Поняття і медико-правове значення лікарської таємниці

Глава 8. ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ

§ 1. Поняття і значення лікарської таємниці.

§ 2. Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці. Суб'єкти збереження та об'єкт лікарської таємниці.

§ 3. Правомірність розголошення лікарської таємниці.

Однією з найважливішим проблем на сьогодні, як і у минулому залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця.

Важливо відзначити, що термін «лікарська» не зовсім точно відображає обов'язок збереження у таємниці інформації про хворого. Більш точним може вважатися використання терміну «медична таємниця», оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отримані відомості. Розвиток науково-технічного прогресу, загальна інтеграція знань призводять до того (і медицина не є виключенням), що інформація, яка становить об'єкт лікарської таємниці, досить часто стає доступної не тільки лікарям і медичним працівникам, але й представникам інших професійних співтовариств. Термін „лікарська таємниця” має глибоке історичне коріння і, як зазначають В. Головченко та Л. Грузова, є більш зрозумілим для медичного персоналу[1]. Але аналіз ст. 40 Основ дає можливість зробити висновок, що назва статті „Лікарська таємниця” не відповідає змісту самої норми, призводить до її звуження, оскільки у ній йдеться про медичних працівників та інших осіб, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стали відомі відповідні дані, а не лише про лікарів. Лікарська таємниця – це один з видів медичної таємниці. Тому пропонуємо при розробці нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я використовувати термін медична таємниця, що є більш коректним. У науковій літературі спостерігаємо прихильність багатьох авторів саме до терміну „медична таємниця”. Зокрема, підтримуємо пропозицію авторів (В. Головченко та Л. Грузової, І. Купова, М. Малеіної, І. Петрухіна), які зазначали про те, що потрібно внести термінологічне уточнення у текст закону, і, що більш правильно говорити про „медичну таємницю”, а не тільки про лікарську таємницю.

Однак у рамках цього підручника вживається термін «лікарська таємниця», що пов'язане низкою обставин, що обумовлюють вживання саме цього терміна в ракурсі всієї навчальної й наукової дисципліни медичного права. Основними факторами, що свідчать про правомірність використання поняття «лікарська таємниця», є:

- історичні передумови, відповідно до яких протягом століть застосовувався термін «лікарська таємниця»;

- відображення саме лікарської таємниці в нормативно-правових документах, що регламентують медичну діяльність у державі, зокрема в Основах законодавства України про охорону здоров'я;

- термінопозначення «лікарська» даного виду таємниці свідчить не про кваліфікацію й освіту медичного працівника, а про вид діяльності - «лікування»[2].

З позицій комплексного сприйняття лікарської таємниці як складової частини більше ємного поняття «професійна таємниця» необхідно відзначити, що інформація, яка є складовою лікарської таємниці, характеризується такими ознаками:

1) медична професія, у силу якої медикові довіряється або стає відомою конфіденційна інформація;

2) конфіденційна інформація добровільно довіряється особі, що виконує професійні обов'язки в сфері медицини, на вибір власника цієї інформації й, як правило, торкається особистого життя останнього.

Доцільним видається наголосити, що інформація може вважатися професійною таємницею, якщо вона відповідає таким вимогам:

- довірена або стала відомою особі лише в силу виконання нею своїх професійних обов'язків;

- особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (службі в органах місцевого самоврядування) (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею);

- заборона на поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може завдати шкоди правам і законним інтересам довірителя, встановлена законодавством;

- інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну й комерційну таємницю[3].

Лікарська таємниця відповідає всім перерахованим ознакам, що робить її однієї з різновидів професійних таємниць.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропонованих як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них наголошують на морально-етичну сторону лікарської таємниці, інших - на права пацієнта, треті - на особи, зобов'язаних зберігати лікарську таємницю. Разом з тим вимоги медичного права, як комплексної самостійної галузі права, дозволяють запропонувати визначення, яке базувалося б на нормах законодавства у сфері охорони здоров'я й ураховувало б принципи медичного права.

Так, В. Акопов під лікарською таємницею розуміє всі відомості, що отримані від хворого чи виявлені при медичному його обстеженні чи лікуванні, що не підлягає розголошенню без згоди хворого[4]. На думку інших вчених (Л. Бедрін, А. Загрядська, П. Ширинський), лікарська таємниця – це відомості про хворобу, особисте та інтимне життя хворого, що стають відомими медичним працівникам у процесі виконання ними своїх професійних обов'язків[5]. І. Купов визначав лікарську таємницю як відомості, що повідомлені хворим чи його родичам, а також отримані медичними працівниками при обстеженні хворого і його лікуванні, тобто при виконанні ними професійних обов'язків[6]. Відповідно законодавче визначення можна вивести аналізуючи ст.ст. 39-1, 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я: лікарська таємниця - це відомості, що не мають права розголошуватись медичними працівниками та іншими особами, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про стан здоров’я, хворобу, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Обставинами, що свідчать про медико-правове значення дослідження лікарської таємниці, є:

- конституційний захист права на недоторканність особистого життя;

- лікарська таємниця - важлива умова захисту соціального статусу пацієнта, його економічних інтересів;

- необхідність збереження довіри, відвертості, створення сприятливих умов для спілкування лікаря й пацієнта, формування так званої «терапевтичної співпраці» і контрактної моделі взаємин;

- розширення кількості осіб, у перелік службових обов'язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю (співробітники страхових медичних організацій, судових і правоохоронних органів й ін.);

- правове відображення назви захворювання, яке дає право на соціальне захист, що оформляється у листках непрацездатності;

- необхідність надання морально-етичних і правових гарантій пацієнтові щодо збереження у таємниці відомостей, отриманих у результаті надання медичної допомоги.

Професор В. Лопатін[7], відомий російський фахівець у сфері інформаційного права, відносить відомості, що становлять лікарську таємницю, до інформації з обмеженим доступом. При цьому захист подібної інформації є одним із предметів сфери забезпечення інформаційної безпеки.

Важливим аспектом медико-правового дослідження лікарської таємниці в контексті медичного права є проблема повідомлення діагнозу невиліковному хворому. В етичній і правовій літературі дане питання асоціюється з таким феноменом, як ”неправда во ім'я добра”, маючи на увазі довго існуючу в нашій країні практику приховання правильного діагнозу, прогнозу й повідомлення у такому випадку хворому неправильної інформації, по суті неправдивої, яка б вселяла пацієнтові надію на видужання. По суті мова йде про найважливішу проблему лікарсько-правової етики, коли закон вимагає повного й всебічного правдивого інформування пацієнта про його хворобу, а гуманне, моральне відношення до хворого передбачає наявність у лікаря дилеми - назвати реальний діагноз і тим самим знизити впевненість в успіху лікування або назвати іншу, менш важку хворобу, але вселити хворому надію на видужання.

Важливо підкреслити, що прихильники дотримання принципу «неправда во ім'я добра», як правило, лікарі, у той час як серед супротивників даної концепції переважають юристи. Тут, напевно, варто враховувати, що за законом саме на лікаря покладається складніша, по суті, місія - повідомлення пацієнтові несприятливого діагнозу. Тому, як стверджує Н. Эльштейн (2000), що лікарська правда – тільки та, яка корисна хворому, а демократія, гласність і вседозволеність - аж ніяк не синоніми. Опонентом даної точки зору можна вважати відомого американського кардіолога Б. Лоуна (1998), що наводить висловлення Л. Дж. Хендерсона, який зазначав, що думка про те, що правда, тільки правда й нічого крім правди, може бути переконливою для пацієнта, є прикладом помилкової абстракції, помилкового судження, названого Уайтхедом „помилкою помилкової конкретики”.

Вважаємо за необхідне, у рамках підручника з медичного права навести приклад ситуації, коли від підходу лікаря до повідомлення хворому правди про прогноз його хвороби залежить дуже багато. Коли поранений на дуелі О. Пушкін питав у кожного зі своїх лікарів (а їх було п'ять), які його перспективи, то хірург і лейб-медик А. Арендт відповів, що надій на видужання він не має. А В.Даль, лікар і письменник, сказав, що справи важкі, але сподівання залишаються. І саме Даль прийняв останній подих Пушкіна, і йому поет заповів прострілений на дуелі сюртук, що зберігався у В. Даля як реліквія до самої його смерті[8].

Представники юридичної науки, говорячи про необхідність повного й правдивого інформування невиліковного хворого пацієнта, як правило, обґрунтовують свої думки на наданні пацієнтові можливості здійснення певних дій. Мова йде про розпорядження з приводу свого майна, оформленні шлюбних відносин, розлучення, завершення розпочатої роботи й ін. Дійсно, важливість таких юридичних фактів очевидна. До того ж не можна ігнорувати ту обставину, що перед будь-яким медичним втручанням пацієнт повинен дати інформовану добровільну згоду. У випадку якщо мова йде про надання неправдивих відомостей, то рішення пацієнта буде прийматися в умовах порушення його права на одержання інформації, і в цьому випадку ми маємо справу вже із двома порушеннями правових норм - згода на медичне втручання й необхідність адекватного інформування пацієнта.

Вважаємо, що більш виправданим буде такий підхід у розв’язанні проблеми інформування невиліковно хворого пацієнта: подання всієї повноти інформації в найбільш м’якій, толерантній формі, з обов'язковим застосуванням тих методів і способів лікування, які найбільш ефективні при даній патології. Необхідно окреслити хворому реальну картину захворювання, що буде свідченням:

- поваги його прав і законних інтересів;

- надання можливості вибрати той або інший варіант лікування, дати на нього згода;

- надання можливості зробити розпорядження з приводу свого майна, зробити певні дії;

- дотримання діючого в цей час законодавства.