Семінар № 2. Культура Стародавнього Сходу

Запорізький національний технічний університет

ПРОЕКТ

Методичні рекомендації з

планами семінарських занять

з дисципліни “Культурологія”

Для студентів спеціальностей

«Фінанси і кредит», «Облік і аудит»

Денної форми навчання

Методичні рекомендації з планами семінарських занять з дисципліни “Культурологія” для студентів спеціальностей «Фінанси і кредит», «Облік і аудит» денної форми навчання / Укл.: Г.А. Сигида. - Запоріжжя, ЗНТУ - 2013. -80 с.

Укладач: Г. А. Сигида, ст. викладач

Рецензент:

Експерт:

Відповідальний за випуск. М.В.Дєдков, завідувач кафедри українознавства

Затверджено на засіданні Вченої ради гуманітарного факультету протокол № від р.

Затверджено на засіданні кафедри українознавства протокол № від

Зміст

Вступ………………………………………………………………………

Графік навчального процесу з дисципліни “Культурологія”………….

Семінар 1: Культура як предмет культурології………………………................

Семінар 2:КультураСтародавнього Сходу та її значення.............................

Семінар 3:Культура античного світу............................................................... .Семінар 4:Культура Візантії………………………..............................

Семінар 5:Культура епохи Відродження.........................................................

Семінар 6: Культура епохи Реформації та Просвітництва в Європі (XVII–ХVIIІ ст.)………………………………………………………….

Семінар 7: Західноєвропейська культура ХІХ ст.……………….........

Семінар 8: Світова культура ХХ ст. – початку ХХІ ст……………….

Вступ

Курс з навчальної дисципліни “Культурологія” ставить за мету формування у студентів цілісного уявлення про культурний простір і місце в ньому людини. Під час вивчення курсу необхідним є відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку, також забезпечити основи формування культури мислення студентів. Під час лекційних та семінарських занять, що передбачені курсом у відповідності до навчального плану, студенти повинні засвоїти предметний зміст категоріально–понятійного апарату, принципів та методологічних засад курсу. Розглянути основну проблематику, періодизацію теоретичного курсу. Зміст і напрями соціально-економічних і політичних процесів, що призводили до культурних зрушень. Студент повинен уміти:

- користуватись під час здійснення культурологічного аналізу теоретичними знаннями в обсязі програми курсу;

- орієнтуватися у змісті і суті основних культурних процесів, з зазначенням проблемних питань;

- здійснювати культурологічний аналіз найсуттєвіших явищ сучасної культури, їх взаємовпливу і взаємозбагачення;

- визначати провідні тенденції сучасного культурного життя;

- визначати соціокультурні риси сучасного суспільства, його можливості і перспективи у діалозі культур “Схід – Захід”;

- вести дискусію з культурологічних проблем пов’язуючи питання єдності ідеології, мови, етносу та історичних форм культури.

Графік навчального процесу

№ тижня семестру	Теми лекцій	Теми семінарів
1.	Специфіка культурологічного знання.
1.		Культура як предмет культурології.
2.	Генеза культури.
2.		Культура Стародавнього Сходу та її значення.
3.	Співвідношення культури та цивілізації.
3.		Культура античного світу.
4.	Соціокультурна ситуація в епоху Середньовіччя.
4.		Культура Візантії.
5.	Культура західноєвропейського Відродження.
	І модульний контроль
6.	Роль культурних орієнтацій у розвитку європейського суспільства XVII –ХVIIІ ст.
5.		Культура Відродження
7.	Техніка, культура та природа людини у ХІХ ст.
6.		Культура епохи Реформації та Просвітництва в Європі (XVII–ХVIIІ ст.)
8.	Ідея рівноправності культур у сучасному світі та поняття культурної ідентифікації.
7.		Західноєвропейська культура ХІХ ст.

8.		Світова культура ХХ ст. – початку ХХІ ст.

	ІІ модульний контроль

Семінар 1: Культура як предмет культурології.

План

1. Історичний характер уявлень про культуру.

2. Типологія, структура та функції культури.

3. Мистецтво як феномен культури.

4. Цивілізація. Взаємозв’язок культури та цивілізації.

Теми рефератів

1. Історія становлення культурології як науки.

2. Культура як спосіб реалізації творчих можливостей людини.

3. Основні напрями у сучасній культурології.

4. Взаємодія феноменів духовної культури.

5. Особливості культурологічних концепцій.

Список рекомендованої літератури

1. Культурология (конспект лекций)/ [под ред. А. А.Оганесян]. – М.: Издательство «ПРИОР», 2002. – 160с.

2. Каверин Б.И. Культурология : Учебное пособие/ Б.И. Каверин. – М.: Юриспруденция, 2001. – 224с.

3. Лобас В.Х. Українська і зарубіжна культура: Навч.посібник/ В.Х. Лобас.- К.: МАУП, 2000. – 224с.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч.посібник/Л.Л. Матвєєва. – К. : Либідь, 2005. – 512с.

