Ваш хід, панове зрадники
– Схоже, відірвалися, – Орфей першим виплутався з чагарників і, важко дихаючи, стояв на галявині, яка поросла густими будяками. Софі пробиралася вслід за ним, стараючись уникати колючих гілок, що раз за разом норовили видряпати їй очі.
Йти довелося майже навпомацки. Ця частина парку була занедбана і більше нагадувала непролазні хащі впереміш зі сміттєзвалищем. Гори брухту химерними тінями виринали з мороку, нагадуючи незграбних чудовиськ.
Місячне світло ледь пробивалося крізь дерева, а іншої ілюмінації тут не спостерігалося.
– Орфей, рано радієш, – прошепотіла дівчина, дістаючи меч, і не відриваючи погляду від старого розбитого фонтану, що знаходився посеред галявини.
Передчуття не підвело – між руїнами майнула примарна пляма, схожа на таємничого привида, і хоча вона була в зоні видимості всього якусь мить, Софі встигла роздивитися біле платтячко.
– В чому справа? – насупився Орфей, очікуючи нової хвилі тремтіння землі.
– В маленькій дівчинці.
– Що?
– За фонтаном хтось є, – Софі міцніше стиснула зброю в руках, – Виходь! – звеліла вона, підвищивши голос.
– Там нікого немає. Тобі здалося… – почав було Орфей, але коли невпевною ходою до них вийшла дівчинка років восьми, затих.
– Я тільки хочу потоваришувати, – мовила вона відчуженим тоном. Вигляд у дівчинки був такий, наче вона блукала тут не перший день.Темні кола під очима контрасно виділялися на фоні блідого обличчя та знекровлених губ.
– Ага, як би не так, – Орфей однією рукою потягнувся за сокирою, яку позичив з арсеналу Софі, а іншою непомітно дістав з-за поясу мисливський ніж.
– Що ти робиш? – здивувалася дівчинка. – Ви бачили Пухнастика? Я шукаю Пухнастика.
– Нічого особистого, але четверте правило класичних страшилок говорить: якщо вночі з лісу до тебе виходить підозріла малявка – або давай драпака, або вали цю тварюку до бісової матері.
І не чекаючи відповіді, Орфей точним рухом метнув ніж, поціливши їй прямісінько у горло. Похитнувшись, дівчинка впалана землю.
– І мій варіант: демон-хамелеон, – тихо озвучив він.
– Зараз дізнаємося, – Софі підійшла до тіла, спостерігаючи, як воно прямо на очах, перетворюється на порох. – Ти правий.
– А де один… – Орфей затнувся.
– …Там і його зграя. От лайно!
Дикий, не людський вереск пронизав повітря. Від несподіванки мисливці завмерли, затамувавши подих. Хамелеони полювали зграями, в яких налічувалося до півсотні осіб. Від цієї думки у Софі спітніли долоні. Нестямний крик, відлунням розходився між деревами, наближався, з кожною секундою все більше нагадуючи ридання. Продираючись крізь чагарники, на галявину вибігли дві постаті. Не помітивши мисливців, які стояли за фонтаном, вони кинулися у протилежні сторони.
Софі жестом підкликала Орфея:
– А це не схоже на хамелеонів.
– Еге ж. Бенсон, дай вгадаю, нам потрібно наздогнати хоча б одного із них?
– Молодець, схоплюєш на льоту, – вона посміхнулась, обійшовши фонтан.
– Софі…
– Так?
– Тільки не відходь далеко. Патрік знесе мені голову, якщо з тобою щось станеться.
Вона промовчала, подумавши, що нічого обіцяти не може. Орфей не відставав, прикриваючи тил. З усіх боків громадилося сміття, проржавілі огорожі, гнилі дошки, скло і купа іншого дрібного мотлоху, а старі скульптури височіли по обидва боки безмовними спостерігачами. Раптом хлопець схопив Софі за лікоть. У напівтемряві його сріблясте волосся і бурштинового кольору очі виглядали фантастично, майже нереально.
– Що таке?
– Тихо.
До них хтось наближався. Кроки було чути все виразніше, як і важке дихання навперебій зі схлипуваннями. Перестрибнувши уламки розваленого ангела, прямо на них вилетіла дівчина. Її руде волосся розвівалося на ходу, щоки блищали від сліз, а роздерті до крові руки були міцно притиснуті до грудей. Вона перелякано завмерла, побачивши мисливців. Софі від здивування, мало не випустила меч.
– Дороті? – видихнула вона.
– Софі? Орфей? Це ви? О, боже, не можу повірити, це справді ви! – нова хвиля плачу і тремтіння захлеснула Дороті, і вона опустилася на коліна.
Софі кинулася до неї:
– Як?.. Як ти тут опинилась?
Орфей приголомшено мовчав. Допомігши Дороті підвестись, він підтримував її, обхопивши за талію. Вона уривчасто заговорила, намагаючись не зірватися на крик:
– Мій друг… Це мало бути побачення. Він привів мене сюди… А потім всі зненацька зникли, і тільки ці… Монстри і якісь божевільні! Повно демонів! І тепер, я не знаю де він… Послухайте, неможна тут залишатися. Вони женуться за мною! Вони знайдуть нас, знайдуть! Благаю, йдемо звідси…
– О, кращого місця для побачення сьогодні годі було й придумати, – Софі важко зітхнула. Ситуація вимагала блискавичного рішення. Що робити далі? Куди йти? Чим далі, тим гірше. Та й Дороті має рацію, залишатися тут небезпечно, адже опинитись в лапах чудовиськ на чолі з Йян-ті – багато радості!
Такі моменти у своїй роботі Софі ненавиділа найбільше. Незнання вибивало з колії, змушуючи думки гарячково крутитися в голові. Де її друзі? Чи вдалося їм вибратися з парку? Взагалі – чи живі вони? Невже хтось із них виявився зрадником? Ця отруйна думка боляче кольнула в саме серце. Вона б багато віддала за можливість отримати відповідь хоча б на одне питання.
– Так, хто женеться за тобою? – запитання Орфея, адресоване Дороті, вирвало Софі з роздумів
– Я не знаю… Якісь люди… І вони увесь час говорили про Патріотів, – крізь сльози почала Дороті. – Їх тут близько дюжини. І у всіх на чолі намальований якийсь знак, тож впізнати їх не важко. А демони їх не чіпають… Покваптеся, будь ласка! – Дороті поспіхом витерла очі, розтерши кров з долонь по всьому обличчі.
– Дороті, опануй себе. З нами ти в безпеці.
– Але… Вони зовсім близько! Я їх чую! Я тут більше не залишуся! Ой… – Дівчина похапцем відбігла до найближчих кущів, де її знудило.
– Гаразд, – Орфей насупився і поглянув на Софі, – давай виведемо її з парку і повернемося за нашими.
З чагарників, звідки кількома хвилинами раніше з'явилася Дороті, донісся хрускіт зламаних гілок. Дівчина не брехала, хтось її дійсно переслідував. Софі з Орфеєм перезирнулись і приготувалися до бійки. Орфей, спритно крутнувши сокиру в руці, сказав:
– Якщо це та мерзенна ящірка, то маю зауважити, що вона несеться немов пара розлючених оленів.
– Не забувай, що вона і плюється як верблюд.
– Дякую, що нагадала.
Нарешті, кущі розсунулися і перед ними, важко сопучи і чортихаючись, вималювалися Патрік і Захарія. Побачивши друзів, вони помахали руками і зупинилися, намагаючись якомога скоріше привести дихання в норму.
– О…Оу! – Орфей розслаблено опустив зброю.
Софі з полегшенням зітхнула і підійшла до хлопців. Нарешті Патрік був тут, живий і неушкоджений!
– Дороті, поясни, в чому твоя проблема? – прохрипів мисливець. – Як здавати іспит з фізичної підготовки, то виявляється, що навіть моя прабабця бігає швидше, а коли ми хочемо допомогти, то за тобою не вженешся. – Хлопець перекинув руку через плече Софі, і обережно оперся на неї. – Ти ціла?
– Цілком.
Орфей схилив голову на бік, простягуючи руки:
– Старий, я ще ніколи не був такий радий тебе бачити! То це ви налякали Дороті?
– Не зовсім, – Захарія випростався, – за нею справді неслась пара демонів, але нам вдалося їх випередити. Вони будуть тут з хвилини на хвилину, тож тримай, – сказав він, простягнувши Дороті кинджал. Та розгублено вирячилась на нього.
– Вона не мисливець, – пояснив Орфей, – це довга історія, коротко скажу лише, що у її руках будь-яка зброя обертається проти неї і всіх в радіусі двох метрів. Мортем особисто заборонив Дороті навіть підходити до зброярні.
– Он як… Тоді, приємно було познайомитися, прикро, що це наша остання зустріч, – Зак вирішив повправлятися в дотепності, але під спопеляючим поглядом Софі його посмішка швидко зів'яла. – Та жартую я, жартую…
– Парк просто кишить тварюками з Дна, – Патрік витер спітніле чоло. – Ви бачили Кука з Івою?
– Ні. Але думаю, нам варто… – Софі не договорила. Дерева навколо немов ожили. Піднявся шелест, в темряві замерехтіли десятки пар яскравих жовтих очей. Їх оточили хамелеони. Схожі на карикатурну помісь людини і жаби, вони хижо шкірились і клацали зубами в передчутті розправи. Деякі звисали вниз головою, вчепившись міцними лапами в товсті гілки, інші ж обліпили стовбури дерев.
Найбільшою складністю в сутичці з цими тварюками було те, що вони миттю могли прийняти образ твого друга, соратника чи напарника і відрізнити на перший погляд їх було неможливо. Вони спокійно могли битися з тобою пліч-о-пліч, а в зручний момент встромити ніж у спину.
– Вони готуються це зробити, – простогнав Патрік, наче прочитавши думки подруги.
– Що саме? – порівнявся з ним Захарія.
Орфей поглянув на друзів і заступив собою Дороті. Мисливці взяли з нього приклад і стали пліч-о-пліч, звівши тісне коло, в центрі якого була безпомічна секретарка.
– Скопіюють нас. Наполегливо раджу не виходити з кола і запам’ятати те, що я зараз скажу, – відповів Патрік і, схилившись до Софі, прошепотів їй на вухо слово, – «Карамельно-грушеві пончики».
При знищенні хамелеонів мисливцям завжди були потрібні кодові слова, на випадок, якщо не будеш впевнений, хто перед тобою – друг чи демон. І як підказував досвід, найкращий варіант – щось дурне і безглузде. Дівчина кивнула і тихо передала код Орфею, а коли він назвав його Захарії, ловець невдоволено поморщив носа:
– Серйозно? Вони ж жахливі.
– Я вдам, що цього не чув, – посміхнувся Патрік.
Хамелеони синхронно зістрибнули зі своїх місць, а коли приземлилися, то вже прийняли образ мисливців.
– А я нічогенький так, еге? – зміряв Орфей оцінюючим поглядом своїх двійників. Друзі тільки хмикнули у відповідь.
Демон в образі Дороті видав щось схоже на бойовий клич, і зграя кинулася в атаку. Будучи на Дні Софі не раз доводилося вступати в бій з цими тварюками, але кожного разу її серце завмирало коли лезо простромлювало тіло двійника Патріка. Закусивши губу і на мить заплющивши очі, вона знесла голову черговому демону в образі друга і озирнулася в пошуках наступної жертви, розкручуючи зброю в руці. Мечем Софі володіла відмінно, але у використанні катани їй не було рівних. Легка і зручна, вона немов ставала продовженням руки, блискавично розсікаючи ворогів на частини.
– Ти так ефектно виглядаєш в бою... Карамельно-грушеві пончики… – Захарія несподівано винирнув з-під руки мисливиці, і лише її відмінна реакція і слух дозволили його голові залишитись на плечах.
– Чорт! Придурок, я мало не вбила тебе! – злісно прошипіла Софі, відштовхуючи ловця і встромлюючи лезо в чергового демона.
– Ну, ялинкових шишок у тебе немає, щоб закидати мене до смерті, а з цим я якось впораюся, – він підморгнув і зник там само неочікувано, як і з’явився.
Незважаючи на всі старання мисливців, чисельність хамелеонів не зменшувалася. На заміну загиблим з кущів з’являлися все нові і нові демони.
Мисливці почали виснажуватися. Патрік, вловивши момент, озирнувся і побачив, що з глибин парку до них мчить ціла орда тварюк. Вилаявшись, він звелів мисливцям відступати, тримаючи рюмсаючу Дороті всередині кола.
Раптом почулося дивне шипіння, і над головами демонів промайнула невиразна тінь, цілячись прямо в бік командира Альфи. Софі, відштовхнувши зі шляху Орфея, кинулася до Патріка і звалила його на землю. Над ними пролетів згусток червонуватою слизу і влучив прямо в обличчя її двійника. Друзі швидко піднялись, поки їх не затоптали і відновили коло. Патрік схопив Софі за руку і ривком притягнув до себе.
– Я ж казав, що ти як ніндздя, – хлопець посміхнувся, поглянувши на подругу. – Ніколи не знаю, чи знайду тебе там, де залишив.
Виставивши перед собою меч, він обійняв її за талію і міцно притис до себе, від чого у Софі перехопило подих.
– Та у нас ще гості! – прокричав Орфей, відрубавши голову своєму демонічному двійнику. – І їм відомий наш план! Ще б нам його дізнатися…То який у нас план? Чорт! – він відстрибнув, ухиляючись від чергової порції отруйної слини Йян-ті.
Цього разу ящірка прибула без звичних спецефектів у вигляді гуркоту і землетрусу, але поки не могла підібратися до мисливців поближче через незліченну кількість хамелеонів. Мисливцям ж це було лише на руку, оскільки з близької відстані Йян-ті цілилася куди краще.
Несподівано Дороті схаменулася і закричала:
– Ей! А я знаю, де вихід... Це зовсім близько!
– Гаразд. Тоді показуй куди йти. Давай вперед! І біжи з усіх сил, – звелів Патрік, відпускаючи Софі. Гаряче закивавши, Дороті вибігла з кола.
Оцінивши кількісну перевагу демонів, мисливці перезирнулися і, не змовляючись, помчали вслід за дівчиною. Втеча була виснажливою, але ефективною. Мисливці, не зупиняючись, бігли крізь парк, гонимі розчарованим улюлюканням демонів. Хамелеони помітно відставали, адже скопіювати витримку і фізичну підготовку мисливців було їм не під силу.
Парк поступово порідшав, і між деревами все частіше виднілися доглянуті алеї. Софі страшенно втомилася. За останні кілька днів їй ніяк не вдавалося нормально відпочити, а постійні бійки і біганина віднімали останні сили. Якщо так буде й надалі, вона навряд чи довго протримається у цьому шаленому темпі.
– Ми на місці, – перервав її сумні роздуми напрочуд спокійний голос Дороті. Дівчина зупинилася посеред невеликого майданчика. Виходом з парку тут і не пахло.
– Ееее… Дороті, ти впевнена? – Орфей спантеличено роззирнувся.
– Абсолютно, – страх на обличчі Дороті поступово змінився широкою самовдоволеною посмішкою. – Ну що ж, я й подумати не могла, що все вийде настільки легко. – Вона обернулася і прокричала, – брати і сестри, виходьте!
Демони зникли, але, судячи з усього, вони були найменшою проблемою. Майданчик заповнили дивні люди що з'явились невідомо звідки, і оточили мисливців, відрізаючи всі шляхи до втечі. Більшість з них були одягнені в червоні костюми з міцної тканини, а на їх чолах був витатуйований химерний символ: чудернацький візерунок з безліччю штрихів, що утворювали зображення ока. Також серед цієї дивної компанії знаходились постаті в довгих рясах, з накинутим на голову каптурами. Особливо примітними в їх зовнішності були очі – райдужки холодним сріблом сяяли на фоні чорних, як і зіниці, білків. Відьми.
Відступати було нікуди.
– От сучка, – процідив Орфей, коли, нарешті, зрозумів, що відбувається.
– Так, тепер я розумію, чому вона вам всім не подобалася, – сухо мовив Захарія.
Дороті продовжувала посміхатись. Ще б пак, завести їх у пастку – це просто не могло не тішити.
– Приведіть їх, – наказала вона комусь позаду неї.
