Коли усе в тумані життєвому. Поглянула — скрізь тихо

Скорбна мати

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами!

Поглянула — скрізь тихо

Чийсь труп в житах чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой, радуйся Маріє!

Спросоння колосочки:

Побудь, побудь із нами!

Спинилась божа матір

Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!.. людське серце

До краю обідніло.

1918

Золотий гомін

Над Києвом — золотий гомін.

І голуби, і сонце!

Внизу —

Дніпро торкає струни…

Предки.

Предки встали із могил;

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять —

І того золотий гомін.

Ах той гомін!..

За ним не чути, що друг твій каже,

Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —

Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,

Як Чумацький шлях сріблисту куряву простеле,

Розчини вікно, послухай:

Слухай:

Десь в небі плинуть ріки,

Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

Човни золотії

Із сивої-сивої Давнини причалюють,

Човни золотії.

…З хрестом,

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Входить Андрій Первозванний.

Ступає на гори

: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!

І засміялись гори,

Зазеленіли…

І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —

Торкнула струни…

Уночі

Як Чумацький Шлях срібну куряву ростеле,

Вийди на Дніпро!

…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у неосяжній високості в’ються голуби-молитви,

Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець сп’янілий від молитви —

Наш Київ, —

Який моливсь за всю Вкраїну —

Прекрасний Київ.

— буря!

Стихійно очі він розкрив —

І всі сміються як вино…

— блиск!

— жах!

Розвивши ясні короговки

(І всі сміються як вино),

Вогнем схопився Київ

У творчий високості!

: здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.

Тисячі очей…

Раптом тиша: хтось говорить.

: слава! — з тичячі грудей.

Голуби.

То Україну

За всі роки неслави благословляв хрестом

Опромінений

Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори,

Зазеленіли…

Але ж два чорних гроба.

Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугнявять, руки простягають

(О, які скорчені пальці!) —

Дайте їм, дайте!

Їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають, —

Дайте.

Повзають, гугнявять, сонце проклинають,

Сонце і Христа!

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику —

Проходять:

Чорній птах — у нього очі-пазурі!

Чорній птах із гнілих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

О, бездушний пташе!

Чи це не ти розп’яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі,

Із серця віру.

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?

Говори!

Чорнокрилля на голуби й сонце —

Чорнокрилля.

— Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?

З тобою обнявшись, ходили ми по братніх стежках,

Славили сонце!

А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись сльози…

— Не пам’ятаю. Одійди.

— Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?

Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, —

Невже ж ти не впізнав?

— Відступись! Уб’ю!

Чорний птах,

Чорний птах кряче.

І навкруг

Каліки.

В години радості і сміху

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог — в години радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! — сказали тополі.

: бризнем піснями! — сказали квіти.

: розіллємось — сказав Дніпро.

Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить

І б’ється на шматки…

— Чи то не золоті дререла скресають під землю?

Леліє він, ласкавіє,

Тремтить неначе сон…

— Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір?

: виростем! — сказали.

: розіллємось! — Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом до землі —

…ідуть

То десь із сел і хуторців ідуть до Києва —

Шляхами, стежками, обніжками.

І б’ються в їх серця у такт

— ідуть! ідуть! —

Дзвенять немов сонця у такт

— ідуть! ідуть! —

Там над шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

І всі сміються як вино:

І всі співають як вино:

Я — дужий народ.

Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий —

І от почув.

Дививсь я в твої очі —

І от побачив.

Гори каміння, що на груди мої навалили,

Я так легенько скинув —

Мов пух…

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я — молодий!

Молодий!

1917

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квитне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

Микола ЗЕРОВ

Чистий четвер

И абіе пътель возгласи.

Огні і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії.

Навколо нас кати і кустодії,

Синедріон і кесарь, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Для нас на дворищі багаття тліє,

Для нас пересторогу півень піє,

І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А навкруги — на цвинтарі, в притворі —

Свічки і дзвін, дитячі голоси

І в темному повітрі вогкі зорі.

Київ — Традиція

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти,

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав

Щербив меча об Золоті ворота,

Про тебе теревені плів Ляссота

І Левассер Бонплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту:

В тобі розбили табір аспанфути —

Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І "Плуга" вів у сонячні комуни.

1923

Максим РИЛЬСЬКИЙ

* * *

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, —

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

1911—1918

Коли усе в тумані життєвому

Коли усе в тумані життєвому

Загубиться і не лишить слідів,

Не хочеться ні з дому, ні додому,

Бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, — у малій картині.

Що більша над увесь безмежний світ!

Тобі, мистецтво, і твоїй країні

Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

Молюсь і вірю

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,

Кленусь тобі, моє дитя.

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги.

***

Запахла осінь в'ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом, —

І свіжі айстри над піском рум'яним

Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,

На скрипку грає. І пощо ж весна нам,

Коли ми тихі та дозрілі станем

І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь

На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти

І, стоптуючи килим золотий,

Забудь про вежі темної гордині.

1925

Солодкий світ!

Солодкий світ! Простір блакитно-білий

І сонце - золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

1919

Троянди й виноград

Із поля дівчина утомлена прийшла

І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,

За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,

Де кучерявляться кущі любистку й м'яти.

З путі далекої вернувся машиніст,

Укритий порохом, увесь пропахлий димом,—

До виноградника! — Чи мільдью часом лист

Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

В саду колгоспному допитливий юнак

Опилення тонкі досліджує закони,—

А так же хороше над чорним грунтом мак

Переливається, мов полум'я червоне!

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику валку, що ніжно серце тисне

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

6 вересня 1955 р

Є.Плужник

* * *

Для вас, історики майбутні,

Наш біль – рядки холодних слів!

О, золоті далекі будні

Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,

Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята.

– Агов!

Якийсь дідок нудний напише,–

Війна і робітничий рух...

О, тихше!

– Біль не вщух!

1926

* * *

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

1927

* * *

Ніч... а човен - як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

...Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи...

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

* * *

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще – для мене! – не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки, –

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час, – і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

1927

Володимир Свідзинський

* * *

У рідній моїй стороні

Не маю я рідного дому,

Ні саду – щоб діяти те,

Що миле й відрадне мені.

Зібрав би я в гарну сім'ю.

Дерева,

і квіти, і скелі,

І плем'я, чий голос – пісні,

Любило б оселю мою.

Я слухав би джеркіт струмка,

Я б міг зупинити в долині

Потік і розводити риб

У круглій водоймі ставка.

Скінчивши спокійні труди,

Я йшов би спочити на берег,

І верби вітали б мене –

Задумані сестри води.

Живу я в чужому дому

На біднім веретищі міста;

Лиш насип я бачу з вікна

Та обрій у вічнім диму.

Два древа стоять у дворі,

Два друга самотніх, два в'язні;

Немає під ними трави,

Не видно їм блиску зорі!

Лиш вітер крилом громовим

Над ними ударить порою,

Пробудить то шум у гіллі,

То мрію у серці моїм.

1939

* * *

Ти увійшла нечутно, як русалка,

Обличчя тлінне, спущені повіки,

Вогка земля в одежі. Ти сказала,

Глузливо усміхаючись: – А, морок,

Морока, труд гіркий – живу сховати! –

Я крикнув і збудився. Ніч стояла,

Ніч, повна шуму й древньої скорботи.

І плакав я вночі. Ти так далеко!

Страшна земля в одежі... Так глибоко!

Та сосонка зів'яла чи живе? –

Однаково! Нічим вона не врадить.

Не чуєш ти, засипана, як ніч

Сама в собі перебирає шум:

То покладе його на діл холодний,

То здійме знов на темні верховини.

1933

Володимир Сосюра

* * *

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

1922

* * *

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип'ю я очі твої молоді,

повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна...

Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

1927

Голос отрути

Люблю отруту, сховану в лілеї,

Люблю порок із поглядом ясним,

І безсоромність ніжності твоєї,

І терпких милощів незнаний дим.

Люблю тебе, бо ти чужа коханню,

Бо ти мені лишилася одна;

Люблю в тобі мою любов останню,

Солодкий шум допитого вина.

Богдан-Ігор Антонич

Автопортрет

“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”.

“Я — закоханий в житті поганин”.

“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Вишнi

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка знову поять пісню хмелем.

Різдво

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії місяць —

золотий горіх.

Зелена Євангелія

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.