5. Полищук В.И. Культурология: Учебное пособие/ В. И. Полищук. – М.: Гардарика, 1998. – 446с.

6. Розин В.М. Культурология. Учебник для вузов/ В.М. Розин. – М.: Издательская группа «Форум-Инфра-М», 1999. – 344с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник [за ред. М.М.Заковича]. - К.: Т-во “Знання”, 2000. – 267с.

1. Культура – явище неймовірно складне та багатопланове. Вона співвідноситься з такими поняттями як людина, світ, природа, суспільство, життя. Осягнення сутності культури, або хоча б наближення до розуміння цього феномену, є важливою умовою самореалізації особистості, позитивного вирішення суперечностей між особистістю та соціальним середовищем, людством та природою.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства. Поняття культури означає універсальне ставлення людини до світу, через яке людина створює світ і себе.

Поняття, що аналізується, походить від латинського слова culturа, що означає вирощування, обробку, працю землероба і її результати. Вперше воно було використане в Стародавньому Римі у трактаті державного діяча і письменника Марка Порція Катона (234-149 рр. до н.е.), а пізніше у промовах римського оратора і філософа Цицерона пов’язано з духовністю (106-43 рр. до н.е.).

У філософський та соціологічний вжиток термін культура увійшов у ХІІІ ст. як дещо, що протистоїть “чистій природі”. З цього часу її почали розуміти, як характеристику “людського”, як якусь чисту духовність, що існує у філософській, науковій і художній творчості.

У значенні самостійного поняття “культура” з’явилася у працях німецького юриста С. Пуфендорфа (1632-1694). Він вживає його для визначення результатів діяльності суспільної людини.

Французькі просвітителі ХVIII століття (Вольтер, Кондорсе, Тюрго) культ розуму зробили синонімом культури. Просвітителі сприяли тому, що чуттєве ставлення людини до дійсності стало предметом наукового пізнання, а наука ,з легкої руки німецького філософа А.Г.Баумгартена, отримала назву “естетика”. Для деяких мислителів цей термін став синонімом культури загалом.

На відміну від попередніх філософський підхід шляхом аналізу виокремлює певні риси, характеристики, закономірності і розуміє їх як складові культури або як причину її розвитку. Бачити і розуміти – різні речі. Філософія має справу з розумінням. При цьому культура трактується як “зміст” або “засіб буття” суспільства.

Першим спеціалістом, який здійснив спробу систематичного обґрунтування теорії культури, був американець Леслі Вайт (1900-1975рр.). Свою теорію він назвав культурологією, і хоча цей термін був відомий і раніше, він отримав загальносвітове визначення лише після виходу в світ основних праць Л. Вайта.

За твердженням засновника культурології, культура – це наукова категорія, що відбиває особливу сферу дійсності, притаманну лише людському суспільству і має власні закони функціонування й розвитку. Професіональне вивчення культури, на думку Л.Вайта, матиме для людства не менше значення, ніж відкриття геліоцентричної системи та створення клітинної теорії, оскільки майбутнє людства визначається станом соціальних, економічних і політичних систем, функціонування яких забезпечує відповідна культура.

Світова наука пропонує також трактування культури як системи особливих засобів вирішення проблем, що постають перед людством. Культура характеризує особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних сферах суспільного життя

В ролі суб’єктів культурної діяльності можуть виступати: окремі людські індивіди, різноманітні соціальні групи, класи, етноси, історично конкретні суспільства, людство. В ролі об’єктів можуть бути: природа в натуральному стані, частково перетворені людиною природні об’єкти, соціальні об’єкти і, знову-таки, людина.

Людина розвивається в культурі як в одному з головних засобів самореалізації і постійно взаємодіє з об’єктами культури. Загалом же культура - це гармонія духовного й матеріального. Cкладність і різноманітність культури можна глибше пізнати, якщо диференціювати її на більш конкретні елементи

Типологія культури – це чітка класифікація культур, що існували, на основі певного взірця. Частіше за взірець будь-якого типу культури приймається ідеальна (теоретично розроблена) модель. Вона створюється на основі так званого архетипу – несвідомого колективного відображення досвіду попередніх поколінь у загальнолюдських первообразах.

Реальними взірцями типу культури частіше за все виступають історичні утворення життєдіяльності суспільств, які зафіксували себе сукупністю суттєвих і значних показників, по відношенню до способу життя людей можна розрізняти три типи культури: а) життя людей у природі, яке було домінуючим для народів до ХІV–XV ст.; б) життя людей “у другій природі”, яке характеризує розвиток суспільства у ХV–ХІХ ст.; в) життя людей на виживання. Останній тип виник з появою і загостренням глобальних проблем ХХ століття.

Духовно-релігійне обґрунтування виникнення і затвердження чотирьох типів культур : буддійського, християнського, ісламського, а також конфуціансько-даосиського. За ознакою свободи совісті можна виділити два типи культури: релігійний і світський. Типи культур виокремлюються і за соціально-етнічною ознакою.

