Quot;Через цвинтар" Ф. Панчук. Розділ II. Мистецтво Поділля

Розділ II. Мистецтво Поділля.

Шабатура Максим, 2КС-05

Quot;Останній кошовий отаман Січі П. Калнишевський" М. Олійніченко

В історії України про Калнишевського було написано відносно не багато: Народився близко 1690 року, являвся останнім кошовим отаманом Запорозької Січі (1762, 1765-1775), був здатним воєначальником, адміністратором і дипломатом. Походив з української шляхти Любенського полку. Особливо – дбав про колонізацію Запоріжжя, поширення хліборобства і торгівлі, обстоював територіальні права Запорізької Січі від російського уряду. Людина хотіла повернути славу України за часів Богдана Хмельницького. Як особистість – Калнишевсьний був надзвичайно сильною людиною духу, яка намагалася відстоювати права українського народу дивлячись на розділення України між двома монстрами Річчю посполитою та Російською імперією. Особисто для мене – це людина загадка, ось чому сподобалась картина Миколи Григоровича – «Останній кошовий Січі».

Калнишевський народився і виріс у часи, коли козак як стан славився глибоким патріотизмом і безмежною вірністю християнській вірі.

У картині зображено старця – Калнишевського, який підіймає руки до неба, і наче хоче відлитіти, але його зупиняють грати, символ закутості, обмеженності волі.

З історичних фактів дійсно відомо, що зруйнування Катериною ІІ останню Запорізьку Січ, Калнишевський, як кошовий отаман війська Запорізького хотів відродити, і протистояти ворогам України і надалі, проте його заарештували і відправили на Соловки – страшні в’язниці, де люди вже ніколи не бачили білого світу, сидячи в темній клітці, чекаючи свого «кінця». Ми знаємо, що у майбутньому з приходом тоталітарної радянської машини багато українців, які стояли за ідею – за незалежність і соборність України – так само «гнили» за гратами десь в Сибірі, на Соловках.

Створено багато книг, журналів, статей, які нагадують, що ми повинні бути патріотами, всі кричать про повагу, гордість. На жаль гине не тільки селянин, а й культура України, продовжувачами якої є ми.

VAB VICTIS

(Горе переможеним)

Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,

Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга

І безсилий хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…

Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло, - в нім погасла смола.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала

І я, спраглий, схилився і пив із криниці знання

Ні, не марно я жив, - я боровся, шукав ідеал,

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала –

В тих просторах життя!

І мов нагла мені світ весь од сонця закрила

У гонитві даремній минули найкращі літа,

Мрії гасли, як зорі, вломились напружені крила,

І, мов нагла мора, мені світ весь од сонця закрила.

Микола Вороний

Чумак А., 3ПЗ-05

quot;Через цвинтар" Ф. Панчук

Мою увагу привернула картина Панчука Ф.В. „Через цвинтар”. Ця картина змусила мене задуматись над тим, як ми скоро забуваєм своїх прапредків. На картині видно що ніхто не доглядає за тими кам’яними велетнями-хрестами. Людям байдуже.

Через цвинтар пролягає лише стежина. Люди не задумуються над тим, що можливо серед тих вічних хрестів знайдеться хрест під яким могила їхнього родича, а можливо і не родича. Але хіба ми всі не родичі? Хіба коріння наших прапращурів не переплітаються? Люди чомусь не думають, що вічно тією стежиною не будуть ходити. Колись вона їх теж привед до смерті. І вони теж будуть лежати під такими хрестами. Але чи буде хтось дивитися за цими могилами? Все це залежить від нас: як ми будемо відноситись до предків так і до нас будуть відноситись наші наступники.

Картину можна ще назвати „Забуті хрести”. Автор мабуть хотів порушити проблему відношення людей до могили своїх предків.

"Я не боявся цвинтаря ніколи"

Я не боявся цвинтаря нiколи.

Чого боятись? Там - усi свої.

Там с чебрець. I мед эбирають бджоли,

У нас тут сiм, а у бджiл — рої.

Та я про мертних.

Прощенi чи виннi,

Вони iще у пам’ятi - живi.

Вони ще з нами порадiють нинi.

У чебрецях духмяних, у травi.

Бувало, що й голосять у завiю,