Уїдлива усмішка не покидала обличчя Дороті. Ще б пак, затягти досвідчених мисливців в настільки просту пастку – це не могло не тішити.
– Приведіть тих двох, – наказала вона комусь позаду неї. Почулися глухі удари, невиразна лайка і звук, наче когось важкого тягнули по землі. Натовп трохи розступилася, і до мисливців виштовхали Іву і Кука. В обох були зв'язані ноги і руки, та кляп у роті.
– Навіть не думай, – сказала Дороті, коли Орфей сіпнувся назустріч полоненим товаришам. – Киньте зброю, негайно!
Софі похмуро покосилася на Патріка і опустила катану на землю. Дороті махнула рукою і ззаду до мисливців нечутно підійшли четверо Патріотів.
Спритними відтренованими рухами вони заламали мисливцям руки і звалили їх на коліна. Софі намагалася пручатися, але громила, який схопив її, однією рукою боляче стиснув плече, а іншою схопив за волосся і потягнув на себе. Дівчина зашипіла і задерла голову вгору, не зводячи погляду зі зрадниці.
– То це вони? – крізь натовп до Дороті вийшов високий чоловік років п'ятдесяти. Хоча сивина вже пробивалася крізь його чорне, мов смола, волосся, а голос звучав хрипло і низько, він здавався ще повним сил.
– Звичайно. Зізнаюся, Рогволд, не чекала тебе тут побачити, – солодко защебетала Дороті, кокетливо посміхаючись Патріоту.
– Дороті, як ти могла? – важко дихаючи, прокректала Софі. – Ми ж довіряли тобі!
– Вальдо, поясни нашій гості, що встрявати у чужу розмову дуже не ввічливо.
Патріот, який тримав Софі, зловтішно посміхнувся, і щосили вдарив її коліном між лопатками. Біль пронизав все тіло, і дівчина, скрикнувши, подалася вперед, але здоровань притягнув її до себе за волосся, сковуючи рухи. Шви, накладені на рану, залишену людожерами, розійшлися, і по спині розповзлася тепла пляма.
Дороті вдоволено кивнула головою і звернулася до Софі:
– Софі, до речі, я повинна подякувати! Якщо б не ти, навряд чи ми зараз зібралися тут.
– Послухай, ти, стерво, якщо я виберуся живим, то власноруч зверну тобі шию, – не втримався Орфей.
Дороті у відповідь розсміялася. Її сміх зараз був надиво гидким і холодним, від якого пробирало наскрізь.
– Ну як так можна? Таке миле личко, а такі жахливі слова. Фу!
– Так це ти написала ту записку, і потім передала мені, – нарешті, здогадалася Софі. В роті пересохло. – Але звідки ти знала?
– О, це зовсім не складно. Коли маєш доступ до кабінету Естель, можна дізнатися все, що відбувається в Лізі і у кожного окремого мисливця, – сказала дівчина, поправляючи розпатлане волосся і підморгуючи Рогволду.
– Кейс! – громоподібно гаркнув Патріот, і жінка з поголеною головою вручила йому невелику валізу. Він відкрив її і дістав шість порожніх шприців. Дороті відразу вихопила у нього один і легкою ходою попрямувала до Кука, а решту чотири розібрали Патріоти, що стояли поблизу.
До Софі підійшов Рогволд. Присівши, він нахилився до неї так близько, що вона відчула подих у себе на шкірі.
– Твоє миле личко вводить в оману своєю невинністю. Головоріз з янгольською зовнішністю – смертельна поєднання. Тихо-тихо… Не сіпайся, красуня, це зовсім не боляче, – чоловік обережно ввів голку їй в шию і швидко наповнив шприц кров’ю. – І маленький сувенір на пам’ять, – з цими словами він дістав з кишені тонкий складаний ніж, і відсік пасмо волосся Софі, – Прекрасно! Зустірнемося на балу, принцессо. – Посміхнувшись, Рогволд підвівся і, відступаючи, кивнув Патріотові, який тримав дівчину.
Тупий біль розійшовся по потилиці, наповнюючи свідомість пульсуючою темрявою. Тіло обм’якло, перед очима все попливло. Останнє, що побачила Софі – переляканий погляд Кука.