Основою типів культур виступає зв'язок культури з науково-технічним прогресом. За цією ознакою виокремлюють доіндустріальний (традиційний), індустріальний (техногенний) і постіндустріальний (цивілізаційно-гуманістичний, інформаційний, раціонально-інтелектуальний) типи культури.

Існують типи культур, які відповідали основним історичним епохам людства:

культура давніх суспільств (до V ст. н.е.);

культура Середніх віків (V–ХV ст.);

культура Відродження та Реформації (ХV–ХVІ ст.);

культура Нового часу (ХVІІ–ХІХ ст.);

сучасна культура (ХХ–ХХІ ст.).

За основними носіями структуру культури утворюють культура особистості; культура соціальних груп; культура станів та класів; культура поколінь; культура етнічних спільностей та інші.

За масштабами поширення і особливостями відтворення розрізняють елітарну і масову(популярну) культуру, різні субкультури. Типологія і класифікація культури спрямовані на з’ясування культурно-творчого потенціалу людей і на активну участь кожного у відтворенні конкретної культури.

Згідно з однією з існуючих концепцій, культура трактується як сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством. При цьому виявляється можливість осмислити культуру як прояв різних сторін суспільного життя. Таким чином, долається досить вузьке розуміння терміну, коли в ньому взагалі не враховуються економічні, технічні, політичні та інші явища.

В структурному відношенні, культуру поділено на матеріальну та духовну. Але такий розподіл відносний. Культурі не притаманна чітка внутрішня організація, кордони культурних явищ розпливчаті.

Матеріальна і духовна культура дуже тісно співіснують. Все матеріальне виявляється реалізацією духовного, а духовне майже не існує без матеріальної оболонки.

Вітчизняна культурологія виділяє такі основні функції культури як суспільно-історичного явища:

1) пізнавальна;

2) світоглядна;

3) комунікативна;

4) оціночно-нормативна;

5) інтегративна.

Розвиток культури супроводжується виникненням та становленням самостійної системи цінностей. До них належать: міфологія, релігія, наука і мистецтво.

Мистецтво продуціює свої власні цінності за рахунок художньої діяльності, художнього освоєння дійсності. Його завдання - пізнання естетичного, художня інтерпретація автором явищ навколишнього світу.

Мистецтво збагачує культуру духовними цінностями завдяки художньому виробництву, через створення суб’єктивованих уявлень про світ, через цілу систему образів, що символізують зміст та ідеали певного часу, певної епохи.

Роль мистецтва у розвитку культури неоднозначна. Водночас мистецтво є конструктивним і деструктивним, воно здатне виховувати в дусі піднесених ідеалів і навпаки. Термін “мистецтво” вживається синонімічно до поняття художня культура

До художньої культури епохи належать: сукупність художніх цінностей (творів мистецтва),що наслідуються (завжди вибірково) від попередників; комплекс художніх цінностей самої даної історичної епохи; набір сформованих і загальноприйнятих норм та “технологій” мистецтва; творчі об’єднання виробників художніх цінностей (корпорації, братства, гуртки, спілки); художня критика тощо.

В сучасній науці немає єдиної загальновизнаної класифікації видів мистецтв. Найпоширеніша з них поділяє види мистецтв на три групи: просторові або статичні (усі образотворчі мистецтва й архітектура); часові або динамічні (література і музика) та просторово-часові (балет, театр, кіно).

Класифікація видів мистецтв може вестися і на підставі інших ознак: мистецтва поділяються на прості і синтетичні, видовищні і невидовищні, пов’язані з утилітарним призначенням (напр., декоративно-прикладне) і не пов’язані з ним. Таким чином , різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з’ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню різних видів художньої творчості

У художній культурі Давньої Греції особливе місце посідала музика. У добу Середньовіччя на перший план виступає мистецтво архітектури. З ХVІ століття починає складатися система мистецтв, властива Новому часу. Спочатку головні позиції займають образотворчі – живопис, скульптура, графіка.

Наприкінці ХVII – у ХVIII ст. провідні позиції поряд з образотворчими мистецтвами завойовує театр. Формуються класичні для нашого часу музичні жанри та інструментарій.

Слід зауважити, що поняття літератури як виду мистецтва в усій різноманітності її жанрів остаточно сформувалося лише в добу Нового часу. А у ХІХ столітті література досягає свого розквіту.

Художня культура сучасності охоплює і дуже давні, і порівняно нові види мистецтва. Так, образотворче мистецтво існує ще з часів первісного суспільства, а історія кінематографії налічує ледь більше сотні років. З середини ХХ століття дістав розвиток такий новий вид мистецтва, як телебачення. Останні десятиліття позначені появою різноманітних форм медіа-мистецтва (відео кліпи, відео інсталяції, відео скульптура і т.п.).

В цілому мистецтво підтримує відкритість системи цінностей, відкритість пошуку і альтернативної орієнтації в культурі, що врешті-решт призводить до виховання духовної незалежності людини, свободи духу. Для культури це дуже важливий потенціал і фактор її розвитку.

