Розвиток графіки латинських рукописних шрифтів

Римські шрифти

Римський капітальний монумен­тальний шрифт. У Римській імперії латинські урочисті написи на стінах палаців, тріумфальних арках, колонах, стелах та інших величних спорудах висікали мо­нументальними маюскульними (великими) літерами. Вважається, що вони написані капітальним монументальним шрифтом (Capitalis monumentalis).

Пропорції літер ранньої форми римського монументального письма (III—II ст. до н. є.) ще відзначалися певною геометричністю і мали пропорції квадрата; літера «О» була ще без нахилу і мала форму повного кола. Пізніше (з II—І ст. до н. є.) на штамбах літер з'яв­ляються серифи.

До нашого часу дійшли зразки капітального письма, в яких малюнки літер ширші або вужчі від форми квадрата. У І ст. була оста­точно сформована графіка літер римського капітального монументального шрифту, в якому зникла геометрична сухість. Літера «0» та овальні елементи літер набули нахилу вліво. Основні штрихи літер були рівними відносно горизонтальних ліній рядків і закінчувалися

80 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Римський капітальний

мопумен-талышй шрифт.

Г.і колони Тратт.

Рим. 114 р.

Римський

капітальний

квадратний

шрифт.

IV cm.

Римський

капітальний

рустичний

шрифт.

V сіп.

Римський

мінускульний

курсив.

IV ст.

Римський капітальний квадратний шрифт. Капітальний квадратний шрифт (Capitalis quadrata) створений на основі капітального монументального шрифту як різновид маюскульного книжкового письма. Починаючи з І ст. до н. є., в Римі та римських провінціях скриптори користувалися ним для складання державних і юридичних документів, переписування текстів на папірусних та пергаментних сувоях, а з III ст. — для створення пергаментних кодексів з творами грецьких і римських класиків. З IV ст. цьому письму стали надавати перевагу при виготов­ленні богослужбових манускриптів.

Літери маюскульного книжкового шрифту писали (радше малювали) в рядку окремо одна від одної, що надавало текстові урочистого характеру. Основні штрихи літер не виходили за межі верхніх і нижніх рядкових ліній. Пропорції літер наближалися до пропорцій монументального квадратного шрифту. Між основними та допоміжними штрихами було контрастне співвідношення. Літера «О» й округлі елементи літер писалися на основі осі, нахиленої вліво. Слова в рядках ще не відділя­лися одне від одного проміжками, а речення розмежовувалися крапкою або штрихом.

Маюскульний квадратний шрифт повсюдно використовувався до кінця V ст. Дещо пізніше літерами цього шрифту писали тільки заголов­ки та ініціали.

Найдавнішою писемною пам'яткою, напи­саною маюскульним квадратним письмом, є чотири пергаментні аркуші з тексту поеми римського поета І ст. до н. є. Марона Публія Вергілія «Георгіки», які переписані у IV ст. (зберігаються у Ватиканській бібліотеці).

Римський капітальний рустичний шрифт. Рустичне (від лат. rusticus — грубий, селянський) маюскульне книжкове письмо сформувалося також на основі капітального монументального шрифту під впливом зразків швидкісного написання римськими городянами різноманітних оголо­шень, реклам, повідомлень про гладіаторські бої. Особливо вплинуло на формування цього шрифту писання текстів до «Щоденних Римських вістей». Літери капітального рустич-ного письма виводили ширококонечним очеретяним каламом, кінець якого зрізували навскіс. Ці літери були вузькі, кутасті, з тон­кими вертикальними і широкими горизонталь­ними штрихами. Проміжків між словами та реченнями не залишали.

Рустичним письмом переписували тексти сувоїв до кінця VI ст. У подальшому, майже

Рукописна книга Середньовіччя 81

до X ст., рустичними літерами виділяли за­головки, ініціали та важливі рядки в тексті.

Найстарішою писемною пам'яткою, напи­саною капітальним рустичним шрифтом, є час­тина папірусного сувою, знайденого в Єгипті у місцевості Оксирінхі, датованого 45—54 pp. Капітальною рустикою також написаний на пергаменті твір Пруденція «Химні» (V ст.).

Римський курсив. Для виготовлення богослужбових і коштовних світських рукопи­сів писці користувалися маюскульним капі­тальним квадратним, рустичним або унціаль­ним шрифтами. В побуті, листуванні, торго­вельній, юридичній та інших сферах — вживали курсивне маюскульне письмо. Поступово римський маюскульний курсив ускладнюється: великі літери перетворю­ються на малі (наприклад, «М» на «m», «N» на «п»), з'являються численні виносні літери (над рядком і під рядком), а суміжні мінус­кульні літери починають писатися з'єдна­ними, без відривання пера.

Римським курсивом переписували і мало­вартісні богослужбові рукописи для приватного повсякденного користування, і книжки світського характеру. Наприкінці IV—на початку V ст. римський мінускульний курсив почав впливати на унціальне письмо, що зумовило використання в ньому мінускульних (малих) літер.

Римський унціал. Наприкінці IV—на початку V ст. виникає новий вид шрифту — римський унціал, складений з маюскульних літер. У деяких з них з'явилися виносні еле­менти букв, які виступали за межі верхніх і нижніх рядкових ліній.

Римський унціал сформувався з елементів літер капітального квадратного шрифту, зао­круглених літер грецького унціалу та старого римського маюскульного курсиву. Оскільки скриптори стали писати виключно на перга­менті, то калами замінили пташиними перами, завдяки чому літерам можна було надавати чітких і м'яких округлих форм. Пропорції літер римського унціалу наближалися до квадрата, а в деяких знаках ширина була більша від висоти; вертикальні й округлі елементи писа­лися широкими штрихами; у певних штамбах були відсутні засічки. Між словами в рядках ще не робили проміжків, вони почали вико­ристовуватися лише у VIII ст.

Унціальним письмом скриптори перепи­сували рукописи значно швидше, ніж капі­тальним квадратним. Крім цього, унціальне

Римський унціал. V ст.

JLSTIUX

письмо було світліше і читабельніше, ніж рустичне.

Урочистий унціальний шрифт при пере­писуванні богослужбових рукописів став основним у країнах християнського Заходу. Унціальне маюскульне письмо використо­вувати в латиномовних країнах до VIII ст. Найстарішою унціальною латинською пам'ят­кою є ватиканський палімпсест із трактатом Цицерона «Про державу» (Cicero «De repub-lica»), датований IV ст.

Римський півунціал. Півунціальие пись-мо було сформоване на основі поєднання форм унціального шрифту та курсиву.

З курсиву запозичена велика кількість знаків, збережені й округлі елементи, прита­манні літерам унціалу. Особливістю иівунці-ального письма було використання в малюнку літер видовжених верхніх і нижніх виносних елементів, що надавало йому певної деко­ративності.

З розвитком цього письма почався посту­повий перехід від маюскульних літер до мі­нускульних. Римський півунціал скриптори використовували нарівні з унціальним пись­мом з V до VIII ст. Його розквіт припадає на VI-VII ст.

Шрифти західноєвропейських країн доби раннього Середньовіччя

З виникненням у Європі після падіння Західної Римської імперії багатьох незалежних держав — королівств, графств, князівств, на­роди яких послуговувалися латинською мовою, виникли й латинські діалекти. Відповідно

Римський півунціал. VI ст.

82 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

сформувалися різновиди, національні (регіо­нальні) накреслення латинського письма:

острівне письмо в Ірландії та Англії;

давньоіталійське беневентанське на півдні Італії;

лангобардське на півночі Італії;

вестготське в Іспанії;

меровінзьке (франко-галльське) у Франції;

каролінзьке — у Франції.

Ірландський півунціал. Християнське вчення приходить в Ірландію лише у IV ст. Згодом тут будують монастирі. У V—VI ст. французькі та італійські місіонери з конти­ненту завозять необхідну літургійну літературу. Ірландські ченці виявилися хорошими учнями і, досить швидко засвоївши римське півунці-альне письмо, почали самі забезпечувати себе необхідними богослужбовими книгами. Актив­на культурна діяльність ірландських монасти­рів стала відома в багатьох країнах континен­тальної Європи, і в незалежну Ірландію звідти прибували відомі в християнському світі про­повідники та вчені-теологи.

Ірландські ченці жили в окремих келіях монастиря, а для переписування та виготов­лення манускриптів збиралися в спеціаль­ному приміщенні. Інтенсивно створювалися

монастирські бібліотеки. До IX ст. в Ірландії книги переписували вже більш ніж у 100 мона­стирських скрипторіях.

Півунціальне письмо в Ірландії розвивалось відносно самостійно, але місцеві каліграфи багато елементів запозичили від грецького та римського унціалу, а також від рун. В округлих літерах з'явилися різкі злами, в штамбах — трикутні потовщені закінчення, верхня час­тина всіх літер стала товстішою. Між слова­ми писці робили виразні проміжки.

В ірландському півунціал і, як і в інших регіональних різновидах латинського письма на європейському континенті, скриптори почали використовувати в тексті скорочення часто повторюваних слів та систему лігатур.

Наприклад, «DS» — «deus» (бог), «DNS» — «dominus» (пан), «EPS» — «episcopus» (єпи­скоп) і т. д. Згодом ці скорочення настільки ускладнилися, що виникла потреба у створенні спеціальних словників з поясненнями і комен­тарями.

Характерним ірландським півунціалом написано приблизно в 680 р. Євангеліє з Дарроу (зберігається в бібліотеці Дубліна).

Англосаксонський півунціал. У мона­стирських скрипторіях Англії майстри пере­писували рукописи шрифтом, графіка якого сформована під впливом форм римського унціального й ірландського півунціального шрифтів. Англосаксонське півунціальне пись­мо відрізнялося підкреслено гострим написан­ням літер: нижні закінчення штамбів та нижні виносні елементи завершувалися гострими штрихами, а верхні, внаслідок спеціального натиску пера, мали вигляд трикутника. Цей шрифт отримав назву гострого шрифту.

Давньоіталійський півунціал. На території Італії до кінця VIII ст. були сформо­вані так звані обласні шрифти. На півдні Італії — в Беневентанському герцогстві, в скрипторіях монастирів у Монте-Касіно та Салерно — бене-вентанський півунціал, а на півночі — в Лан-гобардському королівстві — так званий лан-гобардський півунціал. Вони базувалися на римському унціалі та римському курсивному письмі. Ці обидва півунціальні шрифти, а також мінускульний шрифт куріал, розроб­лений каліграфами в папській канцелярії, відзначалися виразною каліграфічністю.

Вестготський півунціал. На території колишньої римської провінції Іберії (тепер територія Іспанії), де у V ст. вестготи

Рукописна книга Середньовіччя 83

створили державу, формується ще один різновид латинського півуставного письма — вестготський півунціал, який проіснував до початку IX ст.

Вестготське письмо було сформоване на основі форм римського унціального шрифту та елементів арабського письма. Незважаючи на використання видовжених виносних елементів літер та нахилу знаків вліво, вестготський півунціальний шрифт не втратив чіткої читабельності.

Меровінзький півунціал. Наприкінці V ст. на території римської провінції Галлії король Хлодвіг І створив Франкську державу. Христи­янство римського обряду стало офіційною державною релігією. Почали будуватися мона­стирі, а при них організовувалися скрипторії, в яких на основі римського півуставного та курсивного письма був створений меровінзь­кий мінускульний шрифт. Вузлуваті літери цього шрифту поміщалися в рядках більш стисло, виносні елементи деяких літер були занадто видовжені, що надавало цьому типові письма певної декоративності. Ним писали, насамперед, різноманітні документи у держав­ній канцелярії. Меровінзький мінускульний шрифт використовувався до IX ст.

Каролінзький мінускул. Протягом VIII— IX ст. — в період створення королем Карлом Великим (742—814) Франкської імперії, у яку ввійшли земді всієї Західної та частини Цен­тральної Європи, в тому числі й територія Північної Італії (Лангобардське королівство), в імперії почався етап нового піднесення книж­кової справи. Активно велася підготовка освічених людей, які б могли професійно вести адміністративну, дипломатичну та військову справи у державі. Світські школи та навчальні заклади вищого типу працювали за новими навчальними програмами, вільними від цер­ковного впливу.

Карл Великий запросив до двору най-видатніших європейських учених і літерато­рів того часу. На це запрошення прибули англосаксонець Флакк Альбін Алкуїн (735— 804) — автор богословських трактатів, підручників з філософії та математики, лангобард Павло Диякон — знавець латини, грецької мови та античної літератури, вестгот Теодульф — відомий поет, а також багато інших фахівців, зусиллями яких при імпера­торському дворі створена академія зі школою вищого типу при ній. Члени академії читали лекції, укладали підручники та навчальні

Посібники, здійснювали перекладацьку роботу, Вестготський

наукове редагування творів античних авторів, півунціал.

X ст.

писали трактати, орали участь у диспутах. Згідно з античними традиціями, в академії викладалося «сім вільних мистецтв»: граматика, арифметика, геометрія, астрономія, риторика, діалектика та музика.

За прикладом двору Карла Великого розши­рюють свою просвітницьку діяльність і монас­тирі: у монастирських бібліотеках та скрипторіях активно збирають і переписують рукописи грецьких та римських класиків. Завдяки праці монастирських скрипторів до нашого часу дійшли твори Публія Корнелія Таціта, Гая Светонія Транквілла, Гая Кріспа Саллюстія, Марка Туллія Ціцерона, Марона Публія Вергілія та багатьох інших визначних авторів античності.

У період КІНЦЯ VIII—початку IX СТ., ЯКИЙ Англосаксонський півунціал.

науковці називають Каролінзьким відрод- viii cm.

84 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Каролінзький

мінускул.

IX ст.

женням, було створено багато чудово оформ­лених манускриптів: кодекси писали золотом і сріблом на пергаменті, пофарбованому пур­пурним кольором, та прикрашали численними мініатюрами й ініціалами. Каліграфи розро­били нове накреслення літер латинського пись­ма, яке отримало назву каролінзький мінускул. Каролінзький мінускул, який відзначався графічною завершеністю малюнка латинських літер, витіснив усі національні різновиди ла­тинського письма і набув поширення не тіль­ки на території імперії, а й поза її межами — в Італії, Іспанії, Англії. Появу графіки цього письма деякі дослідники пов'язують з іменем англосаксонця Алкуїна, запрошеного Карлом

Великим. Взявши участь у створенні при­дворної академії, Алкуїн згодом став абатом католицького монастиря св. Мартина в м. Тур. У монастирі він заснував каліграфічну школу, творчий доробок якої потім взяв за основу Карл Великий при уніфікації письма. Каро­лінзький мінускул виявився настільки графічно вдосконалений — чіткі й округлі літери було зручно писати і легко читати, — що на довгі роки утвердився як основний шрифт більшості європейських країн. В подальшому каро­лінзький мінускул послужив зразком для створення гуманістичного мінускулу (XIV ст.), а згодом і першого друкарського шрифту — антикви (XV ст.).

Рукописна книга Середньовіччя 85

Готичні шрифта

У 962 р. в Європі виникло нове державне об'єднання — Священна Римська імперія, створена германським королем Оттоном І (912—973), який приєднав до свого королівства землі північної та середньої Італії (включно з Римом), Чехії, Швейцарії, Бургундії й Нідерландів. Імператори постійно вели війни на півдні та сході Європи. Під керівництвом західноєвропейських феодалів та ієрархів Католицької Церкви починається І хрестовий похід лицарів на Схід (1096—1099), загарб­ницька мета якого була прикрита релігійними гаслами боротьби проти невірних (мусульман) і визволення Гробу Господнього та Святої землі.

У добу правління імператорів Оттонської династії ігнорувалося придворне вишукане мистецтво періоду Карла Великого. Нова есте­тика базувалася на звеличенні культу сили та суворого життя воїна. Скрізь будували фор­течні споруди, замки, монастирські комплекси з могутніми стінами. Вважалося героїзмом, коли чернець, озброївшись мечем, ставав у битві поруч із лицарем. Основними осередками культури й освіти стали монастирі.

Найбільшої слави у переписуванні руко­писів набули скрипторії монастирів, розташо­ваних у північних та східних районах франк­ських князівств і на території Південної Німеччини. Так, у скрипторії абатства Мон-Сен-Мішель згодом сформувався особливий, монастирський, стиль книжкового оформлен­ня, в якому перевагу надавали мистецтву каліграфії, а художнє оформлення було простим. Графічна система цього письма вже не мала нічого спільного з графікою каролін-зького мінускулу: літери стають вужчими та щільнішими, округлі елементи в них зміню­ються на гострі, проміжки між словами та реченнями зменшуються, знову викорис­товується багато скорочень і лігатур. Велика щільність тексту робить сторінки темними. Пізніше італійські гуманісти визначили загальну назву цього виду письма, назвавши його ґотичним.

З розвитком Готичного письма в його межах сформувалося декілька видів шрифтів: у Північній Європі широке розповсюдження отримали шрифтові накреслення текстура, швабахер і фрактура, а в Південній Євро­пі — ротунда, бастарда та готична ан­тиква. Три останні накреслення були знайомі

СКрИПТОрам ПІВНІЧНОЄВрОПеЙСЬКИХ країн. Хоч Текстура.

ґотичне письмо було свого часу сформоване

в монастирських скрипторіях Північної Франції, але найбільшого поширення воно набуло в Німеччині та країнах Північної Європи. Наприклад, швабахер і фрактурні шрифти наприкінці XVI ст. стали вважатися національними німецькими шрифтами, якими друкарі складали книги лише з німецькими текстами. Латинськомовні книги, як правило, складали антиквою.

Протягом тривалого часу науковці вважали, що графіка ґотичних шрифтів розвивалася паралельно з розвитком Готичного стилю в архітектурі, більше того — що ґотичне письмо було логічним продовженням архітектурної ґотики. Але дослідження свідчать, що графіка ґотичного письма зародилася на півночі Франції приблизно в середині XI ст., тобто за 100 років до утвердження ґотичного стилю в архітектурі (середина XII ст.). На думку багатьох істори­ків книги, між малюнком стрілчастої арки Готичної архітектури і зламом у штрихах літер ґотичного письма немає нічого спільного.

Текстура. Літерам шрифту текстура (від лат. textura — тканина, набивка), який сфор­мувався в XIII ст. у скрипторіях Північної Франції, властиві гострий малюнок і компактні вузькі знаки. У літерах не було заокруглених аіементів, як у каролінзькому мінускулі, основ­ні штрихи мали ромбоподібні потовщення,

Готична ротонда 14ст.

86 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Різновиди бастарди: a — флорен­тійська,

б — французька, в — верхньо-рейнська, г — швабська, д — австрійська, є — з верхньої Баварії, є — кельнська. XIV-XV cm.

виводилися строго геометрично, відрізняючись лише довжиною та нахилом. Сторінки на розгортах манускриптів були щільно заповнені текстом і нагадували фактуру тканини.

Шрифт текстура використовувався здебіль­шого для переписування рукописів. Тому, можливо, графіку текстурних рукописних шрифтів використав Й. Ґутенберґ для створен­ня свого першого складального шрифту, яким він у 1447 р. надрукував календарі та підруч­ники латинської мови (донати).

Ротунда. В Італії протягом XIII ст. текстурні форми письма почали змінюватися

і наприкінці XIV ст. виник шрифт ротунда (від лат. rotundus — заокруглений), основу якого становили малюнки елементів літер каролінзького мінускулу й текстури. Відсут­ність ромбоподібних закінчень, використання заокруглених елементів літер і дещо збіль­шений внутрішньобуквений простір дали змогу робити текстові сторінки в рукописах світ­лішими порівняно з текстурою.

У Північній Італії в XV ст. заокруглене ґотичне письмо типу ротунда називали болонським, або ломбардським — за місцем походження.

Пізніше графічні ознаки ротунди вплинули на формування гуманістичного мінускулу, а згодом лягли в основу перших друкарських шрифтів італійських першодрукарів.

Бастарда. У XIV—XV ст. для повсякден­них потреб і для переписування книг націо­нальними мовами писці користувалися бас-тардним письмом, що також сформувалося у Північній Франції. Бастардний шрифт (від франц. bastard — несправжній, незаконнона-роджений) був чимось середнім між ґотичним мінускулом (ґотичним курсивом) і текстурою. Він забезпечував швидке і щільне письмо. На основі французької бастарди, поширеної здебільшого у Парижі, згодом сформувалися національні бастардні накреслення: англійське, німецьке, нідерландське, чеське та ін.

Для бастарди характерне активне виявлен­ня малюнка літери «f>>, використання різких завитків управо (іноді вліво) у високих подов­женнях літер, які створювали декоративні овальні вузли, і вузькі закінчення нижніх виносних частин знаків. Взагалі бастардами вважають різні види письма, утворені як нас­лідок поєднання ґотики й антикви.

Національні модифікації бастардного руко­писного шрифту пізніше стали основою для складальних друкарських шрифтів. Наприк­лад, англійський першодрукар Вільям Кекстон (1422—1491) на основі нідерландських бас-тардних рукописних шрифтів спроектував і відлив складальний шрифт, яким у 1475 р. надрукував свою першу книгу «Історія облоги та здобуття Трої».

Швабахер. Протягом XIV—XV ст. в Німеччині на основі текстури та бастардних шрифтів створено багато варіантів ґотичних рукописних накреслень, але найбільшого поширення набув ґотичний шрифт періоду Ренесансу, сформований у скрипторіях Нюрнберга і Авґсбурґа. Він отримав назву

Рукописна книга Середньовіччя 87

швабахер — можливо, від назви м. Швабах, що поблизу Нюрнберга.

Головними ознаками швабахера були дугоподібні заокруглення, які вгорі та внизу літер ставали загостреними, злами верхніх штамбів деяких літер (наприклад, «n», «m»), різкий характер накреслення великих літер та зменшення кількості лігатур. Шрифт виглядав дещо грубувато, зате відзначався легкістю читання.

Завершеної форми цей шрифт набув у 1485 р. в друкарні Фрідріха Кройсснера (Нюрнберг1). На початку XVI ст. швабахер став основним шрифтом періоду селянського руху та Реформації.

Фрактура. В середині XVI ст. швабахер поступився місцем новому ґотичниму шриф­тові — фрактурі (від нім. fraktur — злам). У фрактурному письмі літери стали більш вузькими; їх вертикальні штрихи (як у текстурному шрифті) були зі зламами, а округлі штрихи — подібні до графіки ротунди; з'явилися численні декоративні розчерки. Графічну основу фрактури розробив у 1 SOT-IS 10 pp. бенедиктинський монах і каліграф Леонард Вагнер для придворної канцелярії, а доопрацював секретар канцелярії імператора Максиміліана 1 — Вінцент Рокнер.

У 1513 р. за наказом імператора на основі цих шрифтових малюнків друкар Иоганн Шенсперґер вирізьбив пуансони, відлив шрифт і видрукував для імператора великоформатний Молитовник.

І отико-антиква. Починаючи з сере­дини XIV ст., у період формування гума­ністичного руху в Італії, починає формуватися новий тип латинського письма, графіка якого базувалась на малюнку літер каролінзького мінускулу. Найдавніші рукописи римських авторів, з якими ознайомилися діячі іта­лійського гуманізму, були переписані франк­ськими скрипторами ще у IX—X ст., тобто у часи Каролінзького відродження. Гуманісти помилково вважали, що ці рукописи ви­готовлені ще в часи Стародавнього Риму, тому шрифт рукописів назвали антиквою ^від лат. antiquus — стародавній).

Готико-аптиквове латинське письмо в історії книги розглядається як перехідна форма від Готичного до гуманістичного письма (новокаролінзького). У графічну основу його малих літер увійшли стильові форми каролінзького мінускулу, ротунди і ґотичного мінускулу.

Вважається, що графіку Готичної антикви впровадив Франческо Петрарка (1304—1374). Він нібито власноручно переписав цим шриф­том у 1368 р. рукопис «Про незнання себе самого та багатьох* («De sui ipsius et multorum ignorantia»).

Поет-гуманіст багато зусиль доклав до розвитку світської культури раннього Від­родження. Як відомо, церковні ієрархи на­магалися обмежувати освіченість ченців. Наслідком цієї політики стало те. що вже в другій половині XIII ст. у монастирських скрипторіях залишилося дуже мало грамотних переписувачів. У відомому в Європі Сант-Галленському монастирі (Німеччина) напри­кінці ХШ ст. не було жодного освіченого ченця. Там, де в монастирях ще діяли скрип-торії, писці вже не ставили за мету піднесення каліграфічної майстерності, а тим більше розвиток мистецтва книги взагалі. Майстерні з виготовлення пергаменту в багатьох мона­стирях не працювали, тому для виготовлення нових книг почали використовувати аркуші старих манускриптів, змиваючи або зішкрябу-ючи первинні тексти.

Великий прихильник античності Ф. Пет­рарка, подорожуючи по країні, в багатьох монастирських сховищах знайшов і повернув до життя немало безцінних грецьких і латин­ських рукописів, які були доведені до жах­ливого стану.

Рукописна фрактіцю. AT 7 ст.

88 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Ґотико-анпшква.

Цей шрифт

приписують

Петрарці.

1368 p.

Шрифтова графіка доби Відродження

З XIV ст. країни Західної Європи пере­живають період культурного й ідейного роз­квіту. Цей період, який отримав назву Від­родження, або Ренесансу, в Італії тривав протягом XIV—XVI ст., в інших європейсь­ких країнах — протягом XV—XVI ст. Зі зростанням кількості середніх і вищих навчальних закладів — училищ, колегіумів, університетів — поширюється попит на навчальну, науково-популярну, зокрема істо­ричну, книгу, написану рідною мовою, вини­кає великий інтерес до культури та мистецтва античного світу, розвиваються і шрифти.

Гуманістичний мінускул. У період раннього Відродження каліграфічне мистецтво приваблювало багатьох видатних гуманістів. Наприклад, учений-гуманіст Паджо Брачоліні (1380—1459) у Флоренції заснував художнє

училище, де навчали каліграфічного мистец­тва. Випускники училища працювали у світ­ських скрипторіях багатьох міст Італії, роз­повсюджуючи чудову графіку каролінзького мінускулу. Користуючись цим округлим шриф­том, вони, відповідно до вимог свого часу, по­чали створювати новий тип латинського пись­ма, в якому ще не використовувалися великі літери.

Згодом у новому шрифті почався процес розподілу літер на малі (мінускульні — на основі каролінзького мінускулу) та великі (маюскульні — на основі римського капіталь­ного квадратного та унціального письма). Чітко встановилася довжина виносних еле­ментів знаків, літеру «і» почали писати з крап­кою, всередині речень ставити розділові знаки, використовувати засічки на штамбах літер і подовжені елементи при написанні арабських цифр. Розмір літер гуманістичного мінускулу мав пропорції квадрата, їх було зручно писати і легко читати.

Гуманістичний курсив. Поряд із роз­витком шрифтів типу антиква в період Ре­несансу в офіційних документах, протоколах, нотаріальних записах, студентських конс­пектах, комерційній і побутовій кореспон­денції почав формуватися курсивний шрифт, який теж створювався поступово шляхом поєднання скорописного накреслення (най­давніший римський скоропис належить до І—II ст.) з елементами гуманістичного мінускулу та маюскулу. Італійський гуманіс­тичний курсив був доопрацьований у папських канцеляріях і проявився у кількох чудових різновидах, які швидко перейняли усі європейські країни.

На цьому і завершився процес формування рукописних шрифтів латинського алфавіту. Подальший розвиток графіки латинських рукописних шрифтових накреслень уже по­в'язаний із книгодрукуванням рухомими літе­рами та розвитком мистецтва друкарських шрифтів.

Зазначимо, що з численних форм латинсь­ких рукописних шрифтів, які сформувалися за всю історію свого розвитку, до нашого часу дійшли тільки найкращі. Наприклад, із шрифтів Римської імперії зберігся лише класичний римський капітальний, а рус-тичний та унціал у наш час використовуються дуже рідко.

Із так званих національних шрифтів V— VIII ст. (ірландський, англосаксонський,

Рукописна книга Середньовіччя

давньоіталійський, вестготський, франко-галльський) зберігся лише каролінзький мінускул. Усі готичні шрифти (текстура, швабахер, фрактура, ротунда, бастарда) використовуються сьогодні при оформленні книг виключно для створення колориту готичної епохи. І тільки антиква та курсив доби Відродження не втратили широкого практичного застосування у видавничій діяльності.