Полістилізм перехідної доби
У Львові наприкінці 1920-х − поч.1930-х вирує художнє життя, позначене найкращими здобутками у царині графічного мистецтва. В цей час функціонували численні мистецькі об’єднання: Гурток Діячів Українського Мистецтва (1922−1926), “Artes” (1929−1935), Асоціація Незалежних Українських Митців (1931−1939), Руб (1932−1936), Львівський Професійний Союз Артистів Пластиків (1932−1939). У Варшаві створено групу “Спокій” (1927−1938), у Кракові − “Зарево” (1933−1936) та “Краківську Групу” (1932−1937).
На виставках АНУМ у Львові серед інших експонувалися графічні роботи парижан О. Грищенка, М. Глущенка, С. Зарицької, М. Бутовича, твори О. Архипенка зі США, В. Січинського з Праги. Твори цих майстрів значно розширюють уявлення про розвиток української графіки першої третини ХХ століття, адже вони створюють інший контекст, ніж той, який зазвичай розглядався в історії мистецтва радянської доби.
Знаменною датою в історії україно-французьких культурних взаємин стало 27 січня 1929 р., коли відбулася презентація “Паризької групи українських митців”. В секцію образотворчого мистецтва входило 30 художників, серед них відомі по виставках Осіннього салону та Салону Незалежних С. Левицька, І. Бабій, М. Глущенко, М. Бутович, В. Перебийніс, С.Зарицька, П. Омельченко; С. Гординський і В. Дядинюк експонували свої роботи на Весняному Салоні 1928 р.. Художники “Паризької групи” не дотримувалися єдиного напряму в мистецтві, кожен з них обрав свій шлях. Об’єднувало їх, окрім бажання разом організовувати виставки, прагнення зберігати пам’ять про традиції своєї батьківщини й синтезувати їх із новими пластичними відкриттями мистецтва Франції.
У Радянській Україні в цей час посилювалася ідеологізація та політизація мистецтва. 23 квітня 1932 р. набула сили постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій” – про завдання соціалістичного будівництва у галузі культури та про оволодіння творчим методом соціалістичного реалізму. Почалася реорганізація мистецьких вищих навчальних закладів і всіх творчих об’єднань. Керівництво мистецтвом стало на позиції соціалістичного реалізму, що перекреслював існування всіх інших “ізмів”.
Насправді утвердження нового методу соціалістичного реалізму було хоча й панівним, але довготривалим процесом, що засвідчують графічні роботи В. Касіяна, З. Толкачова, В.Овчинникова, М. Рокицького.
До 1932 р. на терені Радянської України існували численні художні об’єднання. Ці організації займалися здебільшого виставковою роботою, завдяки чому наприкінці 1920-х рр. художнє життя значно активізувалося, але разом з тим між об’єднаннями нерідко виникало протистояння. Художнє життя вражало різноманітністю мистецьких форм, але разом з тим дедалі гучніше лунали політичні гасла, з якими художники повинні були коригувати свою творчість.
Наступ ідеології на мистецтво відчувається в творчості дедалі більшого кола художників. І станкові роботи, і книжкова графіка, а тим паче плакат, підпадають під цей процес. Мистецтво плаката поч.1930-х рр. спирається на алегоричні, суто ілюстративні зображення, фігури героїв перетворюються на символи чітко визначених понять.
Розвиток кіноплаката в 1920−1930-ті рр. став важливою ділянкою агітаційного мистецтва. Про увагу до цього жанру графічного мистецтва засвідчує Перша виставка кіноплаката (Москва, 1925), де експонувалися вітчизняні твори та роботи з Німеччини, Франції, Англії, Швеції, Італії, Америки. Друга виставка кіноплаката (1926) представила кінопродукцію Радянського Союзу, Україна експонувала роботи ВУФКУ. Виставки кіноплаката відбулися в Харкові 1926 та 1927 рр. Пластичні засоби кіноплаката певною мірою були близькими до політичного плаката, але існували й помітні розбіжності в їх образній будові.
За ініціативи АРМУ 1928 р. в Києві відкрилася всесоюзна “Виставка графіки і рисунка”. Того ж року в Києві відбулася конференція, присвячена проблемам книжки та журналу для дітей. 1929 р. було видано дослідження Б. Бутнік-Сіверського “Принципи оформлення дитячої книги”. В Україні над створенням “дитячої” ілюстрації працювали такі графіки, як О. Довгаль, В. Аверін, Г. Бондаренко, Є. Рачев, М. Дерегус, О. Бондарович, Ке-ша (Проскуряков), М. Котляревська, Д. Шавикін.
У графіці межі 1920−1930-х рр. посилюється експресивність, вона наповнює роботи навіть тих майстрів, які сповідують реалізм як стиль мистецтва. Такими є малюнки О. Кокеля, М. Шаронова. У роботах харківського художника І. Іванова, написаних аквареллю або гуашшю, наявна іронія, навіть гротеск.
Від наступу ідеологічної цензури художники рятували свою творчу свободу зазвичай у ліричному реалізмові. До цієї течії належать роботи
В. Аверіна, І. Плещинського, Л. Крамаренка. Великими майстрами авторської графіки були В. Седляр, С. Конончук, Д. Шавикін, блискучим майстром малюнку був К. Єлева. Саме існування ліричного реалізму в радянській культурі стверджує певну автономію образотворчого мистецтва від політичної й соціальної обумовленості. У стилістиці реалізму на межі 1920−1930-х рр. працював К. Козловський, надаючи перевагу техніці деревориту.
В українському мистецтві й графіці зокрема тяжіння до пластичних експериментів збігалося зі зверненням до традицій у таких художніх явищах, як бойчукізм, нарбутівська течія, що було зумовлено добою національного піднесення. У ситуації 1930-х рр. синтез відбувався на іншому грунті, на основі реалізму. Над зображальними графічними композиціями, мова яких вже відповідала вимогам реалізму, але ще утримувала формальні здобутки новітніх течій, в цей час працювали випускники Київського, Харківського та Одеського художніх інститутів, а також відомі майстри: М. Котляревська, Г. Пустовійт, Б. Бланк, М. Фрадкін, Й. Дайц, Д. Шавикін, Г. Бондаренко, О. Довгаль, Б. Фрідкін, Л. Каплан,
С. Налепинська-Бойчук, О. Сахновська, О. Рубан, В. Касіян, Т. Москалева, Я. Фартух, О. Шовкуненко, Б. Крюков, Я. Леус, Г. Золотов.
На поч.1930-х рр. мистецтво не прямує жорстко вказаними йому шляхами. Художники пропонують різні відповіді на запити замовника-держави. Але показовою є відмінність між неокласикою і соціалістичним реалізмом, коли втручання ідеології якісно змінює ставлення до традиції класичного реалізму та її опрацювання, мистецтво потрапляє в сферу тяжіння інших цінностей. Середовище стає іншим і спонукає до якісних змін усіх процесів розвитку мистецтва.
ВИСНОВКИ
1. Графіка першої третини ХХ ст. являє собою цілісне, принципово нове явище в історії українського мистецтва, розвиток якого зумовлений активним національно-культурним рухом. Художників надихала віра в соціально-етичну, дієву місію мистецтва. Журнальна, книжкова графіка, плакат, ужиткова та станкова графіка набувають небувалого розквіту завдяки активному діалогу з плинним життям. Феномен мистецтва графіки існує в ситуації війн і революцій, національного відродження й економічної розрухи, на межі хаосу й порядку. Українська графіка означеної доби демонструє поєднання загальноєвропейських мистецьких тенденцій і національних особливостей художнього процесу.
2. Особливий інтерес до мистецтва графіки виник на початку ХХ століття під впливом нового світогляду, в якому вагому роль відігравали ідеї стилю модерн. Майстри, які сповідували в мистецтві ідеї цього стилю, ставилися до графіки як до художньої галузі, що має багаті можливості пластичної мови, здатна активізувати поступ до більшої умовності образних рішень, а також реалізувати жаданий синтез мистецтва й життя.
3. Важливим чинником розвитку графіки в Україні на початку ХХ ст. була взаємодія українського мистецтва з польським та російським. Імпульсивний поступ простежується через постійні контакти, виставки, роботу в містах України польських та російських художників, через особистісний творчий вплив тих майстрів, у яких вчилися українські художники.
4. Упродовж 1910−1930-х рр. особливо плідними для розвитку української графіки були творчі зв’язки з мистецькими осередками Парижа, Мюнхена, Відня, Праги, Кракова, Петербурга, Москви, де художники здобували освіту, працювали, експонували свої твори, входили до мистецьких об’єднань.
5. Українська Академія Мистецтв створила основи для становлення та розвитку нової української графічної школи. Майстри, які викладали в УАМ, − Г. Нарбут, М. Бойчук, В. Кричевський – стали фундаторами тих напрямів, які знайдуть продовження і відгомін упродовж ХХ ст.. Попри всі відмінності та нюанси творчих шляхів, для цих майстрів характерне спільне підгрунтя. Вони прагнули створити ідеальний образ національного мистецтва, тому їм необхідно було спиратися на його вітчизняні взірці. Природною була для їхньої творчості ситуація перебирання культурних варіантів минулих епох. Нове неодмінно містило фрагменти, “цитати”, переосмислені чи “обіграні” пам’ятки минулого. Всередині таких явищ, як нарбутівська течія і бойчукізм, існував процес взаємопроникнення двох середовищ – новітніх художніх течій і давніх традиційних мотивів та форм.
6. Графіка 1920−1930-х рр. стає різноманітнішою, охоплює широкі сфери застосування завдяки існуванню графічних факультетів у художніх вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, мистецької студії
О. Новаківського у Львові. В цю добу активно працюють художники-графіки нової генерації, залучаючи до співтворчості молоді мистецькі сили. Відбувається прискорення темпу процесів, зростання різноманітності художніх явищ.
7. В українській графіці, що створювалася в різних мистецьких осередках: у Харкові, Києві, Одесі (в Радянській Україні), у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Дрогобичі (за межами радянської держави), у Празі, Парижі, Лейпцигу (за межами України), виявляється принципова близькість на рівні художньої мови. Спільним для всіх осередків є прагнення майстрів графіки відкрити нові можливості художньо-образних рішень через опанування засобів нових мистецьких течій і залучення національних традицій, взірців мистецтва архаїки, пам’яток середньовіччя.
8. У першій третині ХХ ст. мистецтво графіки поширюється на різні сфери існування, реалізує себе в багатьох формах: станковій авторській та естампній графіці, журнальній та книжковій, ужитковій графіці, плакаті, екслібрисі, ескізі театрального костюма та декорації, малюнку до монументальної композиції. Ці форми графічної творчості було осмислено як художньо самодостатні, твори активно експонувалися на мистецьких виставках в Україні та за кордоном.
9. В українській графіці означеної доби відобразилися різні загальноєвропейські течії – модерн, символізм, неопримітивізм, футуризм, кубізм, експресіонізм, конструктивізм, функціоналізм, реалізм, сюрреалізм, Ар Деко, неокласика. В роботах художників і в цілих мистецьких течіях нерідко спостерігається нашарування різних стильових напрямів.
10. Складність єдиної картини розвитку української графіки виникає через поєднання явищ різного роду: співіснування різних стильових напрямів (академізму, модерну, символізму, авангардових течій), поєднання різних зрізів культури – новітніх, традиційних, архаїчних. В актив включено пам’ять культури, минулі традиції. Становлення нової культури супроводжується повторенням різноманітних відомих історичних форм, завдяки чому відбувається наскрізний зв’язок по вертикалі різних історичних шарів. Своєрідність художньої мови виникала завдяки застосуванню традиційних мотивів і нових пластичних засобів творення образу. Мистецтво графіки існує як цілісність, що живо пульсує творчою енергією завдяки різним витокам.
11. Загальна картина розвитку мистецтва української графіки демонструє безліч різних шляхів, у ній спостерігається співіснування різних напрямів або темпосвітів, що впливають одне на одного, але існують самодостатньо й паралельно. Полістилізм проявляється як на рівні цілісного процесу розвитку мистецтва, так і в середині графічних творів. В основі стійкості, довготривалості існування напрямів лежить принцип толерантного поєднання різноманітних проявів у середині цих напрямів, тобто їх єдність підтримується через багатоманітність.
12. У мистецтві української графіки першої третини ХХ століття завдяки полістилізму відчувається віяло можливостей її розвитку. Багатоваріантність, можливість вибору, різні темпи поширення напрямів сприяють динамічному й гнучкому розвиткові цього мистецтва. Українська графіка постає як художній феномен, що реалізував себе в різних країнах, різноманітних проявах (станкова, книжкова, журнальна, театральна, промислова графіка, екслібрис, плакат, малюнок), у широкому просторі нових художніх стилів і напрямів. Наукове дослідження розвитку української графіки першої третини ХХ століття і формування нової концепції історії мистецтва сприяє визначенню тих шляхів, якими може рухатися сучасна культура України, зберігаючи національну ідентичність у світовому контексті, набуваючи потужного мистецького вияву.