Естрадний жанр: проблема типології

Жанр визначає тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Він узагальнює риси, властиві певним групам творів мистецтва. Основні жанри в драматургії – трагедія, комедія, драма. Список цей часто доповнюється прикметниками (сатирична, лірична, побутова і т. Д.), З'явилися змішані дефініції, як, наприклад, трагікомедія та ін.

В кожному виді мистецтва система жанрів своєрідна. Відносно естради треба додати: різноманітна, як, ймовірно, ні в якому іншому виді мистецтва. «Жанр є спільна категорія морфології мистецтва, – зазначає М. Каган, – і його багатозначність і багатоплановість глибоко закономірні, оскільки породжені багатогранністю структури мистецтва. Кожен вид мистецтва має власний «набір» жанрів, в якому поряд з жанрами для цілого сімейства мистецтв знаходяться жанри, специфічні тільки для того чи іншого виду [12, c.35].

Але не тільки природна багатожанровість естради представляє складність в аналізі загальних закономірностей режисури естрадного номера. Справа ще й у тому, що мистецтвом естради термін «жанр» трактується неоднозначно. На естраді склалося неоднозначне розуміння терміна «жанр»:

- об'єднання номерів за ознакою виразних засобів, за допомогою яких створюється художній образ (слово, спів, танець, гімнастика, фокуси і т. д.);

- об'єднання номерів за характером їх емоційного впливу на глядача: комедійний, драматичний, ліричний та ін. номер [13].

В практиці естрадного мистецтва під жанром розуміється перш за все об'єднання номерів за ознакою спільності виразних засобів. Цим термін «жанр» на естраді відрізняється від загально естетичного, це утвердилась трактування його на естраді, яка оснащена традицією. Належність до того чи іншого естрадного жанру залежить, насамперед, від виразних засобів, якими користується актор при створенні номера.

Виразні засоби естрадного жанру є як би візитною карткою номера. Але в будь-якому із жанрів можна виділить і його підвиди. На естраді кожен жанр сам по собі досить багатогранний, і часто це залежить не тільки від історично сформованих канонів, але й від індивідуальності виконавця. Іноді яскрава творча індивідуальність артиста здатна розсунути традиційні рамки жанру. Існують наступні естрадні жанри:

- розмовний жанр;

- вокальний жанр;

- оригінальний і естрадно-цирковий жанри;

- танцювальний жанр.

Чотири основних естрадних жанрів підрозділяються, у свою чергу, на безліч підвидів. Розглянемо характеристику естрадних жанрів докладніше [29, c. 56].

І перший жанр який ми розглянемо більш детально – розмовний. До них відносіться ті різновиди малих форм, в яких основним матеріалом і формою вираження теми, ідеї є слово; слово, організоване в драматичну форму, іноді пов'язане з музикою, танцями, різними елементами видовища (кіно і чарівний ліхтар, фокуси, акробатика, клоунські трюки і багато іншого); слово, прикрашене різноманітними аксесуарами і речовим оформленням; слово, виражене в живої людської мови, безпосередньо або за допомогою механічного запису, або зображене графічно. Розмовний жанр має свої підвиди, такі як естрадний монолог, фейлетон, скетч та ін. [21].

Естрадний монолог в образі можна класифікувати як свого роду розповідь естрадного героя. «Переважна більшість творів естрадних жанрів, – пише С. Клітін, – створюється авторами свідомо в розрахунку на ілюзію збіги образу виконавця з самим виконавцем. Подібна ілюзія завжди сприяє успіху твору, оскільки глядачам імпонує спілкування з актором, нібито виступає від власного обличчя зі своїми власними спостереженнями, думками і почуттями. Не випадково деякі глядачі помиляються щодо авторства монологів Аркадія Райкіна, вважаючи його самого автором вимовних текстів». Більше того, хороший естрадний автор неодмінно пише естрадний монолог таким чином, щоб здавалося, ніби мова персонажа виникає тут і зараз, прямо в умовах естрадного концерту; створюється враження, що слова народжуються у артиста імпровізаційно. Це дуже важлива обставина, що підтверджує загальну закономірність у створенні номерів мовних жанрів. Специфіка естрадного монологу полягає в тому, що він оживає тільки в момент виконання, так як розрахований не на читання очима, а на сприйняття звучання слів. Сам по собі естрадний монолог як твір літератури зазвичай не представляє з себе самостійною художньої цінності. Він знаходить її в момент виконання артистом, в прямому спілкуванні цього артиста з глядацьким залом. Якщо в драматичному театрі монолог героя може бути звернений до партнера або стати роздумами вголос для самого себе, то на естраді будь монолог, як правило, звернений до глядацької зали. (У театрі таке теж може існувати, але не є неодмінною правилом) [21].

Фейлетон – сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює порочні явища в суспільному житті. В даний час фейлетони на різні теми характерні для періодичної преси.

Термін фейлетон виник на початку XIX ст. У 1800 у Франції видавець газети «Journal des Débats» став випускати додаткові листи до газети, а потім в 1803 змінив формат своєї газети – подовжив його донизу, і ця додаткова частина, відокремлена від газети «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися фейлетон. Дуже часто фейлетон виконував просто цікаву роль і за допомогою стильового пожвавлення привертав увагу читача до даного номеру газети чи журналу. Виникла ця рубрика як явище демократизації преси: після Великої французької революції треба було завойовувати аудиторію, залучати її на свій бік. Перші фейлетони «Журналь де Деба» містили в собі репертуар театрів, віршовані загадки, шаради, ребуси, вірші та оголошення. Таким чином, традиційна версія, яка увійшла в загальне вживання, відноситься не до самого жанру фейлетон, а до історії газетної рубрики «Фейлетон». Це були літературні дрібниці розважального, підкреслено неполітичного, неофіційного характеру [20, c.83].

Витоки жанру фейлетон йдуть у 18 століття. Його родоначальниками потрібно вважати Вольтера, Дідро та їх політичного ворога Фрерон. Іноді фейлетон виступав у ролі так званої газетної белетристики, де художня манера не завжди досягала висоти справжнього естетичного рівня. Як це не здасться нині дивним, фейлетон колись мав цілком позитивну спрямованість. Сатиричну забарвлення він придбав в новітній час. Ближчий до споконвічному змісту роман-фейлетон.

Скетч–коротка, як правило, комічна п'єса. Її тривалість не може перевищувати двадцяти хвилин, але частіше вона буває ще коротше. В історії естради відомі скетчі тривалістю не більше п'яти хвилин. Структура драматургії скетчу завжди дуже умовна. Можна навіть сказати, що скетч – це свого роду театралізований анекдот. У скетчі завжди яскраво виражена одноплановість теми. Сюжет завжди дуже простий.

Якщо проаналізувати естрадні скетчі, то про сюжет в них можна говорити з великою натяжкою (порівняно з сюжетом п'єси для драматичного театру). Іноді все настільки спрощено, що позначаються лише місце дії і якась дуже локальна мета, до якої прагне один з персонажів, і досягненню якої пручається інше діюче обличчя. Але це, в деякій мірі «убоге» зміст, в обов'язковому порядку розцвічується репризним текстом.

«Утворюючи більш складний, порівняно з попередніми, зауважує С. Клітін, – вокальний жанр з’єднав чотири компоненти – музику, слово, спів і акторське мистецтво. Всі елементи цього синтезу рівним чином важливі... Слабкі вокальні дані нерідко заповнюються здібностями до глибокого акторської «проживанню» матеріалу [20, c.96].

Перший підвид вокального жанру є пісня на естраді. На сучасній естраді ведучий і самий широко поширений жанр; при тому, що головним виразним засобом жанру є вокал, естрадний спів включає в себе і такі важливі компоненти, як слово, акторська майстерність і пластику естрадного артиста– вокаліста; таким чином, сучасна естрадна пісня створюється комплексом виразних засобів; баланс використання складових частин цього комплексу залежить від індивідуальності виконавця, від характеру музично-текстової основи пісні, від її жанрового різновиди (лірична пісня, громадсько-патріотична пісня, балада, жартівлива пісня, ігрова пісня); в естрадному співі існують піджанри - народний спів, романс, циганський спів та ін.; манера їх виконання відрізняється від чисто фольклорної або філармонічної, як правило, звучать в естрадних обробках з відповідною аранжировкою; в окремий піджанр виділилася авторська пісня, де провідне значення має текст, а не музична основа, і яка, як правило, виповнюється самими авторами.

Відмінною особливістю сучасного естрадного співу є так зване «мікрофонний спів», яке потребує від виконавця особливих, відмінних від філармонійного, прийомів звуковидобування; сьогодні найбільш поширеним є сольний естрадний спів, проте воно існує і у виконанні невеликими вокальними ансамблями; естрадний спів включає в себе всі без винятку музичні стилі: класику, ретро, джаз, рок і т. д.; деякі види естрадного співу можуть виконуватися у формі сюжетного (театралізованого), естрадного номеру: «Пісня - вокальна (вокально-інструментальна) мініатюра, – пише А. Петров, – що одержала широке поширення в концертній практиці. На естраді нерідко вирішується як сценічна «ігрова» мініатюра за допомогою пластики, костюма, світла, мізансцен («театр пісні»); великого значення набуває особистість, особливості таланту і майстерності виконавця, який у ряді випадків стає «співавтором» композитора [8, c.105].

Вокально-інструментальна група – по суті, є різновидом естрадного співу, але володіє рядом особливостей: виконавці одночасно виступають і як співаки, і як музиканти-інструменталісти, і часто як автори музики і тексту виконуваного репертуару; як правило, вокально-інструментальна група дотримується якогось певного музичного стилю і дуже часто прагне створить власний стиль, який є як би візитною карткою групи; у своїх виступах вокально-інструментальні групи активно використовують балет, пантоміму, звукові, світлові та піротехнічні ефекти; відомі приклади (рідкісні), коли в цьому жанрі виникають театралізовані естрадні номери [8, c.244].

Циркові жанри або оригінальні жанри, – зазначає С. Макаров, – узагальнене найменування номерів, які при всіх відмінностях кожного з них характеризуються єдиним виразним засобом – трюком. Номери «оригінального жанру», які крутяться в цирках, вар'єте, кабаре, мюзик-холах Англії, Франції, Німеччини. Звідси «artiste» – мастак, майстер, тобто людина, яка досягла в якій-небудь справі досконалості. Цирковий жанр складається з великої кількості підвидів [15],

Пантоміма – вид сценічного мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою міміки, жестів, пластики тіла тощо. Витоки пантоміми сходяться до язичницьких релігійних ритуалів, до мистецтва Давньогрецька мімів. Як вид театру з'явилася в римській імперії в Епоха Августа. У середньовіччя пантоміма була заборонена церквою, але продовжувала жити в мистецтві мандрівних мімів, гістріонів, жонглерів, блазнів. Розцвіла в 16-18 ст. в імпровізаційній комедії дель арте, театрі бродячих італійських акторів, Які включали у вистави безсловесну інтермедію. Пантомімою стала побутова (любовна) мелодрама, арлекінада. У 18-19 ст. арлекінада перетворилася в улюблений жанр французького балаганного театру [8, c.78].

У театрі пантоміма вперше з'явилася у вигляді театралізованого балету (пантоміма Д.Вівера в театрі «Друрі-Лейн» У Лондоні, 1702). Протяг 18 ст. існувала в театрах як інтермедії в антрактах трагедій і комедій, ставши перед течею водевілю. У 1750 пантоміма стала складовою частиною драматичного балету Ж. Ж. Новера.

Пантоміма може розігруватися як одним актором, так и колективом акторів Із декораціями і сценарієм. Крім того розрізняють такі різновиди:

танцювальна – відбулася з культури первісного Суспільства, збереглася в танцях багатьох народів;

класична – з видовища древньої Греції й Риму, з'єднує дію, музику, вірші;

акробатична – прийшла зі східного театру, сполучається зі стрибки, жонглюванням;

ексцентрична – будується на комічній ситуації з використаних гротескового реквізиту.

Два останніх види пантомімі активно використовуються в цирку, існують також такі види циркового пантомім як батальні, зоопантоміма, пригодницька ї водяна феєрія зі сценічними ефектами й масово сценами [15].

Клоунада – переважно цирковий жанр, який, проте, історично завжди існував і на естраді. Популярний жанр клоунади на естраді і сьогодні. Естрадна клоунада не використовується всім арсеналом виражальних засобів цирку, а тільки частиною їх. Виникла як простонародне балаганне мистецтво, клоунада зберігає ці риси демократичності досі. В основі клоунади – блазнівське уявлення, яке виконує клоун (клоуни), що користуються для створення характеру свого клоунського персонажа – маскою. Усередині клоунади існують як би свої «спеціалізації. Це клоуни-акробати, клоуни-міми, клоуни-музичні ексцентрики, клоуни-еквілібристи, клоуни-жонглери і т.д. На естраді найбільш поширені такі види клоунади: клоуниміми, клоуни-музичні ексцентрики, іноді зустрічаються клоуни-акробати і клоуни-гімнасти, жонглери і еквілібристи [20, c.123].

Останній жанр який ми розглянемо це танець на естраді. Це короткий танцювальний номер, сольний або груповий, представлений в збірних естрадних концертах, у вар'єте, мюзик-холах, театрах мініатюр; супроводжує і доповнює програму вокалістів, номери оригінальних і навіть мовних жанрів. Складався на основі народного, побутового (бального) танцю, класичного балету, танцю модерн, спортивної гімнастики, акробатики, на схрещуванні всіляких закордонних впливів і національних традицій. Характер танцювальної пластики диктується сучасними ритмами, формується під впливом суміжних мистецтв: музики, театру, живопису, цирку, пантоміми.

Народні танці спочатку входили в спектаклі столичних труп. У репертуарі були театралізовані уявлення сільського, міського та військового життя, вокально-танцювальні сюїти з російських народних пісень і танців [12, c. 133].

Розвиваючись, як мистецтво святкового дозвілля, естрада завжди прагнула до незвичності і різноманітності. Саме відчуття святковості створювалося за рахунок зовнішньої видовищності, гри світла, зміни живописних декорацій, зміни форми сценічного майданчика і т.д. [15, c.139].

Тому, все що зазначене вище доводить, що естраді властиве широке різноманіття форм і жанрів.

РОЗДІЛ 2