Із усної народної творчості

***

Колись то було з початку світа,

Подуй же, подуй, Господи!

З духом святим по землі!

Втоді не було неба, ні землі,

Неба, ні землі, – ним синє море,

А серед моря та два дубки:

Сіли-упали два голубойці,

Два голубойці на два дубойки,

Почали собі раду радити,

Раду радити і гуркотати:

«Як ми маємо світ основати?

Спустиме ми ся на дно до моря,

Винесемо си дрібного піску,

Дрібного піску, синього каменьце.

Дрібний пісочок посієме ми.

Синій камінець подунеме ми.

З дрібного піску чорна землиця,

Студена водиця – зелена травиця;

З синього камінця – синєє небо,

Синєє небо, світле сонейко,

Світле сонейко, ясен місячок,

Ясен місячок і всі звіздойки.».

***

Стоїть яворець тонкий, високий ––

Гей, дай Боже!

Тонкий, високий, в корінь глубокий.

А в коріненьку чорні куноньки,

А в середині ярі пчілоньки,

А на вершечку сивий соколоньку.

Сивий соколоньку гнізденце сі в’є,

Гнізденце сі в’є, біл камінь бере,

Біл камінь бере, все на спід кладе,

В серединоньку цвіт – калиноньку,

Вершок виводить сріблом-золотом.

***

Из яйца из нижней части

Вышла мать-земля сыра;

Из яйца из верхней части

Стал высокий свод небесный.

ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ

«Повість врем’яних літ» пов’язують з іменем Нестора, чорноризця Феодосієвого Печерського монастиря у Києві.

<…> Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен свій норов. Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І брачні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводять її ввечері, а наступного дня приносять, що за неї дадуть. А древляни жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверо один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах <…>

<…> Святополк же окаянний став думати про себе, міркуючи так: «Оце вже убив Бориса, а як би ще убити й Гліба?»

…І коли він молився в сльозах, несподівано з'явилися послані Святополком на вбивство Гліба. І тут несподівано послані захопили Глібів кора­бель і оголили оружжя. І отроки Глібові занепали духом. Окаянний же Горясир звелів негайно зарізати Гліба, а ку­хар Глібів, на ймення Торчин, ввігнав ніж і зарізав Гліба, як непорочне ягня в жертву Богові. Замість духмяного фіміаму – жертва людська. І прийняв вінець [царства небесного], і ввійшов у небесні обителі, і побачив жада­ного брата свого, і радів із ним несказанною радістю, якої досяг братолюбством своїм. Як добре і як красно, що жи­тимуть брати разом! А окаянні ж повернулися назад, як рече Давид: «Повернуться грішники в пекло». І ще: «Чого хвалишся злодійством, сильний? І беззаконня за­мишляє язик твій, що гострий як бритва, вчинив обман». Возлюбив ти злобу більше, ніж благодіяння, говорити неправду більше, ніж правду, розлюбив ти язиком брехли­вим всі слова згубні: через це Бог знищить тебе вщент, і відторгне тебе від села твого, і корінь твій від землі живу­щих.

ІЗБОРНИКИ СВЯТОСЛАВА (1073 та 1076 рр.)

За жанром “Ізборник Святослава” 1073 р. продовжував традицію діалогічного письменства, яке у формі питань і відповідей давало пояснення пекучих проблем християнської віри. Він містить статті релігійно-моралізаторського ха­рактеру, а також розповіді про молитви, пости, читання книг, короткі виклади Свято­го Письма, “Поучення дітям” Ксенофонта і Теодори, “Стословець” патріарха Геннадія про віру, в якому подано 100 афоризмів. У «Слові деякого калугера (тобто ченця) про читання книг», захоплено говориться про «книжкову премудрість», підкреслюється, що навчання «святих книг» – джерело чесноти. Зміст “Ізборників” часто виходив поза філософсько-релігійну тематику й відби­вав зацікавлення та рівень освіченості вищих верств тогочасного суспільства.