Існує ще й жанровий поділ мистецтва за тематичними, структурними або функціональними принципами. У кожному виді мистецтва система жанрів складається по-своєму. У літературі жанри визначаються на підставі належності твору до літературного роду. У музиці жанри розрізняються : за способом виконання. У живопису жанри визначаються за предметом зображення а також за характером зображення.

З розвитком мистецтва його видово-жанрова система зазнає постійних змін: деякі жанри застарівають і виходять із вжитку, проте з’являються нові.

На початку ХХІ століття все частіше і більш аргументовано заперечуються претензії новочасної науки на одноосібне володіння істиною. Змінюються і самі наукові парадигми, причому простежується тенденція до зближення характерно наукових парадигм із принципами інших форм пізнання та освоєння світу, насамперед релігії та мистецтва.

Поняття цивілізація є одним з ключових термінів західної гуманітарної традиції, системи соціологічних і культурологічних знань. Латинське слово “civitas” означає “громадянство, громадське суспільство, держава, місто”. Саме ж поняття “цивілізація”, яке з’являється у ХVІІІ ст.,

Вся історія поняття “цивілізація” тісно пов’язана з історією поняття “культура”. Останні два століття ці поняття в більшості випадків виступають як синоніми, однозначні терміни. Так, як і “культура”, “цивілізація” означає небіологічні форми дійсності людини, систему явищ, які виділяють людину із природи, сукупність речей та ідей, штучно створених людиною.

Крім того, поняття “цивілізація” (як і поняття “культура” в деяких випадках) вказує на ту чи іншу форму історичного життя людей, обмеженою просторовими рамками або межами якоїсь епохи. Наприклад, говорять про “східну цивілізацію”, “європейську цивілізацію”, “античну цивілізацію”. Науковий підхід, що ґрунтується на прагненні точно встановити географічні та історичні координати цивілізації (точніше цивілізацій), називається теорією локальних цивілізацій.

Одне із значень поняття “цивілізація” – це рівень, ступінь громадського та культурного розвитку. З цього погляду в історії людства виділяються “доцивілізаційний” етап та епоха цивілізацій. Вони не тільки йдуть один за одним, але можуть існувати одночасно.

“Цивілізація” також може розглядатися як сукупність досягнень матеріальної і духовної культури якихось істот або наділених інтелектом істот, не обов’язково людей. Наприклад, прихильники уфології говорять про “позаземні цивілізації”, письменники-фантасти – про “цивілізацію комах” тощо.

У культурології ставиться питання про типології цивілізацій що характеризуються:

1) панівним типом господарської діяльності – землеробські та індустріальні або приморські та континентальні;

2) принципом природно – географічного середовища – “відкриті” та “закриті”, інтравертні та екстравертні;

3) за релігійним принципом.

Терміни “цивілізація” і “культура” тісно пов’язані як за походженням, так і за основними значеннями. Але між цими поняттями існує істотні відмінності.

У зв’язку з тим, що терміни “культура” і “цивілізація” надзвичайно багатопланові, відмінність людини від природи, людського суспільства від природного середовища. Як “культура” так і “цивілізація” застосовуються для визначення певних історичних типів культури, епох в історії культури, які мають конкретну географічну вказівку на форми культури.

Характерно, що, коли говорять про “цивілізовані країни”, мають на увазі країни з високим рівнем екологічного, технічного й соціального розвитку. Проте “культурною країною”, “країною високої культури” можуть називати і відносно бідну країну з низьким або середнім рівнем соціально-економічного й технічного розвитку. У зв’язку з цим сучасні політологи говорять про “конфлікт цивілізацій” (наприклад, західної, ісламської та східної), а не про “конфлікт культур”.

Історія людства нараховує багато цивілізацій, які мали неповторні риси та вигляд. Вони руйнувались або їх руйнували, на їх уламках виникали інші. У надрах сучасного індустріального суспільства зароджуються контури майбутніх цивілізацій.

Тестові завдання

1. Наука що вивчає культурні цінності називається:

а) етнологія;

б) нумерологія;

в) аксіологія.

2. Вперше термін “культура” було використано у роботах:

а) М.П.Катона;

б) С.Пуфендорфа;

в) Арістотеля;

3. За синонім “культури” вважали культ розуму:

а) представники німецької класичної філософії;

б) італійські гуманісти;

в) французькі просвітителі.

4. Кому належить першість у систематизації теорії культури:

а) П.Сорокіну;

б) Л.Уайту;

в) М.П.Катону.

5. По відношенню до способу життя людей розрізняють:

а) три типи культури;

б) двадцять одну цивілізацію;

в) чотири раси.

6. Коли з’являється поняття “цивілізація”?

а) XVI ст.;

б) XVIII ст.;

в) XIX ст.

Семінар № 2. Культура Стародавнього Сходу.

План

1. Культура Давнього Єгипту.

2. Культура Давнього Дворіччя.

3. Культура Давньої Індії.

4. Культура Давнього Китаю.

Теми рефератів

1. Археологічне відкриття Картера.

2. Міфологія Єгипту.

