Розкрийте поняття "історико-етнографічний регіон", охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів України

Історико-етнографічний регіон – певний регіон, у населення якого історично склались схожі культурно-побутові і етнопсихологічні особливості.

Поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

Головною ознакою такого етноутворення є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і вони”, “ми – не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності.

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: воно включало різноетнічні вкраплення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з цих утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст.

Про перші з таких утворень згадували давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. З XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи.

Перший охоплює VI—X ст. етноплемінні утворення, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі.

Третій етап — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадїі освоєння нових земель. ,

Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов'яно-Сербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля.