова оболонка достатньо забезпечена нервовими волокнами, кровоносними і лімфатичними судинами. Вона володіє високою чутливістю, так як в ній знаходяться хо­лодові, теплові, больові, тактильні і смакові рецептори, які є початком аферентних шляхів до півкулі головного мозку. Слизова оболонка є рефлексогенною зоною залоз і м’язів шлунково-кишкового тракту.

Слина і її фізіологічне значення. Слина - складний секрет, який вміщує органічні і неорганічні речовини: муцин, амінокислоти (18) і більше 30 ферментів. Є відо­мості про наявність в слині вітамінів. В слині є хлориди, фосфати, бікарбонати, радоніди, броміди, фториди, суль­фати і мікроелементи. Із антибактеріальних факторів треба вказати на лейкіни, опсоніни, ліпазу, лізоцим. Таким чи­ном, складний хімічний склад слини забезпечує буферну і нейтралізуючу дію, має антибактеріальні і очищувальні властивості.