3. Загадковий світ єгипетських пірамід.

4. Перша писемна законодавча система – закони Хаммурапі.

5. Поезія і живопис Китаю.

6. Технічні досягнення країн Стародавнього Сходу.

Список рекомендованої літератури

1. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т.т./ Л.С. Васильев. – М.: Высшая школа, 2001. – 512с.

2. Искусство древнего Востока. 3-е изд. перераб. и доп.[ под ред. В. И. Кузищина]. – М.: Высшая школа, 2003. – 462с.

3. Искусство стран Востока[под ред. Р.С. Василевского]. – М.: Просвещение, 1986. – 287с.

4. Кремер С.Н. История начинается в Шумере /С. Н. Крамер. - [ пер. с англ. Ф. Л. Мендельсона]. – 2-е изд. – М.: Наука, 1991. – 235с.

5. Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу. Курс лекцій: Навч. посіб./ О.П. Крижанівський. – К. : Либідь, 2000. – 320с.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури[ за загальн. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової]. – Львів: Світ, 1994. – 496с.

7. Любимов Л. Д. Искусство древнего мира/Л. Д. Любимов. – М. : Просвещение, 1980. – 320с.

8. Світова художня культура: Від первісного суспільства до початку середньовіччя: Навч. посіб./ О.П. Щолокова, С.В. Шип, О.Л. Шевнюк, О.М. Семашко. – К. : Вища школа, 2004. – 176с.

9. Художня культура світу: Арабо-мусульманський культурний регіон. Африканський культурний регіон. Індійський культурний регіон.: Навч. посіб./ Н. Є. Миропольська, Є. В. Бєлкіна, Л. М. Масол та ін. – К. Вища школа, 2003. – 195с.

1. Великий внесок у культуру всього людства зробив Стародавній Схід. Так прийнято називати давні класові суспільства на великому терені Азії та Африки. Тут почалася людська цивілізація, виникла державність. Стародавній Схід – це країни Південної та Східної Азії, Північної та Північно-Східної Африки в період виникнення та існування рабовласницької формації з середини 4 тис. до н.е. – для Єгипту, з 2 тис. до н.е. – для Індії та Китаю до становлення феодалізму.

На досить високому рівні у єгиптян була освіченість. Вони вважали, що знання наближають людину до краси. Люди, які спеціально опанували мистецтво читання та письма називалися писцями. Посада писаря займала важливе місце в країні. Вони користувалися найвищими привілеями давньоєгипетської держави.

Розвиток писемності та технологія обробки папірусу для письма привели до появи літератури. Єгипет – батьківщина історичної повісті, казок, байок, любовної лірики. В “Книзі мертвих” вміщувалися відомості про заупокойний культ, моральні цінності давньоєгипетського суспільства. Але література не обмежувалась рамками релігійної тематики. В IV тис. до н.е. з’явилися перші літературні твори світського характеру. Народ віддавав перевагу казкам.

Релігійно-містичні, медичні, наукові тексти, хроніки та літописи складались і зберігались в скрипторіях (“будинках життя”) при храмах або їх записували на стінах гробниць і пірамід.

У Дворіччі послідовно змінювались різні державні утворення, в тому числі Шумер, Аккад, Вавілонія, Ассирія, Іран. Історичною особливістю розвитку культури регіону був ряд різних по етносу культур, що зміняли одна одну на просторі Месопотамії.

Дворіччя – батьківщина літературних творів, які ми сьогодні відносимо до видатних пам'яток світової літератури.Шумери створили перші в людській історії поеми про “Золотий вік”, написали перші елегії. Найдавніша пам'ятка шумерської літератури – цикл сказань про відважного і непереможного героя Гільгамеша, царя міста Урук, сина смертного і богині Нінсун.

Одне з унікальних явищ у світовій культурі – культура Індії. Ведами називаються збірники гімнів та жертовних формул. Вед було чотири: “Ригведа” (Веда гімнів), “Самаведа” (Веда пісень), “Яджурведа” (Веда для жертвоприношень), “Атхарваведа” (Веда заклинань). Веди написані староіндійською (ведійською) мовою або мовою санскриту, що означає “досконалий”, “оброблений”. На основі санскриту була створена своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 літер, з яких 12 – голосних. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

У “Ригведі” вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани – “варни”: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (простолюдинів-землеробів) та шудрів (слуг).

Класична художня література Індії пов’язана з різноманітністю світських жанрів. Велику популярність набула творчість видатного поета Калідаси (кінець ІV – поч. V ст.). Його драма “Шакуншала” та інші твори, пов’язані героїчними сюжетами, були призначенні для придворного театру. У народі були поширені байки, що склали книгу “Панчатантра”.

Саме в глибоку давнину в Китаї склалася писемність. Одним з давніх її видів було вузликове письмо. Одночасно з ним виникло й малюнкове письмо. Вже в XV ст. до н.е. в Китаї існувала розвинута система ієрогліфічного письма, яка нараховувала більш 2000 ієрогліфів. З ієрогліфічною писемністю пов’язана самобутність китайського мистецтва та способу мислення давніх китайців. Розвиток духовної культури Китаю сприяв книгодрукуванню, а каліграфія – мистецтво написання ієрогліфів – перетворилася в окремий вид мистецтва. Краса китайської каліграфії – у виразності пластичних елементів, в находженні рівноваги, в динамічності, у відсутності застиглої симетрії. Саме каліграфія створила шкалу оцінок для творів живопису, а також зв’язала живопис й літературу.

Китайцям належить епохальний винахід – книгодрукування. Хоч ієрогліфічна письменність не сприяла набірному принципу, але у китайців поступово з’являється велика кількість паперових книг і починається формування бібліотек.

2. Важливою частиною єгипетської культури була наука, яка носила прикладний характер: математика, астрономія, механіка були пов’язані з сільським господарством і мореплавством, хімія та медицина (в основному хірургія) – з мистецтвом бальзамування. Про високий розвиток математики свідчать 36 математичних трактатів. Математики Єгипту створили систему числення, близьку до десяткової, виробили спеціальні знаки для позначення чисел. Вони знали знаки додавання та віднімання, множення та ділення, могли вирахувати місткість корзини, величину купи зерна, площу кола, об’єм піраміди, мали уявлення про дробі. Стародавні єгиптяни складали задачі на чотири правила арифметики з урахуванням дробових чисел. Відомі їм були арифметична та геометрична прогресії.

Розливи Нілу, цикли сільськогосподарських робіт заставляли спостерігати за явищами природи. Це привело до зародження астрономії та виникнення календаря. Рік поділявся на 360 діб. Складалися географічні карти, використовувалися сонячні та водяні годинники. Єгипетський календар був удосконалений Юлієм Цезарем (46 р. до н.е.) і став основою для створення нового календаря, який було названо Юліанським.

В Месопотамії досить високого рівня досягли наукові знання. Велике значення для світової культури мала шумеро-вавилонська математика та астрономія. Приблизно у 2000 р. до н.е. була створена арифметика. В її основі лежала певна система рахунку. Одним з досягнень месопотамської культури є місячно-сонячний календар.Із Месопотамії у сучасну культуру прийшов семиденний тиждень.

Багато досягнень вавілонців увійшло в сучасний побут. У Вавилоні коло ділили на 360, рік на 12 місяців, час на хвилини і секунди. Вавілонські астрономи досягли успіхів у вивченні небесних світил. Вони визначили закони обертання Сонця, Місяця та повторюваності затемнень. Вавілонські математики заклали основи алгебри. Вони вже вміли вираховувати не лише квадратний, але й кубічний корені.

В Месопотамії вперше було винайдене колесо, гончарний круг, бронзу, кольорове скло. Визначною пам’яткою юридичної думки стали закони вавілонського царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.).

Стародавній Індії був притаманний високий рівень науково-природничих та гуманітарних знань. Особливою увагою користувалися математика і астрономія. Математики Давньої Індії винайшли початкову форму алгебри. Видатним досягненням було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. Індійські математики користувалися значенням “пі”, видобували квадратичний та кубічний корені, раніше за греків відкрили теорему Піфагора. В Індії вперше було застосовано знак нуль. Цифри, які називають арабськими, насправді, були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. “Корінь”, “синус”, “цифра”, “три” - ці терміни прийшли в наше життя із Індії. Значним інтелектуальним здобутком давньоіндійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

Значні досягнення давніх індійців в галузі медицини. Давньоіндійські вчені відкрили атомістичну будову речовин. Індійським астрономам належить припущення про обертання Місяця навколо Сонця. Високого рівня в країні досягла філософія.

До XII ст. н.е. в Китаї було зроблено більше відкриттів і винаходів, ніж в будь-якій іншій країні. Давні китайські вчені винайшли морські прилади: румпель, компас, багатоярусні щогли. В Китаї було винайдено, прообраз сейсмографа, небесний глобус, механічний годинник, водяний млин і машину-насос, яка підіймала воду на поверхню землі. В Китаї було зроблено багато цікавих наукових відкриттів: технологія виготовлення пороху, сірчаної кислоти, шовку, лаків і фарб. Ця країна дала світу шедеври порцеляни, секрет виготовлення якої передавався з покоління в покоління.

З давніх часів в Китаї існувало розвинуте законодавство і судочинство, розвивалась математика, астрономія, агрономія та інші науки. В II ст. до н.е. з’явилася книга “Математика в дев’яти розділах”, якою користувалися при астрономічних розрахунках, землемірних роботах.

Після винаходу телескопу та інших інструментів для астрономічних спостережень, вченим Чжан Хеном в I-II ст. н.е. , китайські астрономи успішно вели спостереження за Сонцем, Місяцем, іншими планетами та зірками. Ними був складений календар, де рік поділявся на 365 діб і 12 місяців, створили небесний глобус, відкрили сонячні плями. В XII ст. до н.е. з’явився сонячний годинник. На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячну історію.

3. Релігія та, органічно пов’язана з нею, міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян. Давній Єгипет вважається класичною країною поклоніння богам у вигляді тварин. Найбільш поширені давньоєгипетські культи: тварин, Ніла, фараона, Сонця, мертвих (заупокійний), Осіріса (культ природи). В усі періоди своєї історії Давній Єгипет віддавав перевагу солярному культу, який був пов’язаний з поклонінням Сонцю (Ра) і обожнюванням фараона. Бог Амон - покровитель фараонів – символізував їх божественне походження.

З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль – дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жерцями система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по справах людини.

Найдавнішим культом в Месопотамії був культ богині-матері. До культу богині-матері приєднався культ підлеглого їй бога-чоловіка, божества родючості. Тісний зв’язок населення Дворіччя з природою формував, таким чином, його уявлення про світ богів.

Перше місце в шумерському пантеоні посідала тріада богів: Ан – бог неба, Ентіль – бог землі, Енке – бог води. Четверте місце займала богиня Нінхурсат, “мати всього живого”. Існували також боги землі, підземні і надземні. З часом важливе місце серед богів посів бог Мардук, син бога Еа і богині Дамкіни. Він перебрав на себе роль свого батька в сфері мудрості і турботи про людей. В вавілонському пантеоні Мардук зайняв перше місце. В ассирійському пантеоні місце “царя всіх богів” належало Аштуру.

Поряд з культом богів було розповсюджене шанування демонів добра і зла. Демонів зображували напівлюдьми, напівтваринами, добрих – у вигляді окрилених п’ятиногих биків з людськими головами або у вигляді людей з пташиною головою та крилами.

Специфічною рисою релігійного життя Індії є те, що в ньому існували різні види релігії. Для ведизму було характерне поклоніння багатьом богам, обожнювання сил природи, вчення про переселення душ. Численні риси ведизму перейшли до індуїзму – основну релігію сучасної Індії.

У VІ ст. до н.е. зародився буддизм. Він проповідував позбавлення людей від страждань шляхом відмови від бажань і досягнення “вищого просвітлення” – нірвани. Засновник буддизму Сідхартха, названий Буддою (просвітлений), виражав протест народу проти брахманської релігії, заснованої на кастових відмінностях і складних обрядах.

Основний принцип розвитку китайської цивілізації – замкненість культурного світу, в якому головну роль відігравали корінні традиції. В китайській культурі слабо розвинуті міфологія і уявлення про потойбічний світ. Соціальна етика і адміністративна практика завжди відігравали більш значну роль, ніж містика та індивідуальні пошуки спасіння.

Специфіка й психологічні особливості мислення, сформовані релігійними системами, але не релігія як така, а перш за все ритуалізована етика, формували суть традиційної китайської культури.

Релігійній структурі Китаю завжди була властива незначна роль духовенства. Були відсутні жерці, касти і стани. Важливі функції жерців виконували вчені. Пантеон божеств, яким будували храми і здійснювали жертвоприношення, був дуже строкатим і чисельним.

Особливе відношення культури Китаю до природи. Ніде в світі культура не була так відкрита до світу природи як в Китаї. В кінці VI – поч. V ст. до н.е. в Китаї виникає релігійно-світоглядна система – конфуціанство. Її засновником був проповідник Кун-Фун-Цзи (551-475 рр. до н.е.), відомий в європейській транскрипції як Конфуцій. Вислови Конфуція, записані його учнями і друзями, були покладені в основу книги “Судження та бесіди”. Головною заслугою конфуціанства було бажання поєднати державність і людяність.

Крім конфуціанства, в Китаї існував ще й даосизм. Засновником даосизму був головний охоронець державного архіву при Чжоутському дворі Лао-Цзи. В основі вчення – поняття про великого Дао – закон та абсолют, що панує скрізь і всюди завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Пізнати Дао, слідувати йому – мета і щастя життя. В даосизмі акцент зроблено на житті й довголітті. Буддизм, який прийшов в Китай в VI ст. до н.е. мав великий вплив і на конфуціанство, і на даосизм.

4. Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура. Єгиптяни створили монументальну кам’яну архітектуру – піраміди. Спорудження гробниць у вигляді пірамід було поширене за часів Давнього царства (приблизно 2800-2400 рр. до н.е.).

Починаючи з Середнього царства переосмислюється архітектурний стиль і більше уваги приділяється заупокійним скельним храмам і гробницям. В Новому царстві з’являються колонні храми, що свідчить про прогрес в галузі архітектури та будівництва. Такі храми присвячувались численним богам. Скельний храм Цариці Хатшепсут у Дейр-ель-Бахрі – блискучий приклад давньоєгипетської архітектури. Вершиною культової архітектури Єгипту є храмові ансамблі в Луксорі та Карнаці, храми бога Амона.

Скульптура розвивалась в різних жанрах. Вона відображала релігійний та традиційний характер культури: заупокійний портрет, гігантські скульптурні зображення сфінксів (лев з обличчям фараона) як символ надлюдської сутності правителя, чисельні високі та низькі рельєфи, дрібна пластика.

Значне місце в мистецтві Стародавнього Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф. Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального походження. Композиційним каноном став принцип фризової побудови зображень. Сюжети розгортаються на стінах один за одним, ритмічно повторюються жести й рухи. Це надає зображенням затримки у часі, а величному дійству – характер урочистості ритуалу – ходи, процесії, спрямованої у вічність.

В зодчестві Дворіччя основним будівельним матеріалом стала цегла. Головними будівлями були палаци та храми. У Шумері виник зіккурат – вид багатосхилої (3-7 ярусів) культової споруди із святинею головного бога на верхньому ярусі. Визначною будовою у Вавілоні вважалась знаменита Вавілонська вежа – храм бога Мардука.

Окрім будівництва храмів розвивалося будівництво палаців. Багато з них – навіть в руїнах – дивують своїми розмірами та розкошами. Палаци Саргона ІІ, Ашшурбаніпала, Навуходоносора ІІ являють собою цілі міста, оточені муром.

В Дворіччі інтенсивно розвивалась скульптура: рельєфи, монументальна скульптура, дрібна пластика. Пластика відрізнялась декоративністю (інкрустація золотом, міддю, дорогоцінними камінцями і дорогими породами дерев), тонкою роботою, високою майстерністю виконання. Рельєфи відображали найбільш яскраві моменти історії і культури країни: сцени військових походів, полювання, релігійні та міфологічні сюжети.

Мистецтво Стародавньої Індії поступово складалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Увінчання основ буддизму в монументальному мистецтві стало головною метою періоду мистецтва Ашоки (ІІІ ст. до н.е.). Саме тоді з’являється споруда, яка поєднує елементи архітектури та скульптури – меморіальна колона, або стамбаха. За часів правління Ашоки в архітектурі з’явилися і меморіальні поховальні пам’ятки-ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії. Однією з найстаріших та найвеличніших ступ Індії вважають ступу в Санчі (близько 250 р. до н.е.).

Поширеним видом буддійської архітектури був печерний храм. Печера Ломас Ріші в Боях-Гаі – овальне святилище та прямокутна зала – були висічені ще за царя Ашоки (250 р. до н.е.). У мистецтві цього періоду провідне місце посідала монументальна скульптура.

Наступний період розвитку індійського мистецтва припадає на епоху правління Кушанської династії (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) В цей час у культовій архітектурі з’являються печерні храми – чайтьі. Наприклад, чайтья в Карлі. Скульптурні рельєфи з чоловічими та жіночими фігурами, розташовані парами, прикрашають зовнішній фасад храму.

Крім архітектури та скульптури в Індії розквітає живопис. Значних успіхів в стародавній Індії досягло й прикладне мистецтво. Мистецький доробок індійців увійшов до золотого фонду світової художньої культури і вплинув не тільки на подальший розвиток індійського мистецтва, а й на художню культуру багатьох країн Азії.

З ієрогліфічною писемністю пов’язана самобутність китайського мистецтва та способу мислення давніх китайців. Саме каліграфія створила шкалу оцінок для творів живопису, а також зв’язала живопис й літературу.

Основи китайської архітектури і образотворчого мистецтва були закладені одночасно. В середині I тис. до н.е. складаються принципи архітектури і містобудування. Вони були зафіксовані в письмових трактатах (“Чжоу Лі”). На основі праці великого числа рабів були побудовані дивовижні споруди. Протягом двох тисяч років з XI ст. до н.е. в Китаї будувався найбільший у світі великий канал, який з’єднав Пекін з Ханчжоу, - складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими засобами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда в період династії Цинь – Великий китайський мур (IV – III ст. до н.е.) довжиною 5 тис. км для захисту кордонів.

Зразком високого містобудівництва була столиця імперії – Чан юань – визначне місто Стародавнього Сходу.

У VI – III ст. до н.е. під впливом буддизму зводилися ярусні культові башти – пагоди, печерні храми.

В Китаї були створені численні комплекси гробниць знаті.

У Китаї еталоном прекрасного була природа. Саме через природу китайці намагалися осмислити головні закони буття. Тому в Китаї вже в перших століттях нашої ери, значно раніше, ніж в інших країнах, з’явився пейзажний живопис. У жанрі “квіти і птахи” знайшли поетичне відображення давні уявлення про значущість кожного явища природи.

Кожний зображений природний мотив був символічно пов’язаний з побажанням добробуту, здоров’я тощо.

Одна з найхарактерніших особливостей китайського живопису – гармонійне поєднання в ньому поезії та каліграфії.

Тестові завдання

1. З розшифрування якого документа у 1799 році бере свій початок наука єгиптологія?

а) книги мертвих;

б) розетського каменю;

в) текстів гробниць.

2. Як ім’я володаря, що побудував висячі сади у Вавилоні?

а) Хаммурапі;

б) Ашурбаніпал;

в) Навуходоносор.

3. За часів Ассірійської імперії переважаючим типом архітектурних споруд були: