НИЙ ПРОСТІР СЛОВ’ЯН ТА ЇХ СУСІДІВ

План:

1. Давні форми культури. Трипільська культура.

2. Слов’яни в групі народів індоєвропейської мовної сім’ї.

3. Індоєвропейські традиції у духовній культурі слов’ян.

4. Міфологічний простір слов’янського язичництва.

1. Залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів. Найтривалішим був період палеоліту (стародавній кам’яний вік), який в свою чергу поділяють на три періоди. Ранній палеоліт тривав від появи людини до 150 тис. років тому. Саме в цей період, приблизно 1 млн років тому первісна людина з’явилася в Україні. Основним знаряддям праці було ручне рубило, виготовлення якого свідчило про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності. У період середнього палеоліту (150-35 тис. років тому) неандерталець навчився добувати вогонь, відбулося зародження релігійних уявлень і вірувань, було зроблено перші кроки в образотворчому мистецтві, знайдено кістки орнаментовані геометричним орнаментом. Найголовнішою подією пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) стала поява homo sapiens, кроманьйонець уже використовував понад 100 типів знарядь праці. Винайдення у мезоліті (середній кам’яний вік, 10-6 тис. років тому) лука і стріли змінило соціальне життя людини. У період неоліту (новий кам’яний вік, 6-4 тис. до н. е.) відбувся перехід від традиційного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту (мідно-кам’яний вік, 4-3 тис. до н. е.) була Трипільська культура.

2. Слов’яни – мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями (арійцями). Вчені виділяють чотири регіони, які претендують на право називатися індоєвропейською прабатьківщиною. Зокрема, це Центральна Європа, Близький Схід, Балкани та лісостепова і степова зони між Дністром і Волгою. Вірогідно найдавніші індоєвропейці сформувалась у V-IV тис. до н. е.

Найранішими відокремленнями від індоєвропейської спільноти вважається міграція народів тохарської та анатолійської групи. Потім виділяється “греко-вірмено-арійська” мовна спільнота, яка розпадається на протоелінську, протовірменську та протоарійську діалектну групи. Протоарійська група розділяється на індоарійську, яка мігрує на територію Індостану, та іранську. Вже з Азії іраномовні скотарські народи приходять у північне Причорномор’я (скіфи, сармати-алани-осетини). У ІІІ тис. до н. е. у Європі група носіїв давньоєвропейських діалектів розпалася на кельто-італійську та германо-балто-слов’янську мовні спільноти. На рубежі ІІ і І тис. до н. е. остання розпадається на мову прабалтів, германців та праслов’ян. Власне слов’янські археологічні культури датуються не раніше, ніж 5 ст. н. е. Щодо первісної території слов’ян існують різні точки зору, одна з яких полягає в тому, що прабатьківщина слов’ян має знаходитись десь між течіями Вісли і Дніпра, південніше Прип’яті.

3. Осмислення світу давніми індоєвропейцями відбувалося через міфологію. Міфологія характеризується такими основними ознаками: 1) міфи є історичними оповідями, тобто сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді; 2) міфи формулюють зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить; 3) міфи виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається.

Міфологічна історія – це завжди історія творіння із хаосу порядку, космосу. Певному порядку підпорядковані і рухи світил, і зміни пір року, і відносини між богами, і відносини між людьми. Принципи, на яких ґрунтується порядок, проявляються в особливій значущості сакральних чисел – 2, 3, 4, 7, 12. Світ немовби підпорядковується ритмам, пов’язаним із цими числами. Найпростішою, найбільш природною видається класифікація за бінарним принципом, принципом “так” і “ні”, “свій” – “чужий”. Світ “свого”, світ порядку протистоїть світові “чужого” так само, як культура – натурі, освоєне і опрацьоване – дикому. Універсальним символом дикого і природного є сире, культурного і освоєного – варене і вогонь (пізніше золото, гроші).

До фундаментальних належать також класифікації на потрійному принципі. Найпростіший приклад – виділення у світі не тільки опозиції “верх-низ”, а й опозиції “верх-середина-низ”. Це більш складний поділ, бо в “середину” ми нібито вставляємо себе, Еgo, і дивимося на себе як на один з предметів цього світу. Іншими словами, класифікація на “три” пов’язана з самосвідомістю. Поділ Космосу на три частини або ототожнення світу з деревом, у якому виділяються верх (крона), середина (стовбур) і низ (корені), є універсальним для всього людського суспільства.

Потрійна класифікація Космосу найбільш характерна для індоєвропейського світу. Це, зокрема, простежується на класифікації тваринного світу. До “верхнього” світу належать птахи, до “середнього” – ссавці: вовки, ведмеді, леопарди, леви, вепри, олені тощо, до “нижнього” – змії, водяні тварини, комахи. Тварини “середнього світу” бувають ритуально близькі і ритуально віддалені від людини. Ритуально близькими були вовки, ведмеді; найбільшу близькість до ведмедів спостерігаємо в германо-балто-слов’янському колі. Близькість означала наявність ритуалів перетворення на вовка чи ведмедя, які супроводжувалися одяганням у їхні шкури. З вовком асоціювались особливо люті дружини воїнів, що входили під час битви в надзвичайний шал, навіть не відчуваючи болю. Окрема градація існувала для свійських тварин. Тут найближчим до людини був кінь (осел). Далі йшли за ступенем близькості корова (бик), вівця, козел.

Існує й упорядкування світу за чотирма координатами. Це передусім стосується чотирьох сторін світу. Якщо чотири сторони, квадрат символізують безконечність чи небо, то ритуальний круг – конечну землю, упорядкування світу, замикання “свого” і відділення його від “чужого”.

Спадщина давнього індоєвропейського минулого нерідко дає ті культурні рамки, які дозволяють нам глибше розуміти світ в нас самих і довкола нас.

4. Загальна характеристика слов’янського міфологічного простору така ж, як і його першоджерела – індоєвропейського. Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні – відділити “свій” світ від “чужого”. Гранично “свій” простір – хата – відгороджується від світу “чужого”, і кордон, межа, край “свого”, освоєного світу відіграє виняткову роль. Коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між “своїм” та “чужим”. Всередині дому теж виділяється “краща” і “гірша” частини. Діагональ “піч-покуть” протиставляє ці частини дому: краще місце – на покуті, жіноче місце – у районі печі.

Сакральність числа “сім” у слов’янській традиції підтверджується тим, що в колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим переосмисленням космогонічного акту “церкву мурують з чотирма вуглами, з трьома верхами”. У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, по-українськи – “обійстя”, дослівно означає “місце, яке обходять навколо”. У всіх слов’ян зафіксовано звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями та епізоотіями.

В архаїчній свідомості структура “малого” світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом. Стародавні слов’яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни. У язичників є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. По-перше, це та душа, яка залишається “на тому світі” після смерті, з’являючись у визначений час до своїх родичів “гостем”. “Гість” – душа, що покидає людину після смерті і вирушає ритуалами на “той світ”. Гість-небіжчик, як і гість живий, сприймались водночас як “свій” і як “чужий” – з гостинністю і з острахом. Не випадково “гостинець” – це і подарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладовище. По-друге, це та душа, яка дає людині так звану життєву силу. Маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Фольклорний приклад небіжчика, який зберігає життєву силу, але не є живою людиною, – упир. Крім упиря, повір’я знали русалок, потерчат та мавок. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на “той світ” через те, що смерть застала їх нехрещеними. По-третє, душа людини – це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду. Ім’я в архаїчній свідомості так само ототожнювалось з особистістю, як тінь або слід. У язичників світ небіжчиків був безіменним і безликим – тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння із мертвих. Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяльності, як її собі уявляли слов’яни. В прислів’ї “душа бачить, а серце чує” відображається це старовинне розуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювалась з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, “чути” – функція в світі невидимого, звідки – зв’язок “чуття” з серцем, “серединою”. Третя функція душі – життєва сила, вона ототожнюється з “утробою”.

Основні терміни до теми: палеоліт, Трипільська культура, індоєвропейці, “звіриний стиль”, слов’яни, міфологія, Космос.

Запитання для самоконтролю:

1. Як відбувалося осмислення світу давніми індоєвропейцями?

2. Яка класифікація Космосу найбільш характерна для індоєвропейського світу?

3. Якими були уявлення слов’ян про співвідношення душі і тіла?

Додаткова література:

1. Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. – К.: Наукова думка, 1991. – 139 с. (V>12828)

2. Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. – К.: Генеза, 2005. – 208 с. (V>21248)

3. Баран В. Д. Етнічна та етнокультурна історія України: У 3-х томах. – К.: Наукова думка, 2005. (V>21648)

4. Боровський Я. Є. Світогляд давніх киян. – К.: Наукова думка, 1992. – 172 с. (VІІ>51257)

5. Відейко М. Ю. Шляхами трипільського світу. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

6. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 354 с. (V>15928)