Особливості українського авангарду

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості.Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.
Авангардизм у живопису — це різні напрями, які виступали щр-разу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне,що дає підстави єднати їх в одну художню епоху.
Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі — воно їх повністю ігнорує...
По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму—від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.
Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX столітті, Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушення всіх традиційних координат життя. Невипадково
одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала "Композиція", де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все
сум'яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасність свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному
світі.
Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей Процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангард була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.
Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду,підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь
гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер —апостолів українського кубофутуризму.
Термін "кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків:французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на "аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, схиляється передсучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме
українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму —об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.
Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу "Ланкою" за спогадами художника Д. Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика "зухвало обілляла брудом". 1914 року новоутворена група "Кільце" влаштувала свою (через світову війну першу і останню) виставку, в якій взяв участь 21
художник. У передмові до каталогу виставки, крім маніфестації основних фестації основних
теоретичних положень, було сказано: "Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил".
Художник О._ Богомазов — поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення — вже у 1913—1914 роках створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття —експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником і теоретиком кубофутуризму, він пише трактат "Живопис і елементи" —блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису. "Світ виповнений
енергією руху, — розмірковує автор, — і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі
Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам ("Потяг", "Базар", "Київ. Гончарка"), але на відміну від італійського футуриста Марінетті, що з гіркотою ганьбив свою Венецію ("ринок лахмітників"), від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, він вважав, що "... місто б'є особистість, але воно таки може і викувати її". Перенапружений урбанізм
французьких кубістів та італійських футуристів у Богомазова пом'якшувався. Темп і тіснява міста у нього поєднується з м'якими рухами людей.
Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю,почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок,ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк.
Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Бажаючи виразити "чисте", незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних "орієнтирів" і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні "верх" і "низ", "ліве" і "праве" — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Малевич, власне, творить картину виходу людини у космос.
З кінця 1920-х років Малевич звертається, як і на початку свого шляху, до зображальності, але збагаченої досягненнями супрематизму, який допоміг художникові віднайти у чистому виглядові найпростіші елементи, що складають фундамент художнього образу. Дуже точно це помітив В.
Шкловський: "Супрематисти зробили у мистецтві те, що зроблено у медицині хіміком. Вони виділили діючу частину засобів".
Для пізнього Малевича основними персонажами стали селяни. Застиглі напружені — вони не мають
індивідуальних рис, як і природа.Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О.
Хвостенко-Хвостов ("Crescendo" з рухливих кольорових конструкцій), В.Єрмилсщ (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати,інтер'єри). Новітнє мистецтво творили ДЛІаль-мов ("Рибалка", "Дачники");EL Редька-.("Світло і тінь симетрії", цикл "Електроорганізми").Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Добачко-Шостак ("Рух кольору", "Тривога"), М. Лисицький ("Композиція"), Л,. Бурлюк ("Козак Мамай", "Жнива"), В„,Мезетер ("Ассірійські пісні"), А. Петрицький ("Ексцентричний танок", "Композиція"). "Футуристичний портрет" написав іодин із творців стилю "модерн" Г. Нарбут;.
Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному .живопису (сценографії). їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени
життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. О. Екстер,уславилася своїми картинами,ескізами, костюмами,декораціями, в яких представлене протистояння трагічних нерозв'язних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепету перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил. Протистояння підкреслюється і кольором. Яскраво виразили себе у сценографії й О. Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю "Містерія-буф", до вагнерівських "Валькірій",
ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва "Любов до трьох апельсинів"), В.Меллер (ескізи костюмів до п'єси "Карнавал" у київському театрі "Мистецтво дії").
Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістюМихайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису — уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і — з почуттям віри — велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку
можна назвати конструктивізмом. Обдарованими "бойчукістами" виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.
В полотнах Пальмова сюжет і предмет доповнюють колір і ні в якому разі не обмежують його — на відміну від традиційного живопису. На його думку, сучасне мистецтво відтворює потік свідомості і розливами барв імітує боріння людської душі, а предмети зовнішнього світу сприймає "асоціативно по частковому спрощеному синтезованому натякові" — найбільш характерними і виразними формами. Це мистецтво метаморфози,перетворення, співставлений явищ щодення із світом первісних енергій.
Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство (чого ми не знайдемо ні у французькому кубізмі, ні в
німецькому експресіонізмі, де колір використовували здебільшого для ідкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту, взята від хати-мазанки) — вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий
скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (188.7— 1964). Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже упершихюнацьких роботах "Мисль", "Відчай", "Запорожець", "Юда". Архипенкозображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі — відчай.
Експресіонізм — прагнення до узагальненої передачі певних станів —заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів —"Дитина", "Негритянка", біблійна "Сусанна". Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті "половецькі баби", що
стояли по українських степах як вартові вічності
У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійного звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка — це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному коло-обігу. Він зважився на небачену доти річ: покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Такий "П'єро-карусель", в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з
ромбів, кіл, конусів.
Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як "формалістично-емігрантські". Загрозу розстрілу і багаторічного цькування зазнав А. Петрицький, вигнали зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова