Притча про радість і смуток

Два сусіди жили поруч себе рядом:

Сей весілля справляв, а другий похорон.

В одній хаті ридання і плач над мерцем,

В другій хаті музика і спів над вінцем.

Тут на нари мертвого кладуть і голосять,

Там до шлюбу рушають і дари виносять.

Одним шляхом везуть і труну, й молодят,

Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

І веселі й сумні вернуть з церкви ураз,

І певнісько сі й ті спільно вп'ються за час.

Се не казка, брати, тільки образ, мабуть,

Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,

І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

***

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, лю­бий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жи­ла сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло за­ламувати руки і битись, битись об землю в дикому ба­жанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільне сплелись... А потім і щастя, і горе обірва­лись так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пі­шла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніко­ли, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у трив­ких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візь­ми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, до­рогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми ме­не з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згу­бимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, ря­туй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, ч'ервоні й блакитні тро­янди.

М.КОЦЮБИНСЬКИЙ

Цвіт яблуні

Ящільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу... Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом від­диху, що, здається, сповняє собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи – вгорі темний, похмурий, важкий, під ним – зали­тий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чор­ними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене ціл­ком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона роз­тулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко... Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!.. Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук – і моє сер­це падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з ве­ликими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне – й обірветься життя. Я прислуха­юсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як вона дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б'ється живчик. Я знаю – то тривога. Вона дер­жить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!.. А я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений меха­нізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мере­живо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сто­рожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев'я­нім язиком, скільки людей, поколінь пережило... Воно зав­жди викликає у мене настрій, почуття зв'язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну... Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати... Ціле море дерев у цвіту... м'яки­ми чорними хвилями котиться навкруги... Спить містечко, як купа чорних скель... Ні згуку, ні блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня... Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…

Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташ­ка... Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде... Х-ху!

<…> Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і рап­том, набравшись зваги, гашу лампу. В хаті стає темніше, пропали блиски й різні тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, а проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гідрохінон... гідрохінон... гідрохінон...» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко І спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою... Не чую свисту, затихло калатало...

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи. З-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало...

Вікно сіріє. В хаті все так само, як і досі було: так само нагинається од руху повітря жовте полум'я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, а проте є щось нове. Певно, сіре вікно.

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми мебля­ми; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть – то й смерть, життя – то життя!. .

<…> А, підлість!.. Як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмирає... Ні, се не може бути... Се дико... се безглуздо... Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може ви­точити кров мого серця, коли я ще живий... Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину... Ні, не може того бути... не може бути... А, се безглуздо врешті, кажу я!..

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. «Се підло, се безглуздо»,— кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Се насильство!» – бун­тує моя істота. «Се закон природи», – говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло... Я падаю в крісло, закриваю очі доло­нею... А-а!

Я сиджу так довго.

Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно—кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеть­ся, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата? Хіба ж се неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте... Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!

Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати... Коли б тільки заснула. Коли б заснула... То я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…

Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла. Ноги мої мліють, але я біжу... Я мчусь наосліп, все пере­кидаю, б'юсь руками об двері й наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки... Я все розумію... Аж ось кінець. Ну, з тобю мені вже нічого робити, треба заспокоїти жін­ку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Ка­терини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай випла­четься, бідна. А я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця при­сохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставивїху рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у га­рячці. Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. 1 бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту... все записують... 1 те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини... і порозливану, долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством... Щоб не забути... щоб нічого не забути... ні тих ребер, що з останнім диханням то піднімають, то опускають рядно... ні тих, мерт­вих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теп­лого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату... Все воно здасться мені... колись... як матеріал... я се чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені... Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він нена­жерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя... Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце... Я не витримаю більше... Геть, геть із дому якомога швидше...

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так ста­лося з життям моєї дитини? А проте природа радіє.

І чого не змогла зробити картина горя, те викликала ра­дість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, а я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках...

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж – сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. А як трудно повірити мені сьому фактові, пого­дитися з ним. Ще недавно, усього шість – ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноже­нят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно – просто, здається, вчора було –– стояли ми з нею під нашою любимою виш­нею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце.

А от тепер...

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.

Коли я чесався щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», а замість «стидно» казала «стиндо».

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, прихо­дила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніж­ками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, а другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку. Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, – моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної. Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, не треба думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її по­клали,—і в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, нати­каюсь на стіл, а на ньому...

То ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, а цілих шість...

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягли голі ручки, витягнена й ненату­ральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла суке­ночка, і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно ку­пив їй. Вона так тішилася ними.

В її головах горить світло. Се чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюсь на се воскове тіло, і дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жод­ного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, а за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням.

А моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже запи­сує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій...

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі... колись... як матеріал...

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?

П.ТИЧИНА

Коли в твої очі дивлюся

Коли в твої очі дивлюся –

Здається мені:

Мов бачу я небо прозоре,

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять-усміхаються, Чудові, ясні!..

Ах, очі, ті очі!.. Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Чому, як говориш — на думку спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Суха бадилина хитається...

Спить груддя важке.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Поет-неоромантик

***

Підвівся день. Уперся в небо.

Зітхнув так сонячно на світ,

Пролляв червоною фарбою

На сірий тоскний краєвид.

Чи кров’ю, може? Може кров’ю?

Але життя горить віки

І пізнається у грозі…

По діамантовій росі

Йде чоловік.

АНДРІЙ ЧУЖИЙ

Футуристично-візуальний вірш створено із фрази: «Маркс сказав: єднайтеся, переплітайтеся, все буде твоє, пролетарій єднайся.

***

Марх

Шарада

Шарада

Татліну

Мар

Х (невідомість)

сказ

казав

ававававав

є ( )

дна

айайайайай

сссс

я

пер

ер

реп

плі

пліт

літ

літа

іта

та та та та

айайайайай

сссс

Я

гррр

О!

оно?

но

ном

О!

мммм

ЗЗЗЗЗЗЗЗЗ

Рос

ос

сссс

тататата

ста

стай,

айайайайай

РРРР

І

Є

Ммммм

на

лІт

лІта

Іта

татата

айайайайай

гррр

ром

О!

ммм

ом

ОМОМ

ооо

М

роз

злив

лив

айайайайай

ссс

Я

В

ссссс

е!

Всебуд

буд

еееее

ет

воє

в

про

роль

Оле

лет

ет!

татататата

рррр:

: Є

дна

айайайайай

ссссс

Я

МИКОЛА ЗЕРОВ

Поет, літературознавець, критик, перекладач. Належав до «неокласиків».

***

Весна цвіте в усій красі своїй,

Вже одгриміли Зевсові перуни,

Дощу буйного простяглися струни,

Зазеленів сподіваний рижій.

На полі котяться зелені вруна,

В кущах лящить – співає соловій.

А по шляху, немов казковий змій,

На зсипище сільська ватага суне.

І в селах плач. Герої саг і рун,

Воскресли знов аварин, гот і гун,

Орава посіпацька, гадь хоробра...

Сільської ситості останній трен, –

Усюди лемент — крик дулібських жен

Під батогом зневажливого обра.

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ

Поет-неокласик, літературознавець.

Саломея

Хай проклинав пророк Йоканаан

Під полотняним небом Іудеї –

Над всім лунав лиш голос Саломеї,

Сліпили плечі, і зміївся стан.

І пристрасть, мов незримий ураган,

Неслась в партер, до лож, до галереї,

І захисту вже не було від неї,

Коли танок схопив серця у бран.

Сліпа жаго, непереможна вродо!

Ти спопелить могла б життя народу,

Ти засмутила б соняшну блакить!

Перед тобою голова красива,

Й своє життя ти віддаси за право

В людській уяві віковічно жить!

М.Т.РИЛЬСЬКИЙ

Людськість

Червонобоким яблуком округлим

Скотився день, доспілий і тяжкий,

І ніч повільним помахом руки

Широкі тіні чорним пише вуглем,

Солодкою стрілою пізній цвіт,

Скрадаючися, приморозок ранить.

Дзвенить земля, як кований копит.

Зима прийде – і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках:

Зірчастий сніг, легкий на вітах іній,

І голоси самотні у полях.

Та й по снігах метелиця поплине,

Як у дзвінких, незміряних морях,

Невірний човен вірної людини.

В.СВІДЗІНСЬКИЙ

***

Холодна тиша. Місяцю надламаний!

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

БОГДАН РУБЧАК

Поет, літературознавець. Представник «Нью-Йоркської групи».

Нарциз

Він просить перед дзеркалом: «Прости!»

І знову – стрімголов до книгозбірні:

як в катакомбах черепи примірні,

лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

розкльовувати сторінки покірні,

визбирувати з них слова добірні, –

прообразом своє життя спасти.

А як зневіжать образи невірні,

кімнати знову клечає комірні

кімнати знову клечає комірні

своїми ж масками, – щоб знову їх нести

в нові міста і на чужі мости.

І знову входить в дзеркало несите,

прощення знову у ньому просити.

ЮРІЙ ТАРНАВСЬКИЙ

Поет, прозаїк, перекладач,літературознавець. Представник «Нью-Йоркської групи».

Любов

І знову входить в дзеркало несите,

Моя любов

банальна,

як смак банана

в роті,

та я мушу

цілувати

холодні уста

моєї дівчини,

доторкатись пальцями її шкіри,

як цитрина, твердої, і казати:

я кохаю тебе! бо я людина.

Птах сидить на гілці

Сидить птах на

гілці, на дереві,

що розгалужується від

його ніг, притискає

голову до ока, великого й прозорого

як вікно, розсуває

пір'я, немов важкі

портьєри, чує, як

від хвилювання б'ється у

грудях серце.

На другім боці лежить

світ, поділений на дерева,

траву, каміння, дії

з'являються між і

перед ними, як діти,

перебігають з місця

на місце, ховаються, немов

справді вірять, що

їх не видно.

ЕММА АНДРІЄВСЬКА

Поетеса, прозаїк, художниця. Представниця «Нью-Йоркської групи».

Час

Від злости перегнутий ріг

Змагається за першість з далечінню,

Як і його змагалось покоління.

Ще він її на цей раз переміг,

А старість вже болотом по коліна.

Від неба сіллю в горлі віддає.

Сідлає вітер трави — і за обрій.

На зміну рогу місяць робить обмір:

Розділить, множить, потім додає.

Але і в нім вже назрівають тіні.

ЛІНА КОСТЕНКО

***

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Поет-«шістдесятник», перекладач, літературознавець.

Погляд у криницю

Я розумію світло. Це—душа.

Любові й космосу глибини. Жертва.

Блиск розуму. Благословіння миру.

Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.

Можливо, це – самотності печаль.

Дух каменя. Жало злоби. Липкі

Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу

Не може сяйво людям об'явити;

Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело

Людського зору, як пісок підземний –

Ті води, що прозріють у криниці.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Поет-«шістдесятник», прозаїк, кінорежисер.

* * *

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі...

Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе, І

море із тебе... дорога тверда.

ВАСЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Жив один лис який умів писати

і він писав у шкільному зошиті про осінь

носив під пахвою зошит

і олівець за вухом і сідав на пні

коли бачив що ще один лист упав

або бачив гніздо без птахів

Коли мерзли пальці і груди

грівся над багаттями глиняних круч

Коли лягав спати зошита клав під голову

і згадував що він побачив за увесь день

а того ранку прокинувся і побачив сніг

і заховав він зошита до наступної осені.

Сам за деревом

З-за дерева узнаю, що я вже не я,

а дощ за деревом.

Тепер мої вівці пасуться без мене.

А я стою за деревом і думаю, як же мені бути,

щоб про мене люди знали тепер — коли я є дощ?

Бо дощ тільки тоді є дощем, коли в довге волосся

вплітає соняшники,

бо тільки тоді люди і знають, що то йде дощ.

А як же мені бути, коли я стою за деревом,

чим тепер мені виявляти людям свою людську суть,

хоч і суть дощу я вжевмію

виявляти довгим волоссям?

Невже тепер я уже не я, коли я є дощ?

МИКОЛА ВОРОБЙОВ

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Дослухатись до себе —

це протирати шкло.

Спершу подмухати, щоб запітніло,

щоб просто — тиша...

А потім нараз посвітліша;

скрипне стіл

відлунням тебе самого.

Квіти на кожній стіні –

відлунням світу.

Дослухатись до себе –

це бачити, як поволі розвидняється.

ВІКТОР КОРДУН

Поет. Представник «київської школи».

* * *

Подай мені руку

і проведи по стежиш –

поміж наших смертей.

Як не буде іншої ради,

проведи мене через смерть:

я боюся сам у ній заблукати –

і не вийти на світло,

я боюся забути

про сьогоднішній сонячнийдень.

Вабить мене і відстрашує

словосполучення: важка вода,–

як тут застерегтися,

щоб вона не витіснила

всієї пам'яті?

ЄВГЕН МАЛАНЮК

У синтезував неоромантичні, символістичні та “неокласичні” традиції української лірики, виторив власну художню історіософію. Входив до “Празької школи”.

Сонет

Не трубадур, а вічний яничар,

Невільником в солодкому полоні

Нічних очей,— я п'ю їх синійчар,

Закоханий в розквітлії долоні.

Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,

Та тільки Вам – душі моєї жар,

Сузір'я зорь моїх, Волосожар,

Захований у серця темнім лоні.

Ви ж королевою, лише на мить,

Дасте устам тонку лілею-руку...

В ту ж мить життя, життя віддам –

візьміть!

За усміх Ваш, за казки запоруку:

Щоб випити до дна солодку муку

І шалом кос — минуле спопелить.

ІВАН СЕМЕНЕНКО

Птахи

В петлях блакитних кричать

Крилами б’ють тріпочуть

Знесилені небом падають

Відпочивають тут на землі

З петлею на шиї

З петлею небесною

З петлею таємною

Що знову їх тягне вгору

В вись піднімає

Учить літати

Учить кричати співати

Напередодні

ІВАН ДРАЧ

Балада про соняшник

В соняшника були руки й ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вухаводу,

І раптом побачив сонце,

Взолотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі <…>

ВАСИЛЬ СТУС

***

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлимобличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

ВІКТОР НЕБОРАК

Один із членів групи «Бу-ба-бу»

Визначення киці

Киця – це пухнаста система, самодостатня і незалежна,

як імператриця.

Киця – це погляд з глибин галактичних, це вхід в

паралельні світи

це така таємниця,

вбрана у грацію, чухання, у лизанину і в муркотіння.

Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає

пульсуючі сновидіння.

Киця – це дослідний центр, і для неї довколишнє – невичерпне.

Носик її, наїжачений вусами, дбає, де біле, де чорне.

Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візи в пашпортах.

Ротик її на замку, та дочасу, і в ньому ув’язнено ніжного чорта.

– Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!

Полум’я пізнання кличе вас на конгрес!

Киця – уважний слухач, ви сповідайтеся їй –

самі собою вирішуються проблеми нір, і плес, і

небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору,

стеження

за петлями мушви, медитація, позіхання і ніження,

розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,

що нарешті потрапили всі ми в тотальне теперішнє.

Киця – постмодерністка.

Пощо їй нагромадження глупств і томиська нявчань і

манірний заброда

з-за морів, що вивчають сто наук і мистецтв – нашу

кицю розмалювала Природа

чи Господь. Вона – зрима краса. І здобута вона мета.

Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

***

кують метал

на цвяхи, ва-

лять дерева,

муштрують

воїнів,

Сина

ЛЮДСЬКОГО

Прибивають на труп чекають чуда за-

деревини

хлинаються останнім подихом і похололе

тіло

перетворю-

ють на Култь

тивовану Річ.

………………

………………

………………

………………

………………

………………

………………

НАУКОВІ СТАТТІ