Внутрішня структура й оздоблення палеотишв

У першій половині XVI ст. на рукописну книгу зберігався досить великий попит заможної аристо­кратії та міського патриціату, тому розфарбовували ілюстрації від руки в друкованій книзі ще довго, хоча це було і не на користь друкам.

Одним із видатних палеотипів початку XVI ст., у якому поєднані стильові риси руко­писної та друкованої книги, є видана нюрн­берзьким книгодрукарем Иоганном Шенспер-ґером праця поета Мільхіора Пфінцинга «Тоєрданк» (1517), написана на честь імпе­ратора Священної Римської імперії — австрій­ського ерцгерцога Максиміліана І. Ця книга розміром ін-фоліо надрукована на гарному цупкому папері, а частина тиражу — на які­сному пергаменті.

З кінця XV ст. до середини XVI ст. дру­кована книга пережила досить радикальну

Становлення книгодрукарства як мистецтва 249

еволюцію: за яких-небудь 50—70 років вона зменшилася від фоліанта (висота сторінки 35 см і більше) до розмірів ін-октаво (висота 25— 15 см). На зміну щільним шрифтам типу го­тичної текстури з усіма її абревіатурами та надрядковими позначками приходить проста й чітка антиква. Пошуки системи розділових знаків, які почалися ще наприкінці XV ст. у друках провідного італійського книговидавця А. Мануція, у першій половині XVI ст. були майже завершені. Посторінкова пагінація, яку вперше запровадив А. Мануцій у книзі «Cornucopia» Перотто (1499), у 20-х роках XVI ст. стала вже невід'ємним структурним елементом книги. Наприкінці XV ст. А. Ману­цій у виданні Псалтиря (1496) вперше допи­сав від руки рядок, який «випав» при друку­ванні, а у XVI ст. книго друкарі почали вкла­дати в книгу окремі аркуші, на яких перелі­чували знайдені у тексті друкарські помилки. Побудова рубрикаційної системи та змісту видання стала більш функціональною, ускла­днилися різноманітні покажчики та система індексації.

Книгодрукарі почали більш-менш професій­но оперувати текстовими та графічними еле­ментами при складанні друкарських форм і навчилися знаходити достатньо пропорційні співвідношення між всіма структурними еле­ментами на сторінках видань.

Певну винахідливість проявляли при вер­станні титульних аркушів. Заголовкові ряд­ки титулів робили різної довжини: рядки, складені з маюскульних літер (великих), вер­сталися поруч із рядками, складеними з мі­нускульних літер (рядкових), або з рядка­ми, складеними з капітельних літер (заголо­вкові літери, очко яких дорівнює розмірові очка рядкових літер того ж кегля). Таке вер­стання давало змогу створювати різні форми — трикутник (кутом донизу), прямокутник, квадрат і т. п.

Створюючи певну текстову композицію на титулах, більшість друкарів керувалися не стільки логікою, скільки емоціями. Тому при дотриманні обраної конфігурації слова в ряд­ках переносили формально: іноді частина слова у попередньому рядку була складена з літер великого кегля, а в наступному рядку — з лі­тер значно меншого кегля. Першочерговою для складача була краса формальної побудови те­ксту та графічного матеріалу.

Для оздоблення текстових форм на титулах використовували виливні декоративні ліній-

Джовашй

Боккаччо.

Про

яшілититах

жінок.

Титульний

аркуш.

Якоб

Кромберґер.

Севілья.

1528 р.

ки, віньєтки — орнаментальні широкі смуги, які обрамлювали титульні композиції. Напри­клад, до книги Дж. Боккаччо «Про знамени­тих жінок» (Севілья, 1528) на повний фор­мат титульного аркуша заверстана орнамен­тально-декоративна бордюрна рамка, посере­дині якої містяться чотири ксилографічні ілю­страції, що розкривають зміст деяких новел. Інакше будувалися титульні аркуші видань А. Мануція. Складені іноді з коротеньких тек­стів і невеличких видавничих марок, вони від­значалися певною художньою виразністю, яка вже базувалася на естетичних категоріях доби Відродження — композиційна чіткість і фун­кціональна побудова текстових та графічних елементів.

Згодом усе більше книгодрукарів почали виконувати тільки шрифтові титульні аркуші з іменем автора, назвою видання, видавни­чою маркою, роком і місцем видання. Великі графічні зображення, що раніше прикрашали титул, поступово почали «переходити» на ліву сторінку титульного розгорту — на фронтис­піс, який у XVI ст. вже став необхідним струк­турним елементом книги. На фронтиспісі по­чали зображати портрет автора твору, замов-

250 ВИНАЙДЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПОСОБУ КНИГОДРУКУВАННЯ

Мельхіор

Пфінціпґ.

Товрданк.

Зразок

оздоблення

сторінки.

Йоганн

Шенсперґер.

Нюрнберг.

1517 p.

Становления книгодрукарства як мистецтва 251

ника видання або головного героя книги, ін­коли — велику ксилографічну ілюстрацію, яка виражала ідею та зміст видання або найваж­ливішу сцену твору. У другій половині XVI ст. на фронтиспісах почали з'являтися пишні алегоричні зображення.

Композиційні принципи побудови титуль­них аркушів, розроблені майстрами книги у XVI ст., зустрічаються і в наш час. Сучасні художники користуються ними здебільшого для того, щоби відтворити стильові ознаки того періоду, коли був написаний твір.

Нагадаємо, що у першій половині XVI ст. мистецтво ще не протиставлялося ремеслу. Це був час, коли, наприклад, архітектори на­лежали до цеху малярів, а живописці — до цеху аптекарів. Не було також суттєвої різ­ниці в оздобленні навчальної, наукової, ху­дожньої чи церковнослужбової літератури. Будь-яке друковане видання конструювали та прикрашали на рівні тих знань, умінь і тра­дицій, які були успадковані від попередніх поколінь. Друкарі та художники дуже відпо­відально поставилися до конструювання й оздоблення шпальт різних типів видань — таких, як «Книга про чуму» Бруншвіґа (Страс­бург, 1500), «Книга про сільське господарст­во» Красченцо (Венеція, 1519), «Досліджен­ня пропорцій» Е. Шена (Нюрнберґ, 1542), «Трактат про металургію» Г. Аґріколи (Ба-зель, 1546). Усі ці видання оздоблені числен­ними ксилографічними ілюстраціями.

У першій половині XVI ст. активно розви­валися творчі ідеї, пов'язані з функціонально чіткою організацією текстового матеріалу в книзі. Ставилася мета зробити друковану ін­формацію якомога зрозумілішою та забезпе­чити максимальну зручність читання тексту.

Ця малопомітна, але трудомістка праця майстрів у пошуках функціонально чіткої по­сторінково-просторової побудови видання, максимальної читабельності друкарських шри­фтів, конструктивної ясності внутрішньої кни­жкової структури створила у першій половині XVI ст. надійну базу для формування книго­друкарського мистецтва.