Історико-дослідницька частина.

І. Вступ

Вирішуючи в сукупності практичні і художні задачі, декоративно-ужиткове мистецтво водночас належить до сфери творення і матеріальних, і духовних цінностей.

Твори цього виду мистецтва невід’ємні від матеріальної культури сучасної для них епохи, тісно зв'язані з побутовим укладом, що їй відповідає, з тими чи іншими етнічними і національними особливостями. Складаючи органічну частину предметного середовища, з яким повсякденно стикається людина, вони своїми естетичними принадами, образним ладом, характером постійно впливають на духовний стан людини, її настрій, є важливим джерелом емоцій, що впливають на відношення людини до навколишнього світу.

Декоративно-ужиткове мистецтво, охоплює ряд галузей творчості, які присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Його творами може бути різне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всілякого роду прикраси. Поряд з розподілом творів мистецтва за їх практичному призначенням в науковій літературі з ІІ половинипол. 19 ст. затвердилася класифікація галузей за матеріалом (метал, кераміка, текстиль, дерево) чи технікою виконання (різьблення, розпис, вишивка, вибійка, лиття, карбування, інтарсія і т.п.). Ця класифікація зумовлена важливою роллю конструктивно -технологічного начала в декоративно-ужитковому мистецтві і його безпосереднього зв'язку з виробництвом. У тісному зв'язку з ним знаходиться дизайн – відносно молодий різновид естетичної діяльності, спрямованої на художньо-конструктивне оформлення предметного світу людини (зокрема предметів масового попиту) на засадах раціональної доцільності та краси, що виник у 20 ст.

Архітектоніка предметів, обумовлена їх призначенням, конструктивними можливостями і пластичними властивостями матеріалу, часто відіграє основну роль у композиції художнього виробу. Нерідко в мистецтві краса матеріалу, пропорційні співвідношення частин, ритмічна структура служать єдиними засобами втілення емоційно - образного змісту виробу. Тут наочно виявляється особливе значення чисто емоційних, необразотворчих засобів художньої мови, використання яких ріднить його з архітектурою. Емоційно - змістовний образ найчастіше активізується образом - асоціацією (зіставленням форми виробу з краплею, квіткою, фігурою людини, тварини, її окремими елементами, з яким-небудь ін. виробом і т.п.). Декоративне оздоблення, з'являючись на виробі, також істотно впливає на його образну структуру. Нерідко, саме завдяки йому побутовий предмет стає твором мистецтва. Володіючи власною емоційною виразністю, своїм ритмом і пропорціями (подекуди контрастними стосовно форми, як, наприклад, у виробах петриківських майстрів, де скромна, проста форма і ошатний, святковий розпис поверхні різні по своєму емоційному звучанню), декор зорово видозмінює форму й у той же час зливається з нею в єдиному художньому образі.

Необхідність погодити оздобу з формою, зображення - з масштабом і характером предмета, з його практичним і художнім призначенням призводить до трансформації образотворчих мотивів, до умовності трактування і зіставлення елементів натури. Для створення оздоблення витвору часто широко залучаються (окремо чи у різних сполученнях) орнамент і елементи образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, графіка) котрі часом проникають і у форму речі (деталі у вигляді пальмет, волют, лап, голів звірів; квітки, плоду, фігури птаха, звіра, людини). Іноді візерунок чи зображення навіть стають основою формоутворення виробу (рисунок ґрат, мережива, переплетення тканини, килима тощо).

У єдності художньої й утилітарної функцій виробу, у взаємопроникненні форми і декору, образотворчого і тектонічного, виявляється синтетичний характер декоративно-ужиткового мистецтва. Його твори розраховані на сприйняття і зором, і дотиком. Тому виявлення краси, пластичних властивостей матеріалу і фактури, майстерність і різноманіття прийомів обробки є особливо важливими засобами естетичного впливу декоративно-прикладного мистецтва.

Естетично насичуючи середовище, що оточує людину, витвори цього жанру в той же час залишаються неначе частково поглинуті ним, тому що зазвичай ми сприймаємо їх у взаємозв'язку з іншими предметами чи їхніми комплексами, архітектурно-просторовим укладом, тощо. Тому їх ідейний зміст можна зрозуміти більш повно лише з уявленням про взаємозв'язки речі із середовищем, і з людиною.

З найдавніших часів і аж до наших днів керамічні вироби займають одне з провідних місць в декоративно-ужитковому мистецтві всіх народів світу. У музеях різних країн зберігається чимало шедеврів керамічної майстерності. Від примітивних посудин, що були зліплені вручну і випалені на багатті, до виробів, що виготовляються на основі останніх досягнень сучасної науки; від грубої цегли до прикрас з тонкого прозорого фарфору.

Історико-дослідницька частина.

Ювелірні прикраси — предмети, що відіграють функцію естетичної орнаментації тіла. Звичай декорувати тіло виник на зорі формування людського суспільства як один з перших проявів його культури. Ювелірне мистецтво (від нім. Juwel чи гол. juveel - дорогоцінний камінь) — вид діяльності, що дозволяє виготовляти штучні прикраси, є одним з підвидів декоративно-ужиткового мистецтва.

В Україні до середини 18 століття вживалася назва золотарство, хоч ювелірні предмети переважно виробляли зі срібла і рідше із золота, часто з додатком емалі, а в широкому значенні й з міді, нікелю, бронзи, заліза, сталі, олова, глини. До прикрас відносять не тільки вироби із дорогоцінних металів та каменів, але й і з інших матеріалів — кістки, дерева, скла, а останнім часом — пластмас. Згідно з археологічними даними, історія ювелірної справи в Україні сягає палеолітичних часів і простягається через безперервну еволюцію технологій та стилів до наших днів.

Вбрання людей в кожну історичну епоху мало серед своїх компонентів різноманітні прикраси. У похованнях пізнього палеоліту археологи знаходять прикраси у вигляді підвісок та браслетів з бивнів мамонта, мушель і зубів тварин з отворами для нанизування. Ниток чи шнурів з тих часів не залишилося, але відомо з пізнішого археологічного матеріалу, наприклад, курганів в’ятичів, що намисто нанизувалось на шнур з кінського волосу. Оздобами слугували прості предмети, яким приписувалися магічні властивості: квіти, пір'я, дерево, кістки, камінь тощо. Ці примітивні прикраси були не лише декоративним компонентом вбрання, але відігравали також охоронно-магічну роль, що диктувалось світосприйманням первісної людини, намаганням знайти порозуміння з силами природи[HB1] [HB2] . «Впродовж віків древній магічний зміст затирався, залишалась лише стара форма, яка сприймалась як звичайна прикраса, і навпаки, чим глибше заглянути в минуле, тим сильніше вимальовується її первинний зміст[HB3] .»[1]

Перші прикраси відомі з середини палеоліту нараховують 135–100 тис. років.[2] Археологічні знахідки з території України вказують, що вже принаймні 20 тис. років тому місцеві жителі володіли мистецтвом різьби по кістці (браслети із ікла мамонта із Мізинської стоянки).[3]

Ювелірне мистецтво часів коли українські землі були заселені автохтонами не набуло особливого розвитку, залишаючись у своєму зародку, або є просто недостатньо дослідженим. Не існує чіткої історичної моделі розвитку цих культур та систематизації їх прикрас. Вони дійшли до наших днів у зовсім невеликій кількості.

Найкраще вивченою із неолітичних культур на теренах України є Трипільська — культура давніх землеробів. Відомо, що під час раннього періоду Трипільці використовували самородний метал та обробляли його холодними методами (напр. кування). Навчившись витоплювати метал з руди, вони почали плавити його та лити у форми.

Майстри бронзового віку (напр. ямна культура) виготовляли браслети, шпильки, підвіски, фібули. Лиття по восковій моделі, кування стали поширеними техніками. Більшість виробів виготовлялися з бронзи, хоча відомі й золоті скарби періоду пізньої бронзи.

Набагато більше прикрас залишили на наших теренах племена та народи, що мігрували територією України у різні історичні періоди. Багато нового принесли із собою кіммерійці. Їхнє бачення довкілля відобразилось у рослинних та тваринних мотивах композицій бронзових, часом залізних виробів.

