Презумпція авторства та її застосування у судовій практиці.

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра інтелектуального права

КУРСОВА РОБОТА

на тему

«Презумпція авторства»

Виконав: студент групи ЮРД-43з

Гембара Роман Тарасович

Науковий керівник: ________________

__________________________________

__________________________________

Львів – 2017

Вступ

Українське законодавство включає в себе багато різноманітних галузь права. Право інтелектуальної власності появилось досить недавно на теренах Українського законодавства.

Навідміну від європейських країн де інтелектуальне право існує вже давно і його розвиток набув високого рівня.

Обрав я тему ,,Презумпція авторства’’ тому що вона захопила мене своїм індивідуальним змістом.

Як що говорити по суті то презумпція авторства це - норма в авторському праві, згідно з якою авторство визнається юридично достовірним доти, поки не буде доведено зворотне.

В основі презумпції лежить ідея про те, що первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору.

Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.

Походження презумпції авторства виникає ще з давніх часів. Найбільш раннім юридичним документом, що містить принцип презумпції авторства є Бернська конвенція 1886 року, яка ввела принцип як загальнообов'язкову правову норму. У ті роки, задовго до появи цифрових технологій, з прийняттям конвенції у світову юридичну практику увійшло, що за відсутності доказів зворотного, автором вважався той, чиє ім'я або псевдонім були вказані на обкладинці книги (для творів літератури та наукових праць) або на звороті полотна (для творів образотворчого мистецтва).

Також презумпція авторства застосовується і що до неідентифікованих авторів. Закону про авторські права передбачає, що для захисту прав неідентифікованого автора, видавець твору (його ім'я чи найменування повинні бути зазначені на творі) може бути його представником. Це положення діє до тих пір, поки автор не розкриє своє ім'я і не заявить про своє авторство.

Особливості представництва автора видавцем:

· позов про захист прав автора подає видавець

· суд не вправі вимагати розкриття імені автора

· якщо видавець підпадає під визначення суб'єкта, зазначеного в ст.1 Господарського процесуального кодексу України, то спір розглядається в порядку господарського судочинства

· якщо автор твору не розкриває своє ім'я або не заявляє про авторство, суд задовольняє позов на користь видавця видавець передає стягнуте за рішенням суду автору чи правовласникам.

Отже в моїм невеликім вступі, я зміг розглянути: розуміння сутті презумпції авторства, визначити походження цієї норми (Бернстка конвенція 1889 року) та застосування презумпції авторства що до неідентифікованих авторів. Дякую за увагу, дальше буде більш детальніша конкретизація змісту презумпції авторства.

Зміст

Презумпція авторства та її застосування у судовій практиці.

Досліджено набуття та посвідчення авторського права на твори літератури, науки,

мистецтва відповідно до законодавства України. Суб’єктами авторського права є автори

творів, їхні спадкоємці та особи, яким автори чи їхні спадкоємці передали свої авторські

майнові права. Відповідно прийнято розрізняти первинних та вторинних суб’єктів авторсь-

кого права.

У національному законодавстві закріплений підхід, згідно з яким для здійснення та

захисту інтелектуальних прав автор не повинен вчиняти жодних формальних процедур.

Його права виникають з факту створення твору. Автор має право на реєстрацію свого

авторства відповідно до чинного законодавства. Проте здійснення та захист авторських

прав не пов’язані з фактом такої реєстрації.

Важливе значення у сфері авторського права відіграє презумпція авторства, за якою

автором твору, за відсутності доказів іншого, вважається фізична особа, зазначена звичай-

ним способом як автор на оригіналі або примірнику твору. У судовій практиці поширеними

є спори про авторські права, у яких позовні вимоги про встановлення авторства

поєднуються з іншими вимогами (про відшкодування завданих збитків, про компенсацію

моральної шкоди тощо). У процесі їх вирішення суди мають керуватися презумпцією

авторства. Інші докази, пов’язані з авторством твору, досліджують лише в разі, якщо

авторство певної особи на твір оспорюється або заперечується. Проте нерідко суди своїми

рішеннями встановлюють факти авторства.

Досліджено теоретичні аспекти презумпції авторства та її застосування у судовій

практиці.

Ключові слова: авторське право, реєстрація авторського права, співавторство,

визнання авторства.

Проблема здійснення та захисту авторських прав є актуальною з огляду на

євроінтеграційні прагнення України, підписану Угоду про асоціацію у якій

окремий розділ присвячений питанням інтелектуальної власності. У справах про

захист авторських прав важливе значення має презумпція авторства. Аналіз

окремих судових рішень щодо захисту авторських прав свідчить про різне

застосування такої презумпції, не зважаючи на висловлені узагальнені позиції

вищих судових інстанцій.

Суб’єктами [1] авторського права є автори творів, їхні спадкоємці та особи, яким

автори чи їхні спадкоємці передали свої авторські майнові права. У ст. 1 Закону

зазначено: автор – фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, а

відповідно до ч. 1 ст. 11 первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є

автор твору[2]. Очевидно, що фізична особа і є первинним суб’єктом авторського права.

Творцем може бути будь-яка фізична особа, незалежно від її громадянства,

статі, національності, інших соціальних характеристик, а також віку, обсягу[3].

Відомі численні випадки, коли неповнолітні особи чи особи

з обмеженими фізичними чи психічними можливостями творили геніальні твори у

різних сферах. Один із найгеніальніших музикантів світу Вольфганг Амадей

Моцарт свої перші музичні п’єси написав у п’ятирічному віці. Леся Українка свій

перший вірш «Надія», присвячений Олені Антонівні Косач (тітці поетеси),

написала у дев’ятирічному віці.

Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для

виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи

будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших

формальностей.

[1] ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

[2] Аналогічне передбачено й у ч. 1 ст. 435 ЦК України.

[3] О. Яворська, Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2016. Випуск 62

цивільної дієздатності.

Для [4] того щоб автор літературних і

художніх творів, що охороняються цією Конвенцією, розглядався, за відсутності

доказів протилежного, як такий та допускався у країнах Союзу до порушення

судового переслідування проти контрафакторів, достатньо, якщо ім’я автора буде

позначено на творі звичайним чином. Зазначене положення застосовується, навіть,

якщо зазначене ім’я є псевдонімом та обраний псевдонім не викликає сумніву в

особі автора.

Ocoба[5], яка має авторське право (автор, правонаступник, інша особа) для сповіщення про

свої права може використовувати знак охорони авторського права, який

складається з таких елементів:

– латинська літера «С», обведена колом, – (зображення знака не наводиться);

– ім’я особи, яка має авторське право;

– рік першої публікації твору, що збігається з положеннями Всесвітньої

конвенції. Знак охорони авторського права проставляють на оригіналі і кожному

примірнику твору.

Отже, загальновизнаним знаком охорони авторського права є зображення – ©

(від англ. – copyright – авторське право) із зазначенням імені власника авторського

права і року першого видання.

Автор має право зареєструвати своє авторство. Порядок державної реєстрації

авторського права визначений постановою КМ України. Державна служба у

місячний строк від дати реєстрації видає безпосередньо (або надсилає) автору чи

іншій особі, якій належать авторські права, свідоцтво встановленого зразка.

На захист інтелектуальних прав творця спрямована презумпція авторства.

Презумпція (лат. presumptio – «припущення») – закріплене в нормах права припу-

щення про наявність чи відсутність певних фактів, які мають юридичне значення.

[4] ст. 15 Бернської конвенції.

[5] Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права».

На законодавчому рівні поняття «презумпція» не закріплено. Але його широко

використовують науковці, на нього покликаються у правозастосовній діяльності.

Будь-яка презумпція не є достовірним фактом. Це припущення про існування

факту, який вважається дійсним, реальним, існуючим, поки не буде у встановле-

ному (як правило, у судовому) порядку доведено інше. Правова презумпція

безпосередньо закріплена у правовій нормі як імперативне правило. Це правило діє

до того моменту, поки інше не буде встановлено правозастосовним рішенням

компетентного органу.

Примірником твору, як про це вказано у ст. 1

Закону, є його копія, виконана у будь-які матеріальній формі.

Виробником кінематографічного твору вважається, за відсутності доказу

протилежного, фізична або юридична особа, ім’я або назва якої зазначена на цьому

творі звичайним способом.

«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав

інтелектуальної власності» [6] розглядаючи справи про захист авторських прав,

господарським судам слід виходити з презумпції авторства. Інші докази, пов’язані

з авторством твору, досліджуються лише в разі, якщо авторство даної особи на твір

оспорюється або заперечується.

Отже, презумпція авторства спрацьовує, якщо твір існує в будь-якій об’єктив-

ній (матеріалізованій) формі. Оскільки об’єктами авторського права є виступи,

лекції, промови, проповіді та інші усні твори [7], то, опираю-

чись на презумпцію авторства, автором усних творів, за відсутності доказів іншого,

мала б визнаватися особа, яка їх проголошує.

Реалії життя нерідко свідчать, що на творах, які виходять у світ, зазначена

інша особа, ніж та, яка його створила власною творчою працею. У такому разі

справжній автор повинен доводити своє авторство у судовому порядку. Проте у

[6] Постанова Пленуму ВГС України від 17 жовтня 2012 року.

[7] п. 2 ч. 1 ст. 8 Закону.

більшості випадків з огляду на презумпцію добросовісності учасників суспільних

відносин презумпція авторства спрацьовує на користь справжнього автора.

Так, Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 5 жовтня 2015

року у справі про захист авторських прав судом задоволено позов з огляду на такі

обставини справи. Відповідачем у справі розповсюджено контрафактний твір образо-

творчого мистецтва – репродукцію картини під назвою: «Желудёвые человечки».

Судом встановлено, що позивач є автором, оскільки вона своєю творчою працею

створила твір образотворчого мистецтва – картину «Желудёвые человечки». На

оригінальному примірнику у нижньому лівому куті твору зазначено : «Е. Gapchinska»,

а в правому нижньому вказано рік створення «2009» та є підпис автора (позивача у

справі). Відтак, порушене авторське право підлягає захисту в судовому порядку.

Справи про встановлення авторства у поєднанні з іншими вимогами (про

припинення порушення майнових прав, про компенсацію збитків у разі їх

порушення тощо) не є рідкістю у судовій практиці.

Так, рішенням одного з районних судів міста Києва було частково задоволено

позовні вимоги Особи 1 до Державної служби інтелектуальної власності та Особи

2 про встановлення авторства, припинення порушення авторських прав на твір,

визнання недійсним свідоцтва України на знак для творів і послуг. Позивач

стверджував, що у результаті довготривалої творчої діяльності він створив твір

образотворчого мистецтва, що підтверджується міжнародним сертифікатом (зазна-

чені реквізити) та сертифікатом на авторські права на твір (зазначені реквізити).

Твір був створений з метою використання його у процесі популяризації нових

телекомунікаційних технологій та заохочення інноваторів до роботи над створен-

ням систем обміну інформацією у мережі Інтернет. Його широко та активно вико-

ристовували у господарській діяльності ТзОВ, учасником якого є позивач, під час

надання послуг із відео-конференцій, зв’язку та пропонування до продажу

предметів комунікації. Ці факти підтверджуються договорами поставки та догово-

рами про надання рекламних послуг. Позивач є власником веб-сайту за доменним

іменем (зазначене), що відтворює оригінальну назву твору. На ньому розміщується

інформація про діяльність позивача із використанням зображення твору та його

назви[8]. Позивач зазначав, що він здійснює рекламування та популяризацію твору та

його назви на ринку, що підтверджується макетами рекламної продукції (календа-

рями, ручками, пакетами, рекламними листівками та буклетами).

Позивачу стало відомо, що відповідачем (Особою 2) було подано до

Державної служби інтелектуальної власності України заявку на реєстрацію знака

для товарів і послуг, у якому використано твір позивача. Державною службою

інтелектуальної власності України було зареєстровано позначення за поданою

заявкою у якості знака для товарів і послуг та видано свідоцтво на ім’я відповідача.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши та оцінивши матеріали справи,

допитавши експерта, суд виніс рішення про часткове задоволення позовних вимог.

У мотивувальній частині судового рішення суд посилався на презумпцію автор-

ства, яка не була спростована відповідачем по справі. На думку суду, первісним і

прямим доказом створення автором певного твору є саме оприлюднення та

використання такого твору. За їх допомогою фіксується факт створення автором

його твору. Саме ж авторське право на твір виникає внаслідок факту його

створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається

реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання

будь-яких інших формальностей.

Для встановлення фактів порушення авторських прав ухвалою суду

призначалася судова експертиза. Ураховуючи експертний висновок та інші докази

у справі, суд оцінив як безпідставні посилання позивача на порушення його

авторських прав на назву твору. Тому у цій частині позовних вимог йому було

відмовлено. У резолютивній частині рішення зазначалося про визнання позивача

автором твору образотворчого мистецтва. Але суд не може визнавати чи не

визнавати особу автором, адже діє презумпція авторства. Поки вона не спросто-

вана, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або

примірнику твору. Про це і йшлося у мотивувальній частині судового рішення. Суд

[8] О. Яворська Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2016. Випуск 62.

констатував, що презумпція авторства не спростована, але тим не менше постано-

вив рішення про визнання позивача автором твору.

Авторами[9] одного твору, що є об’єктом правової охорони, можуть бути

одночасно дві і більше осіб. У такому випадку йдеться про співавторство, яке

визначатиметься:

1) фактом спільної творчої праці осіб;

2) фактом творчого внеску кожного зі співавторів;

3) створений спільною творчою працею об’єкт є єдиним цілісним твором, що

об’єднується єдиним творчим задумом, концепцією, ідеєю. Такий твір неможливо

поділити на частини без втрати його цілісності та первісного значення відповідно

до творчого задуму.

Cпівавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить усім співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких

має самостійне значення. Аналогічна норма встановлена й у ст. 436 ЦК України з

уточненням, що частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що

має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших

частин цього твору. Співавторство виникає з самого факту створення твору

спільною творчою працею.

Одним із районних судів міста Києва розглянута справа про визнання співав-

торства на твір.

Використання таких конструкцій «право на право» як у теорії, так і у

практичній діяльності не тільки неправильне, а й може спричинити шкідливі

наслідки, даючи простір для підміни понять і можливих зловживань.

Позивач (Особа 1) звернувся з позовом до відповідачки (Особи 2) як

спадкоємиці Особи 4 про визнання співавторства на опис та зображення головних

персонажів аудіовізуальних анімаційних (мультиплікаційних) творів із серії (зазна-

[9] Відповідно до ст. 13 Закону «Про авторське право і суміжні права».

[10] Відповідно до ст. 13 Закону «Про авторське право і суміжні права.

чена інформація) – трьох запорізьких козаків (зазначена інформація). Посилався на

те, що спільною творчою працею його та Особи 4 були створені графічні зображення

вказаних персонажів. Після смерті Особи 4 виключні майнові права автора на

персонажів твору перейшли до Особи 2, яка не визнає позивача співавтором.

Питання користування майновими правами на твір не урегульовані, а, відтак,

позивач стверджував, що його права порушені. Суд встановив, що позивач є автором

графічного зображення козаків з мультиплікаційного серіалу згідно зі свідоцтвом

(зазначені реквізити). Відповідно і померлий співавтор (Особа 4) є автором опису і

зображення головних персонажів аудіовізуальних анімаційних (мультиплікаційних)

творів із серії (зазначена інформація) згідно зі свідоцтвом (зазначені реквізити).

Вказані особи були нагороджені Національною премією ім. Тараса Шевченка за

цикл мультиплікаційних фільмів про пригоди запорізьких козаків, створений на

Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Права відповідачки (Особи 2) на

спадщину, у складі якої до неї перейшли і майнові права на твір, посвідчує

відповідне свідоцтво. За таких обставин суд зіслався як на презумпцію авторства, так

і на презумпцію спільності прав на твір, створений у співавторстві[11].

Відповідачка визнала позовні вимоги, однак суд вважав за необхідне позов

задовольнити та визнати позивача співавтором твору про трьох запорізьких козаків

(вказана інформація), а також визнати за позивачем та відповідачкою «у рівних

частинах право власності на майнові права співавторів на твір».

Толерантно оцінюючи рішення суду, все ж варто зауважити, що судячи з

викладеного у рішенні, у цій ситуації немає підстав для задоволення позову про

визнання особи співавтором. Адже жодних порушень прав позивача не відбулося.

Його авторство підтверджене свідоцтвом. Відповідачка не вчинила жодних дій, які

б порушували права позивача як співавтора. Той факт, що відносини між ними не

урегульовані не є підставою звернення до суду. Адже сторони конфлікту могли

[11] ст. 479 ЦК України.

укласти договір між собою щодо використання твору. У разі недосягнення згоди

щодо умов договору та щодо спільного використання твору, зазначені особи могли

звернутися до суду. Суд визнав позивача співавтором, але цей факт ніхто не

заперечував та не оспорював, презумпція авторства не спростована. Відповідачка є

похідним автором, оскільки у складі спадщини успадкувала і майнові права

інтелектуальної власності на твір, створений у співавторстві її спадкодавцем.

Авторство спадкодавця теж підтверджене свідоцтвом. Суд правильно визначив

режим приналежності сторонам майнових прав на твір – права їм належать спільно

у рівних частках. Але формулювання, використане у рішенні, є невірним. Не

можуть майнові права співавторів на твір належати їм у рівних частинах на праві

власності. Майнові права належать співавторам спільно як суб’єктивні права

кожного з них, а не як об’єкти права власності.

Іншим судовим рішенням одного з районних судів Одеської області особу

визнано співавтором твору. Заявник (Особа 1) звернувся із заявою про встанов-

лення факту. Він працював над написанням дисертації для здобуття наукового

ступеня кандидата медичних наук та є співавтором статей [12].

Під час підготовки до захисту дисертації у МОН України було виявлено, що варіант зазначення заявника як співавтора статей у друкованих виданнях не збігається з даними його закордонного паспорта. За таких обставин заявник просив суд встановити факт

його співавторства. Суд, заслухавши пояснення заявника, свідків, оглянувши пуб-

лікації, у яких як співавтори вказані заявник та його науковий керівник (який давав

пояснення як свідок і не заперечував співавторства заявника), зіславшись на

презумпцію авторства, на презумпцію спільності прав співавторів, виніс рішення

про визнання заявника співавтором.

Але ж ні презумпція авторства, ні презумпція спільності прав співавторів на

створений у співавторстві твір не були оспорені чи спростовані. Йшлося про

технічну невідповідність даних про одного зі співавторів (заявника у справі) у жур-

налах, де друкувалися ці статті, з даними його паспорта. Тому у судовому порядку

[12] О. Яворська . Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2016. Випуск 62

наукових журналах за обраним напрямом дослідження.

слід було встановити не факт співавторства, а факт відповідності даних у статті з

даними паспорта та їх належність одній і тій же особі. Справу розглядали у

порядку окремого провадження, але це не справа про встановлення співавторства.

Презумпція авторства захищає автора. Тому судового визнання авторства не може

бути, хіба у разі його оспорення чи заперечення. Реальна судова практика свідчить,

що суди приймають до уваги презумпцію авторства, але фактично безпідставно

визнають авторство судовим рішенням.