Родючі ґрунти, щедра природа краю вздовж узбережжя Чорного моря та Дніпра привабили сюди еллінів ще за часів Доби Заліза. В той самий час, на землях північніше з'являються скіфи, котрі прийшли з Азії на зміну кіммерійцям. Відомо багато шедеврів, створених грецькими та скіфськими майстрами-золотарями. Для прикрашання тіла, зброї та збруї вони користувалися усіма відомими на той час техніками: литтям, карбуванням, гравіруванням, позолотою, інкрустацією та ін., вміли оправляти каміння. Особливістю скіфського золотарства стало зображення фантастичних звірів (грифони, сфінкси, крилаті тварини та химери з людськими головами), так званий «скіфський звіриний» стиль. З розквітом скіфської держави техніка виготовлення значно вдосконалилася, а майстри стали зображати складні й реалістичні зооморфні композиції, що прикрашали і предмети розкоші, і звичайні ужиткові об'єкти. Найбільше уславилися скіфи ювелірними прикрасами з дорогоцінних металів, що вражають вишуканою красою, надзвичайно високою майстерністю виконання. На багатьох із них зображено сцени з життя скіфів настільки точно, що за ними можна вивчати життя й побут цього народу. Майстри вправно володіли реалістичними методами зображення, досконало знали анатомію людини і тварин. До найвідоміших творів скіфського мистецтва належать чаша з Гайманової Могили, золотий гребінь з кургану Солоха, срібна амфора з кургану Чортомлик, всесвітньовідома пектораль з Товстої Могили та інші шедеври. Золота Пектораль- унікальна археологічна знахідка, що належить до шедеврів мистецтва світового значення. Це нашийна прикраса, яка формою нагадує місячний серп. Вона складається з трьох частин. Верхня та нижня з них-сюжетні, центральна-орнаментальна. Сюжети пекторалі протилежні за настроєм і змістом: унизу розгорнуте драматичне дійство боротьби реальних і фантастичних тварин, угорі-сцени мирної праці людей, їхнє гармонійне співіснування з тваринами. Кожна фігурка виконана з віртуозною майстерністю. Так само майстерно всі елементи скомпоновані між собою. Невідомий автор талановито передав відчуття руху: у нижній частині-динамічного й напруженого, у верхній-плавного й спокійного[HB4] . [4]

Згодом, скіфів підкорили сармати, які зайняли їх культурний простір. Вони принесли нові традиції — своєрідний поліхромний стиль, особливістю якого є те, що у виробах тіла тварин помережані кольоровими вставками з блакитної пасти або бірюзи у напаяних гніздах. Грецьке мистецтво Причорномор'я дещо змінило поліхромний стиль сарматів — розширило кольорову палітру. Поряд із благородними металами та камінням у ювелірних виробах того часу починає траплятися скло. В такому стилі часто виконувались грецькі фібули та броші різної форми.

Складні історичні процеси передували виникненню оригінального мистецтва ранніх слов'ян, що згодом розвинулося у характерну культуру Київської Русі. В її основі був і віковий культурний та духовний досвід автохтонних жителів. Археологічні дані доводять існування багатьох таких культур-попередників (Черняхівська, Зарубинецька та ін.). Надбання всіх цих поколінь не зникли безслідно: поряд з оригінальними формами, у слов'янській ювелірці помітні впливи скіфів, сарматів, гунів, еллінів, кельтів, вікінгів. Завдяки постійним торговим зв'язкам, згодом прослідковуються елементи мистецтва Візантії, країн Сходу та романського Заходу.

Численні та багатоманітні прикраси з металів придніпровських слов’ян середини першого тисячоліття дійшли до нашого часу як археологічні знахідки. Усі вони відлиті по восковій моделі із міді чи її сплавів, рідше срібла, іноді із використанням позолоти (не раніше 7 ст.). Про розвинуте ювелірне ремесло древніх слов’ян свідчить цілий ряд виробів. Високими художніми якостями наділені прикраси з виїмчастими емалями, які відносяться до 4-5 ст. Фібули, підвіски та бляхи з прорізними взорами відливалися з бронзи із заглибленнями (виїмками), котрі заповнювались емаллю червоного, зеленого, синього та білого кольорів.

Підвіски та бляхи з’єднувались між собою ланцюгами, кільцями або видовженими пластинками. Дійшли до нашого часу також знахідки перстнів з ромбовидними прорізними або хрестовидними щитками та невеликі бляшки, що нашивались на одяг. Гладкі браслети завершувались кругами із зіркоподібними емалевими розетками в них. Вироби з виїмчастими емалями складали, очевидно, комплекс прикрас, який доповнював вбрання придніпровських слов’ян 4-5 ст. Чітко окреслені форми, орнамент з комбінацій фігур трикутників, прямокутників, ромбів, прості врівноважені ритми композицій визначають його декоративні риси. [5]

Слов'яни мали властиві тільки їм широкі двостулкові срібні браслети (названі в наш час браслетами київського типу), та емалеві і тринамисні колти. Ювелірні вироби древніх слов'ян відзначаються власним стилем, багатим на символічні зображення з їхньої міфології — сонця, місяця, зірок, рослинного, звіриного, пташиного і світу людини, згодом органічно пов'язаного з християнськими мотивами й сюжетами. В них знайшли своєрідне символічне відображення образи Богині-матері, берегинь, Перуна, Хорса, коней, птахів, риб та дивних фантастичних істот. Відомі також інші прикраси: скроневі кільця, намиста, підвіски.

Одним із найяскравіших взірців прикрас ранніх слов'ян є речі із антського скарбу 6-7 ст., знайденого у селі Мартинівка Черкаської області. В поєднанні зі Малоржавецьким скарбом знахідки Мартинівського дають цінну інформацію про прикраси того часу, серед яких: навушники від головного убору, сліди чілець, спіральні скроневі кільця, фігурки чоловіків у вишитих сорочках і коней з пишними гривами.

Техніками, що використовували древні слов'яни, були: кування, карбування, чеканка, зернь, лиття за восковою моделлю та в кам'яні форми, емалювання, чернь та ін. Особливо складною була техніка філіграні (або ж скані (від давньоруськ. съкати- скручувати) — виробів з найтоншого золотого, срібного чи мідного дроту. Різноманітні елементи філігранного візерунка- мотузочки, шнурочки, плетіння, ялинки, доріжки, гладі з тоненьких золотих або срібних сплетених ниток або ажурні, або накладені на металеву основу. Найчастіше її доповнювали емаль, зернь (дрібні металеві кульки), напівшляхетне каміння.

У другій половині 10 ст. Більшість ювелірних прикрас виробляли поєднанням різних технік: карбування, тиснення, гравіювання тощо. Дуже поширеними були також чернь і позолота. Черню, покривали тло виробів (браслетів, хрестів та зброї). Позолоту робили, використовуючи амальгами, або з допомогою інкрустації, часто з попереднім протравлюванням[HB5] . [2]. Також ювелірне мистецтво збагатилося впровадженням техніки перегородчастої емалі, замість досі вживаної виїмчастої емалі. Цією технікою оздоблено найвитонченіші предмети: діадеми, намиста, сережки, колти, хрести, гривні, ланцюжки, образки і оправи книжок. З численних київських скарбів відомі золоті колти з емалевими зображеннями сирен (диво-птахів), також золоте намисто з перегородчастою емаллю з Києва (11-12 ст.) з Сахнівки (див. Сахнівський скарб). Золота гривня, оздоблена виключно християнськими мотивами у техніці емалювання знайдена в Кам'яному Броді на Житомирщині. Ці вироби виконані у період, коли техніка використання зерні, черні та перегородчастої емалі набула неперевершеної до наших днів досконалості, поширилися скань та філігрань. В 11 ст. німецький вчений монах Теофіл у «Трактаті про різні види мистецтва» ставить ювелірів Київської Русі на друге місце після візантійських.

У Київській Русі 9-10 ст. центрами художніх ремесел були міста, а серед них, в першу чергу, Київ. Там творилися нові форми декоративно-ужиткового мистецтва, розширювався діапазон технічних прийомів. Прикраси цього часу відзначалися багатством форм та конструктивно-пластичних вирішень. Серед них – предмети з кованого дроту досить прості за виконанням: шийні гривни, чільця, браслети, скроневі кільця, які за формами і декором нагадували прикраси попередньої епохи. Появились також нові типи: різноманітні за формою ковтки, пластинчасті та пустотілі браслети, намиста з металевих намистин та різних за формою підвісок (круглих, овальних, лілієвидних, хрестовидних тощо), діадеми, низки колодочок, ланцюжки з пустотілих бляшок на шарнірах – рясна тощо, виготовлення яких вимагало складних технік і було пов’язане з розвитком міського ремесла.

Вироби складніших конструкцій виготовлялися методом спаювання великої кількості дрібних деталей. Вони багато декоровані зерню, сканню, ритуванням, черню, перегородчастою емаллю, коштовним камінням, перлами. З орнаментальних мотивів в них переважали розетки, трикутники, півмісяці, трьохлисники, радіальні промені, що проходили крізь концентричні кола, фігурки птахів, сиренів тощо. Майстри, які працювали при князівських дворах і виготовляли коштовні прикраси в найскладніших техніках на індивідуальне замовлення, одночасно робили і дешеві свинцеві та олов’яні відливки тих же виробів в кам’яних імітаційних формочках, що призначались для вбрання простих міщанок.

Відомо, що проекти ювелірних виробів виготовляли професійні митці. Кілька таких ескізів збереглося в кужбушках Києво-Печерської Лаври. Ювелір-виконавець точно дотримувався проекту «абрису», до чого зобов'язувався в контракті з замовником.

Староруські ювеліри оздоблювали золоті прикраси шляхетним і напівшляхетним камінням, переважно аметистами, сапфірами, сердоліками, бурштином, кришталем. В той час ювеліри ще не вміли по-справжньому обробляти каміння, щоб посилити його блиск та колір. Як правило, камінь лише злегка шліфували і полірували, не змінюючи неправильної форми. Для такого каміння робили масивні гнізда, які суттєво приховували камінь. Тому появу перших привезених шліхтованих діамантів зустріли із великою цікавістю. Згодом з'явилися майстри з обгранкування діамантів та кольорового каміння. Це змусило звернути увагу на важливість поєднання «заново відкритого» каменю з металом.

До найпоширеніших давньоруських жіночих прикрас належать скроневі кільця, що виготовлялись сільськими майстрами і відрізнялися між собою формами, характерними для певних слов’янських племен. Поряд з ними в уборі руської жінки мали широке застосування сережки, якими, як і скроневими кільцями, прикрашали волосся. Відомо, що носили сережки і в вухах.

Скляні браслети були приналежністю виключно городянок. Смаки у жительок давньоруських міст були не однакові. Киянки надавали перевагу фіолетовим і бірюзовим браслетам, полочанки – синім, тощо. У Чернігові та околицях розповсюджені були сині, зелені, коричневі.

Перстні ж у Київській Русі носили як жінки, так і чоловіки та діти, хоча це переважно жіноча прикраса. Одягали їх на праву або на ліву руку, а часом на обидві. Кількість одночасно одягнених перстнів коливалась від одного-двох до чотирьох-п’яти, іноді до десяти на обох руках. Сільські майстри виготовляли в основному мідні, рідше срібні перстні з простим геометричним орнаментом. Найпростіші перстні з гладкого дроту часом ускладнювали у профілі, прикрашались щитками, вставками з каменів та кольорового скла. У Києві в 9-11 ст. користувались більше рубчастими перстнями, а в 12-13 ст. виготовлялись перстні-печатки та каблучки.

Намисто з гірського кришталю та сердоліку – досить часте серед археологічних знахідок. За широтою ареалу розповсюдження на східнослов’янських землях археологи ставлять червоне сердолікове намисто поряд з шиферними пряслицями. Цікаві факти з археологічних розкопок. У садибі купця, розкопаній у Києві, було знайдено 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з червоного сердоліку. Використовували гірський кришталь і в сережках з ажурним срібним обрамленням. У Києві були відкриті чотири давньоруські майстерні, де виготовлялись речі з бурштину, що були, без сумніву, розраховані на масове виробництво і задоволення запитів як міста, так і села. Серед залишків житла київського купця археологи зібрали близько 8 кг дніпровського бурштину, який використовувався на виготовлення намиста, перстнів, хрестиків та інших виробів. [6]

Якщо в прикрасах ранніх слов’ян переважала декоративна стихійність, неврівноваженість, то у виробах руських майстрів проступає більша впорядкованість, краса відчувається як організованість ритму, а благородна вишуканість, урочистість поєднуються з багатою творчою фантазією і вигадливістю. У прагненні руських жінок прикрасити себе гармонійно підібраними прикрасами проступало почуття міри, простоти та художній смак. За своїми художніми особливостями давньоруські прикраси значною мірою відрізнялись від масивних, грубуватих у художньому відношенні прикрас фінських, литовсько-латиських та болгарських сусідок. Татаро-монгольське нашестя 1240 р. негативно позначилось на розвитку багатьох галузей декоративно-ужиткового мистецтва Русі, зокрема Києва, проте не зупинило його.

Подальший розвиток золотарства на українських землях продовжується з новим ренесансним стилем, в якому використовують давньоруські декоративні елементи.

Найдавніші відомості про ювелірне мистецтво після монголо-татарського спустошення знаходимо про потужні осередки золотарства 15 — серед. 17 ст. які відроджуються у Львові, Києві, Кам'янці-Подільському та ін. вже у складі Польсько-Литовської держави.

Найповніші відомості про виробництво жіночих прикрас 16-17 ст. пов’язані з золотарством Львова. Тут поряд з русинами працювали німецькі, шотландські, голландські, угорські, італійські, польські, вірменські та єврейські майстри. В їх виробах своєрідно поєднались європейські орієнтації на ренесансні та барокові форми з місцевою національною основою, створивши характерні художні особливості львівських виробів: скульптурну об’ємність, складні орнаментальні обриси, поліхромію. У надзвичайно широкому асортименті продукції львівських золотарів жіночі прикраси займали важливе і почесне місце.

Види золотарських виробів, що доповнювали і прикрашали вбрання тогочасного міського жіноцтва, досить численні. Це вінці-діадеми, металеві філігранні намиста, масивні ланцюжки, шпильки-аграфи, якими приколювали пір’я до головних уборів, запонки, підвіски, браслети, перстні, сережки, брошки тощо. Значна кількість виробів, таких як: філігранні намиста, підвіски, браслети тощо монтувались з окремих деталей, котрі накладались одна на одну чи скріплювались між собою. Переливаючись іскристими барвами сапфірів, яхонтів, діамантів в обрамленні філігранного мережива кожна окрема така деталь сприймалася як самодостатня прикраса, оскільки була композиційно завершеною і цілісною орнаментальною формою. Прикраси добре вписувались в структуру моделювання і крою жіночого вбрання.

В другій половині 17 ст. змінився підхід до каменів, коли їх все рідше стали сприймати як кольорові плями на полискуючому тлі металів. Такі зміни відбулись внаслідок тісних контактів ремісників цієї галузі з Константинополем, звідки, в основному, завозили до Львова та інших міст кольорові камені, розкішно оздоблені ювелірні вироби грецьких майстрів, насамперед зброю, кінську збрую, а також у зв’язку з переїздом до деяких українських міст золотарів-греків. З того часу у місцевих виробах з’являється характерне для Сходу різке зіставлення смарагдів і рубінів, розміщених у вигляді розеток або інших орнаментальних форм. До кінця 17 ст. ускладнюються обгранкування алмазів від простішої «грецької грані», до складнішої – «розами» і «брильянтами», які потім в дорогих виробах витісняють інші камені.

У кін. 17 – І пол. 18 ст. значного розвитку зазнало золотарське ремесло в Києві, містах Лівобережної України: Ніжині, Глухові, Чернігові та ін. Цей період став епохою розквіту старого українського золотарства. Майстри користувались тут майже всіма відомими техніками: кування, лиття, паяння, різьблення, витягування дроту тощо. Для оздоблення виробів застосовували ритування, карбування, позолоту, філігрань, чернь, емаль.[7]

З періодів історизму та сецесії збережено невелику кількість ювелірних виробів світського вжитку. Поза містами, в малих містечках і селах Київщини, Харківщини, Полтавщини й Чернігівщини, в сільській місцевості стало розвиватися сільське, непрофесійне ювелірство. Воно черпало ідеї ще з давніх язичницьких форм та орнаментів. На зламі 19 ст., у Карпатах, зокрема на Гуцульщині (села Річка, Брустурів, Путила), серед майстрів з'являються цілі династії майстрів-мосяжників. Використовуючи техніку лиття мосяжу (латуні) у глиняні форми, та карбуванням і гравірування, ці народні майстри виробляли жіночі прикраси й різні предмети щоденного вжитку. Гуцульські народні ювеліри часто поєднували різні техніки декору, наприклад, порохівниці здобили інкрустацією металом, скляними пацьорками, перламутром і кольоровим деревом. Декор гуцульських виробів обмежений геометричними мотивами.

У східних регіонах України набули поширення дукачі — карбовані медальйони чи золоті монети, які висіли на ланцюжках, або своєрідних брошках-бантах. Аналогією на заході України були зґарди — низка срібних хрестів у вигляді намиста. Найоригінальніші дукачі — монети або медалі з вушками, оправлені в рамку з крученого срібного дроту. Дукачі виготовляли переважно з монет державного карбування, рідше ручної роботи з гравійованимгравірованим чи рельєфним зображенням. Народні золотарі часто наслідували міські ювелірні вироби. Народне сріблярство й ювелірство в східних регіонах України базується на орнаментальних формах бароко, рококо та раннього класицизму.

Дукачі з бантами носили як поодиноку підвіску на червоній стрічці, займаючи центральне місце в наборі нагрудних прикрас. Акварелі 80-х рр. 18ст. до альбому О.Шафонського із зображенням характерних українських типів у національних строях яскраво демонструють, що дукач був центральною, парадною, організовуючою весь нагрудний ансамбль прикрасою як у костюмі «знатних госпож», так і «посполитих» жінок.

Сережки, які виготовлялись українськими золотарями в 17-18 ст., мали просту чітку будову і, найчастіше, кілька елементів нескладних геометричних форм. До вушка у вигляді дужки з замочком або гачка прикріплювались розетки, прямокутні щитки, прикрашені каменями, кольоровими скельцями, а до них – підвіски з камінчиків або скляних намистин…

Заміжні жінки найчастіше носили сережки без каменів або з одним каменем, а дівчата - барвисті, з різнокольоровими камінчиками. Доньки козацької старшини до святкового вбрання одягали сережки з довгими підвісками і з великими каменями.

Прикраси для пальців рук – перстні, напалки – призначались як для жінок, так і для чоловіків. Асортимент металів, з яких виготовлялись перстні і обручки, ширший, ніж в інших видів прикрас. Це не тільки срібло та золото, але і мідь, залізо, олово. Жуковини на верхній частині мали круглий, квадратний або прямокутний щиток з різьбленим декором, часто іменну печатку або герб. Поверхню кілець у перстнях часто різьбили або покривали кольоровою емаллю. Основне декоративне навантаження несла верхня частина персня, де монтували металевий кастик з кольоровим камінчиком гранчастої або овальної форми. Персні і обручки були невід’ємним компонентом ансамблю прикрас у вбранні всіх соціальних пластів українського народу.

У числі широко вживаних прикрас було і намисто з червоного коралу. У розмовній мові воно дістало назву «доброго», «щирого» намиста. Корал вважали також благодійним і лікувальним.

Завозили в Україну корал, найчастіше з Венеції, рожево-червоного, рожевого та рожево-сіруватого кольорів. У разках нанизували намистини однієї форми, але різного розміру, укладаючи коралини з більшим діаметром по середині, а з меншим – по краях.

Характерною особливістю намиста було те, що до нього прикріплювали оздоблені каменями хрести, золоті монети. У документах згадуються червінці, зігнуті в трубочку або намисто, перенизане зігнутими в трубочку монетами. Таке поєднання відмінних за матеріалом, формою, кольором елементів збагачувало орнаментальну фактуру та колорит прикрас, урізноманітнювало їх ритми.

З кін. 18 й у 19 ст. цехове ремісниче виробництво у містах занепадає, як і його мистецька якість, яка до 1830-их pp. зуміла ще набути класицистичних ознак. У містах, з кін. 19 століття фабрична продукція витіснила ручне виробництво шаблонами й штампами й впровадила використання дешевих сплавів.

Проте традиційні дослідження, зогляду на відсутність документальної основи та анонімність народних майстрів підводячи підсумок у історії українських прикрас 19 ст., в більшості оминає увагою творчість сільських ювелірів.[8] Результати їхньої праці тим часом протягом цього періоду зберігають визначальні риси спільні для всіх елементів традиційного українського костюму класичної «золотої доби» – бароко: пишність, багатство оформлення, урочистість, барвистість. «На багатьох було «червоне камінне намисто» з пастових намистин, намиста з кольорового скла. Такою була вимога моди. Декілька ниток, а іноді, і всі були перенизані 2 – 3-ма великими порожнистими срібними намистинами – «пугвицями». Часто замість «пугвиць» серед коралів виблискували «рифи» – великі коралові намистини, оковані красивими срібними обручами. Над намистом під самою шиєю висів дукач «з бантом» (...) вуха прикрашались сережками різної форми – «калачиками», «калачиками з метеликами», «переяславські», «вереміївські», «крильця з бубликами», «ромашки». Дуже популярні були т. зв. «місяці», «полумісяці», «дуті», «бублики». Їх форма нагадувала загнутий місяць підвішений за ріжки» .[9]

Війни на початку століття повністю припинили розвиток ювелірної справи в Україні. За часів комуністичного режиму ситуація в галузі художньої ювелірства значно погіршилася. Спершу радянські ювеліри в значній мірі повторювали старомодні зразки минулого століття. На зміну дорогим ювелірним прикрасам довоєнних часів, прийшли вироби з відносно недорогих матеріалів із вставками з дешевого каміння та скла. Розгорнулася боротьба з «надмірністю» і копіюванням стилів минулого. Згодом ця ситуація дещо змінилася. Стабілізація суспільного життя призвела до повернення коштовних матеріалів, хоч форми залишились тими самими.

Доба соціалізму висунула цілий перелік обмежень. Право виробляти будь-які вироби з коштовних металів та каменів належало винятково державним підприємствам. Для промислових зразків характерним став «класичний радянський» стиль (ягідки, квіточки, листочки). Оскільки бракувало фахівців-проектувальників, не було кому реагувати на запити ринку, чи актуальні напрямки ювелірного дизайну. Ідеологічні забобони, інформаційна ізоляція, заборона індивідуально працювати з коштовними матеріалами, відсутність професійної або художньої освіти у багатьох майстрів, на багато років загальмували розвиток ювелірної творчості в Україні.

На сьогодні, художники-ювеліри в Україні все ще ізольовані один від одного та контактів із закордонними колегами. Досі не існує україномовної фахової літератури. Першою спробою зібрати та зіставити мистців-ювелірів з різних регіонів України була виставка 1997 року у новоствореному музеї НБУ «Скарби України» у Києві. В Одесі відбуваються щорічні міжнародні «Ювелірні салони», в рамках яких проводиться конкурс «Є ідея» на найкращий проект ювелірних виробів.

В Україні є 4 державні ювелірні заводи (ВАТ «Київський ювелірний завод», ВАТ «Харківський ювелірний завод», ВАТ «Львівський ювелірний завод», Одеський ювелірний завод «Аурум») та 2 гранильні фабрики, державне підприємство з видобутку та обробки бурштину. «ВАТ "Київський ювелірний завод" пропонує найбільший асортимент виробів з діамантами: сережки, персні, брошки, браслети, підвіси, хрести та кол'є. Дизайн виробів різноманітний : від сучасного-європейського до класичного, вітчизняного»[10] - витяг з прес-релізу опублікованого на сайті заводу підтверджує існуючий у спеціалізованій пресі погляд який полягає в тому що невеликі приватні ювелірні фірми, що виникають останнім часом, пропонують вироби набагато цікавіші за державні підприємства, які до певної міри залишаються спадкоємцями радянських традицій підходу до прикрас.

Дизайнери ювелірних виробів на сьогодні створюють різноманітні прикраси, керуючись індивідуальним сприйняттям краси та образності. Проте щодо стильових напрямків, можна визначити декілька основних, провідним з яких слід вважати мінімалізм. Починаючи з кін. 20 ст. спостерігаємо перехід від східного варіанту цього стилю до все більш помітних скандинавських впливів і, врешті практично універсального поширення саме цього типу дизайну. Згідно з домінуванням цього напрямку протягом останніх десятиліть, популярними тенденціями в декоруванні є лаконічні геометричні та рослинні орнаменти та форми, декорування за допомогою фактур поверхні чи їх зіставлень. Саме дрібні приватні ювелірні виробництва в Україні сьогодні є найяскравішими виразниками та експериментаторами в галузі цих провідних у світі тенденцій.

Значне місце у виробництві прикрас займає біжутерія високої якості. Розрізняють два види біжутерії — копії ювелірних виробів та дизайнерські вироби з підкресленою «штучністю». Впровадженням першого виду ювелірна промисловість завдячує відомій французькій дизайнеру Коко Шанель. Біжутерія другого типу відображає поточні тенденції і покликана ствердити місце автора і носія у сфері сучасної моди. Доречно буде згадати нові елементи прикрас популярні в останні роки у дизайні як біжутерії так і прикрас з дорогоцінних металів серед яких сережки-кафи, перстні-кафи, фалангові перстні, натільні ланцюжки що оплітають талію і кріпляться до шийного ланцюжка або огортають плечі, слейв браслети (перстні-браслети).

Перехідною ланкою між типом прикрас для масового виробництва та авторськими художніми творами можна вважати прикраси, створені в результаті співпраці великих міжнародних та національних ювелірних брендів з дизайн – студіями, які не будучи спеціалізованими в галузі ювелірної справи, приносять в образ сучасної прикраси авторські риси, ідейну складову дизайну та ультрасучасні тенденції і таким чином підносячи її мистецьку цінність на новий рівень.

Втім пошуком альтернативних рішень, матеріалів, форм та мистецьких змістів найбільш позначені авторські ювелірні роботи окремих митців – ювелірів. Насамперед тих, які працюють у напрямку дизайну що межує з contemporary art . У своїй творчості вони часто перетинають межі жанру і переходять на рівень образотворчості. Відповідно до авторського задуму, матеріалом для такої роботи може стати будь що – від глини до сім-карти для телефону. Такими роботами автори пропонують мистецькі загадки та відповіді на складні філософські питання, залишаючись в межах декоративної техніки, пропонують нові складні і багатогранні образи, що складають сучасне обличчя нинішнього декоративно-ужиткового мистецтва. На жаль, цей напрямок поки зазнав невеликого розвитку в Україні, в той час як у світі його представляють у національних музеях, вже відкрито десятки галерей що на ньому спеціалізуються, проводять симпозіуми покликані дати можливість художникам обмінятися ідеями та об’єднатися у розвитку галузі.

Передовими технологіями в області сучасного ювелірного дизайну можна вважати кінетичні композиції, експерименти зі сплавами, в результаті яких наприклад, набуває популярності чорне золото; друк прикрас та їх воскових моделей за допомогою 3-D принтера.